Марія. Вервиця. Мир

Факт останнього об’явлення Матері Божої у Фатімі при такій величезній кількості людей, які в більшості засвідчили правдивість надприродного явища, нарешті мав би принести такий довгоочікуваний спокій дітям і їхнім родинам. Правда на їхньому боці – про це засвідчили навіть атеїсти й ті, що приїхали для того, аби в черговий раз висміяти появу Матері Божої трьом пастушкам із Фатіми. Нарешті можна зажити щасливо і радісно, бути всіма поважаними й шанованими, користати навіть з різних привілеїв. З християнської точки зору таке мислення є хибним. Чому? Господь Бог не обіцяє своїм вибраним дітям жодних матеріальних багатств у цьому світі, вигідного, розкішного, комфортного чи спокійного життя, навпаки: «Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й свого життя, той не може бути Моїм учнем. Хто не несе хреста свого і не йде слідом за Мною – не може бути Моїм учнем» (Лк. 14, 26–27).

У цих словах міститься великий скарб Христової Віри, але вони такі важкі для сприйняття. Ми б воліли оминати розділи, в яких говориться про страждання, коли читаємо Слово Боже. Але навіть якщо читаємо, то воліли б, аби вони стосувалися когось іншого, але не нас. Тому Апостол народів дає пояснення сенсу людського страждання, щоб християни не впадали у відчай і розпуку, але в усьому і завжди уповали на свого Бога, адже Той, який дає тобі хрест, додасть і сили, щоб нести його: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи, що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішати тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає. Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа й надмір утішення. Отже, чи то ми терпимо скорботи, то на вашу втіху, що дає нам силу переносити терпеливо ті самі страждання, які й ми терпимо. Наша на вас надія тверда, бо знаємо, що так само, як ви берете участь у стражданнях, так візьмете й у радощах» (ІІ Кр. 3, 7). Подібний шлях пройшли і фатімські пастушки Якинта і Франциско.

Франциско мав дуже вразливий характер, а крім того – надзвичайно милосердне і співчутливе серце. Це була дитина, яка бажала добра не тільки людям, але й усьому живому створінню: «Франциско дуже любив птахів. Він страждав від того, що люди знищували їхні гнізда. Щоб нагодувати пташок, хлопчик неодноразово розсипав крихти хліба на схилах гір, після чого ставав неподалік і скликав їх, неначе вони розуміли його. До того ж він не дозволяв нікому наближатися до цього місця, аби не злякати птахів.

– Бідолашні, ви такі голодні! – гукав він. – Летіть сюди, летіть, поїжте!

Птахи не змушували довго чекати на себе, вони зліталися цілими зграйками на галявинку, де був розкиданий хліб. Франциско радісно спостерігав за птахами, як вони потім піднімалися на дерева з переповненим волом і весело там щебетали. Хлопчик голосно наслідував їхній спів та так, що не можна було відрізнити його голосу від голосів пташок.

Одного разу ми зустріли маленького хлопчика, котрий ніс у руках впійману пташку. Францискові стало шкода її, тому він пообіцяв малому два «вінтеньші» (низьковартісна стара португальська мідна монета), якщо той випустить полонянку на волю. Хлопчик погодився, проте хотів одразу ж отримати гроші. Франциско був змушений бігти додому аж із Лагоа-Каррейра, що поблизу Кова-да-Ірія, аби взяти гроші й звільнити в’язня. Побачивши, як віддаляється птах, він заплескав у долоні й вигукнув:

– Будь обережний, більше не потрапляй до рук людей!

Там жила одна старенька жінка, котру ми називали тітка Марія Каррейра. Сини посилали її пасти овець та кіз. Тварини були досить дикі й часто розбігалися врізнобіч. Коли ми зустрічали тітку Марію, Франциско першим прибігав їй на допомогу. Він допомагав їй загнати отару на пасовисько і там зганяв тварин до купи. Старенька тисячу разів дякувала йому за поміч і називала хлопчика своїм ангелом-охоронцем. Коли нас відвідували хворі люди, він співчутливо говорив:

– Я не можу спокійно дивитися на цих людей – мені їх так шкода!

Якщо нас кудись кликали, то він запитував, чи є серед них хворі. «Я не можу на них дивитися – так мені їх шкода! Скажи їм, що я буду за них молитися» (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Том І. Уклав о. Луїс Кондор, SVD. – С. 167–168).

У жовтні 1918 року Франциско захворів на «іспанку». На цю страшну хворобу в родині Марто

захворіли всі, окрім батька Мануеля-Педро. Варто нагадати читачам, що це була найбільша за смертністю пандемія грипу за всю історію людства. У 1918–1919 рр. за 18 місяців у всьому світі від «іспанки» померло приблизно 50–100 мільйонів людей, або 2,6–5,2% населення Землі. Було заражено близько 400 мільйонів людей – понад 20% населення планети. Пандемія розпочалася в останні місяці Першої світової війни. Здавалося, настали благословенні мирні часи, закінчується війна, але людство спіткало інше велике нещастя – грип.

Сучасні дослідники вважають, що цей вірус зародився у штаті Канзас (США), а відтак був завезений американськими солдатами до Франції. Грип почали називати «іспанкою» учасники війни, оскільки Іспанія на шпальтах своїх часописів почала сповіщати людство про цю небезпечну хворобу, адже в цій країні у травні 1918 року зазнали зараження 8 мільйонів людей, або 38% населення (заразився, але видужав і король Іспанії Альфонс ХІІІ). Чому Іспанія почала бити сполох на увесь світ? Тому що на той час там була вільна преса, яка могла спокійно висвітлювати правдиві події, що відбуваються в світі.

Перебіг хвороби був дуже важким: висока гарячка, виразна інтоксикація, кривавий кашель, задишка, крововиливи під шкіру. На пізніших стадіях вірус викликав внутрішньолегеневу кровотечу, внаслідок якої хворий захлинався власною кров’ю.

Грип «іспанка» – це велика трагедія для людства. У деяких країнах на цілий рік були закриті публічні місця, суди, школи, театри. Продавці в багатьох містах забороняли покупцям входити в середину магазину, замовлення приймали на вулиці. В окремих країнах був введений воєнний режим. В окремих містах США було заборонено рукостискання. У Барселоні щодня вмирало 1200 людей, в Австралії лікар нарахував лише на одній вулиці 26 похоронних процесій. Вимирали цілі села від Аляски до Південної Африки. Для померлих не вистачало трун, тому часто викопували одну велику яму, куди звозили тіла померлих, кидали до неї й засипали. Часто такі цвинтарі містилися за межами населеного пункту. У нас, на Галичині, їх називали «холєрськими цвинтарями» або цвинтарями, де спочивають тіла померлих від чуми, зарази, холери. Зазвичай, якщо була одна спільна могила, то ставили великий хрест і священик часто з процесією в пізніші часи йшов туди відправляти парастас.

Жертвами безпощадного вірусу стало багато відомих і вчених людей: Макс Вебер – німецький філософ, Гійом Аполлінер – французький поет, Віра Холодна – актриса німого кіно, Леонід Капиця – воєнний інженер, батько фізика Петра Капиці (від епідемії також загинули дружина і двоє дітей Петра).

На цю важку хворобу захворіли також фатімські діти – Франциско і Якинта. Сестра Луція так згадує про хворобу свого кузина Франциска: «Під час хвороби Франциск завжди виглядав бадьорим і задоволеним. Інколи я запитувала його:

– Ти дуже страждаєш?

– Досить сильно, але не біда! Я страждаю для того, щоб утішити Ісуса. Скоро я потраплю до Неба!

– Тоді не забудь попросити Матір Божу узяти й мене туди якнайшвидше!

– Якраз про це я буду Її просити! Адже ти знаєш, що Вона поки що не бажає забирати тебе.

За день до своєї смерті він сказав мені:

– Дивись, мені так погано! Ще трохи і я піду до Неба!

– У такому разі не забудь там молитися за грішників, за Святішого Отця, за мене і Якинту!

– Звичайно, буду молитися! Однак попроси про це краще Якинту, тому що я боюся забути, коли побачу Спасителя, бо прагну більше утішати Господа Ісуса. Якось рано-раненько мене покликала його сестра Тереза:

– Іди швидше! Францискові дуже погано, і він хоче тобі щось сказати!

Я швидко зібралася й поспішила до нього. Він попросив рідних вийти з кімнати, сказавши, що то таємниця, про яку він хоче мені повідомити. Коли вони вийшли, Франциск сказав:

– Тепер я посповідаюся, щоб причаститися, а після того помру. Хочу, щоб ти підказала мені, в чому я згрішив, а також попросила про це Якинту.

– Кілька разів ти не слухався мами, – відповіла я. – Коли вона говорила тобі залишитися вдома, ти втікав до мене й ховався.

– Це правда. Ці гріхи я вчинив. Тепер піди й запитай Якинту, може вона пригадає ще щось…

Я пішла до Якинти, а та, подумавши, сказала:

– Перекажи йому, що ще до з’явлень він украв у батька один «тустао» (старовинна низьковартісна монета), щоб купити губну гармошку у Жозе Марто з Каза-Веля, а також, що він разом з хлопчиками з Альжустреля кидав камінці в інших хлопчиків з Болейроса.

Коли я переказала йому слова сестри, Франциск відповів:

– З цього я вже посповідався, але зроблю це ще раз. Може, Господь дуже засмучений цим. Однак, навіть якби я не помирав, я б все одно більше не грішив! Я зараз так каюся!

Склавши руки, Франциск став молитися:

– О мій Ісусе, прости нам, врятуй від пекельного вогню, приведи на Небо всі душі, а особливо ті, які найбільше потребують!... Ах, будь ласка, попроси Спасителя, щоб Він пробачив мої гріхи!» (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Т. І. Уклав о. Луїс Кондор, SVD).

Підготував о. Василь КОВПАК, СБССЙ