Другий день Собору. Ухвали першого дня Собору
«Цей день, 9 березня, був присвячений церковно-канонічному оформленню рішення про возз’єднання з Православною Церквою. Почався він читаною Службою Божою, яку відправляли Преосвященні Макарій, Нестор, Антоній і Михаїл у сослуженні духовенства. Співали священики, делегати Собору, співали прекрасно. Всі делегати сповідались і приступили до Св. Причастія. Чину приєднання до Православної Церкви доконав Преосвященний Макарій. Безпосередньо після Св. Літургії з великим пієтизмом була відправлена соборна панахида за бл. пам’яті митрополитом Андреєм Шептицьким. Бо цей великий Митрополит був предтечею Православія на наших землях. Він немало потрудився на полі зближення Греко-Католицької Церкви з Православним Сходом, здобувши велику популярність серед православних у Польщі як оборонець віри батьків. Завдяки йому не був до кінця зреалізований божевільний план т. зв. ревіндикації православних церков на чолі з Почаївською Лаврою, що якийсь час примусово були уніатськими. Він мав відвагу протестувати проти знищення понад сотки православних церков на Холмщині, хоч Рим дав згоду на те шалене діло, відступивши за два мільйони злотих польському урядові своє нібито право власності на ті православні церкви, що колись були греко-католицькими святинями. Митрополит Андрей першим дозволив відправляти панахиди в греко-католицьких церквах за українськими великими діячами православного сповідання, а 10 березня 1944 року дозволив сімом православним священикам відправити парастас за упокій душі Т. Шевченка саме в Преображенській церкві м. Львова. І врешті, якщо Рим не зліквідував о. д-ра Костельника як священика, то це є виключно заслугою покійного митрополита Андрея. У світлі цих фактів рішення Собору про відхід від Рима не представляється якоюсь політично-церковною революцією, а є еволюційним етапом у розвитку нашого національного релігійного життя» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 44).
Другий день собору розпочався читаною Службою Божою… Дивні речі: у Православній Церкві ніколи не практикується читана Св. Літургія, а тут на православному соборі «православні владики», вчорашні уніати, відправляють читану Службу Божу. Про що це свідчить? Що все відбувалося на «скору руку» під тиском більшовицької Росії та Московської Православної Церкви – це була велика театралізована драма для всього народу Галичини і Греко-Католицької Церкви. Це вже пізніше на шпальтах часопису «Православний Вісник» почнуть висміювати нашу Церкву, її обряди, звичаї і традиції. Згодом до не одного священика дійде, в чому вони брали участь і під чим, під яким зловісним документом ставили свої підписи. Всі священики і делегати, які брали участь у соборі, цього дня приступили до Св. Сповіді. Сповідь приймали місцеві православні священики (з храму Св. Георгія) і священики (уніатські), які прийняли православіє у Києві. Після сповіді чотири православні єпископи – Макарій, Нестор, Антоній і Михаїл – прийняли відречення від католицької віри , а також 204 уніатських священиків, які «приєдналися» до РПЦ. На Св. Божественній Літургії після Херувимської пісні єпископи прочитали «розрішительну» молитву, і колишні греко-католицькі священики стали православними священиками. Від тієї хвилини вони приступають до жертовника і беруть участь у Службі Божій.
Важко щось судити про ці речі. Тверезомислячі священики, навіть найбільші оптимісти, які брали участь у цьому «соборі», могли здогадатися, що насправді справа не така проста, як їм обіцяв о. Костельник. Присутність міліції, тайняків, шпигунів, служби НКВД – це все було очевидне, це можна було побачити неозброєним оком. Адже священики, маючи в житті справу з різними особами, можуть скоро зорієнтуватися, з ким мають справу, яка обстановка в спільноті, до якої їх привезли і в якій вони перебувають. Не всі вони зналися між собою, бо ж були з різних дієцезій. Священнослужителі, як ніхто інший, зустрічалися у своїх парафіях з тим страшним терором, який чинили більшовики над нашим народом. На відміну від простолюддя, душпастирі були грамотними й освіченими людьми – інтелігенція нації. Вони читали й знали про Голодомор на Великій Україні та про всі інші звірства червоного геноциду. Чи могли такі священики щиросердечно відкрити свої серця в Таїнстві Св. Сповіді перед іншими священиками – вже православними? Слід гадати, що не всі.
Ще один великий обман і облуда учасників «собору» – панахида за Слугою Божим Митрополитом Андреєм Шептицьким. Цей жест, вчинений отцями псевдособору, був своєрідною пасткою, свідомим окозамилюванням для тих, які ще вагалися і в серці надалі залишалися уніатами. Священикам хотіли продемонструвати, що нічого особливого у Церкві не зміниться: мовляв, ми йдемо слідами Митрополита Шептицького. Це була, мабуть, єдина панахида, відправлена в крипті, де спочивало тіло Митрополита. Принаймні, мені більше не зустрічалося в пресі повідомлення про те, щоб ще хтось із православної ієрархії відправляв колись жалобне богослужіння за митрополитом Шептицьким, та й канони Православної Церкви забороняють молитися за іновірців.
Звичайно, постать Митрополита упродовж української історії будуть використовувати різні церковні ієрархії – кожен зі своєї ідеологічної позиції і в своїх інтересах: модерністи вбачатимуть у ньому великого екуменіста, готового пожертвувати всім заради зближення з Православною Церквою. На Яворівщині особу Митрополита Андрея Шептицького, особливо в час виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля, трактували як таку, що сама, мовляв, прийняла б православну віру, якби дожила до псевдособору. Цим прикривається і це донині проповідує частина духовенства Православної Церкви. Дивно, як священики можуть брати на себе таку велику відповідальність і проголошувати такі речі? Чи може хтось про когось напевне знати, як би той чи інший повівся у різних ситуаціях у час переслідування Церкви Христової? Навіть сама людина щодо себе не може ніколи стовідсотково бути впевненою, чи витриває вона у вірі. Маємо приклад св. Апостола Петра, який тричі зрікся Ісуса. З історії нашої Церкви достеменно відомо, що єпископат Греко-Католицької Церкви не зрадив Віри Христової: усі без винятку Владики дали геройське свідчення і загинули як мученики за Віру Католицьку. Тому чи мають право православні священики публічно у проповідях висловлювати свої приватні думки, будувати на них різні теорії і когось робити апостатом (відступником від віри) після його кончини? Одному Божому Провидінню відомі людські дії і людські чини. Чинити милосердя щодо мусульман, буддистів, атеїстів не означає приймати їхню віру, ідеологію, бути ними. Христос у притчі про доброго самарянина закликає допомагати всім людям, мати милосердя до хворих, бідних, терплячих, адже тут не йдеться про віру, а про тілесні потреби людини. Тому модерністи і православні донині використовують певні дії і вчинки Митрополита Шептицького в своїх інтересах.
Після панахиди за Митрополита Шептицького засідання собору продовжується: «В першу чергу, Собор ухвалив вислати звернення до Його Святості Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, з петицією про прийняття дотеперішньої греко-католицької Церкви в молитовне і канонічне об’єднання з Руською Православною Церквою. Це звернення, як історичний документ, мали підписати, згідно з ухвалою Собору, всі делегати Собору. Так само і з тієї причини мало бути підписане всіма членами Собору звернення, яке Собор постановив вислати до Голови Президії Верховної Ради УРСР Гречухи Михайла Сергійовича. Після того Собор ухвалив вислати привітальні телеграми: Вселенському Царгородському Патріарху Максимосу, Патріарху Московському і всієї Русі Алексію, Високопреосвященному Йоану, митрополиту Київському і Галицькому; представникам Державної влади: Голові Ради Народних Комісарів СРСР Генералісимусу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну і Голові Ради Народних Комісарів УРСР Микиті Сергійовичу Хрущову. А вірних і тих панотців, які ще не визволились від римського зачадження і засліплення, про велику подію мало б повідомити та усвідомити «Звернення до духовенства і вірних греко-католицької Церкви в західних областях України», теж однодушно ухвалене Собором. Вслід за тим о. д-р Костельник прочитав доповідь про догматичні і дисциплінарні зміни, які є консеквенцією при-ступлення до Православної Церкви. Оо. Делегати уважно слухали цю доповідь та нотували собі найважніші і найпильніші речі. Цим, властиво, закінчилась ділова праця Собору» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 44–45).
Привітальні телеграми, які надіслав «собор» церковним і державним достойникам:
«Привітальна телеграма від Собору
Константинопольському Вселенському Патріарху
Максимосу. – Турція. Істамбул.
Його Святості Вселенському Патріархові Максимосу.
Духовний Собор греко-католицької Церкви України, зібравшись у Львові 8 березня 1946 р., рішив зірвати з Ватиканом та вернутись на лоно Св. Православної Руської Церкви.
Ця історична подія стала можливою завдяки нашому визволенню від національної і релігійної неволі та нашого духовного унезалежнення від Рима, які виборені героїчним зусиллям великого Радянського Союзу, що об’єднав весь наш український нарід в одну українську Державу.
Радіючи, що нині можемо повернутись до віри і Церкви Володимира Великого, ми синівно повідомляємо про це Вашу Святість. Також не можемо забути того, що в смутні дні Берестейської унії серед наших предків боровся проти цієї унії відомий Константинопольський екзарх Никофор, що впав у цій боротьбі, як мученик Православія.
Нині по 350-ти роках у нас знову затріумфувала св. Православна Церква. Нехай береже її Бог у всі времена і у всьому світі. Амінь.
Від імені Собору, на якому присутніх було 216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:
Мітрофорний Протоієрей Костельник Гавриїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл(Мельник), член Президії».
(Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 133).
«Привітальна телеграма від собору
Патріарху Московському і Всієї Русі Алексію
Москва. Святішому Алексію, патріарху Московському і всієї Русі.
Собор греко-католицької Церкви, зібравшись у м. Львові, постановив нині, 8 березня 1946 р., повернутися в лоно св. Восточної Православної Кафолицької Церкви, пам’ятаючи, що наші предки насильством були від неї відірвані. Тому синівно просимо Вашу Святість прийняти нас до молитовної і канонічної спільності. Ми віримо, що в сей день, его же сотвори Господь, купно з нами радіють і св. Апостол Андрей Первозваний, прорекший, що на горах київських процвітатиме Православна Церква, і св. рівноапостольний князь Володимир, що просвітив землю нашу світлом Христового учення, св. митрополит Петр, що вперше об’єднав Київ і Москву в одній церковній організації. Ми впевнені, що і Ваша Святість розділять з нами нашу радість во славу Бога. Амінь.
Від імені Собору, на якому присутніх було 216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:
Мітрофорний Протоієрей Костельник Гавриїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл (Мельник), член Президії».
(Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 134).
Це були привітальні телеграми псевдособору, а тепер звернення «заблудших уніатів» з проханням прийняти їх у лоно «Матері Православної Церкви»:
«Звернення делегатів собору
До Патріарха Московського і всієї Русі Алексія
Про прийняття в лоно Матері Руської Православної Церкви.
Його Святості Алексію, Патріарху Московському і всієї Русі в Москві.
«Буде імя Господне благословенно от нині і до віка».
Після довгих віків Боже Провидіння післало нам той день свободи, якого дожидались кращі сини нашого народу в західних областях України, а о. Іван Наумович навіть предсказав про нього в 1888 р. словами: «Червоная Русь дожидает дня свободы, когда скажет свое громкое слово, и недалеко уже то время, когда вся Русь восхвалит Бога едиными устыи единым серцем».
Ми, представники греко-католицької Церкви в західних областях України, зібрані на Соборі у Львові, нинішнього дня, розваживши історичні, теологічні і політичні рації, однодушно вирішили відірватись від Ватикана і від церковної унії з римо-католицькою Церквою та повернутись до нашої предківської православної віри, яка є найправдивішою християнською вірою, без усяких ухилів, бо це віра вселенських (дійсно вселенських) Соборів і 1 тисячоліття. Просимо Вашу Святість признати цю нашу постанову і прийняти нас до Всеруської Православної Церкви.
Цей історичний зворот у нашій Церкві став можливий тільки завдяки гігантським перемогам Радянського Союзу, що об’єднав наші українські землі в єдиній Українській Державі і звільнив усі історичні терени Східної Церкви від утисків римської Церкви. Православна свідомість і критика унії аж тепер, у цьому новоствореному світі, змогли явно виступити зі своїм словом, щоб відкрити очі і незрячим братам.
Ось кінчаються довго вікові тяжкі випробування Східної Церкви під римським ярмом, кінчається боротьба, кінчається церковний роздор у нашому народі, штучно викликаний і піддержуваний Римом, який завзявся підкорити собі ввесь світ, ніби в імені Євангелія. Ми свідомі того, що тепер з нами радіє вся Русь і весь православний Схід. І слушно, бо наш час прийшов, і Господь Бог жде, як ми використаємо його.
Одначе, ми свідомі і того, що наш Собор є радше тільки початком нашого заміреного діла, ніж його закінченням. Ще мусимо поконати великі і різні перешкоди, щоб св. Православіє затріумфувало в кожній парафії нашої Церкви. Навіть такий штучний твір, як унія, має своє глибоке коріння в серцях деяких наших людей (особливо у монахів і монахинь), тому що вони від дитинства засліплені славою римської Церкви.
Та ми маємо надію, що Христос Господь, молитвами Пресвятої Богородиці, поможе нам довести наше діло до кінця, щоб була повна наша і Ваша радість, Святий Отче.
Піддаємося під Ваш батьківський покров і опіку, знаючи, як дуже потрібна для нас поміч Вашої Святості, і вірячи, що Ваша Святість станете для нас щирим батьком, бо все нас з’єднує – і віра, і історія, і душа, і мова, а ніщо нас не роз’єднає. Амінь.
Це наше маніфестаційне і просительне письмо ми засвідчуємо власноручними підписами.
У Львові, 8 березня 1946 р.
(Слідують підписи делегатів Собору)».
(Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 135–136).
В цьому оптимістичному зверненні делегатів псевдособору все ж впадає в очі певне «занепокоєння», або іншими словами «самопідстраховка». Особливим авторитетом, прихильністю і любов’ю вірних Греко-Католицької й Церкві користувалися монахи і монахині, або, як їх називали перед війною в Галичині, законники і законниці. Сестри-монахині опікувалися гімназіями, захоронками (дитячими садочками), провадили катехизу на парафіях, працювали в шпиталях, вчили людей різних молитов, пісень, готували з дітьми різні декламації на Різдво, Великий піст, Великдень, День Матері та в інші урочисті свята. Монахи провадили реколекції, місії, видавали духовну літературу, віруючий народ їх дуже любив. Жонаті священики мали родини, їх скоріше можна було зламати, залякати, монахи були вільні від світських обов’язків, тому вони з усією ревністю і відданістю служили Господу Богові, Святій Матері Церкві і своєму народу. Вони мали глибший і загартованіший духовний вишкіл, тож зламати їх було не так легко. Тому отці псевдособору страхуються: «Навіть такий штучний твір, як унія, має своє глибоке коріння в серцях деяких наших людей (особливо у монахів і монахинь), тому що вони від дитинства засліплені славою римської Церкви». Тобто не звертайте, мовляв, уваги на монахів і монахинь, бо це «засліплені люди», релігійні фанатики, ми вас визволяємо від римського фанатизму, сліпоти й кидаємо в обійми «дикої Росії».
Здійснюється мрія багатьох москвофілів, які з 1848 р. неустанно пропагували, мріяли, поширювали через часописи, книги, привезені з Росії, що русини (українці) Галичини і росіяни – один народ. Тому отці псевдособору уклінно, з глибоким смиренням, великою радістю і надією на краще майбутнє благають: «Ваша Святість станете для нас щирим батьком, бо все нас з’єднує – і віра, і історія, і душа, і мова, а ніщо нас не роз’єднає». Одне слово, це та ж сама історична платівка, яку чуємо й сьогодні: будуємо «русскій мір» на чолі з Патріархом Московським і всєя Русі.
