Священик, звичайно, не сприйняв усерйоз розповіді пані Сантос про об’явлення Богородиці Луції, Францискові та Якинті. Щодо цього він мав своє бачення, яке можна дуже легко пояснити. Діти довший час пасли свої отари самі. Їм хотілося мати якогось приятеля, а оскільки вони відмовляли щоденно вервицю – то хто найкраще підходив їм до товариства, до кого вони неустанно молилися, хто постійно був у них на устах, чиє ім’я? – Однозначно Пречистої Діви Марії. То чому Марія не може бути їхнім супутником у щоденній праці? Діти почувалися самотніми, мріяли про нового приятеля, й тому реалізували свої мрії в особі Пречистої Діви Марії.На думку священика, ці діти – великі мрійники, тому видали бажане за дійсне. Священик у такий делікатний спосіб хотів заспокоїти маму Луції й запевнити її, що діти не мали бажання говорити неправду, просто так вийшло…
Друге об’явлення. Середа, 13 червня 1917 року Божого
13 червня – великий день для всієї Португалії, адже цього дня Католицька Церква обходить празник св. Антонія Падевського, який народився в Лісабоні, хоча проповідував в Італії, де й відійшов у вічність у м. Падуї. Португальський народ вважає його своїм патроном і опікуном. Головний храм у Фатімі перебуває під патронатом св. Антонія, цього дня там відправляється відпустова Свята Літургія. Кожен господар старається вигнати своє стадо на пасовисько якнайраніше, щоб до 9 год. ранку пригнати овець до огорожі, бо вся родина йде до церкви.
У навечір’я празника св. Антонія, 12 червня, Якинта підійшла до своєї матусі й, притулившись до неї, промовила:
– Мамо, я не хочу йти завтра на свято св. Антонія. Ходи з нами в долину Кова да Ірія, щоб побачити Матір Божу!
– Ти туди не підеш! Пре- чиста Діва Марія не з’явиться вам!
– Мамо, Діва Марія точно прийде, Вона нам обіцяла, що знову прийде!
– Ти не хочеш іти на уро- чистості св. Антонія?
– Святий Антоній не такий гарний...
– Чому це він не такий гарний?
– Ой, мамо, Матінка Божа набагато гарніша! Я йду з Луцією і Франциском до Кова да Ірія. Якщо Діва Марія скаже, що треба йти до св. Антонія, тоді ми підемо туди разом.
Наступного дня зранку подружжя Марто зібралося, щоб піти подивитися на ярмарку в Порто де Мос: можливо, щось можна буде нового придбати для господарки. Дітям дали спокій: хай залишаються вдома, а хочуть – хай ідуть собі в долину Кова да Ірія.
У домівці Луції обстановка була трохи іншою. Мама складала різні плани щодо того, як би то перешкодити Луції йти в долину на нову зустріч з невідомо якою особою, яка являється дітям. Спочатку навіть думала сама простежити за донькою, але потім облишила цей задум, щоб про всяк випадок не ганьбитися потім за обман перед своїми рідними, проте наказала старшим дітям слідкувати за сестрою.
У своїх спогадах сестра Луція пише: «13 червня у нашій громаді святкували День святого Антонія Зазвичай на світанку цього дня випускали отари, а о дев’ятій вже закривали їх, щоб іти на урочисте Богослужіння. Мої рідні, знаючи, як я люблю це свято, запитали мене:
– Цікаво, ти підеш на свято чи в Кова да Ірія на зустріч зі своєю Панею?
Того дня зі мною ніхто не розмовляв так, як це роблять люди, котрі думають: «Побачимо, що вона робитиме».
Вранці я випустила свою отару з наміром о дев’ятій повернути її до загону, щоб устигнути на десяту на Службу Божу, а потім до Кова да Ірія. Утім, опісля, як зійшло сонце, мене покликав брат. Він хотів повернути мене додому, бо, мовляв, мене чекають люди, що бажають зустрітися зі мною. Тож він залишився з вівцями, а я пішла подивитися, чого від мене хочуть приїжджі. Виявилося, що прийшло кілька жінок і чоловіків з Мінде, поблизу Томара, Карраскоса, Болейроса та ін. (ці місцевості розташовані в радіусі 25 км від Фатіми). Вони хотіли супроводжувати мене до Кова да Ірія. Я сказала, що треба трохи зачекати, й запропонувала їм піти зі мною на Службу Божу о восьмій годині. Потім я повернулася додому, де ці добрі люди чекали на мене на нашому подвір’ї під оливковими деревами.
Моя мама й сестри продовжували ставитися до мене з презирством, що завдавало мені нестерпного болю, не менше, ніж інші образи. Близько 11-ї години я залишила свій дім і зайшла до будинку дядька, де Франциско і Якинта вже чекали на мене. Звідти ми вирушили до Кова да Ірія в очікуванні бажаної зустрічі. Приїжджі люди йшли за нами й безперервно розпитували нас про об’явлення. Цього дня я була дуже пригніченою. Перед очима в мене стояла моя знервована мама, котра хотіла за будь-яку ціну викрити, як вона говорила, мою брехню. Мені дуже хотілося їй догодити, але я не знала іншого засобу, як тільки сказати неправду. З дитинства нам прищеплювали ненависть до брехні: той, хто обманював, зазнавав суворого покарання.
– Досі я домагалася, – обурювалася мама, – щоб мої діти говорили правду. А тепер мушу терпіти це від своєї наймолодшої доньки?! Якби йшлося хоча б про якусь дрібницю… Але така брехня заманює сюди стільки обманутих людей!
Після цього, обернувшись до мене, вона сказала:
– Чого б це не коштувало: або ти скажеш цим людям правду і визнаєш, що збрехала, або я зачиню тебе в кімнаті, де ти навіть сонця не побачиш! Мені бракувало тільки того, щоб до моїх клопотів додався ще й цей!
Мої сестри стали на бік матері, тому довкола мене запанувала атмосфера приниження і презирства. Я згадувала минуле й запитувала себе: де поділася та любов, якою ще недавно обдаровувала мене моя родина? Моїм єдиним порятунком були сльози , які я проливала перед Господом, жертвуючи Йому їх» (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Т. 1. Уклав о. Луїс Кондор, SVD. – С. 87–88).
Деякі люди, не заходячи у Фатіму, одразу прямували до місця об’явлень. Серед них панували різні настрої. Одні молилися в очікуванні дітей, інші спілкувалися між собою, обговорюючи й висловлюючи свої думки щодо тих подій, ще інші явно висловлювали своє негативне ставлення до цього й хотіли побачити дітей, щоб сказати їм прямо в очі, що вони малі обманці. Можливо, вони не прийдуть сьогодні, і питання вирішиться само собою…
Діти з групкою вірних прийшли на місце об’явлень Діви Марії. Таким чином, у другому об’явленні Марії взяло участь 50–60 осіб. Пастушки повклякали на коліна, взяли вервицю й почали напереміну заносити молитви до Матері Божої, відмовляли таїнства радісні. Помолилися частину вервиці й знову помітили ясність, яку вони називали блискавкою, хоча це не була блискавка, а відблиск світла, яке поступово наближалося до землі. Деякі очевидці бачили затемнення сонячного світла впродовж кількох хвилин, інші бачили, як верхів’я дуба, покрите листям, стало вгинатися, немовби на ньому хтось мав стояти. Під час розмови Пречистої Діви з дітьми деякі чули шелестіння або звук, що нагадував гудіння бджіл.
«– Чого Ви бажаєте від мене? – запитала Луція.
– Хочу, щоб ви прийшли сюди 13 числа наступного місяця, щоб ви щодня відмовляли вервицю і щоб навчилися читати. Пізніше скажу вам, чого хочу.
Луція попросила про оздоровлення одного хворого. Пречиста Діва на це відповіла:
– Якщо він навернеться до Бога, то впродовж року одужає.
– Я хотіла б Вас попросити, щоб Ви забрали нас до Неба.
Богородиця відповіла: «Ні, донько. Ти багато страждаєш? Не втрачай мужності. Я ніколи тебе не покину. Моє Серце буде твоїм прибіжищем і шляхом, що поведе тебе до Неба».
Далі Луція пише у своїх спогадах: «Промовивши останні слова, Діва розкрила долоні і вдруге наділила нас своїм незвичайним світлом. Ми почувалися ніби зануреними в Бозі. Якинта і Франциско перебували, здавалося, у тій частині світла, яке здіймалося у Небо, а я – у тому, що було спрямоване на землю. У правій долоні Божої Матері лежало Серце, оточене терновим вінком. Ми зрозуміли, що це було Її Непорочне Серце, зранене гріхами людей, Серце, яке потребувало винагородження за ці гріхи.
Саме це ми мали на увазі, Владико, коли сказали, що Пресвята Діва довірила нам у червні таємницю. Цього разу Вона не наказувала нам берегти її, але ми відчували, що Господь спонукає нас до цього». (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Т. 1. – Уклав о. Луїс Кондор, SVD. – С. 187).
Коли видіння зникло, Діва, випромінюючи світло, піднялася без зусиль над деревцем і почала повільно віддалятися в напрямі сходу, поки не зникла зовсім. Деякі, що стояли поруч, помітили, що верхів’я дуба схилилося, немовби рухаючись за мантією Діви. Тільки через кілька годин все стало на своє місце.
Розмова Діви Марії з дітьми тривала близько 15 хвилин. Люди, що були присутніми при цьому об’явленні Богородиці, зрозуміли й увірували, що вони стали учасниками надзвичайної події. Діти були дуже зосередженими, це можна було прочитати на їхніх обличчях. Після цього ті, хто досі кепкував з дітей і прийшов на місце з’яв, щоб висміяти їх, змінили свою думку, бо повірили в те, що тут справді відбувається щось надзвичайне, і стали захищати дітей перед своїми рідними й сусідами, які зневажали пастушків, як малих брехунів.
Хоча не бракувало й таких, які ще сумнівалися у своєму серці, вважаючи побачене якоюсь махінацією, і воліли не сприймати всерйоз того, що відбувається в долині Кова да Ірія. Проте їхні твердження вже не були такими категоричними, як раніше, й вони завершували тепер свої розмови про це такими словами: «Майбутнє покаже, що з цього всього вийде». Повертаючись із дітьми до Фатіми, Луція сердечно просила людей, які цього дня стали очевидцями об’явлень Матері Божої, щоденно в своїх родинах спільно молитися на вервиці.
А вдома ближчим часом дітей нічого доброго не очікувало. Після того, як батьки довідалися від сусідів і знайомих, що Луція знову мала видіння в долині Кова да Ірія, чвари в сім’ї відновилися.
Пані Сантос не могла повірити, що Небесна Цариця являється її донечці. Хто така Луція, щоб Пречиста Діва Марія могла вибрати її?
У Фатімі всі почали говорити про чергове об’явлення Богородиці в Кова да Ірія. Звичайно, ця звістка швидко дійшла до місцевого пароха, який мав якось зреагувати на те, що відбувається в його парафії, а люди очікували, що священик буде говорити в неділю на проповіді про всі ці події.
Ось як сестра Луція згадує про поведінку священика: «У цей час настоятель дізнався про те, що сталося, й велів моїй матері, щоб вона привела мене до нього. Мама полегшено зітхнула, оскільки гадала, що священик візьме на себе відповідальність за всі події. Тому вона сказала: «Завтра вранці ми підемо на Службу Божу. Потім ти підеш у дім священика – хай він примусить тебе сказати правду, чого б це не коштувало. Хай він покарає тебе, хай робить з тобою, що хоче, тільки б змусив тебе зізнатися у брехні! Лише тоді я матиму спокій».
Сестри в усьому підтримували матір, тому вдавалися до будь-яких способів, щоб залякати мене перед допитом священика. Я розповіла про все Якинті з Франциском, на що вони сказали:
– Ми теж підемо! Священик передав таке саме прохання і нашій мамі, але вона не сказала нам про це. Потерпи! Адже коли нас б’ють – ми страждаємо з любові до Господа й заради навернення грішників.
Отож, наступного дня я пішла з мамою. Дорогою вона не озвалася до мене ані словом. Зізнаюся, я тремтіла від страху перед тим, що мало статися. Під час Служби Божої я принесла свої страждання в жертву Богові, потім слідом за матір’ю перетнула церковну площу й піднялася сходами на веранду будинку священика. Мати повернулася до мене й сказала:
– Не дратуй мене більше! Скажи священикові, що ти збрехала, хай він у неділю оголосить, що це неправда, й на цьому усе припиниться. Як можна: люди біжать до Кова да Ірія, щоб молитися там біля дуба!
Замовкнувши, мати постукала в двері. Вийшла сестра настоятеля й попросила нас зачекати. Нарешті з’явився сам настоятель. Він завів нас до свого робочого кабінету, дав знак мамі сісти на лавку, а мене підкликав до письмового столу.
Я була вражена, побачивши, з яким спокоєм і доброзичливістю священик розпитував мене, і з хвилюванням чекала, що буде далі. Допит був досить ретельний і, мушу сказати, неприємний. Між іншим отець попередив:
– Я не думаю, що це небесне об’явлення. Коли відбувається щось подібне, Господь посилає душі, з якими Він спілкується, до їхнього духовного наставника або священика, щоб усе переказати їм. Ця ж намагається приховати все, що можна. Це може бути диявольським обманом. Утім, майбутнє покаже, як ми повинні до цього ставитися».
Чи правильно священик вчинив щодо Луції? В більшості об’явлень Господь Бог чи Богородиця справді направляють душі, до яких звертаються, за порадою до їхніх духовних опікунів. Візьмемо для прикладу св. Марію-Маргариту Алякок, яка отримала особливе послання від Христа-Спасителя про почитання Його Найсвятішого Серця. Ось як вона це описує: «Серед труднощів і страхів, які мене переслідували, серце моє, як не дивно, залишалося незворушно спокійним. Розмови з кількома освіченими особами не допомогли мені на моїй дорозі, лише додали труднощів. Тоді Господь прислав о. Коломб’єра (1673 р.). На початку записів я згадувала, що мій Найвищий Учитель обіцяв мені після того, як я посвятилася Йому, прислати Свого слугу, щоб через нього дати мені розуміння того, що відбувається. Він хотів також, аби я поділилася з Його слугою усіма скарбами Його Найсвятішого Серця й таємницями, які мені довірив. Хотів уділити Своєму слузі великих ласк Свого Найсвятішого Серця, а мене утвердити на Своїй дорозі. Коли цей святий чоловік появився у Згромадженні, я почула внутрішній голос: «Ось той, кого Я тобі прислав». Невдовзі (під час Великого Посту 1675 р.) я мала нагоду в цьому переконатися. До того ми ніколи не зустрічалися й не спілкувалися з ним, а тут він зупинив мене й звернувся до мене, мовби знаючи, що зі мною діється. Зауважив, що я, турбуючись про Згромадження, не наважуюсь відкрити йому своє серце, і сказав, що почекає, а коли я покличу його, він прийде порозмовляти зі мною на це саме місце. «Оскільки я сама собі не належу, то робитиму те, що мені наказує послух», – відповіла я обережно. Хоч знала, що на те є воля Божа, аби я йому довірилася, проте щось стримувало мене від розмови. Коли я йому в цьому зізналася, священик відповів, що це добре, бо дає мені можливість вчинити жертву для Бога. Після цих слів я з легкістю й простотою відкрила йому своє серце і душу, добро і зло» (Щоденник духовний св. Маргарити Марії Алякок. – Львів: Добра книжка, 2001. – С. 62–63).
Тому не дивно, що священик у Фатімі, вислухавши Луцію, був здивований тим, що особа, яка з’являлася дітям, не сказала, щоб вони звернулася за порадою до священика, як мають чинити і що робити. Через те в нього виникли сумніви щодо того, що ці об’яви можуть походити від Господа Бога.
Як сприйняла Луція ці сумніви священика? Звернімося далі до її спогадів: «Тільки Господь знає, якого болю завдали мені ці слова, бо тільки Він знає, що відбувається у моїй душі. Я почала сумніватися: чи не були ці видіння від диявола, який хотів мене звести? Коли я почула, що диявол сіє розбрат і безлад, мені спало на думку, що в нашому домі справді зник спокій і мир з того часу, як я все це побачила. Як я тоді страждала!
Я поділилася з Франциском і Якинтою своїми сумнівами, але Якинта відповіла:
– Звичайно, це не диявол! Ні! Кажуть, що диявол потворний і знаходиться під землею, в пеклі. А ця Пані була така гарна. І ми бачили, як Вона піднімалася на небо!
Господь таким чином хотів хоч трохи пом’якши- ти мої сумніви. Але протягом цього місця я втратила будь-яке бажання до жертви й умертвлень і почала думати, чи не сказати мені врешті-решт, що я збрехала, щоб покласти всьому край. Якинта і Франциско були рішучими:
– Не роби цього! Хіба ти не знаєш, що скажеш неправду, а брехня – це гріх!
У такому стані я побачила сон, який тільки збільшив темряву у моїй душі. Я побачила диявола, який сміявся з того, що обманув мене. Він намагався затягнути мене в пекло. Опинившись у нього в кігтях, я почала так кричати й кликати Пресвяту Діву, що аж прокинулася моя мати! Вона злякано запитала, що зі мною. Я вже не пам’ятаю, що відповіла їй тоді. Пам’ятаю лише те, що цієї ночі я більше не могла заснути – так мене паралізував страх. Цей сон залишив по собі страх і неспокій. Єдине, що полегшувало мій стан – це виплакатися де-небудь у закутку. Навіть товариство моїх двоюрідних брата й сестри стало неприємним, і я почала їх уникати. Бідні діти! Інколи вони шукали мене й кликали, а я була поруч і не відгукувалася, сидячи у своєму кутку, де мене не могли знайти». (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Т. 1. Уклав о. Луїс Кондор, SVD. – С. 90–91).
Такий душевний стан переживало багато святих душ. Загляньмо в «Щоденник» св. Фаустини Ковальської, як вона описує свої переживання: «Мій розум був незрозуміло затемнений, жодна правда не здавалася мені ясною. Коли мені говорили про Бога, моє серце було, як скеля. Я не могла видобути з серця ні крихти любові до Нього. Коли я намагалася тривати біля Бога зусиллям волі, зазнавала невимовних мук, і мені здавалося, що таким чином спонукаю Бога до більшого гніву. Розважати так, як я розважала колись, не могла взагалі. Я відчувала в душі велику пустку й нічим не могла її наповнити. Мене почав мучити голод і туга за Богом, однак я бачила все своє безсилля. Намагалася читати – повільно, речення за реченням і таким чином розважати, але даремно. Я нічого не розуміла з прочитаного. Перед очима моєї душі постійно стояла безодня моєї нікчемності. Коли б не прийшла до каплиці на духовні вправи, завжди зазнавала ще більших мук і спокус. Деколи протягом усієї Служби Божої я боролася з блюзнірськими думками… Найстрашнішою для мене була думка, що Бог мене відкинув. А пізніше приходили інші думки. – Навіщо плекати чесноти і робити добрі вчинки? – Навіщо умертвлювати і зрікатися себе? – Навіщо складати обіти? – Навіщо молитися? – Навіщо сповідатися і виснажувати себе? – Навіщо на кожному кроці офірувати себе? – Навіщо – якщо Бог мене відкинув? – Навіщо ці зусилля? – І тільки єдиний Бог знає, що діялося у моєму серці.
Коли я вже не витримала тиску тих страждань, увійшла до каплиці й сказала слова, які виходили з глибини душі: чини зі мною, о Ісусе, все, що Тобі подобається. Я всюди буду Тебе любити. І хай станеться будь-яка Твоя воля щодо мене, о Господи і Боже мій, а я буду прославляти нескінченне Твоє Милосердя. Після цього акту віддання себе страшні муки відступили. Раптом я побачила Ісуса, який сказав мені: «Я завжди в твоєму серці». Незбагненна радість наповнила мою душу, а бідне моє серце запалало великою любов’ю до Бога. Бачу, що Бог ніколи не допустить більше понад те, що ми можемо винести. О, не лякаймося нічого! Коли Він посилає душі великі муки, то ще більшою ласкою підтримує, хоч ми її й не бачимо. Один акт довір’я в такі хвилини віддає Богові більше хвали, ніж довгі години, проведені в насолоді на молитві. Тепер я бачу, що коли Бог хоче тримати душу в темряві, то не освітить її ані жодна книжка, ані сповідник». (Милосердя Боже в моїй душі. Щоденник блаженної сестри М. Фаустини Ковальської. – Львів: Місіонер, 2000. – С. 48–-50).
