Однією з найважливіших рис радянського періоду був так званий колективізм: одностайність і згуртованість громадян в усіх державних ініціативах і починаннях, а особливо стовідсотковість у голосуванні за будь-яку оголошену справу. Єдина комуністична партія, жодних дебатів, дискусій, єдина лінія партії, інших бути не може. Радянська людина не мала права на особисту думку, бачення, за неї думали, вона тільки мала підносити руку й казати «так», якнайгучніше, на всі груди кричати «Слава СРСР!», «Ура!» й підписувати відповідні документи (хоча й це за неї могли зробити). Людина не мала права вносити якісь свої пропозиції в тій чи іншій справі, про таке вона не сміла навіть і мріяти (бо стіни мали вуха), а хто б на це відважився, того чекав Сибір чи Магадан. І це з першого дня псевдособору зрозуміли його учасники, про це читаємо в журналі: «Хор промовців, що виступали на Соборі, був однодушний. Один лише делегат дещо відрізнявся від інших. Признаючи потребу і необхідність повороту до віри батьків, він, керуючись засадою обережності і з огляду на важливість справи, пропонував її рішення відкласти на дальший час. Цю пропозицію, після закінчення дискусії, голова Собору о. д-р Костельник піддав під голосування. Оо. делегати масовим піднесенням рук признали, що вважають справу остільки дозрілою, щоб її зараз же проголосувати. Тоді о. д-р Костельник прочитав проект ухвали Собору:
1) Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.;
2) Відірватись від римської (папської) Церкви;
3) Повернутись до прадідівської св. Православної віри та
4) Возз’єднатися зі всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі.
Зараз наступить голосування. Всі відчувають величність хвилини. А може найбільше о. д-р Костельник, бо ж це кульмінаційний пункт його життя та діяльності на славу Христа і добра українського народу. З великим зворушенням, дещо притишеним голосом він, в тон своєму вступному слову, підкреслює епохальність ухвали, яка має зараз запасти, та її творчу майбутність, а далі з глибоким переконанням говорить, що «хіба тільки перший апостольський Собор мав такі директиви свише, як наш, а день 8 березня буде вікопам’ятним в історії нашого народу». Відбувається голосування. Ліс піднесених рук і ентузіастичні оклики «Слава». Ще один заключний акорд. О. д-р Костельник представляє оо. делегатам Собору, які від тієї хвилини стали православними священиками, двох нових православних владик, Преосвященного Антонія, єпископа Станиславського, і Преосвященного Михаїла, єпископа Самбірського-Дрогобицького. Їх висвятили ще 24 і 25 лютого 1946 року в Києві, у Володимирському Соборі, щоб приявністю на Соборі єпископів піднести значення Собору та щоб нові православні єпархії відразу мали своїх ієрархів. Собор привітав нових владик співом «Многая літа». Довершено велике, вікопам’ятне діло; можна кінчати. Собор закінчив свій перший історичний день молитвою «Достойно єсть». Була год. 16.30». (Єпархіальний Вісник. Орган Львівсько-Тернопільського управління, №2-3, Лютий-березень 1946 р. Львів. – С. 9 – 10). Нинішньою «термінологією» можна сказати: перший день собору пройшов «о’кей». Автор статті в захопленні підкреслює: «Ліс піднесених рук і ентузіастичні оклики «Слава». Гадаю, що правильніше звучало б: «ліс застрашених рук». Більшість із них були слабодухі й залякані люди, які «добровільно» на своє сумління повісили мотузку, яка не даватиме їм спокою усе життя. Гасло «Слава!» з тих пір, як більшовики прийшли в Галичину, стане невід’ємною частиною життя нашого народу. Треба буде кричати завжди і всюди, і спробуй цього не робити – чекай «чорного ворона» для всієї сім’ї. Кричала з ненавистю і злобою у серці, з болем і великим стражданням, треба було прославляти окупантів, які топчуть твою землю, руйнують рідну українську культуру, звичаї і традицію, закривають храми Божі, українські школи, нав’язують чужу й ворожу для нації російську і совєтську антикультуру.
Хто ж такі були нововисвячені православні владики? Антоній Пельвецький народився 27 січня 1897 р. в с. Нагірянка Чортківського району Тернопільської області в бідній греко-католицькій селянській родині. Закінчив школу в найближчому селі Ягільниця і в 1908 р. вступив до гімназії у Вижниці на Буковині, проте змушений бути перервати навчання, оскільки розпочалася Перша світова війна.
Після закінчення війни вступає до монастиря оо. Василіян у Крехові, де пробув лише 6 місяців. 1921 р. з метою для отримання богословської освіти їде в Рим, де навчається 2 роки, а відтак повертається в Україну, де в Станиславові закінчує духовну семінарію. У 1925 р. приймає Таїнство Священства (целібат), працює катехитом у Надвірній, а відтак у Печеніжині. У 1930 р. отримав призначення настоятелем храму в селі Петликівці, а в 1935 – у Пробіжній. Виявляє ревність у виконанні душпастирських обов’язків, в сільських парафіях засновує сільські торгові кооперативи, притулки для дітей-сиріт та літніх людей. В 1938 р. призначений парохом села Копичинці, а також Гусятинським деканом.
Після окупації Західної України більшовиками стає діяльним членом ініціативної групи з возз’єднання з РПЦ. Ухвалою Священного Синоду від 19 лютого 1946 р. адміністратора о. Антонія призначають єпископом Станіславським і Коломийським. 23 лютого 1946 р. у Воздвиженській церкві КиєвоПечерської Лаври митрополит Київський Йоан Соколов, екзарх України, прийняв його до Православної Церкви (в числі 30 священиків – членів ініціативної групи). Того ж дня пострижений у чернецтво.
24 лютого 1946 р. у Володимирському соборі Києва Патріарший Екзарх усієї України Митрополит Київський і Галицький Йоан (Соколов), єпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Оксіюк), єпископ Мукачівський і Ужгородський Нестор
(Сидорук) та єпископ Волинський і Рівненський Варлаам (Борисевич) рукоположили Антонія Пельвецького на єпископа Станіславського і Коломийського.
8–10 березня відбувся Львівський Собор з ліквідації Берестейської Унії, в роботі якого брав живу й діяльну участь єпископ Антоній. Постановою Священного Синоду від 24 жовтня 1954 р. його було зведено в сан Архієпископа. Від 19 жовтня 1955 р. до 27 вересня 1956 р. – тимчасовий керуючий Дрогобицькою і Самбірською єпархією. 3 лютого 1957 р. раптово помер від серцевого нападу.
Другий єпископ, якого представив о. Костельник – Михайло Мельник. Народився 21 жовтня 1903 р. у селі Суха Воля Чесанівського повіту. Навчався в Перемиській чоловічій гімназії, яку закінчив 1924 р. У 1925–1927 рр. навчався в Перемиській греко-католицькій семінарії. У 1927–1931 рр. навчався в Єзуїтській колегії Канізіянум – навчальному закладі отців-єзуїтів у Інсбруку (Австрія). 09. 11. 1931 р. захистив докторат із богослов’я.
Свячення отримав з рук єпископа Йосафата Коциловського: 30. 11. 1928 р. – дияконські, а 1929 р. – ієрейські. 1933–1946 рр. – душпастир у с. Нижанковичі. З 1933 р. викладає в Перемиській греко-католицькій семінарії: Новий Завіт (1933 1934 рр.), моральне богослов’я (з 1935 р.), педагогіку (з 1936 р.).
У травні 1945 р. став членом «ініціативної групи». 19. 02. 1946 р. Священний Синод РПЦ прийняв рішення про висвячення о. Михайла Мельника на єпископа – для Самбірсько-Дрогобицької єпархії. 22. 02. 1946 р. під час Служби Божої в церкві Воздвиження Чесного Хреста в Києво-Печерській Лаврі о. Михайло «возз’єднався» з РПЦ. Після Літургії відбувся його постриг у монаший чин. 25. 02. 1946 р. в Соборі Св. Володимира відбулася архієрейська хіротонія єпископа-номінанта. Його святителями були: екзарх України, Київський і Галицький митрополит Йоан, Львівський і Тернопільський єпископ Макарій, Мукачівський і Ужгородський єп. Нестор, Станіславський єпископ Антоній (хіротонізований напередодні, 24. 02. 1946р.).
Про єпископа Михайла Мельника існувала загальна думка, що він не брав безпосередньої участи в переслідуваннях «невоз’єднаних», деяки навіть записав до возз’єднаних, хоч вони свого особистого підпису про це не ставили. Декого може здивувати теза: «не брав участі у безпосередніх переслідуваннях». Невже хтось із православного духовенства таку участь брав? Так. Наприклад, щодо іншого керівника псевдособору о. Гавриїла Костельника є свідчення, зібрані Інститутом історії Церкви, про випадки його рукоприкладства до священиків, які не хотіли переходити на православ’я. Що ж до владики Михаїла, то він, перебуваючи вже на посаді єпископа, поводився таким чином, що нібито хотів зберегти все, що тільки можна було зберегти. Частина духовенства і частина вірних загалом приймали ситуацію, яка склалась, і прийняли Мельника як свого єпископа.
З плином часу вірні поступово звикали до перебування в Російській Православній Церкві, з’явилися нові кандидати до священства, вже не з покоління колишніх греко-католицьких священиків. Що відомо про цей період діяльності владики Мельника?
Можна сказати, що серед духовенства він мав добру репутацію. Хоч і противників у нього не бракувало. Як вже згадувалось, він старався зберегти, що міг, зі старої традиції УГКЦ. Священики в єпархії могли безперешкодно служити постарому, в деяких віддалених селах навіть згадували на богослужіннях Папу. Слід визнати, що такі речі відбувалися і в інших єпархіях на території Галичини, проте в Дрогобицько-Самбірській це толерувалось досить широко. На різноманітні доноси в цих справах єпископ не звертав уваги. Тоді пішли скарги на нього. Приїжджали різного роду комісії, які так нічого і не домоглися. Ці факти довели до трагічного жовтня 1955 року. Перед тим здавалося, що у єпископа Михайла Мельника особливих проблем немає. У 1952 р. він був запрошений на конференцію церковних та релігійних організацій СРСР у Москві, присвячену проблемі захисту миру. 1953 р. урочисто відзначив свій 50-літній ювілей, а 1954-го – 25-ліття ієрейських свячень. На 1956-й рік планувалося відзначити 10-ліття його єпископських свячень. Але до цього ювілею дожити йому не судилося. У жовтні 1955 р. в Києві мала відбутися нарада єпископів. 7 жовтня він разом із секретарем єпархіального управління о. Володимиром Куновським у Львові сіли на поїзд, який прямував до Києва. Відомо, що перед від’їздом вони перекусили в місцевому буфеті. Під час цієї поїздки у вагоні несподівано помирає о. Володимир. Владика Мельник помер у готельному помешканні в Києві 9 жовтня 1955р. (смерть настала в той момент, коли він зігнувся, щоб зав’язати шнурівку на черевику). Офіційна причина смерті – застаріла серцева недуга. Однак попередня смерть секретаря ставила багато запитань. Дрогобичем пішли чутки, що єпископа отруїли. Тіло владики привезли до Дрогобича 11 жовтня. Перевезенням опікувався ієромонах Києво-Печерської Лаври о. Йосиф Штельман. Похорон відбувся 13 жовтня 1955 р. На нього прибув Станіславський єпископ, соратник Мельника по ініціативній групі, Антоній Пельвецький. Він і очолив заупокійну Літургію. У похоронній процесії брало участь понад 140 священиків. Не мине й двох років, як третій учасник ініціативної групи, вже згаданий владика Антоній, теж несподівано помре від серцевого нападу, перед тим абсолютно не скаржачись на здоров’я.
Сьогодні постать єпископа Михаїла Мельника серед вірних греко-католиків не викликає особливого захоплення. Але ми повинні пам’ятати, що тільки один Бог знає людське серце і тільки один Бог – останній суддя. Єдине залишається безсумнівним на нині: незалежно від обставин, незалежно від того, на чиєму боці опинився тоді владика Мельник, «його доля стала частиною загальної трагедії нашої Церкви, нашого народу» (І. Бриндак. Трагічна доля єпископа Михаїла Мельника. – «Слово», № 2 (27), 2006. – С. 11–12).
