14 - 21 жовтня 2012 року Божого відбулася проща вірних Святої Унійної Традиції УГКЦ на Святу Землю під гаслом "Слідами Христа". Це була перша проща на Святу землю у моєму житті. Треба було чекати аж 45 років, щоб нарешті довгоочікувана мрія здійснилася. Важко сказати, що було головною причиною такого довгого зволікання. Завжди були якісь перешкоди, хоч жодна з них не була вагомою. Розуміння прощі у кожного своє. Потрібен особливий настрій. Зізнаюся чесно, що я не люблю тлуму людей, це розсіює увагу, деколи навіть дратує, зокрема тоді, коли люди не мають знання і розуміння, для чого вони приїхали чи прийшли до того чи іншого відпустового місця. Тоді не можна помолитися так, як ти це розумієш і як хочеш, як потребує твоя душа.
Їхати з групою - означає брати на себе відповідальність за інших. Від такої відповідальності втікати я не збирався. Однак усвідомлював, що через це менше вдасться зосередитися, думати про стан своєї душі, помолитися так, як хотів би, побувати в тому чи іншому місті стільки часу, скільки потребує душа. Кожна людина воліє в таких випадках не знати нікого, не бачити нікого, бути сама з собою і з Богом.
Звичайно, священик, їдучи з групою, мусить вислухати інших, спілкуватися з іншими, пильнувати за ними, деколи навіть посварити чи звернути їм увагу на те, що роблять і займаються тим, чим не вільно займатися під час прощі. Такі ситуації часто збивають з душевного ритму, відвертають увагу від основної мети, якою є проща.
Але все вже вирішено: ми їдемо на Святу Землю! Наша група складалася з 54-х осіб, серед них 7 священиків.
Перед тим, як описати організацію нашої поїздки, усі наші переживання і сам побут на Святій Землі, хотілося б застановитися і дати загальне пояснення про прощу: що вона вимагає від кожного християнина і як правильно її відбути. Звичайно, наші читачі після моїх планів не скоро дізнаються, як ми пережили цю прощу, але вступ, гадаю, має бути цікавим і корисним для кожного християнина. Тому наберіться терпіння.
На запитання "Що таке проща?", мабуть, не всі християни дадуть правильну й вичерпану відповідь. Слово "паломництво", "проща" походить від латинського peregrinatio - подорож з метою поклонитися Господу Богу, пов'язана, як правило, з відвіданням сакральних, відпустових місць. Проща сягає своїми коріннями ще в далекий Старий Завіт. У найважливіших справах національного й родинного життя ізраїльтяни завжди ходили до святині, складали жертву й запитували Господа Бога, як їм діяти в тому чи іншому випадку: "Рушили сини Ізраїля й пішли в Бетел питати Бога й казали: "Хто з нас має виступити першим у бій із синами Веніямина?" Господь відказав: "Юда буде перший!" (Суд. 20,18).
У першій книзі Самуїла описується паломництво до Шіло. В ній розповідається про одного чоловіка на ім'я Елкана, який мав дві дружини Анну і Пенніну. У Пенінни були діти, а Анна була безплідною: "Щороку чоловік той ходив із свого міста поклонитися й принести жертву Господеві сил у Шіло, де були два сини Елі, Хофні та Пінхас, священики Господні. Коли надходив день, і Елкана звичайно приносив жертву, він давав Пенінні, своїй жінці, й усім її синам та дочкам по частці. Анні ж давав тільки одну частку, хоч і любив її, дарма, що Господь замкнув її лоно. А тут ще й суперниця її гірко їй допікала через її недолю, тому що Господь замкнув її лоно" (І Сам.1, 3-7).
Чергової прощі в Шіло "...Анна підвелася і стала перед Господом; Елі ж священик сидів саме на ослоні біля дверей Господньої святині. В своїй журбі вона молилася до Господа й плакала гірко. І обріклась таким обітом: "Господи сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї, та й згадаєш мене, й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп'ятко, я віддам його Господеві на весь його вік, і бритва не доторкнеться його голови". І от як вона довго перед Господом молилась, Елі стежив увесь час за її устами. Анна говорила тихцем, тільки ворушилися губи в неї, а голосу її не було чути; тож Елі думав, що вона п'яна. І сказав до неї: "Докіль ти будеш п'яною? Піди та витверезися!" А Анна відповіла, кажучи: "О ні, мій пане! Я - бідна жінка в смутку: ані вина, ані наливки я не пила; я мою душу виливаю перед Господом. Не вважай твою рабиню за якусь негодящу, бо то з надміру журби та горя я досі промовляла". Тоді Елі відповів їй: "Іди в мирі, й нехай Бог Ізраїля дасть тобі те, про що його благала". Вона ж сказала: "Дозволь своїй рабині знайти ласку в твоїхочах!" І пішла собі жінка й їла, й лице в неї не було таке, як перше.
Встали вони раненько і, поклонившись перед Господом, пустилися в дорогу й прибули додому в Раму. Елкана спізнав Анну, свою жінку, й Господь згадав про неї, і Анна, зачавши, у свій час породила сина й назвала його ім'ям Самуїл, бо, мовляла, - я його випросила в Господа" (І Сам.1, 9 -20).
Анна пам'ятала про обіт, який склала перед Господом сил, коли Господь Бог поблагословить її дитиною, вона віддасть її на службу: "... мати привела хлопця до Елі, і сказала: "Прошу тебе, мій пане! Так правда, як ти живий, я та жінка, що тут стояла біля тебе, молившись до Господа. Про це хлоп'ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господеві: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!" І зоставила його там Господеві" (І Сам.1, 25-28).
З цього старозавітного прикладу ми бачимо духовну вартість прощі. Нелегким був шлях до Шіло, не за першим разом Анна отримала благословення від Господа Бога, який зняв її неплідність. Треба було часу, сильної і непохитної довіри до Господа сил, сильного уповання і молитви, і тільки тоді Всевишній зглянувся на рабу свою. Як навчає нас святий Апостол Павло, молитва має бути постійна і витривала. Анна була вірна своєму обіту: коли Самуїл підріс, вона привела його до священика Елі, а він прийняв його на службу до храму Господнього.
В житті нашого Спасителя Ісуса Христа читаємо: "Батьки його ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як йому було дванадцять років, вони пішли, як був звичай, на свято" (Лк. 2, 41-42). Ісус Христос разом зі своєю Матірю і Йосифом опікуном ходив на свято Пасхи до єрусалимської святині. Відтак Він разом з Апостолами приходив також до Єрусалима на свята. Ізраїльтяни з різних поселень Римської імперії долали сотні кілометрів, щоб поклонитися Господеві сил в єрусалимській святині. Від ізраїльтян, а відтак і християн звичай паломництва перейняли буддисти і мусульмани.
Про християнський розвиток паломництва довідаєтеся в подальших номерах нашого журналу, а зараз дуже бажав би навести уривки з життя святого отця Даміана - для глибшого усвідомлення духовного значення християнського паломництва. Яка відмінність тих, колишніх, паломництв від паломництв, що відбуваються у наші дні!
"Довгі, шовкові, барвисті хоругви тріпотіли вздовж річки Діль по дорозі до Шерпенгайвеля, а за ним йшли в прощі прочани; втомлені й зіпрілі "тягнули" свої турботи до Божої Матері Потіхи, бо небо в цьому році було одним блакитним полум'ям. З потрісканих губ лилися молитви. Курява здіймалася з-під ніг паломників. Але всі труднощі прощі зносили охоче, аби лише Мати Найсвятіша потішала і помагала всім, хто йшов до престолу її ласк.
- Щоб одужала моя дитина. Щоб тільки одужала, - шепотіла без упину якась жінка. В очах була тривога і довіра.
Поруч з нею молода селянка молилася тихо про Боже благословення для свого лона.
- Потіш мене Мати! Потіш мене! - благала вона, бо втратила коханого і в біді не бачила іншої дороги, як шукати потіхи у Божої Матері.
В самому кінці цієї процесії якась селянка везла на тачці свого паралізованого мужа. Піт спливав з неї струмками. Час від часу селянин стогнав. Уже сьомий раз ідуть на цю прощу до Божої Матері. Може відбутися чудо, а якщо ні - то знайдуть надію, бадьорість і нові сили, щоб далі нести свій хрест. Надія ніколи не згасала. Коли нізвідки не було чекати вже допомоги, не мали жодного засобу для лікування, коли розпач огортав душу, одне залишилося - дорога до Матері.
Інколи можна було побачити в процесії і людину з радісним обличчям. Йшла вона на прощу, щоби подякувати Найсвятішій Матері за отримані ласки й вислухані молитви.
Уже кілька тижнів на землю не впало ні краплі дощу. Молода зелень в'янула. І цього року багато сільських господарів брали участь у прощі, щоб випросити у Божої Матері благословення на врожай.
З жалем дивився селянин Франц де Вьостер на зів'ялі поля.
- Все в'яне, все згорить, - говорив до молодого високого хлопця, що йшов поруч. - Не буде паші для худоби, ані хліба для людей. Буде голод, Йосифе.
- Йдемо до Матері, - відповів хлопець. - Вона може зіслати дощ. Треба нам помолитися, батьку.
І голоси їхні приєдналися до загального ритму вервиці.
Уже два роки, як Йосиф де Вьостер залишив шкільну лаву. Відтоді помагав батькові по господарству, в торгівлі насінням. Руки його зміцніли. Ростом вигнався на голову вище від батька і братів. Двістікілограмовий мішок із зерном легко клав собі на плечі. Душею і тілом став селянином, який понад усе любив свої поля, доглядав і обробляв їх.
Вересові поля - це вбога земля. Щоб мати щоденно хліб насущний і корм для худоби, треба тяжко працювати. Немає й клаптика землі, якої селянин не оживив би своїм потом у тяжкому робочому виснажені, не освятив би своїм потом. Тому земля ця і є свята і близька. Чоловік з'єднався з нею, як дерево вкорінився в неї. Уже від неї ніколи не відірветься. Тут буде жити, тут і помре. У цю землю зложить своє спрацьоване тіло на вічний спочинок.
Селяни з вересових полів є твердими і витривалими людьми. Ні одна мати так дбайливо не доглядає дітей, як селянин своє поле. Від Стрітення починається праця і триває доти, доки останній сніп не вивезуть із поля. Посеред полів стоять хрести і біліють каплички Найсвятішої Діви Марії. На кожному колоску спочиває благословення молитов.
Йосиф де Вьостер став справжнім селянином, і тому його серце обливалося кров'ю, бачачи зів'ялі через посуху посіви. Тому і йшов до Божої Матері з просьбою про врожай.
- Піду заміню жінку з хворим на тачці, - сказав Йосиф.
- Добре, хлопче, - відповів батько.
Жінка спочатку не погоджувалася. Їй здавалося, що її проща не буде важною, якщо вона власноручно не довезе мужа до Шерпенгайвеля. Але Йосиф зумів її переконати, і вона, зітхнувши, віддала тачку.
Проща йшла далі в куряві й спеці, а з нею турботи і надії.
Скінчилася нарешті ця спекотна подорож. Прочани досягли мети. Втомлені та покриті пилом, входили до Шерпенгайвеля. Після довгої подорожі прийшли до Матері, якій можна буде все розказати.
З великого купола над святим місцем розносився голос дзвону на "Ангел Господній". Невеличка фігура Божої Матері спокійно споглядала з високого трону на своїх дітей, а на устах її була усмішка, ніби говорила: "Приходьте, я знаю, чого вам треба, я вам допоможу. Недарма скіпетр ласк у руці тримаю, а під моїм покровом є багато місця для всіх турбот".
Добре, що є на світі чудотворні місця, бо в них обновлюється надія людей. Жінка, що прийшла просити за свою хвору дитину, знала, що дитина стане здоровою. Молода жінка, що випрошувала благословення для свого лона, поверталася додому також з надією. Спаралізованому селянинові не докучали вже болі. Біля стіп Матері Божої Потіхи всі знайшли надію.
Прочани стояли в довгій черзі до чудотворного образа. Треба було терпеливо чекати, щоб на хвильку приклякнути і помолитися перед ним.
Йосиф знав, що має просити дощу для ріллі. Прийшла його черга. Схилив коліна перед Найсвятішою Дівою, перед якою горіло багато свічок.
- Маріє, Найсвятіша! Поле! Не дай йому висохнути! Не дай загинути посівам! Зішли на поле дощ! Маріє, вже час!
А потім здалося йому, що зовсім не того прийшов сюди просити. Бо відізвався в ньому той голос, який заговорив у день Першого Святого Причастія, голос, який звучав відтоді не раз у його душі, як дзвін, і закликав: "Йди, йди за мною!" Йосиф не забув цей голос. Але коли працював від самого ранку до пізньої ночі на полі - тоді сміявся і говорив:
- Ну що ж, я господар!
І тепер перед чудотворним образом почув знову цей голос. Сплів міцно долоні і молився:
- Якщо хочеш цього, Маріє, залишу землю і піду за Ним!
Мусив вже вставати, бо надходила черга наступного прочанина, ланцюг молільників не переривався до ночі.
Коли під вечір повернулися додому, вже зійшла перша спека. На темно-синьому небосхилі не було жодної хмаринки. Після вечері Пієт підійшов до хати, облизав палець, підніс його вгору, потримав так хвилинку і радісно закричав:
- Вітер дме на захід, господарю, буде дощ!
- Дай то Боже і Найсвятіша Діво! - сказав газда і засвітив перед хрестом і фігуркою Божої Матері грубу свічку.
Після виснажливої прощі Йосиф впав у неспокійний сон. Все ще світилися перед ним свічки з Шерпенгайвеля і дивилися на нього очі Божої Матері, а голос кликав: "Йосифе, не на цій ріллі ти маєш сіяти! Інше поле чекає на тебе".
Потім побачив величезний лан збіжжя, великий, як море, уже дозрілий для жнив. І почув голос Бога: "Жнива є великі, але женців мало. Ходи і ти на моє поле". - І голос став звуком тисячі органів і дзвонів, звуком молотів, що вдаряють по ковадлі. - "Прийди і ти на моє поле!" - Вогонь впав з неба і запалив землю, а голос Божий кликав: "Прийди і ти на моє поле!"
Йосиф різко пробудився, зірвався на ноги. В кімнаті було багато світла. Враз загриміло і блискавка освітила блідий світанок. Гуркіт грому затряс весь дім. Боже, яка буря! І враз почулося биття і тріск по шибках вікон. Дощ! Дощ!
Йосиф зірвався з криком з ліжка. Вдягнув штани.
Дощ! Дощ! Боже, Ти маєш у своїх руках доброчинні бурі. Твої громи є подихом доброти, а блискавки - променями Твоєї ласки.
Дощ! Тебе, Боже, славимо!
Всі сни забулися. Бог благословив поля! Кричачи з радості, молодий газда вибіг надвір. Над головою проносилася буря, але Йосиф сміявся і кричав від радості.
Побіг на поле. Зелень підставляла свої паростки під благословення з неба. Йосиф біг через темні борозни. Мокра земля хлюпала і плескала йому під ногами.
Дощ! Життя! Життя!
Встромив обидві руки в землю і сміявся, побачивши, як сіре болото стікає йому з пальців.
- Боже великий, Ти врятував моє поле! Збудив вмираючий врожай! Благодарення Тобі!
Викрикував свою радість далеко на поля. Простягнув заболочені руки, закинув голову назад і відкрив уста, щоб вода спливала йому в рот. Жадібно пив благословення з неба.
А громова стихія бушувала над головою хлопця.
Хотів бігти далі, але черевики з дерев'яною підошвою застрягли в болоті, впав на землю, розсміявся:
- Хочеш мене затримати, приятелю! Земля ніколи мене не відпустить. Бо це моє поле!
Потім зірвався, побіг через луг, перескочив через живопліт горлаючи:
- Дощ! Дощ! Бог благословить мої поля!
Грім потряс небо і землю. Йосиф спустив у криницю відро, витягнув води і побіг до стайні напоїти худобину.
- Пийте! Пийте! Тепер води досить! - кричав. - Небо дає дощ!
І троє тваринок занурили свої морди в воду.
Вдома вже всі також прокинулися. Брати галасували в коморі. Мати закликала:
- Йдемо до кімнати, засвітимо громничну свічку.
Але Йосиф відповів:
- Буря - це благословення Боже!
Господар тим часом клякнув під великим хрестом на подвір'ї. Не міг знайти слів молитви, але сльози разом з дощем спливали йому по обличчю.
Пізніше, на ранішній молитві, Йосиф сказав:
- Дорогий Боже! Я і поле належимо одне одному. Земля мене не відпустить, тримає мене міцно. Ти сам це бачиш. Я - господар"1.
Сьогодні ми можемо лише подивляти таку велику жертву й посвяту тих звичайних простих селян. Наскільки була сильною і непохитною їхня віра. Людина, яка прямує до Бога, яка живе духовним життям, забуває про себе, свою фізичну втому, голод і холод, спеку і знемогу, у неї одна мета - перепросити Бога за свої гріхи, попросити потрібних ласк для себе, родини, свого міста, села, країни. Людина не розчаровується навіть тоді, коли Мати Божа Потіхи, не "дає ласки". Заради того, аби чоловік, якого жінка на тачці везе в поті чола, пішов своїми ногами, вона з року на рік вирушає на прощу, бо вірить у силу Божого благословення й опіку Пречистої Діви Марії. Який це повчальний приклад для християнських родин! Жінка не кидає паралізованого чоловіка, несе свій хрест до кінця. А що бачимо сьогодні в наших християнських родинах?! Який приклад молодому поколінню: Йосиф поспішає на допомогу цій жінці, бо бачить її втому. А як поводиться наша молодь, бачачи людей, яким потрібна допомога?! Не кажу вже про чужих - знаємо безліч випадків, коли рідні діти забувають про своїх батьків, відвертаються від них... Безсердечність стала нормою.
Попередники давали нам приклад живої, правдивої віри без всякого лукавства, крутійства, зверхності, людської філософії і гордості. Як далеко ми,християни третього тисячоліття, відійшли від тих витоків духовного життя! Нинішня людина стала цинічною, прагматичною, егоїстичною, без всякого розуміння посвяти і жертви для Бога, Церкви, своєї родини, народу, батьківщини. Церковні богослужіння, пости, духовні вправи для нас стали обтяжливими, задовгими, нудними, ми сприймаємо Бога і віру дуже поверхнево - так, у загальних рисах, без всякої відповідальності і застанови. Чи не час переосмислити цінності, до яких прив'язане наше серце, і розважити, застановитися над тим, куди вони можуть нас завести?
Не були даремними ці прощі для молодого Йосифа, який покине цей світ і піде служити Господеві в Його винограднику. Він вибере те місце, якого більшість, навіть духовних осіб, боялася. Піде служити на острів Молокаї до прокажених. Заразившись проказою, він терпітиме великі страждання не тільки фізичні, але також і духовні:
"Настав Великий піст, який поклав на плечі місіонера найтяжчий хрест. Сильні болі роздирали смертельно вимучене тіло. Але були вони нічим порівняно з мукою, в якій опинилася його душа. Даміан де Вьостер, який у вихорі всіх терпінь умів зберегти мужнє серце, тепер, в останні тижні свого життя, впав у цілковиту зневіру. Відчував, що наближається смерть. Рештками сил зробив собі труну, хоча руки його були вже так поранені, що не міг відправити Літургію. Знав, що стоїть над гробом.
Як же часто мріяв бути похороненим під платаном! А тепер його серце огорнув глибокий смуток. Не відчував присутності Бога. Жодна молитва не приносила йому полегшення. Цілими ночами стояв навколішки перед Найсвятішими Тайнами, але не відчував потіхи. Вранці волікся зламаний і втомлений до своєї кімнати і не хотів нікого бачити.
Одного дня, насилу ввірвавшись до Даміана в хату, Конрад застав його у цілковитій депресії і розпачі.
- Відійди, залиши мене самого! - крикнув хриплим голосом хворий.
- Ні, я не залишу тебе самого! - впевнено заявив Конрад. - Мусиш вислухати мене.
- Бог мене залишив, що ж може для мене значити людина? Я вмираю, але негідний увійти до неба.
- Ти нерозумний, дурний хлопче! Приймуть, зустрінуть тебе там голосами труб і барабанів.
Даміан тільки похитав головою і закрив лице долонями. Конрад же відкрив Новий Завіт, який привіз із собою, і сказав:
- Послухай тепер, зачитаю вирок, який колись Господь виголосить над тобою: "Тоді Цар скаже тим, що праворуч Нього: "Ідіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину царство, яке було приготоване вам від створення світу. Бо я був голодний - і ви дали мені їсти..." Ти ж ділився з бідними останнім куском хліба. "... Мав спрагу - і ви мене напоїли..." Ти ж носив воду з гір до їхніх хат. "...Чужинцем був - і ви мене прийняли..." Ти будував їм хати, хоча сам не мав даху над головою, а спав під платановим деревом. "...Був я нагим - і ви одягнули мене..." Ти дав нагим одяг і тим, що мерзли, теплі покривала. "...Був я хворим - і ви навідались до мене..." Ти віддав своє життя хворим на Молокаї . "...Був я у в'язниці - і ви навідалися до мене..." Ти прийшов до в'язниці цього острова, на край вигнання, на поле смерті. Ти хоронив померлих, робив їм домовини. А коли потім немудрий отець Даміан спитає: "Господи, коли ж я Тебе бачив голодним, спраглим, чужинцем, нагим і у темниці?" Тоді Цар відповість: "Істинно кажу тобі, що зробив одному з тих братів Моїх найменших, ти Мені зробив".
Здавалося, що прокажений священик не слухав. Нарешті піднявся, подивився сумно на приятеля і мовив:
- Відійди, брате, мені вже ніхто не допоможе.
Конрад став онімілий над нещасним приятелем. Не може залишити його самого. Треба пошукати в Святому Письмі інше місце, яке б промовило до цієї хворої душі про Боже милосердя. В поспіху перегортав картки, з книжки випав маленький образок. Конрад підніс його і дав приятелеві.
- Візьми, це привітання з Батьківщини.
Даміан, вагаючись, простягнув руку. Враз очі розширилися від здивування, а руки почали тремтіти.
- Мати Божа з Шерпенгайвеля! - простогнав.
- Мати втіхи, Мати розради, - підтвердив Конрад.
- Матінко наша фландрійська, приходь до мене!
Даміан довго вдивлявся в образок Мадонни в королівському вбрані, що в лівій руці тримала Боже Дитятко, а в правій - берло всіляких ласк. Її лице ясніло материнською добротою.
- Батьківщина прийшла до мене, - шепотів Даміан. - Мати розради - моя Батьківщина!
Конрад почав молитися до Пречистої Діви, а Даміан тремтячими губами повторював за ним. Очі його були повні сліз, серце відчувало руку Матері.
- Дякую тобі, друже! Але тепер прошу, залиш мене самого.
- Добре, Йосифе, залишаю тебе під опікою Матері Божої Потіхи.
Сталося чудо. Весь смуток, страх, зневіра покинула душу хворого завдяки погляду Небесної Цариці. Велике щастя переповнило серце Даміана:
- Дякую тобі, Мамо! Ти дала мені спокій, якого потребує вмираюча людина.
В костелі перед престолом навколішки молився Конрад, його серце також було переповнене вдячністю. Крізь відчинені вікна він чув, як Даміан охриплим голосом співає: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого в мирі, бо очі мої бачили спасіння Твоє!"
По обіді прибув отець Молієрс з Калаупапи, щоб висповідати хворого. Застав його щасливим. Готувався до смерті, як на свято.
- Подивіться, отче, на мої руки, - сказав він. - Усі рани гояться, це ознака смерті. Бог кличе мене, щоб свято Його Воскресіння я святкував уже в небі. Нехай буде Богові хвала за це!
2 квітня Конрад зробив останнє помазання приятелеві.
- Тепер уже немає з мене ніякої тут користі, - усміхнувся Даміан.
- Бог пошле по тебе вогненний віз Іллі, щоб взяти тебе до неба, - пожартував валлонець.
- Вогняний віз уже давно приїхав до мене. Це проказа, від якої горить усе моє тіло.
- Може залишиш мені свій плащ?
- Навіщо тобі мій старий витертий плащ, весь просякнутий проказою?
Його спотворене обличчя стало гарнішим, ніби ясніло якимось внутрішнім світлом.
- Отче, яка ж це велика втіха вмирати сином Найсвятіших Сердець!
Наступного дня Даміан попросив повезти востаннє його по всій оселі. З кожним прощався добрим словом. Плачучи, тиснулися навколо нього спотворені люди, випрошуючи благословення. Діти сиротинця, коли почули, що їхній отець прийшов до них востаннє, жалісно ридали. Де Вьостер благословив усіх.
- Ламберте! - звернувся до приятеля. - Обіцяй мені, що не залишиш цих дітей.
- Обіцяю! - відповів Конрад. - Але, здається мені, незабаром прийде сюди хтось інший, щоб тебе змінити, хто вже мріє про це.
- Хто ж це такий?
- Отець Памфілій де Вьостер.
- Добре кажеш, - вимовив задоволений прокажений.
Справді, через кілька років отець Памфілій де Вьостер прибув на Молокаї. Тоді Конрад зібрав свої речі і виїхав до Китаю.
В понеділок 15 квітня Бог забрав душу Даміана де Вьостерга до неба. Заснув тихо. Спокій був на його обличчі. Сліди прокази майже зникли з нього. До його мертвих рук вклали хрест, вервицю і образок Матері Божої Розради і Потіхи, яка прибула до нього з Фландрії, щоб принести своїй дитині Батьківщину.
Похоронили його під платановим деревом. На хресті зробили напис: "Більшої любові ніхто не має, як той, хто життя своє кладе за друзів своїх"2.
Як бачимо, не були марними ті прощі до Матері Божої Потіхи, які відбував у молодості Йосиф. Пречиста Діва Марії в найбільшій його життєвій потребі не забула про свою дитину, приходить до нього, потішає його у духовних та фізичних випробуваннях і стражданнях. Тому кожна наша проща, яку ми відбуваємо з вірою і з захованням усіх приписів, щоб отримати відпуст повний, ніколи не буде даремною, а свого часу дасть обильні плоди.
Цей приклад з життя святого Даміана також має позитивно вплинути на нас. Скільки грошей ми витрачаємо в житті на непотрібні речі! Кожного року мільйони людей "викидають гроші" на розваги і різного роду грішні розривки. А чи в годині смерті вони принесуть спокій в наше серце і душу, чи будуть нам нагадувати про Бога і Пречисту Діву Марію, чи осолодять наші останні хвилини земної мандрівки?...
(Далі буде)
______________
1/ Вільгельм Гюнерман. Отець Даміан - апостол прокажених. - Львів: Ріки води живої, 2010. - С. 40-44.
2/ Вільгельм Гюнерман. Отець Даміан - апостол прокажених. - Львів: Ріки води живої, 2010. - С. 215-219.
