Як Москва нищила Унію
5. Бердичівські ісповідники
Після Коліївщини для Унії настали дуже сумні часи. Почали діяти руйнівні сили з наміром остаточно ліквідувати уніатську Церкву. Унія почала сильно занепадати, зате поширювалося нез'єдинення. Почастішали випадки відступництва і то не лише між світськими, але й серед духовних. У праці, спеціально присвяченій занепадові Унії на землях, які в XIX ст. належали до Росії, її автор, латинський єпископ Е. Ліковський, пише про причини занепаду Св. Унії. Ця надзвичайно цінна, проте й досі єдина в своєму роді загальна праця про ті справи (не беручи до уваги загальні курси історії Церкви, наприклад Гарасевича, Пелеша чи нариси, скажімо, Харкевича), базується на багатому джерельному матеріалі, доводить, що не лише самі переслідування Москви були причиною занепаду Унії.
"Не винищило Церкви трьохсотлітнє, найжахливіше переслідування римських імператорів - навпаки, кров мучеників ставала насінням ісповідників", - пише єпископ Ліковський. "Не впала Церква в Ірландії під обухом не менш жорстокого й кривавого переслідування протестантської Англії, що тривало також три сторіччя; отже, неможливо припустити, щоб саме зовнішнє переслідування, хоча й якнайжорстокіше та систематичне, було спроможне знищити майже до кореня таку велику гілку Вселенської Церкви, що обіймала близько двох мільйонів душ, якби внутрішні стосунки в Унії були цілком здорові і якби переслідувачі не знайшли в ній чинників, що допомагали їм..." (т. І, с. 8).
Найважливішу (і цілком слушно) причину занепаду Унії єпископ Ліковський вбачає у слабкій католицькій свідомості вірних.
"У якому стані релігійної освіти перебував руський нарід, - пише він наприкінці першого тому, - неважко уявити з того, що ми сказали про освіту його духовенства. Похвальним винятком щодо цього був у ті часи холмський нарід, бо завдяки старанням кількох достойних єпископів мав знамените духовенство, освічене й повне Божого духа. Отже, ми побачимо, яким муром став цей нарід разом зі своїми пастирями, вихованими в кращих часах, проти зазіхань дизунії (нез'єдинення). Якби таке духовенство й такий нарід мала в усіх дієцезіях русько-католицька Церква в момент упадку Польщі, не сумніваємося, що Унія, як велика мучениця, існувала б і дотепер, подібно як ірландська Церква" (І, 264-265).
Католицька свідомість духовенства й вірних була, безперечно, обов'язком Єрархії. Але тодішня Єрархія - каже Єп. Ліковський - мало про це дбала; тому він вважає її найбільшою виновницею занепаду Унії. Звичайно, причин було більше - про них буде ще мова - але ця була найважливіша. Вже після появи праці Ліковського видано багато матеріалу про уніатське правобережне духовенство. І з того видно, що справді Унії не було на кого опиратися. Ось такий, наприклад, Михайло Левицький, колишній уніатський священик із Городища на Смілянщині, пише свою автобіографію у листі до Гервазія Лінцевського, нез'єдиненого єпископа переяславського (1757-1769) у 1766 р. і подає в ній такі факти: Народився він у православ'ї й був 6 років дячком у Городищі. Пізніше пішов до... уніатського митрополита Володковича, щоб той його висвятив.
Митрополит справді висвятив його, але перед тим зажадав присяги на вірність Унії. Левицький присягнув і дістав парохію таки в Городищі. Та своїм вірним він заявив, що він такий самий православний, як і вони, і служив по-православному. Так дочекався аж "місій" Значко-Яворського. Тоді поїхав до нього, відрікся Унії й склав присягу на вірність... православ'ю. Другий тип, досить подібний, виступає в добровільних зізнаннях перед військовою комісією 1771 р. Звати його Матвій Сухач, а парохом (уніатським) був у с. Янківці білоцерківської округи. По тому, як настала Коліївщина, він апостазував і тривав у нез'єдиненні аж досі. На запитання: котра віра ліпша, казав, що уніатська. Про причину апостазії духовенства під час Коліївщини казав, що "в той час баламутства гайдамацького попам відібрали розум, не знати було, кого триматися". Він сам тривав у нез'єдиненні, бо дивився на інших священиків, що чекали якогось кінця, то й він із ними. На запитання про причини баламутства між духовенством сказав: "Від себе дуже бажав би я дійти вже до якогось доброго вирішення, а того не можна дочекатися, й тому в нас баламутства".
Зізнання Сухача - цілком класичний зразок того, що думало в своїй масі тодішнє уніатське духовенство. Як бачимо, воно чекало, щоб якось заспокоїлося; а хто буде творцем того спокою - байдуже. З цього можна зрозуміти, чому було багато відступників від Св. Віри; це не були борці за Христову правду, а темні, сірі люди, що бажали спокійно їсти свій хліб. Тому не дивно, що невдовзі - від січня до серпня 1768 року - до рук нез'єдинених перейшло 306 церков на Правобережній Україні!
Звичайно, не все духовенство було таке. Як сталося так, що сотні священиків не те що не здатні були присвоїти собі засад Св. Віри, але й не вміли поширити їх серед вірних, немає змоги в окремих випадках простежити. Натомість знаємо з попередньої статті про кільканадцятьох уніатських священиків, що вміли прийняти й мученицьку смерть, а Церкви не зрадили. Крім них, бачимо ще й ув'язнених по тюрмах за те, що не хотіли перейти на православ'я. Сильніше переслідування розпочалося після смерті Лінцевського. За допомогою війська (переяславського полку) "навертали" правобережних уніатів; польські поміщики переважно не противилися тому. Але тут "апостоли" натрапили на спротив. Бідні, обтяжені родинами, але чесні й правдиві Божі священики не дали відвести себе від Св. Віри. Тоді застосовано до "непокірних" тюрму.
"В'язниці в Бердичеві, Умані, Білій Церкві й кількох інших місцевостях, - пише єп. Ліковський на основі рукописного матеріалу, - містили в своїх мурах у час від вересня 1772 р. до жовтня 1773 р. від кільканадцяти до кількадесяти уніатських священиків, єдиним злочином яких було те, що вони не хотіли виректися своєї віри й своїм парохіянам не хотіли дати згіршуючого прикладу. В самій лише бердичівській в'язниці сиділо 68 уніатських священиків, найбільше з уманського деканату (аж 32), потім з живоловінського - 10, з богуславського - 8, з корсунського - 6, зі смілянського - 7, із білоцерківського - 5".
Про долю "бердичівських ісповідників", як їх справедливо назвав у своїй історії Церкви Ю. Пелеш, можемо сказати дещо більше, бо дивом збереглося їхнє листування з нунцієм.
Справжнє зворушення огортає, коли читаємо ті їхні листи до нунція (Йосифа Гарампі). Вони повідомляють про свій страшний стан: тільки вірність Св. Церкві загнала їх до в'язниці, де вони сидять закуті в кайдани без огляду на вік і достоїнство, терплять голод, холоднечу й нечувану тісноту, бо напхано їх до в'язничних келій стільки, що майже один на одному лежить. Єдиною поживою їм служить кусок черствого хліба й напівсирий горох. Одягу ось уже понад півроку не вільно їм було змінити, бо схопили їх нагло з домівок, у чому були. Навіть до церкви вислухати Св. Літургію не пускали їх кати. З тих мук і невигод деякі з них померли в тюрмі. І що ж найбільше завдає їм болю в такому тяжкому становищі? Про це вони також пишуть: а саме, що церкви їхні й парохи опинилися в руках людей темних, без освіти й моралі, присланих з Переяслава; що родини їхні блукають по світу за жебраним хлібом; що співбрати їхні або мучаться по інших тюрмах, або по лісах і печерах блукають. Тому вони просять нунція заступитися за них, щоб вони могли вийти з в'язниці і знову працювати для добра Церкви.
Та всі клопотання нунція увінчалися успіхом щойно під кінець 1773 року. За той час бердичівські в'язні дали свідоцтво Св. Вірі як правдиві мученики, вірні в усьому своєму житті й аж до смерті Св. Католицькій Церкві. Поряд з уманськими мучениками й священиками, що загинули в часи Коліївщини взагалі, вони є окрасою сторінок історії нашої Церкви у XVIII сторіччі.
6. План знищення Унії Катерини II
Все те, що діялося упродовж XVIII століття й про що ми розповіли в попередніх розділах, діялося ще за існування старої польської держави. Отже, хоч як шаленів антиуніатський терор за часів хоч би Петра І чи пізніше, все ж таки тоді була ще деяка перепона в безоглядному проведенні повного знищення Унії. Ця перепона впала, коли через роподіли Польщі (1772, 1793 й 1795) українські й білоруські землі, за винятком Галичини, Буковини й Закарпаття, опинилися в межах Російського Царства. Людиною, що могла спостерігати цей великий тріумф політики Петра І, наче сповнення мрій, закладених у "заповіті" Петра Великого, була цариця Катерина ІІ (1762-1796).
Була це людина під моральним оглядом нікчемна, розпусна, безрелігійна й цинічна, позбавлена всяких моральних норм. Її політику щодо України так вражаюче кількома словами окреслив Шевченко, дивлячись на пам'ятник Петрові І в Петербурзі, де читав напис:
"Первому - вторая"
Таке диво наставила...
Тепер я вже знаю:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину!
Кати, кати-людоїди,
Наїлись обоє,
Накралися! А що взяли
На той світ з собою?!
Та - ба! Не думала про "той світ" цинічна російська імператриця, приятелька французького філософа-циніка Вольтера. Та ледве чи думав усерйоз про другий світ і Петро І...
Уже представлені в попередніх розділах факти, наприклад, різня під час Коліївщини чи мучеництво греко-католицьких священиків по тюрмах (у Бердичеві й ін.), сталися за часів Катерини ІІ. Мелхиседек Значко-Яворський, діючи в порозумінні з петербурзьким Синодом, добре знав, що діє згідно з інтенціями - якщо не за інструкціями - цариці. Оборона православ'я у цієї цинічної жінки (до того ще й чужинки, бо вона походила з німецького роду) була в неї пунктом амбіції - ось, мовляв, як я побиваюся за православ'ям! "Мне остается, - писала цариця 17 жовтня 1764 р. до свого варшавського міністра Рєпніна, - рекомендовать вамъ всего более два дела: дело о диссидентахъ и дело о границахъ; моя слава заинтересованна въ обоихъ, помните это".
Щоб зрозуміти холодний, політичний рахунок російського уряду в релігійній справі, досить навести листа віце-канцлера Паніна, висланого до того самого Рєпніна, де сказано дослівно таке: "Относительно нашихъ единоверцевъ... излишне усиливая ихъ такъ, чтобы они сами собой независимо отъ насъ могли держаться въ республике и разделать ея правленіе, подвергаемъ мы себя неудобству въ разсужденіи и безъ того столь частыхъ и великихъ побеговъ, которые тогда еще более усилятся при свободе веры, соединенной съ выгодами свободнаго во всемъ народа; тогда можно будетъ опасаться и на счетъ нашихъ пограничныхъ провинцій, сходныхъ съ Польшею правами и обычаями народа".
Як бачимо з цього цікавого листа, московським правлячим колам зовсім не йшлося про релігію, вчинки їх не походили з переконання, зі щирого релігійного запалу. Це був виключно політичний розрахунок, щоб у Польщу внести розклад і довести її до упадку. Як дуже відрізнялася Катерина ІІ від Жигмонта ІІІ, що волів радше зректися корони, ніж завдати шкоди католицькій релігії в Польщі! Якого справді апостольського духа був сповнений король і якою цинічною ученицею Макіавеллі й Вольтера виявилася "православна" цариця! Цих моментів особливо не слід забувати, коли чуємо з боку московських і наших москвофільських істориків, що "возсоединеніе" нічим не відрізнялося від Берестейської Унії...
Тому цілком правильно характеризує Катерину ІІ наш єпископ Юліян Пелеш: "Ця жінка, що властиво була палкою прихильнецею Вольтера й не шанувала ніякої релігії, вміла краще від інших сучасників використати релігію у своїх політичних цілях". І тому її постанова винищити Унію була одним з актів "будівництва Росії", яка, послуговуючись такими методами, мусила дійти до сучасного стану - коли з-за плечей "казьонного" православ'я виглядає... обличчя антихриста.
Та чи справді існував спеціальний план знищення Унії, план, підготовлений урядом? - міг би хтось спитати. Може, навпаки, Катерина діяла під тиском опінії й вимог "апостольського духа" своїх підданих? Так можна було б думати, як би ми не мали автентичного й достовірного свідчення людини, що була добре втаємничена в махінації московського уряду щодо Унії. Цією людиною був Сємашко. Про нього докладніше піде мова далі. Ось що він пише у своєму проекті знищення Унії (переклад):
"Цариця Катерина ІІ виявила без вагання свій намір - викорінити Унію в приєднаних від Польщі єпархіях. У цій думці: 1) вона скасовувала уніатську духовну владу або ослаблювала її діяльність; 2) припиняла вплив римо-католицького духовенства й спадкоємців цієї ж віри на сумління уніатів. Видавши наказ св. Синодові на початку 1794 року оголосити в новонабутих тоді областях (крім Литви) заклик до народу повертатися до благочестія, Її Величество поручила Генерал-Губернаторові Тутолмину співдіяти в цій справі якнайбільше і пильно наглядати: "щоб ніхто з поміщиків, посесорів і урядників духовних і світських римського й уніатського закону не посмів робити в цій справі навіть найменших перешкод - тим, що навертаються до православ'я, утисків і кривд. Будь-які спроби проти панівної віри, що означають непослух нашій волі, слід вважати кримінальним злочином (уголовным преступлением), що підпадає судові й тягне за собою заборону або обмеження права користування майном до завершення справи. Такі гострі заходи ще під час воєнного стану в тих краях мали свій вплив, і в мінській, а зокрема у волинській і подільській губерніях виникли численні греко-російські Єпархії".
Слідом за цим розгорнулася подальша "місійна" акція. 1794 р. православний єпископ у Польщі з титулом переяславського, але з осідком у Слуцьку на Волині Віктор Садковський видав фанатичний пастирський лист проти Унії. Разом з тим проводили "місії". Як виглядали такі "місії" - про це маємо сучасну реляцію. Наводимо її дослівно, як вона подана в праці єпископа Ліковського:
"Вона має заголовок: "De modo, quo uteantur disuniti in convertendis unitis per Volhyniam". Згідно з нею, православні попи, яких висилав Віктор Садковський, звичайно з відділами війська, приїхавши до якого-небудь уніатського села, веліли дзвонити в церкві і скликати людей. Коли люди збиралися, тоді піп намовляв їх повернутися до віри батьків. Тимчасом у церкві й на цвинтарі поза церквою складали купи різок і київ, якими солдати погрожували народові. Пізніше піп убирався в церковні ризи й оголошував наказ цариці, щоб усі приймали благочестя. Непокірним погрожував суворою помстою, а прихильним обіцяв ласки. Коли люди мовчали або відверто відповідали, що хочуть залишитися при Унії, тоді піп (або попи, якщо їх було більше) бив людей по обличчі часто аж до крови, в церкві перед вівтарем дер за чуприну, кидав об землю. Далі вояки за наказом офіцера виводили старших громади на цвинтар і били різками або киями. Коли й це не допомагало, тоді опечатували церкву, уніатського священика заковували в кайдани, вели до нової повітової влади (російської вже, не польської. - Т. К.) і там разом зі злочинцями замикали на кілька тижнів до в'язниці. Коли люди під насильством піддавалися цілком або частково, тоді навернені таким чином мусили підписуватися, що приймають благочестя (себто православ'я. - Т. К.), а потім уже все село вважали наверненим і змушували всіх до підпису. Після того піп із процесією обходив тричі церкву довкола й водою, що її сам посвятив, кропив людей і церкву, з престолів скидав антимінси, а вкладав свої; а коли уніатський парох опирався, той його проганяв і настановляв свого. А якщо уніатський парох погоджувався на відступництво, тоді його тимчасово усували від виконання пастирських обов'язків, доки не навчиться нових православних обрядів. Єпископ луцький Михайло Стадницький, бачачи такі страшні безчинства й насильства на своїй Церкві й неминучий Її упадок, утік із Волині до Варшави, де збожеволів і помер 1797 р.".
Якщо б хтось подумав, що ця картина "навертання" є перебільшенням, то скажемо, що вона не одинока; в листі уніатського митрополита Ростоцького маємо подібний малюнок переслідувань. Лист цей писаний був до царя Павла I.
Але на "актах навертання" за допомогою буків справа не завершилася: Катерина за рік до своєї смертю ліквідувала самовільно майже цілу уніатську ієрархію, а провід Церкви віддала в руки людини, що не була достойна єпископської гідности. Це був один із найтяжчих ударів і одна з найважливіших причин занепаду Унії. Про це йтиметься у подальших розділах.
