Всечесному отцеві Василеві КОВПАКУ на срібний ювілей ієрейських свячень - низький уклін!
Тринадцяте число - католицька утіха!
Від нього утікають, далебі,
Очікуючи впрост якогось лиха...
А ми, о Діво, віримо Тобі!
...Розказував читинський каторжанин,
Як в їхній камері було колись:
В кутку поляки моляться рожанець,
А збоку - в карти ріжуться якісь...
А посередині - сердешні українці
Сидять сумні і щось своє жують...
Комусь небесні, а комусь глевкі гостинці -
Таку відвіку люд плекає суть.
Були і в нас і святість, і жертовність,
І безоглядна вірність Богові-Отцю...
Але чомусь не дозволяє совість
Забути щиру розповідь оцю...
І ось вже нині модерніст махровий
Пояснює молитви "найпевніший" (!) сенс:
"Псалми?! О, ні - це православ'я, що Ви!
А вервичка - так то ж латинство все!"
І знову - то байдужі, то незгодні -
На перехрестях зболених сумлінь
Зітхаємо, як і давно, сьогодні:
Хто ж ми - для себе, Бога, поколінь?
Таких церков навкруг набудували!
Звичайно, все це - діло немале:
Могутній Бог найбільш вартує слави!
Й для ока радість... Але ж знов - "але"...
Важка й неусвідомлена провина:
Де глянь - остиглість ріже без ножа...
Так часто чуємо: "Болять коліна..."
Все рідше кажемо: "Болить душа..."
Яке ж то місце наше перед Богом?
І те чуже нам, і оте - не так...
Шукаєм прихилитися б до кого...
Проте чи знає Йосафата всяк?
Священик Божий нас до Вічності готує,
Кладе нам в серце зерна Божих слів.
Ніхто відважної любові не зруйнує
Христових сівачів, Його синів.
Не любиш вервиці - не знайдеш правди,
Не знайдеш правди - згинеш назавжди.
Бо віра - це не квітка для паради,
Це твій обов'язок до святості іти.
Та вервичка - немов броня любові,
Освячена в крові, а не в росі ...
Серцями воїнів, що йдуть до бою,
Дорогу проклада собі на Схід...
Рятуй нас, Матінко, Пречиста Діво,
Від голоду, війни і всяких бід,
В Тобі єдиній - наша вся надія,
Твої ми діти й віримо Тобі!
