Дорогі брати і сестри! Все частіше ми, священики, переконуємося в тому, що великою потребою в нашому народі є звичайна катехизація не тільки дітей, які приступають до Першого Святого Причастя, а також молоді і навіть людей старшого покоління. Не маючи фундаментальних знань про Господа Бога, Святу Церкву, про догми і правди Святої Віри, люди скоріше стають жертвами шарлатанів, екстрасенсів, потрапляючи під вплив, з одного боку – фальшивих релігій, течій, духовного самообману, спіритизму, різних духовних ілюзій, релігійних забобонів, а з другого – що не менш небезпечно – опиняючись у полоні релігійного фанатизму, фальшивого духовного містицизму, різного родувидінь, об’явлень, дріб’язковості сумління… І одне й друге дуже шкідливе для людської душі. Ніщо з вищепереліченого не приносить для людської душі світла, не виліковує хворобливого стану душі й сумління, а лише заганяє людину в глухий кут. Стан таких душ подібний до заблокованого комп’ютера: щоб він міг знову запрацювати й бути корисним для людини, його потрібно розблокувати.
Існує певна категорія людей, які нібито і є глибоковіруючими (як їм це видається), та ще й до того практикуючими християнами, що беруть активну участь у різних церковних богослужіннях, але під тим чи іншим впливом у них виробилося своє бачення, свій світогляд щодо тієї чи іншої правди віри, церковного обряду, звичаїв і традиції. Вони часто можуть навіть цитувати Святе Письмо чи різні вислови: мовляв, цей святий сказав те, а той те про таку-то річ, а ви так не робите. Звичайно, трапляються певні розбіжності: у перших віках Церква Христова навчала так, а пізніше для добра людських душ вирішила по-іншому. Візьмемо, наприклад, Святу Божественну Літургію. Перші християни, в тому числі й апостоли, відправляли її здебільшого в різний час (ранком чи ввечері), в міру певної потреби в тій чи іншій християнській спільноті. Коли Церква здобула свободу, стали відбуватися Вселенські Собори, які постановили, що Божественну Літургію треба відправляти до обіду, і так тривало довгі століття, аж світлої пам’яті Папа Римський Пій ХІІ (1939–1958) дозволив для добравірних відправляти її ввечері. Ніхто не може сказати, що Літургія, відправлена рано, має більше благодаті, ніж та, що відправлена ввечері. Таких різних моментів у житті Церкви існує досить багато. Часто вірні, не обізнані з ними, кажуть: а в нас так не було, священик зробив не так, бо того не було і т. д., отримують «згіршення» через своє незнання.
Тільки добра катехиза може сформувати в душі людини правильне розуміння вічних правді утвердити її серце в любові до Господа Бога..
Сьогодні ми розпочинаємо нашу катехизу з науки про Святу Божественну Літургію. Науку беремо з часопису «Голос Спасителя», який видавали оо. Редемптористи в Канаді (серпень 1948 р. Б.).
о. Василь КОВПАК, СБССЙ
Дорогі брати і сестри!
На одній місії всечесний отець-парох попросив мене відвідати адвоката Н., який вважав себе католиком, проте до церкви заглядав хіба на Різдво та на Великдень, дивуючись, що коли тільки прийде до церкви, то там завжди щось мусить святити – як не воду, то паску.
Пан адвокат чемненько прийняв мене. Після вступного офіційного привітання зав’язалася цікава й жвава дискусія. Під кінець цієї релігійної дискусії я попросив свого співбесідника прийти до церкви, бо ж там свята місія. «Навіщо мені ходити до церкви? – відказав мій співбесідник. – Як я захочу помолитися, то помолюся вдома. Бог і так чує мене! Не треба аж іти до церкви!» – «Добродію, – кажу йому, – тут не йдеться тільки про саму молитву. Тут ідеться про Службу Божу, яку добрий католик має на кожне свято та в кожну неділю вислухати. Можна й удома молитися, але молитва в церкві, особливо під час Служби Божої, значно цінніша, бо не ми самі, а Сам Христос молиться з нами, зодягаючи силою та вартістю наші молитви». – «А хіба Христос не може зробити цього тоді, коли я молюся вдома?» – «На Службі Божій Христос відновлює безкровно свою криваву Хресну Жертву за спасіння світу, вдруге містично вмирає за нас, бо Служба Божа – це містичне відновлення Страстей і смерті Ісуса на горі Голгофті. Молячись на Службі Божій, ми єднаємося з жертвою Ісуса Христа, тому наші молитви стають сильнішими й милішими Богові, бо Христова Кров, що містично проливається по католицьких храмах, облагороднює наші благання».
Пан адвокат поважно призадумався, потім попросив більших пояснень Служби Божої, а почувши їх, вигукнув: «Отче, шкода, що я досі не розумів зовсім Служби Божої! Вона видавалася мені звичайною церковною відправою, як, скажімо, парастас чи молебень, а тепер бачу, що це відновлення Страстей і Смерти Христової за спасіння людей!» Місія завершилася. Пан адвокат відтоді не пропустив ні одної Служби Божої. «Я волію стратити 100 доларів, аніж одну Службу Божу, бо розумію її вартість!» – заявив він своєму отцеві-пароху.
I. ЖЕРТВА
Служба Божа – це безкровна ЖЕРТВА Нового Завіту.
Що ж таке жертва? Не раз доводиться чути: «Цей воїн пожертвував власне життя за свою батьківщину…», «Цей батько жертвує свою тяжку працю для добра своєї родини…», «Те великодушне дівча пожертвувало Богові свою юність, вступаючи до монастиря…».
Що все це означає? Той воїн, той люблячий батько, те невинне дівча вирікаються вигод, спочинку, розкошей, віддають щось приємне та миле тому, кого палко кохають. Вибирають невигоди, аби тільки зробити приємність комусь дорогому, одне слово – роблять йому жертву з чогось, що їм любе, але вони цього зрікаються, бо кохають когось більше, ніж себе самих!
Якщо ж ідеться про Бога, то ЖЕРТВА – це добровільне та любляче віддання чи знищення на Його честь чогось вартісного й нам дорогого, щоб ушанувати Божу велич, подякувати за отримані добродійства, випросити нові ласки, надолужити за зневаги, які ми Йому вчинили своїми невірностями та гріхами.
Від непам’ятних часів люди приносили Богові найрізноманітніші жертви. Вже на самому початку людського роду два Адамові сини – Каїн і Авель – складають Богові жертву з того, що мають. «Авель був вівчар, а Каїн порав землю, – каже Святе Письмо. – По якомусь часі Каїн приніс Господеві жертву з плодів ріллі. Та й Авель приніс жертву – з первістків свого дрібного скоту, і то з найгладкіших. І споглянув Господь на Авеля і на його жертву», бо він пожертвував, що найкраще мав поміж вівцями. «На Каїна ж і на його жертву не споглянув», бо той не вибрав найкращих плодів землі, будучи лукавою та лихою людиною. «Розсердився Каїн вельми і похмурнів» (Бут. 4, 2–5).
Історія народів повна жертв, земля засіяна жертівниками, на яких невпинно палахкоче святий вогонь, спалюючи приношення людей на Божу честь і славу. Нема на землі народу, який би вірив у Бога й не приносив Йому жертви. Ной, Мелхиседек, Авраам жертвами почитали Бога. Палили на Його честь біленьку муку, вбивали овець чи волів, розливали п’янке вино по жертовниках, жертвували хліб, овочі. Зрікалися цього задля Бога та нищили свої приношення, щоб заявити, що один Бог – пан цих дарів. Люди не мали вже на них прав, якщо їх пожертвувано Богові. Поганські ж народи навіть дітей і людей приносили божкам у жертву, вбивали немовлят, різали щонайкращих хлопців і дівчат, палили на стосі їхні тіла, бо ізраїльські безкровні чи криваві жертви з тварин (як-от: волів, ягнят, голубів, горлиць), муки, вина, кадила видавалися їм недостатніми й замалими, щоб гідно вшанувати божество та виявити Йому вдячність за отримувані добродійства.
Чому так відбувалося? Хто змушував людей усіх віків приносити Богові різні жертви, зрікатися заради Нього земних багатств, спалюючи їх на Божу честь? Розум і серце! Хто вірить у Бога, той мусить почитатиЙого. Релігія відкриває людям, що Бог – їхній Творець,Володар, управитель, суддя,батько. Самі ми та все наше добро, матеріальне, моральне, духовне, природне та надприродне походить від одного Бога – вічного джерела всякого буття та добра. Бог створив нас із нічого, обсипав найрізноманітнішими дарами та незліченними добродійствами.
За все це належиться Йому пошана та подяка Ми ж шануємо Бога, коли визнаємо безконечну Його велич, тішимося Його предивними досконалостями, бо Він – «Цар царів і Владика владик»! (I Тм. 6, 15). Підвладні нерідко жертвують царям плоди своїх піль чи здібностей, визнаючи їхню вищість, зрікаються не раз найдорожчих перлин, самоцвітів, щоб заявити пошану та любов тим, що володіють ними.
Якщо ж Бог – Цар над царями, безмежний, безконечний, всемогутній, премудрий, предобрий володар – що ж могли б люди, Божі створіння, пожертвувати Йому, щоб гідно виявити свою пошану, любов і вдячність? – СЕБЕ САМИХ! – Проте ласкавий Господь не бажає людських жертв. Саме тому люди замість себе, свого життя, відступають Йому частину себе, тобто свої добра: плоди зрошеної їхнім потом землі, отар, дерев…
Люди споконвіків приносили різні жертви Богові. Всі вони більш-менш зводяться до чотирьох видів.
I. ПОХВАЛЬНА ЖЕРТВА. Бог – Володар неба і землі, людей і ангелів, часу та вічності, Володар, Який своїм блиском та могутністю безконечно перевищує все, що існує на небі та на землі! «Господи, – вигукує цар Давид, – хто Тобі рівний?!» (Пс. 35, 10). Люди, немічні, смертні створіння, покірно схиляються перед недосяжною його величчю, прославляють могутність, визнають свою від Нього залежність, бо, будучи ділом Його рук, цілком належать Йому як власність. Він уділив їм буття, підтримує життя, надає спроможність діяння. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм!» – каже св. Апостол Павло (Ді. 17, 28). Господь Сотворив усе для себе самого. Отож люди та всесвіт існують для єдиного Бога, щоб прославляти, любити й служити Йому, так само як Ангели адорують Його в небі у найглибшій пошані, кличучи невпинно: «Свят, Свят, Свят Господь Сил; вся земля повна Його слави!» (Ic. 6, 3).
Як Ангели в небі, так і люди на землі повинні прославляти Бога, віддаючи Йому себе самих і все, що мають чи роблять. «Чи ви, отже, їсте, – звертається святий Павло до християн Корінта, – чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!» (І Кр. 10, 31). Невільник і його праця та сили належать панові, а не невольникові, тому він і має усе віддати своєму володареві. Люди – це творіння та слуги Господа, Який їх створив. Його безконечна велич, могутність і доброта змушує їх цілком віддатися Йому та ніби винищити себе, віддаючись Йому беззастережно, бо Він – початок і конечна ціль створеного всесвіту. «Я – Альфа і Омега, початок і кінець – говорить Господь Бог, хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель» (Од. 1, 8).
Якщо Господь зажадає, тоді треба віддати Йому навіть життя, бо ж Він дав нам його. Так само й з усім, що маємо. Бог дав нам те все, щоб ми ним користувалися так довго, доки Богові це подобається; якщо ж Він зажадає, мусимо повернути дар, що він нам позичив.
Господь благословляє старенького Авраама єдиним сином Ісааком. Сивоволосий патріарх тішиться, що матиме нащадка, а тимчасом Господь жадає від нього пожертвувати Йому улюбленця, єдину надію Авраамової старості. Щоправда, Господь не бажав людської крові, а тільки випробував свого слугу: чи дорожить він Богом понад усе та чи готовий пожертвувати Йому свого коханого сина, опору в старості. Бог спокушував Авраама, як свідчить Святе Письмо: «Бог сказав: «Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення на одній з гір, що її Я тобі вкажу» (Бут. 22, 2). Авраам негайно вирушив із сином на гору, але Господь замість сина задовольнився принесенням у жертву ягняти.
II. ПОДЯЧНА ЖЕРТВА. Бог – не тільки пан і володар людей, але й найбільший їхній добродій, бо від Бога вони отримали все, що мають: життя, сили, здоров’я, розум, волю, душу, ласку, Боже всиновлення, право на небо, надію на вічне блаженство, порятунок у небезпеках, потіху в недолі, прощення гріхів, уро- жайність землі, охорону плодів…
За це Йому належить вдячність. І людство зажди пам’ятало, що всяке добро від Бога. Ізраїльтяни складали Богу жертву з первоплодів землі, дякуючи Йому за добрий урожай. Царі вибраного народу, повернувшись щасливо з вдалого походу, приносять Богові подячну жертву за поміч у війні та перемогу над ворогами. Старенький Ной, вийшовши після потопу з ковчега, що врятував його та всю родину від певної загибелі, приносить Богові жертву. «…Ной спорудив Господеві жертовник /…/ і приніс усепалення на жертовнику» (Бут. 8, 20). «Господь почув лагідний запах і сказав Сам до Себе: «Не проклинатиму вже більше землі через людину» (Бут. 8, 21).
III. БЛАГАЛЬНА ЖЕРТВА. Люди обдаровані найрізноманітнішими прикметами та здібностями Дехто, буває, так задивиться в себе, що аж пишається своєю здібністю, красою, силою, думаючи, що він пан над панами. Бувають проте хвилини спасенного протверезіння, коли люди бачать, що вони бідні, нужденні істоти, не здатні до нічого доброго… Це трапляється у хвилини недолі, горя, хвороби, страждань, на які наше земне життя надзвичайно багате. У хвилини горя та нужди уста спонтанно шепочуть молитву, руки самі підносяться до неба, пригнічене серце звертається до Бога, благаючи в Нього потіхи, розради, помочі.
Чим можна виблагати в Бога цю поміч? Жер- твою. Он Юда Макавейський має розпочинати бій з куди численнішими та краще озброєними ворогами. Страх і непевність за долю безталанної батьківщини мучить його. Хто допоможе йому перемогти лютого та зухвалого сирійця, що вже насміхається з Юди, впевнений у своїй перемозі? Всемогутній Бог! І тому Юда звертається до Бога за помічю. Він приносить жертву, благає благословення. Після того йде сміливо в бій; Господь при ньому, тому Юда розбиває противника, рятує край від розграбування та руїни (ІІ Мак. 12, 43).
IV. ВІДПОКУТНА ЖЕРТВА. Відпокутна, чи переблагальна жертва була найпоширенішою у світі. Що легше для упалої людини, ніж грішити? Кожен гріх розбуджує Божий гнів, озброює громами Божу правицю. Треба заспокоїти розгніваного Бога, надолужити Йому за зневагу, помиритися з Ним, інакше кара нехибно впаде на грішну людину. Чим направляють зневагу? – Жервою! Бог мав би за гріх знищити людину, стерти її з лиця землі. Людина ж признається до вини, за яку їй належиться смерть, бо вона зневажила гріхом безконечного Бога. Але тут жертва виручає її! Замість іти на смерть самій, людина приносить Богові жертву: вбиває ягня і кров’ю тварини злагіднює Божий гнів, надолужує за зневагу…
Цар Давид загордився своїм численним військом. Бог карає край мором. Тоді цар приносить жертву – й кара за гріх гордині відступає. Жиди збунтувалися проти Мойсея. Бог хоче вигубити невдячний народ масовою смертю. Мойсей посилає Арона з кадилом у народ, тобто приносить Богові жертву з кадила, й ангел смерті відступає від ізраїльтян. Ізраїльський первосвященник щороку в день очищення, кладучи руку на голову козла, відчитував над ним гріхи всього народу й проганяв його в пустиню… Крім того, первосвящениккожного вечора приносить Богові жертву з ягняти в єрусалимській святині за гріхи всього Ізраїлю.
Ось таким чином грішне людство в Старому Завіті Спасителя намагалося різними жертвами прославляти Бога, дякувати Йому за добродійства, благати ласк, надолужувати за гріхи, поки не з’явився у світі Христос, Богочоловік, Який своєю кривавою жертвою на хресті довершив те, чого віками не могли довершити люди незліченними жертвами! Ісус прославив Бога, подякував Йому за всі добродійства, надані людям, виблагав безконечну кількість ласк для всіх, надолужив за гріхи всього людства!
