10. Нищення Унії на Холмщині (до 1875 р.)
"З'єдинення" литовських і білоруських єпархій, тобто знищення в них Унії й апостазія негідних Єпископів, наповнили радістю Семашка і його побічників. Він незабаром після ласкавого приняття їх царем на лоно православ'я оголошує це публічно в церквах. Наприкінці 1839 р. було викарбувано медаль, на одному боці якої був образ Христа-Спасителя з написом: "Таковь подобаше намь архієрей". Це мало значити, що не Папа, а лише сам Ісус Христос є Головою Церкви. З другого боку медалі містився напис, який можна назвати не менш як цинічним (хоч як не прикро вживати це слово в таких справах, як релігія): "Отторженньїе насиліемь, возсоединенньїе любовію". Як ця "любов" виглядала, скільки вона всипала буків чи нагайок, скільки пожерла мученицької крові - ми частково вже знаємо, а більше побачимо в подальшій розповіді.
Наразі зупинимося лише на словах, викарбу- ваних на пам'ятній медалі з 1839 р. Медаль було виготовлено з нагоди Унії в 1595 році - і тут маємо ніби аналогічне явище. Але, якщо Унія 1595 р., затверджена на Берестейському Соборі 1596 р., була порятунком для занепалої православної Церкви, що ніяк не могла піднестися, - то тут було цілком інакше. Тоді ініціатива виходила від українських панів - таких, як Острозький, і Українського Єпископату, стурбованого долею Церкви та спасінням душ своїх вірних, а "світське плече" підпирало її дуже слабо і то вже після того. Тут було навпаки: ініціатива виходила від уряду, який керувався політичними цілями, втілювалася вона з систематичною деформа- ціією душ богословів у "реформованих", йосифінським духом просяклих семінаріях, які внаслідок видавали Се- машків, Лужинських, Зубків і їм подібних. "Навертали" населення карними експедиціями, нагайками, тюрмою й Сибіром - одне слово, "любовію", як написано на медалі з 1839 року. Нарешті дійсний голова Російської Церкви, цар, приймає "з'єдинених" відступників...
Подібними методами було "навернено" і "з'єднано" й останню єпархію - Холмську, котра аж до 1875 року трималася католицької віри. Актом нової апостазії завершилося того року існування Унії в Росії, хоч вона цілком не щезла, бо після видання "толерантного указу" 1905 року ще 200 тисяч "з'єдинених" уніатів повернулося до католицизму, але вже в латинському обряді. Видно, що традиція католицизму, попри муки й насильства, перетривала час одного покоління.
А терпіла Холмщина дуже тяжко за свою прив'язаність до Унії. Холмщина, що входила до Польського Королівства, під час апостазії литовського, білоруського і західноукраїнських єпископів, мала свого Єпископа, Феліціана Шумборського (1830-1851). Пізніше мала вона ще трьох його наслідників: Івана Терашкевича (1851-1863), Івана Калинського (1863-1866) й останнього (галичанина) Михайла Куземського (1868-1871). Під керівництвом Єпископа Шумборського і двох його наступників ще сяк-так проживали холмські уніати у вірі батьків, і лише доходили вістки про катування й муки "любов'ю з'єднаних" уніатів. Як це відбувалося - досить навести слова Єпископа-апостата Лужинського, який у нападі просвітління гуляв і говорив: "Мені там, на тому світі, нічого не належиться, лише мука, тож треба тут нагулятися"...
Щоб дати живий приклад "приєднання любов'ю", приглянемося, як наприклад, "навертали" парохію Дудаковичі. Дудаковицька парохія вибудувала собі недавно церкву й до неї щиро горнулася, чуючи про переслідування по сусідніх парохіях. Несподівано у Квітну неділю 1841 року місцевий (уніатський) священик заявив, що за наказом уряду не дасть парохіянам Св. Причастя. Обурені люди кинулися забирати свої жертви. Тоді вбігли до церкви п'ятдесят поліціянтів і вигнали з неї людей. Люди вдарили у дзвони на тривогу й після завзятої боротьби примусили поліціянтів забратися. Та другого дня прийшов на "місію" батальйон російського війська і, вилаявши селян, узяв церкву в облогу. Після такої "проповіді", у Великий четвер почалося "навертання" на православну віру. Найстаршим селянам давали по триста буків, питаючи після кожної сотки, чи приймають вони православ'я. Але, незважаючи на те, що троє сконало під буками, відповідь звучала: "Ні". Мученики заповіли поховати себе без православного священика.
Прикладів такого "навертання любов'ю" на православіє можна наводити значно більше. І в той час, коли ліберальна західноєвропейська преса цілком замовчувала ці акти насильства або безсовісно писала про "добровільне з'єдинення русинів", - пролунав голос Папи Григорія XVI. Він уже в листопаді 1839 року висловив свій біль із приводу переслідувань, а влітку 1840 р. вислав у цій справі листа до московського царя. Зрозуміло, що надаремно.
Дня 10 березня 1840 р. Галицький Митрополит Михайло Левицький видав Пастирський лист до духовенства і вірних. У ньому він пояснив постання й суть Унії, щоб таким чином знешкодити аргументи (нібито історичні), якими послуговувалися державні російські чинники для виправдання нищення Унії. На темному горизонті тодішньої історії Унії в Росії цей лист ясніє, ніби світло, що розсіювало темряву й зігрівало серед морозу, яким віє з півночі. Проте не варто, мабуть, додавати, що цей лист мав лише чисто моральне значення. Ані лист Папи, ані тим більше лист Галицького Митрополита не поліпшили долі уніатів у Росії, бо Росія заповзялася знищити й останнє забороло Унії - Холмщину. І тут починала вона здалека, спершу пробуючи, чи не вдасться схилити наших Єпископів до апостазії. Коли ж це не вдалося, розпочалися справжні оргії, які нагадують переслідування перших християн. І все це діялося у "освіченому" XIX столітті, в "європеїзованій" Росії!..
Саме в той час, коли московський уряд нищив Унію в литовській, білоруській і західноукраїнських дієцезіях, Холмською дієцезією керував Єпископ Феліціан Шумборський (1830-1851). Холмщина належала до т. зв. Польського Королівства, тому нагляд над її релігійним життям здійснював окремий відділ при Варшавській Комісії Релігійних Віросповідань. Цей відділ був призначений лише для справ Унії. На його чолі стояв Муханов, а його правою рукою був асесор відділу о. Йоан Потій. Він походив з того самого роду, що й славний Митрополит Іпатій Потій, один із творців Берестейської Унії, та славному прізвищу свого великого одноіменника приніс лише ганьбу. Ще 1852 р. видав книжку п. н. "О Jesusie Chrystusie Odkupicielu tudziez o pierwotnych chrzescianach i ich domach modlitwy", яку 1857 р. було вписано до індексу заборонених книжок. Ця людина і в пізнішій історії Унії відігравала нікчемну роль. Муханов радив Єпископові Шумборському "очистити обряд" і приняти православний служебник з 1831 р. Та Єпископ не піддавався. Підтримку мав у прелата-декана катедральної капітули о. Павла Шиманського. Отець Шиманський народився в Орхівку Володавського повіту. У Відні захистив докторат теології, де його й висвятив наш Митрополит Антін Ангелович на священика 1807 року. Від 1810 до 1841 рр. був професором теології в Холмській дієцезіальній семінарії, пізніше у Варшавському університеті й Духовній Академії. У 1825 р. його іменовано прелатом і деканом Холмської капітули. Був глибоким знавцем історії Унії, зокрема історії св. Йосафата (помер 1852 р.). Коли розпочалися заходи проти Унії, о. Шиманський подав Єпископові основний меморіал від усієї катедральної капітули про східні обряди.
У цьому меморіалі він вказує на необхідність реформ, запроваджених Замойським Синодом (1720). Підкреслює, що не можна вище ставити обряду, тобто форми, яка не має вічної вартості, над саму віру, тобто суть релігії. Меморіал цей, у якому автор обгрунтував свої тези історично, був поданий у 1836 р., і Єпископ не пристав на бажані урядом зміни. Він хоч і йшов на дрібні поступки, бажані урядом, та віри не зрадив. Очевидно, з метою відвернення його від католицької віри уряд викликав його до Петербурга, де мав відбутися диспут між католицькими і православними теологами (1840). У петербурзьких колах сподівалися, що Єпископ Шумборський піддасться й зробить те саме, що зробив Семашко.
Це було зроблено в такий спосіб. Проїжджаючи через Варшаву, цар запросив Єпископа Шумборського до себе на особисте представлення. Під час зустрічі він висловив побажання, щоб Єпископ поїхав до Петербурга і придивився до "величавих і незіпсованих східних обрядів". Не було ради - треба було їхати, оскільки цар наказав навіть виплатити гроші на подорож. Єпископ дістав з Рима листа з висловленням підтримки. Взяв із собою о. Шиманського й о. Івана Терашкевича, ректора Холмської семінарії, і в половині липня 1840 р. вирушив до Петербурга. Там до царя їх не допустили, зате різні достойники намовляли перейти з цілою дієцезією на православ'я.
У домі православного Митрополита Філарета був влаштований диспут на теологічні теми, яку провадив о. Шиманський із ректором Православної Академії. Та Шиманський довів свого противника до того, що той не знав, що відповідати, й відкараскувався фразою: "Я цього не читав". Тоді розлючений Митрополит Філарет звернувся до нього зі словами: "Пашол вон!" Єпископ також добре тримався: на наполягання оберпрокурора Святєйшаво Синода Протасова заявив прямо: "Ви знайдете в мені Йосафата, а не Йосифа" (тобто Семашка). Лише 1841 р. повернулися вони додому.
Проте наслідком цієї поїздки став виданий цього ж року Пастирський лист Шумборського, яким він запроваджував деякі обрядові зміни на подобу православ'я. Отець Шиманський отримав димісію (відставку) з катедри теології. Та уряд не обмежився лише особою Шиманського. На чолі василіянської Провінції стояв о. Михайло Домбровський, іменований свого часу Шумборським проти волі уряду. Тому тепер під натиском уряду він уступив і передав протоігуменат о. Білевичу, відомому своєю аморальністю (це була урядова креатура), а о. Домбровського усунув (1841). Отець Домбровський, остерігаючись переслідувань, покинув Росію і, пробувши якийсь час на Познанщині, переїхав до Рима, де мешкав при монастирі оо. Василіян до самої смерті (1875). Був постулятором при канонізації св. Йосафата. За ці вчинки Єпископ Шумборський дістав нагану з Рима. Вона примусила його схаменутися. У пастирському листі від 13 березня 1844 р. він відкликав свої розпорядження в обрядовій справі, у словах, повних покори, признаючись до вини у згіршенні, яке викликав його Пастирський лист, та закликав повернутися до традиційного уніатського обряду. Цей лист підніс вірних на дусі. Зате урядові кола під проводом начальника уніатського відділу Попова конче хотіли спровадити Шумборського до Варшави й ув'язнити, але він удав хворого й до Варшави не поїхав. Зате поїхав на місію до трьох парохій, які відпали від Унії, а ще й до того замордували священика о. Боярського. Проте це жодним чином йому не допомогло, бо російський уряд записав їх уже як "навернених" і нізащо не хотів дозволити на повернення до Унії. Тоді Шумборський звернув свою увагу на скріплення віри в решті парохій, а губернатора Альбертова, що докучав йому своїми нахабними порадами в справах дієцезії, випровадив зі свого дому. Помер 19 січня 1851 р.
Наступником Шумборського від 1844 р. став суфраган і ректор семінарії о. Йоан Терашкевич (1851-1863). Це був надто добродушний чоловік, який не надавався до керування дієцезією в такий грізний для Унії час. Тому багато лиха принесли за його адміністрації два злі дорадники, які, як тоді говорили, були підкуплені урядом. Один з них - це вищезгадуваний Йоан Потій, другий - Войціцький, що перебував із Терашкевичем у дружніх стосунках. Войціцького, колишнього латинника, вигнали колись із Люблінської семінарії. Тоді він приняв уніатський обряд, отримав свячення і став секретарем та першим дорадником Єпископа Терашкевича. Потія Єпископ не любив, але боявся.
Очоливши Холмську духовну семінарію, Потій, призначений туди урядом, розпочав похід на душі вихованців. Російський уряд домагався висилки теологів до Москви. Слабохарактерний Єпископ погодився на це під тиском, але розрахунки уряду не виправдалися: питомці не відступили від віри. Та найтяжчого удару завдав семінарії Потій, представивши 1856 р. урядові "проєкт реорганізації духовної семінарії в Холмі". Згідно з цим проектом, прийнятим урядом і затвердженим Єпископом, викладання мало відбуватися не латинською мовою, як досі, а по-московськи. Влада Єпископа над семінарією зводилася майже до нуля. Ректора іменував намісник, віце-ректора - головний директор уніатських справ. Про прийняття або усунення питомців вирішувала в найвищій інстанції комісія внутрішніх і духовних справ уряду. Навчання мало здійснюватися лише за підручникми, апробованими урядом.
Така реорганізація означала, що було відчинено двері вовкам в овечих шкурах, бо професорами могли бути світські люди, а московської мови й історії міг навчати навіть православний! Не завадила цій справі ні смерть Потія (1853), ні нагана з Рима Єпископові, ні його протест. Єпископ засудив діяльність Потія лиш тим, що заборонив дзвонити по ньому в катедрі, коли стало відомо про його смерть... Після смерті Потія Муханов накинув на ректора якогось Раковського, православного з Закарпаття (1860). Єпископ його не прийняв і відправив (по-латині) словами: "Ти не прошений ані не покликаний сюди Святою Апостольською Столицею - пощо приходиш сюди? Ти не священик нашого обряду, а злодій, вовк і хижак, бо входиш не дверими, а кудою інде!" Після такої твердої постави Єпископа Раковський мусив повернутися додому, а ректором став правовірний священик Йоан Шакальський. Муханов пробував ширити між селянством апостазію, але результати тієї агітації були незачні: хоч і бували окремі апостазії, але й вони, завдяки добрій праці греко-католицького духовенства, зазвичай закінчувалися поверненням до віри.
Єпископа Терашкевича, що досі був лише адміністратором дієцезії, в січні 1863 р. Свята Столиця призначила дієцезіальним холмським Єпископом. Та вже 1 березня того року він помер. Його наступником став номінат Йоан Калинський (1863-1866), призначений ще за життя Терашкевича його наступником. Це ясна постать, гідна свого високого становища. На час його керування дієцезією припадають гострі репресії з боку уряду. Це було саме після польського повстання 1863 р., коли російський уряд нищив усе польське, включаючи сюди й Унію на Холмщині. У 1864 р. на чолі комісії у справах Унії став князь Черкаський (хоч за походженням татарин, проте ворог усього немосковського). Він усякими способами старається "навертати" людей на православ'я, наприклад, обіцяючи по сто рублів першому священикові в кожному повіті, який виголосить проповідь, імпортовану з Галичини, по-українськи. Він домігся (1864) ліквідації патронатів, щоб таким чином унезалежнити обсаду парохій дідичами-католиками. Довго противився консекрації Калинського на Єпископа, воліючи посилати кандидатів на свячення до Львова або на Мадярщину, пробував стягати на Холмщину галичан, відомих прихильністю до апостазії, але Калинський їх не приймав. Нарешті заходами Черкаського цар Олександр II видав 1866 р. указ про пенсії для духовенства й обмеження влади Єпископа, який відтепер не міг переводити парохів і позбавляти їх бенефіцій, а вибір деканів віддано в руки парохів (фактично іменувала їх комісія). Старався Черкаський оправославити й семінарію, але це йому не вдалося. Вже відомого нам Войціцького, що був денунціянтом і шпигуном, товариші бойкотували. Тоді Войціцький сказав їм, що всіх їх погубить, - зокрема ж був лютий на Єпископа Калинського, який знав справжню ціну Войціцькому й позбавив його всіх урядів, які той займав з ласки Терашкевича. Своїми інтригами Войціцький довів до арешту й вивезення Єпископа Калинського (1866), який через місяць після вивезення помер.
Після його смерті з волі уряду Войціцький незаконно посів адміністрацію дієцезією й керував нею два роки (1866-1868). До того ж, він ще й поганив пам'ять покійного Єпископа. Тоді Папа (Пій IX) засудив його як людину підозрілої віри, під церковними карами, з те, що в незаконний спосіб посів із рук світської влади управу дієцезією (Енцикліка від 17 жовтня 1867 р.). Попри те той продовжував керувати дієцезією й звернув особливу увагу на семінарію. Того самого року, щойно обнявши управу, Войціцький покликав на звільнене місце ректора семінарії священика-москвофіла Іполита Криницького з Галичини, котрий уже давніше покинув Перемиську дієцезію (без дозволу Єпископа) й тепер завів викладання по-московськи. З того часу починається наплив апостатів з Галичини - таких як Дячан, Лаврівський, Ливчак і інші "цінні набутки", як назвав Дячана Черкаський. Пізніше прийшли завербовані Войціцьким галичани: Маркел Попель, Цибик, Семик, Стецула, Сітницький та ін. Вони, самі католики, "оправославлювали" Холмщину...
Відставка князя Черкаського в 1867 р. не змінила режиму. Услужливі галичани-москвофіли на кшталт Попеля грають на руку російському урядові. Попель, колишній катехит у Тернополі, видав тепер підручник літургіки в дусі уряду. Войціцький назвав його "Месією, віддавна очікуваним у Холмщині". Вони, ті галицькі москвофіли, допомагали Войціцькому в "чищенні обряду". Пізніше Попель подав проект заведення православ'я на Холмщині. Але проти чищення обряду протестувало населення.
Коли Войціцький своїм обіжником (1867 р.) змушував до запровадження обрядових реформ, підляське духовенство подало звернення до царя на руки намісника графа Берга. Підписанти домагалися усунення Войціцького і призначення іншого адміністратора згідно з церковним правом. Та цар велів їм відповісти, що колективне подавання просьб - незаконне. Тоді губернатор Громека, сприкрений невдачами православної пропаганди і злий на безуспішність своїх заходів, заарештував 17 греко-католицьких священиків, в основному деканів, посадив їх у чорній, брудній тюрмі в Сєдльці й тримав їх там, мучивши голодом, чотири місяці. Але їхньої твердості не захитав і випустив їх із тюрми. Кілька з них незабаром померли. На в'язнях пізніше мстився ще й Войціцький, насилаючи на них жандармів і стягаючи їх до духовної тюрми в Холмі. У тій тюрмі о. Велинович помер, о. Харламповича вивезено в глибину Росії. Та уряд побачив, що Унію трудно знищити й послав Войціцького у відставку (у вересні 1868 р.) з ласкавим хлібом - 3000 руб. на рік. Треба було ще раз поставити Єпископа.
Уряд не шукав його вже серед місцевого духовенства, а запропонував цю гідність Михайлові Куземському, святоюрському канонікові у Львові, офіціалові Галицького Митрополита. В Галичині Куземський був відомий, окрім своїх католицьких переконань, ворожістю до польщизни й латинства. Він радо погодився на пропозицію й після консекрації у Львові обняв управу Холмською дієцезією (18671871). "Весь мій вік я боровся з латинізмом і полонізацією", - сказав він, прощаючись зі своїми львівськими приятелями. Цю боротьбу він мав намір продовжувати й на Холмщині. Поява Єпископа збудила тут нові надії. З ентузіазмом вітали люди Єпископа, коли він в'їздив до Холма (вересень, 1868 р.). Скрізь по дорозі, якою він їхав, наш нарід плакав і просив благословення. Зібралося близько десяти тисяч людей. Єпископ Куземський розмовляв зі своїми вірними лише по-українськи. Одразу після свого приїзду він видав Пастирський лист (6 вересня), де заповідає свою працю в єдності з Католицькою Церквою, у якій, як він сподівався, уряд не буде перешкоджати.
І справді, вже з початку своєї управи Єпископ Куземський повернув уніатський обряд: процесії, дзвінки при Богослуженні, урочисте святкування свята Пресвятої Євхаристії й Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, занедбані за Войціцького, організував капітулу, усунув православні підручники з семінарій і розпочав візитацію дієцезії. Та незабаром отримав від російського намісника з Варшави листа, що дієцезії не виконують обіжників Войціцького у справі "руської мови" й "чистоти обряду". Єпископ одразу наказав виконувати ці розпорядження, чим зразив собі місцеве духовенство й людність. До того ж апостати-галичани денунціювали Єпископа. Внаслідок цього всього він подав, на бажання міністра освіти графа Толстого, звіт про обрядові справи, в якому дуже гостро атакував латинство й полонізацію, яка, на його думку, йшла в парі з "латинщенням обряду". Для нього "чищення обряду" було метою, а для російського уряду - засобом. Різниця у розумінні справи виринула врешті, коли виявилося, що дрібні поступки не задовольняють влади. Єпископ представив Толстому меморіал щодо того, як далеко можна піти в обрядових справах, і поставив вимогу: або більше не будуть вимагати, або дозволять йому відійти. Та на це йому навіть безпосередньо не відповіли, лише передали керівництво дієцезією Попелеві (1871), а Куземський без протесту покинув свою дієцезію й доживав віку в Галичині (1879).
"Як метеор показався на холмськім горизонті, - пише про Куземського історик Унії, - заяснів, розтріснувся й погас, залишаючи за собою велику пітьму. О, справді груба, пекельна темрява заснувала бідну холмську дієцезію після його уступлення! А з тієї темряви долітають до нас іздалека стогони жертв, катованих і добиваних на команду галицьких апостатів" ... Це були часи адміністрації Мар- кела Попеля (1871-1875), однодумця й послідовника ганебної пам'яті апостата Семашка.
Попель з самого початку видав "патріотичний" обіжник обсягом у п'ять друкованих аркушів, де багато говориться про "чистоту обряду", про національність, про ворогів нашого обряду й народу, але ніде ані словом не згадується про Апостольську Столицю, ані про вірність Унії. Він спроваджує до себе нові кадри галичан, які, крім єдиного о. Омеляна П'ясецького, були його послушним знаряддям. Щоб не висвячувати питомців у католицьких Єпископів, але поки що й не безпосередньо в православних, Попель спроваджує з Києва Йосифа Сокольського, в минулому уніатського болгарського Єпископа, тобто відступника. Той скоренько висвятив сотню священиків; кожний з них, ідучи на парохію, одержував від Попеля літургічні православні книжки з наказом - служити Богослуження лише з них.
Маючи таку фалангу помічників, Попель міг уже відверто розпочати свою злочинну акцію. І справді розпочав її - з "чищення обряду", як звичайно. Позаводив у катедральній церкві православні книги, усунувши уніатські. Усунув образ св. Йосафата, бічні вівтарі, читані Служби Божі, деякий одяг і т. п. Крім того, заборонив згадувати в Богослуженнях Папу й викинув із Символу віри слова "і Сина". Одне слово, "відчистив обряд" так докладно, що залишалося лише зробити лише один крок - явно розірвати з Католицькою Церквою. Але зробити це було не так легко. На стокількадесят місцевих священиків лише вісімнадцять зрадило Унію; навіть галицькі апостати не діяли досить скоро. Попель, скориставшись допомогою російського губернатора Громеки та жандармів, після безуспішних репресій відправляв "непокірних" до Галичини, де вони не отримували жодної підтримки. Холодно прийняв їх офіціал Галицького Митрополита о. Малиновський, який не дозволив їм навіть відслужити Служби Божої, доки не вивчилися місцевого (галицького) обряду. Попель розраховував на те, що вони з часом зламаються, але - прорахувався. Підпорою й потіхою для священиків було те, що вірні ставили опір "очищуванню Унії", хоч російський уряд карав їх за це контрибуціями й насилав на їхні села карні експедиції.
Це дещо остудило запал урядових кіл, але Попель не зупинився. У 1873 р. він представляє новий проект, який цар затвердив. Тоді Попель видав обіжник, у якому велів заводити "чистий" обряд, посилаючись облудно на папські заборони змін у східному обряді. Тепер переслідування посилилися. Бо священики не тільки не вводили змін, але ще й самі утверджували людність у вірності Унії. За погрозами прийшло переслідування. Непослушних обіжникові масово кидали до тюрем.
Остаточний термін запровадження "чистого обряду" призначено на 1(13) січня 1874 р. Деякі священики, а саме висвячені Сокольським і галичани-відступники, послухали наказів Попеля. Але тоді сама людність спротивилася. Внаслідок цього приходило військо, розганяло нагайками зібраних біля церкви людей, часом доходило навіть до використання зброї. Найгучнішими були випадки у Дрелеві Радзинського повіту і в Пратулині Константинівського повіту.
У Дрелеві був парохом п'яниця Велинович. Він пристосувався до інструкції Попеля й служив по-православному на Новий рік. Тоді люди випровадили його з церкви й відібрали ключі. Він заденунціював, прийшло військо й 5(17) січня 1874 р. за наказом із Петербурга "перебити всіх", що ставили опір, вистрелило залпом і положило трупом п'ятеро людей, а кілька десятків заарештували й розвезли по тюрмах. Ще страшніше було в Пратулині дев'ятьма днями пізніше. Тут парохіяни не впустили до церкви священика Урбана, висвяченого Сокольським. Тоді в село вступило військо, яке спочатку намагалося переконати людей. Коли це не вдалося, а люди присягли вмерти за віру, розпочалася битва. Військо без зброї не могло собі дати ради. Люди повклякали на землю й співали "Святий Боже" та інші пісні. У цей час пролунали постріли, але спів тривав далі. Дев'ятеро людей упало трупом на місці, а четверо померло від тяжких поранень. Кілька десятків селян було ув'язнено.
Побачивши такий опір, російський уряд вдався до інших заходів. Губернатор кликав до себе селян і переконував змінити віру, але вони вимагали допущення до Апостольської Столиці, щоб почути, чи Святіший Отець дозволяє на ці зміни. Не допомогли нові репресії й карні експедиції; наш нарід тримався своєї віри з героїзмом мучеників. Люди гинули під російськими буками, покидали села, траплялися навіть випадки самогубства внаслідок постійних переслідувань. У 1874 р., коли цар переїздив через Варшаву, депутація наших селян, здолавши всі перешкоди, стала перед ним і подала йому скаргу на переслідування. Його відповідь зруйнувала в них віру у справедливість монарха: цар наказав скоритися розпорядженнням...
Тепер у бідних холмських уніатів залишилася надія лише на Святу Столицю. Ця надія не підвела. Отець католицького світу, перевіривши правдивість вісток про жахливе переслідування уніатів на Холмщині, 13 травня 1784 р. видав Енцикліку до греко-католицьких Єпископів у Галичині, в якій висловлено біль Святішого Отця, спростовано аргументи Попеля й авторитетом непомильного Вчителя Церкви відкинуто облудну аргументацію з негідними посиланнями на постанови Пап у справі обряду. Ця Енцикліка разом із благословенням Святішого Отця для переслідуваних масово переписувалася від руки й дісталася таким чином на Холмщину. Люди були піднесені на дусі. Жандарми розшукували енцикліку, люди признавалися, що мали її, але казали, що не видадуть ні за що. Населення ставилося тепер пасивно до нових порядків і бойкотувало церкви. Тоді російський уряд зрежисерував провокацію: він розіслав усюди агітаторів, які, вдаючи з себе добрих католиків, переконували людей повернутися до давнього обряду. Коли ж обмануті таким чином люди кинулися до церков робити зміни, восени 1874 р. було послано військо, відновлено контрибуції, ув'язнення, вивезення на Сибір і різні жорстокі знущання: голими виганяли на мороз (Чоломия), били аж до смерті (Ломази, Рудно) та ін.
Нарешті катам погрозами й прикладом інших сіл вдалося примусити до апостазії дві парохії: коденецьку й верещинську. Тоді розпочалися оргії "добровільного" (!) приєднання до православ'я: вивезення сотнями на Сибір, зганьблення жінок, щоб у такий спосіб тиснути на чоловіків (Ломази) та ін. Проте непросто було домогтися апостазії, бо наш нарід тримався на славу. У Шпиколосах засланці озвалися до своїх родин: "Дивіться, чим нас за нашу вірність цареві обдаровують! Дивіться на наші сковані руки й ноги - це все ми терпимо для Господа Ісуса! Але не плачте за нами й не відбирайте нам заслуги перед Богом. Пам'ятайте, не слухайте ніяких намов: у небі побачимося!"
У 1875 р. на Люблінщині, де духовенство трималося слабше, взялися просто за підписування "добровільних" заяв про "прилучування" до православ'я. Різними способами вдалося роздобути підписи з 45 парохій і 26 священиків. Тоді було вирішено урочисто проголосити "злуку з православ'ям". Уперше про апостазію було проголошено в Білій після того, як силою примушено до "добровільних" заяв по кілька людей із парохій. Нещасні люди вибухнули плачем. Присутній при цьому Архієпископ варшавський (православний), що прибув туди з волі уряду, наблизився до людей після Богослуження і сказав до них: "Ви - правдиві мученики!", а про галицьких апостатів сказав: "Як Бог дасть, ця справа скінчиться, то вижену геть ту прокляту галицьку сволоч!" Той православний Владика був, очевидно, людиною з почуттям справедливості.
Приготувавши таким чином грунт, "ревнителі" на чолі з Попелем вирішили завершити справу, подаючи просьбу про "прийняття на лоно православ'я". Склали вони таку просьбу 18 лютого 1875 р. й вислали делегацію до царя, який "милостиво" їх прийняв.
Попеля іменовано суфраганом Холмської дієцезії, яку підпорядковано варшавському Архієпископові. Але маса нашого народу в душі й у практиці на православ'я не пристала.
Так закінчила своє існування остання уніатська дієцезія в Росії.
(Далі буде)
