У своїй доповіді о. Пельвецький вихваляє о. Кос-тельника як «батька нашого возз’єднання». Розповідає, як вони, троє священиків з Ініціативної групи, «їздили по районах, де з зібраними душпастирями мали відповідні конференції, щоб їх переконати і заохотити». Також згадує про «упірних» священиків, яких вони «усно і листами по кілька разів переконували, одначе безуспішно». Звичайно, були різні священики: одні прийняли пропозицію Ініціативної групи зі страху перед ув’язненням, вивезенням у Сибір; інші вважали, що прихід совєтів – це тимчасове явище: як, мовляв, прийшли, так і підуть. Однак була група священиків, яких називали «упірними». Вони визначилися так: радше смерть, в’язниця, Сибір, ніж зрада Святої Католицької Віри. Ініціативна група не приховує того, що «перевиховання духовенства і народу в дусі православ’я тільки-що розпочате, а ще далеко не проведене як слід, бо ще й не було достаточного часу, і відповідної літератури не можна було видати задля технічних причин, одначе, треба мати на приміті, що Собор, який вирішить наш поворот до православної віри наших батьків, буде тільки поважним початком, а не закінченням великого заміреного діла» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видання президії Собору: Львів, 1946. – С. 62). Це був тільки початок великої зрадницької роботи отців, які вирішили «повернутися до батьківської православної віри».
Єпископ Пельвецький наводить три «поважних аргументи» на користь того, чому якнайшвидше треба було скликати собор: «а) Такий винятковий стан, щоб Церква існувала без єпископів, взагалі не може довго існувати.
б) Вже тепер у деяких парафіях забракло св. мира. Якже ж може наша Церква обходитись без св. Мира?
в) Неможливо нам зорганізувати теологічного інституту, ані висвячувати нових священиків, бо православні ще не признають нас за своїх, а католики вже не признають нас за своїх. До нормалізації церковного життя може нам відчинити браму тільки Собор, який вирішить наш поворот до православної Церкви» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видання президії собору: Львів, 1946. – С. 62).
Зовсім не серйозні й не переконливі аргументи – такі дитячі собі вимовки. Упродовж віків у багатьох країнах світу – в Римській імперії в часи переслідування, у Франції в часи революції, під час громадянської війни в Німеччині – Церква не мала єпископів, бо вони перебували в ув’язненні, але підпільно діяла, і Господь благословляв справу рук своїх. Отже, з цього випливає, що зрадник завжди шукає для себе виправдання, але вони ніколи не є вагомими й солідними.
На завершення своєї доповіді єпископ Пельвецький зачитує телеграму Московського Патріарха Алексія від 12 лютого 1946 року: «В переддвер’ї майбутнього Собору посилаю благословення Боже Вам і всім членам Ініціативної групи. Бажаю помочі Божої у Ваших кінцевих передсоборних трудах. Нехай Господь благословить трудящий Собор греко- католицької Церкви і щоб дарував нам радість єднання з любов’ю в Христі. Патріарх Московський і всієї Русі Алексій». Все відбувалося під строгим контролем Москви, і телеграма від Патріарха Алексія свідчить, що справу вже треба розпочинати й завершувати. Ким була «Ініціативна група»? Хто її контролював? Чию вона виконувала волю? Кому служила, перед ким звітувала? Звичайно, це справа московських рук. Для них Рим і Ватикан був чужим і далеким, а православна комуністична Москва стала матір’ю.
Під час доповіді о. Пельвецького до катедри Св. Юрія входять делегати Московської Патріархії: єпископи Макарій і Нестор та керуючий справами Українського екзархату отець-митрат Константин Ружицький. Отець Костельник вітає гостей і представляє їх соборові.
Після доповіді владики Антонія Пельвецького настає черга нового промовця: голови Ініціативної групи, настоятеля Преображенської церкви у місті Львові, а найважливіше – «батька, ініціатора, подвижника» святого возз’єднання Гавриїла Костельника. Тема його доповіді: «Про мотиви возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою». Вона включала різні теми: догматичні, політичні, національні – тобто найважливіші аргументи, щоб заспокоїти совість священиків, які вагаються, які розуміють, що роблять зле, адже Церква Христова має керуватися не емоціями чи політичними амбіціями, а правдами і догмами Святої Віри. Про це о. Костельник згадає у своїй промові: «Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони, бувало, відповідали: «Під політичним оглядом ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» Очевидно, вони мали на думці спеціально римські догми, якими римська Церква різниться від православної» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 69). У цьому випадку о. Костельник говорить чисту правду, бо на кожній конференції, яку збирали віровідступники, чи в приватних розмовах греко-католицькі священики порушували питання правд і догм Святої Католицької Церкви. Більшість священиків тих часів мали добрий католицький вишкіл і страх Божий, і для них було важливо: як же мається справа з правдами і догмами Святої Віри? Що таке догма Святої Віри? Догма віри не може бути піддана змінам, сумнівам або критиці. Одним із синонімів догми є вислів «доктрина Святої Віри».
«Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувалися, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними. Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 68).
«Поломилися всі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж православіє є історичною вірою слов’ян, бо слов’яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов’янське. Тепер вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – , С. 69).
У Греко-Католицькій Церкві на теренах Східної Галичини серед духовенства існували два основні напрямки: «західники» і «вос- точники». Перші серцем і душею були прихильниками Святої Унії і дбали про розквіт цієї Божої справи. Протилежний табір – «обрядовці» чи «восточники» – хоч належали до Греко-Католицької Церкви, але серцем і душею тужили за православним Сходом, як ізраїльтяни, перебуваючи у Вавилонській неволі, тужили за Єрусалимом. У єпископів, священиків і вірних, які були зорієнтовані на Рим, сформувався інший світогляд і менталітет – це був універсальний західноєвропейський католицький менталітет, світогляд. У священиків-«восточників» менталітет був цілком протилежний – православно-візантійський, часто звернений на Схід України і Москву. Отець Костельник, будучи представником православного візантійського мислення, цього не приховує, навпаки пишається цим і це підкреслює: «Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян». Цим усе сказано: Європа, католицька Європа, для «восточників» – це мачуха, а православна Росія – «любляча ненька», яка приносить своїх відданих васалів у жертву. Цю ідею о. Костельника сьогодні всім серцем і душею пропагує московський патріарх Кирило: під час кожного його візиту в Україну він усе зводив до однієї ідеї – будувати, розширювати, зміцнювати «русскій мір».
Костельник вбачає, що третє тисячоліття – це тисячоліття слов’ян: «Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке друге романсько-германське, а третє повинно бути слов’янське. Тепер вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі». Це не нова ідея, вона вже має своїх істориків і послідовників, над нею працювали і їй дали особливе месіанське покликання, а саме: У 1453 р. впав Константинополь, практично єдиною православною незалежною державою була Московська держава. У 1472 р. Йоан ІІІ одружився з племінницею останнього візантійського імператора – і двоголовий орел замайорів над Москвою. Впав старий Рим під гнітом католиків, царство перейшло в Новий; падає візантійська імперія, а де ж має перейти царство, до кого? Де та земля, столиця, народ? Звичайно, до православної Москви. Саме тоді народжуються сотні легенд, пророцтв: за ким майбутнє? Йоанові ІІІ, можна сказати, пощастило. В 1478 р. до Москви приєднано новгородські землі, в 1485 р. тверські князі й бояри переходять на бік Москви. У 1510р. Москва підпорядкувала собі Псков. Останнє самостійне князівство Рязань було ліквідовано 1521 р. У 1480 р. золотоординський хан Ахмат, прийшовши на Русь і зустрівшись із військом Йоана ІІІ, не наважився перейти через річку Угру, яка служила кордоном. Отже, знову перемога! За ким перемога? – За московським царем Йоаном ІІІ. Так народжується теорія: Москва – Третій Рим. Життя цій теорії дає старець Спасо-Єлеазарового монастиря Філофей Псковський. Цією ідеєю по сьогодні пишається РПЦ, з нею носяться у своєму серці як духовні, так і світські росіяни. Москва – «Третій Рим»! Яка це «гордість», особливе покликання і призначення Москви в православному світі!
Послухаймо думку про це Блаженного УГКЦ Григорія Хомишина, єпископа Станиславівського, який належав до католицької орієнтації: «Готуймо майбутнє України. Нарід, котрий зрікається ідеї своєї суверенної держави, сам себе заперечує, він не вартий на світі існувати. Ми не сміємо зректися ідеї власної держави, але не сміємо також її будувати тільки на фантазії, без відповідного приготування і без відповідних сил, бо це була б тільки смішна наївність. Мудра і реальна політика не керується фантазією, але робить те, що тепер наказує конечність, що можна тепер в даних умовах зробити і на що дозволяють теперішні конечні обставини. Будучність перед нами закрита і від нас не залежить, але наш обов’язок – виконати те, що наказує теперішність. Стараймося дороблятися і сили свої консолідувати так, щоб ми були приготовані на ту хвилю, коли годинник історії виб’є годину народження нашої держави. Горе нам, коли нас заскочить неприготованих, бо станеться з нами ще щось гіршого, як сталося при кінці світової війни. Коли, однак, будемо приготовлені, а Боже Провидіння зарядить, аби була наша власна держава, тоді будемо певні, що наша держава стане, хоча б навіть цілий світ противився.
Не знаємо, що в собі криє будучність. Цілий Схід – то великий сфінкс. Може, з більшовицького попелу і згарища збудяться нові народи і нові держави, серед яких як Польща, так і Україна мають відіграти визначну роль» (Блаженний Григорій Хомишин. «Заповіт будівничим України»). Наш Блаженний дуже влучно порівнює Схід зі сфінксом. Що таке сфінкс?
Сфінкс – страховисько, зображуване в давньо- єгипетському мистецтві в образі лева з головою іншої тварини чи людини. У давньогрецькій міфології Сфінкс – крилате чудовисько з тулубом лева та жіночим обличчям, породження Тифона та Єхидни. Костельник і весь псевдособор вбачає у Сході спасіння нації і віри. На превеликий жаль, багато церковних достойників у ХІХ і ХХ ст. також вбачали спасіння України і Церкви тільки в тому випадку, коли ми повернемося до Сходу, до Росії. Варто згадати рух москвофілів, радикалів, читальні Качковського, які пропагували цю ідею серед українського народу Галичини, Лемківщини. Цілком протилежною була думка відданих Католицькій Вірі владики Пелеша, Блаженних Хомишина, Коциловського, історика Стефана Томашівського, публіциста Осипа Назарука... Блаженний Хомишин не помилився: більшовизм, комунізм, атеїзм – це жахливий сфінкс, який Голодомором знищив мільйони українців, нашу віру, культуру, традиції, звичаї. Таким був справжній Схід, але не всім було дано побачити його реальне страхітливе обличчя, а тільки тим, яким відкрив Святий Дух.
Блаженний Григорій Хомишин був дійсно великим пророком. Знаємо, як не любили пророків в ізраїльському народі, як їх переслідували, а навіть каменували. Не любили за правду, за те, що вони звертали увагу на помилки, яких допускається народ, бо провідники народу здебільшого не були людьми глибокої віри, вони прагнули тільки використовувати Церкву в своїх політичних інтригах, будучи самі далекими від правдивого християнського морального життя, яке можна було наслідувати чи ставити в приклад громадянам. Тому ми часто читаємо про нападки представників різних верств населення на Блаженного Хомишина. Проте навіть ці несправедливі нападки не зможуть затьмарити його пророчого духа: «Може з більшовицького попелу і згарища збудяться нові народи і нові держави, серед яких як Польща, так і Україна мають відіграти визначну роль». Свята Фаустина Ковальська передбачила першого Папу-слов’янина на римському престолі. Мабуть, у ті часи це було дивне передбачення, бо в останні 455 років на папський престол вибирали виключно італійців. Хто міг передбачити, що історія може змінитися? Блаженний Хомишин бачить особливу місію Польщі в посткомуністичному суспільстві. Над цим хотілося б застановитися трохи більше, адже в час війни ми також маємо переглянути свою історію і своє ставлення до Церкви і молитви.
З історії знаємо, що проти СРСР 23 жовтня 1956р. виступили угорці. У повстанні взяли участь понад 50 тис. повстанців і 15 тисяч озброєних загонів національної гвардії, що мали до 100 танків. За оцінками ООН, протилежна сторона (комуністи) для придушення повстання мала в своєму розпорядженні 75–200 тис. радянських військ і 2 500 танків, якими командував сталінський генерал (один із винуватців масових згвалтувань цивільного населення в окупованому Берліні) Іван Конєв. До 10 листопада робочі ради та студентські групи звернулися до радянського командування з пропозицією про припинення вогню. Збройний опір припинився.
Прем’єр-міністра Імре Надя та дванадцять членів його уряду 22 листопада 1956 року підступно виманили з посольства Югославії, де вони сховалися. Імре Надьі колишній міністр оборони Паль Малетер були засуджені до смертної кари за звинуваченням у державній зраді. Імре Надь був повішений 16 червня 1958 року. Всього за рішенням суду було страчено близько 350 осіб, близько 26 тис. людей зазнали судових переслідувань, з них 13 тис. було засуджено до різних термінів ув’язнення. «За придушення угорського фашистського заколоту» (а насправді – за свою чорну справу) маршал Георгій Жуков отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу, голова КДБ Іван Сєров у грудні 1956 р. – орден Кутузова 10-го ступеня.
«Празька весна» – період політичного лібералізму в ЧСР закінчився через декілька днів з введенням у країну 200 000 солдатів і 5 000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня. При вторгненні 72 особи загинули, сотні були поранені. У 1969 році в Празі студенти Ян Палах і Ян Заїц з інтервалом у місяць вчинили самоспалення на знак протесту проти радянської окупації. Відтак, повстає Чехословаччина – повстання придушили. Можна згадати ще одне повстання 16–17 червня в Східній Німеччині. На страйк у Східному Берліні вийшли робітники-будівельники. Постання довго не тривало: воно було придушене силою за допомогою танків групи радянських військ у Німеччині та народної поліції. Було вбито 29 осіб, засуджено не менше ніж 1526.
Імпульс, що вийшов із Польщі, став детонатором руйнування радянської імперії. У Гданську (вересень 1980 р.) організовується робітничий рух «Солідарність», яка згодом переросла у широкий суспільно-політичний рух і зробила значний внесок у боротьбу польського народу з комуністичним режимом. У вересні 1981 р. «Солідарність» нараховувала в своїх рядах понад 10 мільйонів членів, тобто 80% всіх працюючих у Польщі. Це велика консолідація народу, який виступив за звільнення своєї батьківщини з радянського ярма. 13 грудня 1981 р. в країні було введено воєнний стан, а точніше – запроваджено військову диктатуру на чолі з міністром оборони Войцехом Ярузельським. Відтоді особливе враження справляли мільйони свічок, що їх кожного 13 числа запалювали поляки у темних вікнах своїх помешкань по всій Польщі.
Настав 1989 рік. Засідання «круглого столу», опісля перші демократичні вибори без фальсифікацій, ще через кілька місяців зруйновано сумнозвісний берлінський мур… А невдовзі головному «контрреволюціонерові» Лехові Валенсі, який став президентом Польщі, було вручено Нобелівську премію миру.
Польські робітники виявили велику витривалість і згуртованість у боротьбі проти радянської окупації. У країні була «чорна біда», введені картки на продукти, але дух перемагав тіло. Страйкуючих робітників підтримали кращі представники інтелігенції, відомі громадські діячі, університетська професура, студентська молодь. Головним збудником дієвого польського патріотизму завжди були: національна ідея, національна культура, духовно-релігійне виховання в сім’ї у тісній співпраці з Католицькою Церквою. Християнські цінності завжди лежали в основі будівництва демократичної Польщі.
Безперечно, самого робітничого руху було б недостатньо. Можливо, історія знову б повторилася так само, як в Угорщині і Чехословаччині. Поляків врятувала сильна довіра до Господа Бога і Пречистої Діви Марії. Неустанні дев’ятниці, які відправлялися по храмах, піст, жертва, посвята зробили свою справу. Один старенький священик розповідав мені, що в час воєнного стану польські святині були переповненні віруючими, які просили Ісуса Христа і Матір Божу о захист і порятунок. Страйк, який розпочався від 14 серпня 1980 р. на суднобудівничому заводі в Гданську, став прикладом до наслідування для багатьох фабрик і заводів по всій Польщі. Серед протестуючих панувала особлива атмосфера жертовності й посвяти для свого народу: робітники не покидали місце своєї праці, до воріт підприємств приходили тисячі й десятки тисяч людей з квітами, продуктами харчування; на мурах і будівлях підприємств майоріли національні прапори і транспаранти з гаслами національного-патріотичного змісту. А найважливіше – при вході на підприємства було встановлено образ Матері Божої, на території підприємств щодня відправлялася Свята Літургія, робітники приступали до святої Сповіді, приймали Святі Тайни, молилися на святій вервиці. Молитва була рушійною силою, яка привела польський народ до перемоги.
Щодо особливого призначення України Блаженний Хомишин також не помилявся. Жодна з республік Радянського Союзу так не боролася з окупаційним комуністичним режимом, як Україна. Рух шістдесятників, Українська Гельсінська Спілка, дисиденти, підпільна УГКЦ, різні самвидави – яка з республік може похвалитися такою боротьбою з комуністичним режимом? Після розпаду СРСР, окрімприбалтійських, всі інші держави, хоч нібито й самостійні, але смиренно співпрацюють і слухаються Москви. Тільки знову Україна виривається з рук хижого двоголового орла. Помаранчева революція, Революція Гідності, повалення режиму Януковича… За свою свободу український народ платить найбільшою ціною – людськими життями. Одного ще нам бракує – сильної довіри до Господа Бога і Пресвятої Богородиці. На жаль, у цьому полягає наш найбільший недогляд, і рідко хто це розуміє… Під час Помаранчевої революції у центрі Києва витав, за свідченням її учасників, фестивальний дух: пісні, танці, музика… У час Революції Гідності переважав дух просвітництва: виголошувалися доповіді про історію, політику України, виступали священики, монахині, молилися, але це була ще досить заслабенька, несмілива молитва. Часто в нашій боротьбі молитва не займає центрального місця, а слугує нібито якимось придатком до чогось. Це наша національна й духовна помилка, бо, за словами святого Йоана Золотоустого: «Той, хто молиться, повинен мати перш за все тверду віру, й тоді осягне те, чого просить». В іншому місці цей святий навчає: «Ніщо не може рівнятися з молитвою. Вона й неможливе робить можливим, важке – легким, невигідне – вигідним». Поляки боролися 9 років. Ми ж за два роки хочемо осягнути щасливе життя, часто нічого не прикладаючи до цього. Така позиція помилкова й ніколи не принесе бажаних плодів. Свого часу Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький звертав увагу на досить прикрі речі в нашому народі: «Є люди, для яких релігія є неначе урядовим одностроєм, якого вживають лише кілька разів у рік при патріотичних торжествах. Інші, щиріші для Бога, надягають мундир християнства кожної неділі, але потім складають його до скрині, а вбирають інший одяг на цілий тиждень. Треба сказати, що дуже важко зрозуміти таких людей» (Митрополит Андрей Шептицький. «У справі порозуміння», 1941). При цій нагоді не зайвим буде згадати, що майже з перших років незалежності Української держави провідні польські й українські політики та історики з неабияким ентузіазмом узялися за вирішення проблеми зближення двох народів. У 1991–1998 рр. спочатку Тимчасовим повіреним у справах уряду України в Польщі, а потім радником з політичних питань Посольства України в РП був Теодозій Старак (1931–1999). Уродженець Лемківщини, з якої разом з родиною у підлітковому віці був примусово виселений до СРСР, а потім політичний в’язень сталінськихконцтаборів, редактор, публіцист і громадсько-суспільний діяч, він все життя був, перш за все, побожним практикуючим греко-католиком. Знаючи глибоко проблематику непростих стосунків українців і поляків у різні історичні періоди, Т. Старак жив нею, вболівав за неї. Під час своєї дипломатичної місії у Варшаві він став ініціатором багатьох різногалузевих українсько-польських і польсько-українських наукових конференцій, які сприяли усуненню найтяжчих упереджень і найгірших стереотипів у свідомості двох народів. Перша з них відбулася 10–13 лютого 1992 р. і називалася «Шлях України в Європу»: на ній було встановлено, що Україна і Польща не мають одна до одної жодних територіальних претензій і що будь-які можливі спірні питання між ними не будуть ніколи розв’язуватися з допомогою зброї. У 1994 р. в Любліні відбулася ще одна знаменна подія – конференція представників країн Міжмор’я, на якій обговорювався намір відновлення єдності, що існувала за часів Великого Литовського князівства. А в травні 1997 р. між Президентами України і Польщі була підписана Декларація «До порозуміння і єднання». Сьогодні обом народам потрібно старанно продовжувати працювати над тим, аби ця декларація ставала реальністю. Така праця мусить бути не просто тривалою, а постійною. Вона вимагає двосторонньої чесності, відповідальності й послідовності. Поляки, як ми всі переконалися останнім часом – і в особистому спілкуванні, і на державному рівні – виявляють нам свою велику дружню підтримку в наших європейських прагненнях і в боротьбі з російським імперіалізмом та шовінізмом. Блаженний Григорій Хомишин не просто передбачав це, а всім серцем бажав цього, розуміючи, що тільки спільними зусиллями, а найперше ревною молитвою можна здолати жорстокого й підступного Сфінкса. Адже завжди на польсько-українських чварах вигравала третя сторона. Саме українсько-польські конфлікти довели до виникнення московської імперії. Не потрібно цього повторювати!
