Моя дорога до Львова

Місяць жовтень посвячений Святому Йосифові, Обручнику Пречистої Діви Марії та земному батькові Ісуса Христа. Він – покровитель Святої Апостольської Католицької Церкви, а для нас, людей, – передусім покровитель родини. Напевне, кожен християнин, молячись до Св. Йосифа, внутрішнім оком шукає його візерунок на якійсь конкретній іконі, фреску на стіні певного храму або фігуру святого. Такі думки виринули в моїй голові, коли в неділю, 2 жовтня, слухала у проповіді о. Василія Ковпака розважання про главу Святої Родини. Відтоді, коли я вперше побачила фіґуру святого на колоні фасаду костелу Св. Николая у селі Вижняни на Львівщині, вона стала для мене взірцем лаконічного і ємкого зображення Святого Йосифа. Саме її бачу внутрішнім оком, коли молюся до покровителя родин або чую щось про нього. У правій руці Йосиф тримає символ чистоти – спрямовану вгору, до неба, гілку лілії, а в лівій – інструмент свого ремесла, гембель, яким заробляв на хліб для своєї Святої Родини. Аскетична постать Йосифа звернена в бік центрального входу до костелу. Своїм філософським виразом обличчя та символами у руках він мовби перевіряє тих, хто переступає поріг святині: лілією – які вони християни, а гемблем – чи сумлінно вони трудяться й чесно заробляють на хліб насущний. Коли поставили фігуру святого, я не знаю, бо цей найстаріший, заснований у 1400 році на Львівщині костел (після Латинської катедри у Львові), перебудовували кілька разів. Під час ІІ Світової війни у Вижнянах перебували Роман і Маргіт Сельські – Роман Сельський виконав на хорах костелу дві фрески, на одній з них збереглись його переплетені ініціали RS. 

…Коли гарячий чай і домашнє тепло повертали мене до звичного ритму життя, першою думкою була подяка Господу, що так все щасливо завершилось. І тут же промайнула картина, неймовірно дотична до того, що сталося: холодна ніч, а по ледь видимій дорозі йде Св. Йосиф і веде за собою осла, на якому сидить щільно загорнена в плащ Діва Марія, що тулить до себе Ісуса. Останнім часом саме цей фрагмент з життя Святої Родини – втеча з Вифлеєма до Єгипту – є предметом моїх роздумів. «…Ангел Господній з’явився вві сні Йосифові й каже: «Устань, візьми Дитятко і його матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити». Вставши Йосиф, узяв уночі дитятко та його матір і пішов у Єгипет, де перебув до смерти Ірода, щоб збулося сказане Господом через пророка: «З Єгипту я покликав мого сина» (Мт. 2, 13–15). Саме йому, Йосифові, Бог доручив опіку, а значить – відповідальність над Ісусом і Марією ще тоді, коли з’явивсь йому Ангел Господній у сні й мовив: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20). Коли ж найбільше проявляється ця відповідальність за родину її голови? – не раз замислювалась я. Мабуть, не в години радості, а саме в миті тривоги, коли треба приймати непрості та звичні рішення, або в нещасті чи горі, коли роками необхідно проявляти мужність і з дня на день робити ту саму одноманітну роботу. Сила духа, сила волі, витривалість і відданість – ось які якості мусить мати той, хто береться опікуватися родиною. Йосиф повірив посланцеві Господа й в усьому довірився Богові. Тривожився однак як людина, бо не завжди знав, що чекає попереду його родину, твердо знав, мабуть, тільки одне – має зробити для неї все, що лиш може. І тієї ночі, коли виходив з Вифлеєма, не заглядав далеко у майбутнє, а просто виконав наказ: взяв дитя і матір його й пішов подалі від лиха, яке приготував для дітей Ірод.

…Ту лиху пригоду, про яку хочу розповісти, я приготувала собі сама. У середу, 5 жовтня, мала внести до одного медичного фонду благодійний внесок понад тисячу гривень за діагностику хребта. До того часу я мала забрати свої зароблені раніше гроші, але зволікала до останнього дня. І цього останнього дня, увечері, коли домовилась про зустріч, погода швидко змінювалась: дощ, що ледь накрапав, перейшов у зливу, а вітер збивав з ніг. Легка куртка без капюшона та нетривка парасолька не захищали від негоди. А ще додався, як то часто буває у Львові, транспортний колапс. Замість того, щоб десь у когось позичити гроші (що роблю у безвихідних ситуаціях), я вперто йшла вперед – бо ж домовилась! Як результат – сіла до маршрутки сполученням «Львів- Пустомити», сама собі придумавши, що вона має їхати Стрийською вулицею, куди мені було треба. Якби запитала та вчасно вийшла, не було б у моєму житті пригоди, яка спонукала до глибоких роздумів, не зустріла б людину, яку умовно нарекла «Йосифом».

У маршрутці було дуже тісно, вона довго їхала без зупинок, аж мені стало тривожно: чи в правильному напрямку я їду. Раптом всі люди зарухались, готуючись до виходу, і я запитала у жінки, що стояла переді мною, чи то вже Стрийська. Та здивовано на мене подивилась, здалось мені, що кивнула, і вийшла. Я вийшла за нею. Всі люди швидко пішли в перпендикулярну дорогу, де вдалині світились вогні приватних будинків. Я залишилась на дорозі сама, і коли роззирнулась, тривога зросла: довкіл лише високі бур’яни, дощ поливає мою непокриту голову, а пориви вітру збивають з ніг. Трохи постояла так, трясучись від холоду, сповнена жаху – де я? що маю робити? – а потім вирішила йти до тих будинків по допомогу. І тут на дорогу мовби нізвідки виходить пан під парасолем. Я до нього: «Прошу пана, в який бік Стрийська?» Пан аж зупинився й здивовано відповів: «Пані, ви в Сокільниках. А Стрийська ось там, кількадесят кілометрів звідси». Й рукою показав напрямок. Але тут же сказав: «Ідіть за мною». Швидко, так що я ледве встигала за ним, не озираючись, пішов уперед. Потім пан озирнувся, зупинився й побачив, що я тримаю закриту парасольку в руках: «Ставайте під мою парасолю». І чомусь нахилив її більше в мій бік. – «І ходіть швидше». – «Не можу, бо в мене нога травмована». – «А куди вам треба на Стрийську?» – «Хоча б до перехрестя з Науковою». – «Спробуємо зупинити машину, бо до зупинки маршрутки ще далеко, та й невідомо, чи ще якась буде їхати до Львова». Я трохи заспокоїлась, бо відчула, що пан тут добре орієнтується, а все ж несміливо запитала: «А Вам по дорозі зі мною чи ви робите мені люб’язність?» – «По дорозі, по дорозі! Мені теж на Стрийську, на автовокзал». – «То що Ви робите в Сокільниках у таку негоду?» – не втрималась я. «Я тут поставив машину на ремонт. Я шофер». І тут зупинилось таксі, бо пан весь час пробував зупинити якесь авто, що зрідка їхало в напрямку Львова. Коли я дошкутильгала до таксі, пан вів бесіду з водієм, мені ж сказав: «Сідайте, я домовився, що вас за 30 гривень довезуть до Львова, бо таксі їде на виклик». – «У мене лише 5 гривень, але якщо таксі довезе мене до Стрийської, то там я розплачуся». – «То у Вас ще й грошей немає! Ось Вам 25 гривень до ваших п’яти, доїдьте хоч до Львова, а там собі вже якось порадите». – «Ні, дякую. Як я Вам потім віддам гроші?..» Поки ми все це зясовували, таксі від’їхало, і ми з паном мовчки пішли на зупинку маршруток. На моє щастя, через кілька хвилин якась приїхала, і вже з дверей я подякувала панові за допомогу. Він чомусь залишився на зупинці… Дорогою до Львова я подумки ще раз переживала «сокільницьку»
пригоду й пошкодувала, що не запитала імені свого добродія.

…Через кілька днів, заглянувши до церковного календаря, я побачила, що в неділю, 2 жовтня, був день Свв. Ангелів-Хоронителів. То, може, той добродій на дорозі в Сокільниках був воплоченням мого Ангела-Хоронителя й покинув мене, коли я зайшла до маршрутки, коли небезпека минула?..

Наталія СТУПКО,
парафіянка храму Свв. Верховних
Апп. Петра й Павла
(м. Рясне-1)