...Тим часом наближалася святоюрська Воскресна Утреня. Мама, змучена кількома недоспаними ночами, не йшла на неї. Ішов тільки часом батько в урядничому однострої зі шпадою і "пирогом" на голові та завсіди я. /.../ Я мусів втиснутися на таке місце, з якого можна було бачити добре цілу параду, що з огляду на величезні товпи народу, які зливалися в Юр з цілого Львова, притягнені красою і величчю нашої відправи (багато було теж поляків, а навіть жидів), не було легкою справою.
Я передусім старався втиснутися перед плащаницю на "надгробне", щоби ще раз почути зворушаючий тропар "Благообразний Йосиф" і поцілувати в посліднє плащаницю. Потім втискався під хори поміж входячих на них елегантних наших питомців з чорними поясами та "циліндрами" в руках і ставав на переді хорів, при самій мурованій барієрі, стиснений, мов оселедець в бочці, з усіх сторін такими самими цікавськими, як я. Ось вже виходить процесія, за нею багато священиків поодиночно рядком по обох боках з горіючими свічами в руках, опісля іде поважно капітула, а найповажнійші її достойники несуть плащаницю. На кінці в найближчій асисті ступає під бальдахимом зі Святими Дарами в руках Митрополит. Перед ним несе канцлер при асисті великий срібний двораменний хрест. При виході з церкви священики на долині, а питомці на горі співають урочисто стихиру "Воскресення Твоє, Христе Спасе, ангели поють на небесах". Мерехкотять в повітрі шовки чудово вишитих хоругов, біліють суконочки дівчаток, що сиплять з маленьких, убраних кокардками, кошичків перші весняні квіти під стопи Митрополита зі Святими Дарами. Повітря переповнює запах кадила, роздзвонилися всі дзвони, дзвінки, а навіть дзвіночки із діточих берелок, співають тисячі віруючих, що, мов мухи, обліпили всі святоюрські подвір'я, балкони і сходи, а навіть заповнили добру половину Святоюрської площі. По обході вносять плащаницю до церкви і складають її на великому престолі. Опісля священики з Митрополитом, що держить в одній руці свій жезл, а в другій - прикрашений дорогими каміннями хрест, виходять з церкви; замикаються важкі, скрипучі, залізні ворота і зачинається прегарна Воскресна Утреня.
Я вкрутився поміж попередників моїх майбутніх студентів-питомців на зовнішню галерею. Що за чудовий вид з неї розгортається! Як на долоні видно внизу убрані в бруньки, пучки, а часом вже в білий і рожевий квіт митрополичі сади, а дальше - сповиту в вечірних сутінках західно-північну частину Львова, Клепарова і Знесіння. На цілому просторі міста мерехкотять, мов звізди, запалені вже газові ліхтарні і електричні сонця львівських заводів. Повітря переповнене бальзамічним подихом весни... А з долини несеться поважний, рішучий голос целєбранта: "Да воскреснет Бог і расточатся вразі єго, і да біжат от лица єго всі ненавидящії єго!" У цій хвилині, здається мені, рознісся скрегіт крицевого копія безстрашного христового лицаря, патрона Собору св. Юра, що гейби ожив на свойому постаменті вище нас і пронизав тим своїм копієм потоптаного копитами його баского коня адського змія. А тисячі народа відповідають целєбрантові могутнім: "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробіх живот даровав!" А дальше целєбрант співає: "Яко ісчезает дим, да ісчезнут, яко таєт воск от лица огня, тако да погибнут грішници от лица Божія, а праведници да возвеселятся. Сей день, его же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь!" А тисячі відповідають знова: "Христос воскресе із мертвих!" Целєбрант отвирає опісля своїм хрестом церковні ворота, і всі входять в храм з цею побіднею піснею-гімном в устах. Церква вже прибрана урочисто, розстелені коври, позасвічувані всі свічки, царські врата відкриті, за ними головний престол в морі світла і весняного квіту. Почесні місця в крилошанських лавках запали австрійські військові і цивільні достойники, блистять парадні однострої всіх родів оружжа. А з престола і хорів несуться чудові воскресні ірмоси і катавасії. Я стою, мов очарований; але ось недовго по могутній пісні "Ангел вопіяше", супроводженій грохотом сальви почесної військової сотні, вирядженої перед митрополичою палатою, і по "Світися, світися новий Ієрусалиме", відспіваних питомецьким хором, та по малій єктенії целєбруючі священики починають співати світлен "Плотію уснув". Нескладний цей священичий спів, може, в ньому вибиваються один-два молодші гарні голоси сотрудників, що сповнюють функцію дияконів, але переважна частина голосів - це старечі голоси, що тихо тремтять здавлюваними до цього на силу сльозами, зворушених з радощів їх власників, що Господь Бог дозволив їм дожити і до сеї Утрені. Але ось цілим храмом заволоділа нагло торжественна тишина. Все звертається до хорів - від галицького намісника і корпусного команданта до бідолашньої старухи з поораним тисячами журб і життєвих бур лицем. А згори пливе, при тихому супроводі славного тоді питомецького хору, чудове баритонове сольо: "Плотію уснув яко мертв, Царю і Господи, тридневен воскресл єси, Адама воздвигл от тли и упразднив смерть, Пасха нетлінная, міра спасенія!" І все триває в повному захопленні цею пречудовою піснею, і з очей усіх тиснуться сердечні сльози, і всі хотіли би, щоби та пісня не скоро кінчилася, щоби душу їх могли спокійно пронизати усі спогади усього їхнього життя, всі радощі і смутки, всі сизифові майже труди, всі трагедії, всі труднощі, всі горя, упразднені непохитною вірою, що їх всіх тут зібрала і давала їм і їх найдальшим предкам, від Володимира Великого почавши, цю незрушиму силу, міць і завзяття, що їх душі не зуміють скривити, скрушити і знищити адові врата і нічо, загалом, нічо! Бо їхний Спаситель смертю своєю смерть упразнив!
Опісля ще кілька пречудових змістом пасхальних стихирів, і Воскресна Утреня кінчається. Митрополит дає вірним цілувати свій малий хрест. Обновлені і підбадьорені відправою, веселі і легкі, мов малі діти, віруючі випливають хвилями зі Святоюрського комплексу. Ми, молоді хлопчиська, йшли ще якийсь час за військовою музикою, що супроводжала почесну сотню до її казарм.
У хаті мала вечеря (знову ще без м'яса), і ми всі клалися спати. Мама раннім ранком була вже на ногах і йшла до свойого Святого Юра на тиху Службу Божу і мировання, бо потім треба було приготовляти свячене для своїх і гостей, що десь з полудня починали сходитися до нас. Ми, молоді, йшли до церкви на величаву Архієрейську Службу Божу, щоб вислухати Евангеліє св. Йоана в п'яти-шести мовах при радісній, потужній музиці воскресних дзвонів з попереднім "Єлици во Христа крестистеся" і наступним "Ангел вопіяше благодатній" та прийняти благословення Митрополита з галереї палати...
Воскресна Утреня в Волоській церкві
Хоч старий Бернардин, а п'ять хвилин пізніше і Ратуш вибили щойно четверту, я вже не сплю. Надворі сіріє, і поволі виринають перед вікнами моєї спальні з ранньої мряки барок фасади Домініканів і могутня Корняктівська вежа. А тут уже і "мої" збудилися, а нетерпелива Оленка питається тата, котра година і чи вже не запізно на Утреню..
Збираємося скоро і виходимо на вулицю. Стара домінікансько-вірменська закутана спить іще, і лише гомін наших кроків відбивається глухо об стіни старезних кам'яниць. В міру як зближаємося до Руської, бачимо, що з усіх сторін спішать люди у напрямку Волоської церкви.
Церква вже повна, і до плащаниці в Трьохсвятительській каплиці протиснутися годі. Виходять Отці і правлять Нагробне. Вже співають "Благообразний Йосиф", і невдовзі з могутньою піснею "Воскресе Ісус от гроба" випливає ціла церква на вулицю. На Руській непроглядне море голов. Це не лише парохіяни Успенської церкви; бачу наших людей з найдальших передмість великого Львова. Все прийшло туди - молоді, старі, еліта нашої інтелігенції і маса простолюддя. Бо та Воскресна Утреня нагадує масі вірних таку саму Утреню в їх рідних селах, звідки їх доля кинула на міський твердий брук. Але вони до нього звикають скоро та послідовно і уперто здобувають кожну його плиту. Опорою для них є, безперечно, Церква, на яку дивляться цілі віки і яка не дала пропасти нашому народові, хоч як страшні ворожі хвилі били в нього і в його найбільші святощі.
Процесія розвивається: попереду мережані хоругви, опісля несуть плащаницю, далі під бальдахимом несе парох Найсвятіші Дари, а за ними поступає маса вірних. Вже і сонце зійшло, а пурпурне його проміння заливає старий Львів. Корнякт горить у тому промінні, а з його вершків розливається на всі сторони могутній голос Кирила. З Валів і Високого Замку несе вітрець пахощі першої весняної зелені. У всіх сльози радощів на очах. Похід зупиняється, море голов клониться до землі, а парох благословить Дарами місто і всю Україну.
Старий Львів збудила воскресна пісня і Кирило. Слухають їх вартівники королівського і міського арсеналу, башти на Валах і останки оборонних бернардинських мурів, окуті залізом лицарі з королівської кам'яниці, поважні патриції з чорної, шольцівської та інших міщанських інсуль і хотіли би побачити обхід побожні Боїми із своєї каплиці. Збудилися жидівські купці з-під синагоги Золотої Ройзи і вірменські з-під старинної своєї катедри. Оповідають собі, що руські купці, які нині святкують, роблять велику конкуренцію їх нащадкам і майже щодня отвирають нові крамниці. Прислухається тим купецьким жалям лев венецького консуляту, щоб про це поквапно звідомити свого голову з площі святого Марка Метрополії. Тішаться святом і всі ставропігійські братчики, від 16 віку почавши, і спудеї ставропігійської бурси хотіли би дістати щось із пребагатого свяченого, розложеного вже далеко в ставропігійському подвірі та стрілити хоч кілька разів з ключа разом з нинішніми своїми товаришами. З радости подзвонюють важкими кайданами гайдамаки у підземеллях львівського арсеналу. У міських музеях від воскресної пісні і гомону Кирила задзвеніли козацькі шаблюки та посунулися в бік козацькі самопали.
А воскресна пісня і великодний дзвін передираються крізь старі вузькі вулички довкола львівського ринку, обиваються об старинні фризи, ниші і порталі порослих мохом кам'яниць і розливаються по новім Львові, звідки пливуть далеко на всі окраїни Галицької волости.
Поволі посувається вперед процесія. З достоїнством тримає рубець плащаниці Президент Левицький; не стало йому вже того року довголітнього його товариша Федака. Але інший вступив на його місце, а потім прийдуть молодші - ті, що нині ідуть за плащаницею, ще молодші, що тепер з дитячою радістю дзвонять невпинно маленькими ручними дзвіночками. І так будуть змінятися ті, що носитимуть плащаницю, доки та Церква буде стояти, доки дід Кирило буде сповіщати Галицькій Землі Христове Воскресення!
Обхід скінчився. Священики виходять перед замкнені церковні двері. Чути голос стихів: "Да воскреснет Бог і расточаться вразі его, і да біжат от лица єго ненавидящі єго. Яко ісчезаєт дим, да ісчезнут, яко таєт воск от лица огня, тако да погибнут грішници от лица Божія, а праведници да возвеселятся. Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь..."
І серед могутнього, співаного тисячами голосів "Христос Воскресе" входять священики зі своєю паствою до церкви і правлять далі цю найкращу з усіх Утреню.
А на ній цього року уперше разом зі своїм народом моляться наші Святі й Угодники, наші королі та князі, наші гетьмани та наші львівські патриції, котрим Парох зарезервував достойне місце у вітражах цієї твердині львівської України.
Мої два сни перед Великоднем 1942 р.
...Як ті дзвони роздзвонилися! А перший заграв на могутньому корняктівському бастіоні руської віри і нації дід Кирило, і він це веде перед у цій чудовій музиці. Йому відповідають дзвони Святоюрської гори та інших львівських церков, а дальше всіх греко-католицьких церков України та таких чужонаціональних церков, які коли-небудь мали своїми парохами бувших питомців львівської греко-католицької Семинарії. Одні дзвони дзвонять поважно-маєстатично: "Ми з вами, з вами, з вами!", а інші, мов ті школярики, викликують дишкантом: "І ми теж, і ми теж, і ми теж!" Цить - здається мені, і те мене найкраще вражає, що чую теж дзвони з чернівецької Руської вулиці і з цих Устєрик, де Білий Черемош зливається з Чорним, та з тих, де Чорна Тиса Білу здоганяє.
З брами головного будинку Академії виходить якраз обхід. Попереду йде славний семинарський хор, зложений з усіх співацьких "асів", від 1782 р. почавши. Дальше поступає імпозантна постать Ректора в єпископських ризах з Пресвятими Тайнами під бальдахимом. Йому асистують у ризах діючі духовні професори Академії. За бальдахимом ідуть всі бувші ректори Семинарії, від Антона Ангеловича почавши, на Титі Галущинському скінчивши. Потім виступають бувші професори, між ними Скородинський, Михайло й Іван Гарасевичі, Іван Лаврівський, Митрополит Яхимович, Чернявський, Криницький, Кардинал Сильвестер Сембратович. Дальше йде Трійця з Маркіяном Шашкевичем посередині. Цей дивиться своїми розмріяними очами на церкву і вежу, а на його устах мовби зависли слова його Русланових Псалмів: "Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возьмеш милости і віри не возьмеш, і не видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська!"
За ними еліта Семинарії, як Могильницький, Устиянович, Петрушевич, Огоновський, Качала, Григорій Шашкевич, Копко, Вербицький, Вахнянин, Лежогубський, Нижанківський. А дальше тисячі братії, від ґреміяльних крилошан, послів, повітових маршалків, відомих просвітян, кооператорів почавши, аж до таких, що, забуті Богом і людьми, коротали свій вік по гірських голодівках, яких зате ніколи не минало жодне народне лихоліття і які нерідко з туберкульозою чи тифом у своїх вимарнілих тілах, видержавши до послідної хвилини на своїх постах, клалися зі святим вогнем віри, надії і любові в очах разом зі своєю паствою в давно переорані сільські могилки. А йшли між братією і ті, вбрані з фантазією в чамарах, що колись воювали за "нашу і вашу свободу", і ті, що за просте "-ський" у метриках каралися по ворожих в'язницях...
Всі йшли, і всі співали: "Воскрес Ісус од гроба, яко же прорече, даде нам живот вічний і велію милость!" А дзвони дзвонили далі без перерви, і гомін тих великодних дзвонів та великоднього гимну плив по всіх вулицях Львова і розливався по всій Україні...
