…Отець Костельник дуже добре розумів, що для священиків особливе значення мають правди й догми Святої віри. Доповідач бажає якнайбільше вилити бруду, посіяти сумніви в серцях священнослужителів щодо правд святої віри. Перша його атака – це само собою примат Папи, а відтак походження Святого Духа: «Все-таки, римська Церква пізніше, а саме на соборах: четвертім лятеранськім (1215 р.), ліонськім другім (1247 р.) і флоренцькім (1439 р.) прийняла «Filioque» за догму. Бачите яка: проголосила себе за непомильну! Та тут ішло римській Церкві про престиж, щоб дати доказ, що вона є «навчальною Церквою», бо в першому тисячолітті, в дійсності, грецька Церква була навчальною (всі вселенські Собори були її)» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 71–72).
У греко-католицьких святинях, по наших містах і селах у Галичині особливу набожність плекали до Непорочної Діви Марії. Багато різних скульптур, престолів, фан, образів, медаликів, пісень і молитов було присвячено на славу Непорочної. Також були поширені різні Марійські товариства і братства як серед дітей, молоді, так і старших на честь Непорочної Діви Марії. Це досить болюче питання, адже народ усім серцем і душею був прив’язаний до Богородиці, про що також не забув отець-доповідач: «Ще згадаємо Непорочне Зачаття Преч. Діви Марії, яку догму проголосив папа Пій ІХ, вихваляючи при тім римську Церкву, ніби вона береже віру незміненою, та обіцяючи собі, що ось-ось всі народи пристануть до римськоїЦеркви, і вона щасливо володітиме від моря до моря, по кінець світу… Але це не все. Римська Церква на Тридентському соборі здогматизувала всю науку св. Августина про первородний гріх, між іншим те, що Адам і Єва до первородного гріха були і тілом безсмертні та що людські пристрасті є наслідком первородного гріха…».
Отець Гавриїл Костельник підсумовує (це, мовляв, я вам розповів, а ви маєте без жодних сумнівів і дискусій іти моїм шляхом): «Таки краще є лишитись при поняттях грецької Церкви, де нема ніяких догм про наслідки первородного гріха і де Зачаття Анни признано за святе без входження в подробиці, які для людей є тайною.
І так також всі дальші догматичні погляди римської Церкви, якими вона різниться від грецької Церкви, логічно слабше продумані, ніж аналогічні грецькі погляди. Дякувати Богу, що ми тепер можемо позбутись спеціальних римських догм і догматичних теорем!
Одне певне: відродження християнства, яке нині потрібне, не може прийти з римської Церкви, тому що римська Церква спутана різними фальшивими догмами. А може прийти відродження тільки з православної Церкви, однак, як я думаю, не без вас, отці!» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 73–74).
Піднімає отець Костельник також ще одне не менш болюче питання: «Не так воно з нами! Нас ждуть різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці), хоч самі є за православієм, виступають проти нашої акції з погрозами… Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажані панове, поконайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православія» (Діяння Собору Греко- Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 74). Це, звичайно, велике перебільшення, що бандерівці були за православієм. Були окремі «гура-патріоти», які дивилися на Церкву як на політичну й національну структуру, вважаючи, що православного населення більше, тому в Україні має бути Православна Церква. Важко собі уявити заклик «відкрийте очі незрячим». Як сліпий, заблудлий може відкрити очі зрячим?
Підсумок усієї промови зводився до однієї цілі: «Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 74).
Кожен священик віднині мав добре запам’ятати, кому він служить, хто його годувальник, пан і господар і кому він має співати «многолєтіє», а по-іншому й бути не може: «Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 75).
Під час виголошення доповіді Антонія Пельвецького «до церкви входить делегація Московської Патріархії: Преосвященний Макарій, єпископ Львів- ський і Тернопільський, Священно-архімандрит Почаївської Лаври, холмщак родом, довголітній професор Київської Духовної Академії, і другий гість – теж незвичайний, Преосвященний Нестор, єпископ Ужгородський і Мукачівський, з того Закарпаття, що 1000 літ було відірване від Києва. А ось і гість із Києва – репрезентант Київської митрополії, о. мітрат Константин Ружицький, волиняк родом. В особах цих високих гостей Собору, здавалось, наче всі українські землі: Київщина, Волинь, Холмщина, Закарпаття, прибули на велике свято Галицької землі. О. д-р Костельник представив Соборові і привітав достойних гостей, і вони до кінця засідання вже не опускали своїх місць, з увагою прислуховуючись доповідям і дебатам. Найсильніша, найглибша доповідь о. д-ра Костельника має такий знаменний заголовок: «На великий шлях». Неможливо передати її зміст, її треба самому перечитати і не лише перечитати, але простудіювати, продумати, зробити її думки своїми думками. Тоді прийде визволення, тоді відкриються очі на світ» («Єпархіальний Вісник», Орган Львівсько-Тернопільського управління № 2–3 (лютий-березень 1946), Львів. – С. 8).
Звичайно, доповідь о. Костельника мала бути переконливою, емоційною, яка б іще раз «утвердила» священиків, котрі ще вагаються, мають сумніви, котрі під тиском НКВД і дулом автомата прийшли на це збіговисько нечестивих. Автор вищезгаданої праці дає таку оцінку виступу о. Костельника: «З затаєним духом усі слухають. Слухають, а потім довго будуть говорити про ту історичну доповідь. А коли вийде ця книжка про діяння Собору, ще раз, і не один лише раз, будуть перечитувати ту доповідь та будуть роздумувати над нею. Бо і варто. Скінчивши свою доповідь, о. д-р. Костельник займає предсідницьке місце і пропонує почати дискусію: чи нам слід зривати з Ватиканом та возз’єднатись з Православною Церквою, чи ні? Починається дискусія. Важко забирати голос після о. д-ра Костельника. Проте, також зі спокоєм, на трибуну виходить один з найбільш заслужених священиків, крилошанин Маринович Йосиф, з Дрогобицької (давніше Перемишльської) дієцезії, учасник делегації до Києва, і виголошує з юнацьким запалом, помимо старечого віку, свою доповідь про похід римської Церкви проти Православного Сходу на протязі історії». (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 37).
Доповідь о. Йосифа Мироновича починається, як це було прийнято за совєтським сценарієм, возвеличенням Радянського Союзу і батька Сталіна: «Всечесні й Високоповажні делегати Собору! Після чотирьох років напруженої боротьби радянських народів проти німецької агресії возз’єднаний український народ приступив до мирної творчої праці.
Цей мир окуплений великими жертвами. А кров, пролита за свободу і незалежність, зобов’язує всіх зміцнювати свою Радянську Державу самовідданою працею, щоб через мирну працю вилікувати рани, завдані війною.
Історія українського народу – це історія вікової боротьби народних сил проти соціального і народного гноблення. Багато лиха довелось зазнати українському народові в боротьбі з ворогами. Але ніколи, навіть у найгірші часи, не втратив він віри у возз’єднання всіх українських земель. Нарід вірив і знав, що зі Сходу зійде сонце щастя. І це сонце свободи зійшло! Цю щасливу зміну в нашій долі ми завдячуємо героїчній Червоній Армії під проводом великого геніального Генералісимуса Сталіна. Як вислід політичного об’єднання всіх українських земель в одну могутню Радянську Соціалістичну Республіку, мусів прийти, скоріше чи пізніше, рух за релігійним об’єднанням». (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 80).
Тут ми зустрічаємося з великим лицемірством священнослужителя, який бачить жертви ІІ Світової війни тільки з боку радянських військ, але не хоче бачити мільйони жертв українського народу за часів 27-літнього панування більшовиків в Україні. Підтекст містить ніби національний, навіть націоналістичний дух – возз’єднання українських земель, але це не те прагнення і бажання українського народу, яке було під час Акта злуки, коли 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві урочисто проголосили Універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у Соборну Україну. Центральна Рада 9 січня 1918 р. своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. Ось як описує ці події Левко Лукасевич у своїй книзі «На схилку віку»: «Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати…У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під’їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець». Це правдиве прагнення українського народу, це воля народу, це утворення Української Держави з своїми національними символами гербом, прапором і гімном. Що принесло нам об’єднання українських земель за часів більшовицької окупації? Голодомор, національне і релігійне переслідування народу, русифікацію, знищення української культури, звичаїв і традицій. За українську національну символіку, за духовну літератури людей вивозили в Сибір. Хіба цього не знали учасники Львівського псевдособору??? Від цього часу священнослужителі перестають чинити волю Отця Небесного і служити Йому всім серцем і душею, а ретельно виконують волю атеїстичного московського режиму.
У «духовно історичній доповіді» кого тільки не згадував і не обливав брудом о. Маринович! Розрив церковної єдності доповідач бачить вже тоді, коли Папа Римський Лев ІІІ коронував на цісаря Карла Великого, він засуджує хрестові походи. На Україні утверджується вплив Візантії, Рим для нас стає чужим і ворожим. Жодної користі не приносить унія короля Данила (1253). Звичайно, звинувачується митрополит Ісидор як зрадник, а призначення на Київську митрополію Григорія Болгариновича, який був прихильником унії, привело до розколу в Церкві. Само собою зрозуміло, у всіх бідах нашого народу автор звинувачує Польщу і уніатів. Та нарешті настав довгоочікуваний час для українського народу: «І тому радіє наш нарід зі своїм духовенством, що кінчається також і наше релігійне роз’єднання, що кінчається експеримент Ватикану, кінчається полонізація, румунізація, мадяризація нашого народу при помочі релігії» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 91).
Горе такій історичній сфальсифікованій доповіді, в якій не показано правдивої, реальної дійсності. Чомусь автор побачив тільки ворогів українського народу – Рим, Польщу унію, а не захотів побачити найважливішого запеклого ворога, який нищив наш народ упродовж віків – православних царів Російської імперії. Чомусь не згадав він про насилля над українським народом імператора Петра І і Катерини ІІ, дружини імператора Петра ІІІ, яка доклала всіх зусиль до того, щоб утвердити своє панування на непослушних їй територіях. 16 червня 1775 року російські війська повністю зруйнували Запорозьку Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді й засудили на каторжні роботи. Не виявили солідарності й милосердя над своїми «побратимами» донські козаки, які брали активну участь у знищенні Запорізької Січі.
Чомусь промовчав о. Йосиф Маринович про боротьбу московських патріархів і російської імперії проти української мови. Деякі історичні факти: 1627 р. – наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» Кирила Ставровецького.
1720 р. – указ царя Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.
1763 р. – указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою у Києво-Могилянській академії.
1769 р. – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може».
1910 р. – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.
Закінчує свою доповідь о. Маринович зовсім не подякою Господу Богові (Бог у совєтській системі непопулярний, не стоїть на першому місці, навпаки – ворожий). Доповідач чим почав свій виступ (з прослави Радянського Союзу), тим і закінчив його – насамперед дякуючи партійній бюрократії, а опісля аж згадав про Бога: «Вдячні Великому Генералісимусу Сталіну і Героїчній Червоній Армії за політичне визволення, висловлюємо свобідно свою волю возз’єднатися з українським народом і братнім російським народом у православній вірі, щоб «єдиними устами і єдиним серцем» славити Бога, як славили його діди і прадіди наші за часів св. Ольги, Володимира Великого, Ярослава, Романа і Данила» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С.91).
