Молімося за перемогу любові і добра

Дорогі брати і сестри! Пере­живаємо світлі дні Воскресіння з мертвих Божого Сина, а нашого Спасителя Ісуса Христа. Це дні великої радості й водночас великого суму та співстраждання з усіма тими, які перейшли через земне чистилище на цій долині сліз. З усіма тими, які втратили своїх рідних на Майдані під час Революції Гідності та на Донбасі під час війни. З пора­неними, які переносять важкі фізичні болі і страждання, полоненими й тими, чиї сини, батьки, чоловіки пропали безвісті і про їхню долю нічого невідомо. Наша пасхальна радість сьогодні переплітається з сумом, стражданнями, але разом з тим з упованням на Божу любов і милосердя.

Так часто навіть з уст віруючих людей можна почути свого роду закиди Господу Богові: ми так моли­мося, а Господь нас не вислуховує... З цього приводу хотів би навести приклад зі Святого Письма, коли до апостолів прийшов батько і привів свого біснуватого сина, проте апостоли не мали духовної сили, щоб вигнати злого духа з хлопчини. Батько не розчарувався, не зупинився, він приходить до самого Господа Ісуса Христа і просить: якщо можеш, Господи, змилосердися над моїм сином! Ісус каже цьому чоловікові: все можливо тому, хто вірує. Почувши ці слова, "вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: "Вірю, поможи моєму невірству!" (Мр. 9, 24). Так часто буває і з нашою вірою: ми ніби віримо, але наша віра дуже слаба, мала, нам обов'язково потрібно підсилення цієї віри, тому маємо часто взивати: віримо Господи, але Ти своєю благодаттю утверди, скріпи, примнож, збагати, нашу віру!

Тільки з вірою, сильною, непохитною вірою ми всі разом зможемо подолати ту велику руїну, якої зазнає наш Рідний край. Сьогодні багато пишуть, говорять, дискутують про політичний, економічний, культурний стан в Україні. Проте, на мою думку, мало звертається уваги на духовний стан нашого народу, а це надзвичайно важлива річ, бо від духовного стану залежать дії і вчинки самої людини. В журналі "Український тиждень" №35 від 29 серпня-4 вересня 2014 р. Б. читаємо: "Донбас щоразу глибше занурюється у вир середньовічної дикості, дивуючи світ новими жахіттями. Знущання з військовополонених, у яких жбурляв каміння озвірілий натовп, викрадення людей і тортури просто на вулицях, показове побиття перед камерами жінки, прив'язаної до стовпа. Ще недавно повірити в те, що все це коїться не в Іраку, а в Донецьку, було б просто неможливо. А зараз це реальність, яку бачить увесь білий світ... І всі ми, хто родом звідти, проти власного бажання відчуваємо співпричетність до ганебних подій" (Денис Казанський, стаття "Не маємо права кидати"). Така реальність, така дикість, таке прагнення злого духа, який опанував серцями тих людей і ними керує. А ми, в свою чергу, так мало молимося, щоб перемогти того диявола, щоб він покинув серця тих людей. Історія свідчить: там, де люди не мають правдивої віри, панують терор, насильство, вбивство, голодомор, геноцид.

Автор статі вказує на одну дуже важливу причину, з якою погоджуюся на всі 100%: "Два роки тому, коли начищений, парадний Донецьк приймав Євро-2012 і намагався в усьому бути схожий на Європу, здавалося, що це і є донецький прорив. Ми опинилися в центрі уваги світу, і не з нагоди чергового катаклізму, а завдяки престижному турніру. Охайні вулиці, новий аеропорт, троянди, висаджені всюди. З радянської шкаралупи сірих "хрущоб" та промзон вилуплювалося нове сучасне місто, за яке нарешті було несоромно. У Донецьк вклали мільярди гривень, але всі вони виявилися викинутими на вітер. Відреставрований, нафарбований мегаполіс став лише новою театральною декорацією до старого спектаклю. Міняти було потрібно не вулиці, а свідомість донеччан, але в цьому ніхто з романтиків якраз і не був зацікавлений. Серед дорогих п'ятизіркових готелів, хмарочосів та бутиків блукали вулицями все ті ж таки бідні й озлоблені на весь світ городяни". Міняти треба було не вулиці, зауважує автор статті, а свідомість донеччан. Я б додав, треба було ревно працювати над духовною переміною серця і душі людей. Все було зроблено для декорації, показухи - як все чудово на Донбасі! - але серця і душі Донбасу ніхто не доторкнувся. Цю матеріальну, людську руїну можна прирівняти до духовної руїни наших душ. По всій Україні стараються відновити старі (де збереглися), побудувати нові храми, монастирі, хрести, каплички. І на перший погляд, усе "блищить і сяє", складається враження, що наш народ глибоко побожний і віруючий. Але дуже часто це тільки зовнішня декорація. Плоди духовності проявляються не в тому, скільки вірних прийде з великодніми кошичками в храм, щоб їх освятити, а скільки людей брало участь у великопосних відправах, скільки вірних приступило до Святої Тайни Покаяння і Причастя. Лице парафії - це не золоті куполи на храмі, далекозвучні дзвони, прекрасна церковна атрибутика: золоті чаші й фелони, гарний, вродливий священик і чудовий спів хору, що також можна віднести до "духовної декорації". Лице парафії - це життя християнської родини: який молитовний дух вітає в серцях люду Божого, як діти відвідують уроки катехизи і беруть участь у Богослужіннях. Адже скільки в час Великого посту працює барів і клубів, де днями й ночами сидять і спиваються чиїсь діти...

Гарно пофарбований і засаджений рожами Донецьк є символом зовнішньої "релігійності і духовності" народу. То був несправжній Донецьк, витворений в уяві людини: "У 2012 ми всі бачили нове, відремонтоване місто, клумби із квітами. Вірили меру, який любив повторювати свою коронну фразу: "Донецьк - місто без околиць". Але вся ця бутафорська помпезність сусідила з найглибшими проблемами регіону". Реальний Донецьк був таким: "За межами доглянутого даунтауна починалися великі сірі території, селища без доріг, без води, без опалення. Депресивні скупчення бараків, містечка без майбутнього. Той самий Донбас, який усупереч відомому твердженню завжди стояв на колінах... Світ побачив чорну порожнечу в душах. І, дивлячись на фотографії побитих, понівечених людей, які попали в руки бойовиків "ДНР", багато хто переймається питанням: як тепер із цим жити? Чи зможемо ми пробачити ту огидну вакханалію? Чи зможуть хоч колись жителі Донбасу подолати свої образи на весь світ і взятися нарешті до конструктивної праці?" Оцей зруйнований, спустошений Донбас - реальний стан нашої душі, коли наша віра є поверхнева. Тому маємо просити в Господа Бога благодаті, яка б оживила наші серця і душі до правдивого духовного життя.

Воскреслий Спаситель перемагає своєю смертю і стражданнями темряву і приносить нам світло, перемагає гріх і дарує Божественну благодать, перемагає смерть і дарує нам вічне життя в Царстві Божому. Зло і ненависть Він перемагає Своєю любов'ю, гріх - Своєю святістю, гординю - Своєю покорою перед Отцем Небесним. Христос не відкинув від Себе нікого - ані розбійника, ані митаря, ані блудницю, а всіх прийняв у Свої батьківські обійми. Тому й ми, християни, маємо молитися за наших братів і сестер, щоб випросити у Воскреслого Спасителя для них духовного прозріння: "Хоч би яким був Донбас, там живуть мільйони наших співгромадян. І навіть якщо погодитися з тим, що дві третини їх ворожі до інших регіонів, залишається ще одна третина. Два мільйони людей, яких ми не маємо права кидати. Америка не кидає своїх громадян у жодній точці земної кулі, Росія готова вводити війська навіть туди, де живе кілька тисяч людей із російськими паспортами, а ми кинемо свою міжнародно визнану територію й віддамо мільйони мирних громадян на розтерзання терористам, які ладні їх катувати і вбивати? Ні, ми не можемо того зробити. Як не маємо права віддавати нашу землю окупантам і колабораціоністам, виступаючи на їхньому боці. Не маємо права зраджувати пам'ять наших патріотів, які загинули за цю землю. Замість того варто було б подумати, як насправді інтегрувати Донбас в український проект. Адже слід визнати, що досі ніякої програми десовєтизації східних регіонів не існувало. Київ мирився з існуванням на Сході радянського гетто й жодним чином не намагався зруйнувати його, сподіваючись, що розсмокчеться якось саме собою" (Денис Казанський, стаття "Не маємо права кидати").

Дорогі брати і сестри! Збудімо в наших серцях глибоку віру в Божу правду і справедливість. Всевишній бачить і знає той трагічний стан, в якому перебуває наш український народ, але Він також чекає на нас, наші дії, нашу реакцію: якою вона буде - пасивною, сплячою чи активною. Молімося у ці святі Великі Страсні дні, а також у світлі дні Христового Воскресіння за нашу країну, наші родини, всі потреби нашого народу. Вірмо, що Воскреслий Ісус вислухає благання своїх дітей і любов та добро переможуть у нашому народі!

Христос Воскрес!

о. Василь КОВПАК,

Генеральний настоятель СБССЙ