Життя св. Франциска направду було героїчне. Від того часу, коли Луція запитала Діву Марію, чи Вона візьме їх до неба, Богородиця відповіла, що візьме, але Франциско має відмовити ще багато молитов і вервиць. Від цієї миті маленький пастушок жодного дня не пропускав молитви на вервиці і складав інші жертви на честь Пречистої Діви Марії. А коли захворів, то часто жалівся матері, що не може відмовити повну вервицю, не має фізичних сил. Мамуся потішала свого сина: якщо не маєш сили вимовляти слова, то молися думкою, і Мати Божа прийме твою жертву, ти і в такий спосіб зробиш Їй велику приємність. Франциско також просив свою неньку, щоб вона не забувала про молитви, які дала їм при об’явленні Пречиста Діва Марія, щоб вона часто їх промовляла. Коли мама приходила дуже втомлена після важкої щоденної праці і вже не мала сили помолитися, синок, бачивши втому своєї матусі, говорив, щоб вона навчилася молитися під час виконання різних господарських робіт.
Кожна людина в своєму житті в той чи інший спосіб зазнавала різних немочей. Ми знаємо, як хвороба буквально валить нас з ніг і деколи нам нічого не хочеться, навіть молитися не можемо. Франциско в своїй важкій хворобі, яка йому сильно докучала, ніколи не зневірявся, ніколи не марнував часу, а постійно жертвував своє терпіння в наміреннях, які глибоко носив у своїй душі. Єдиним прагненням його серця була гаряча любов до Господа Бога і бажання винагородити за всі зневаги, якими людство ображає Всевишнього.
Всім було відомо, на що захворів Франциско, але дуже багато людей хотіло прийти до нього, відвідати його, поспілкуватися з ним, навіть незважаючи на те, що хвороба його була небезпечною. Від нього виходив надзвичайний спокій, дух миру й любові. Діти часто приходили до нього й спілкувалися через відчинене вікно, адже хати тоді були невисокі. Немічний і хворий Франциско мав надзвичайний дар від Бога запалювати людські серця миром і добротою. Також хлопчика відвідували дорослі особи: родичі, сусіди, незнайомі люди… У спілкуванні з дорослими Франциско поводився дуже спокійно, на їхні запитання відповідав дуже короткими фразами. Часто деякі люди висловлювали здивування: Франциско нібито нічим не відрізняється від інших дітей, але посидіти біля його ліжка, просто дивитися на нього, почути слово з вуст його – це якась надзвичайна ласка, нам так добре біля нього. Одна сусідка на ім’я Романія сказала: «Коли входжу до кімнати, де лежить Франциско, то таке відчуття, мовби я прийшла до церкви», хоча до цього часу вона не вірила в об’явлення Богородиці в Кова да Ірія. А якось до Франциска прийшла одна жінка на ім’я Маріанна з місцевості Casa Velha, вона була дуже стривожена: її чоловік вигнав з дому сина, тому що той був неслухняний і противився волі батька. Вона просила Франциска про молитву, щоб її син помирився з батьком. Дитина спокійно відповіла: «Нехай пані не переживає. Я скоро піду до неба і там попрошу Пречисту Діву Марію про ласку поєднання вашої сім’ї». І саме того дня, коли Франциско мав відійти у вічність, у тій родині настав мир: син перепросив батька, і в сім’ї знову запанувала злагода. Франциско волів більше перебувати на самоті, тоді він почувався найбільш комфортно, подумки спілкувався з Богом, Матір’ю Божою. Знаємо, як хвора людина любить, щоб коло неї хтось був, опікувався нею, допомагав їй. Коли Франциска запитували, чи він бажає, щоб біля нього хтось залишився, він відповідав, що ні, що він бажає побути на самоті. Наймилішим йому було товариство сестричок Якинти і Луції, разом вони могли ділитися спогадами, пережитими під час об’явлень Богородиці. Франциско жив тим, він насолоджувався цим видінням, воно його ніколи не покидало, це була єдина ціль і радість його життя – служити Богові і Пречистій Діві Марії.
Родина дуже переживала за Франциска, бачачи його в такому важкому стані. Одного разу хресна мама Тереза прийшла відвідати свого похресника й, побачивши його страждання, сказала: «Я зроблю все можливе, щоб Мати Божа оздоровила його». Франциско розумів свій стан, тому просив хресну не давати різних обітниць, бо в цьому немає жодного сенсу, він вже ніколи не повернеться до здоров’я. Незважаючи на свій дитячий вік, навіть не знаючи як слід катехизи, не маючи ще глибокої духовної формації, Франциско посідав особливе дитяче сумління, що дуже рідко можна спостерігати в дітей.
Франциско ще не приступав до Першого Святого Причастя, він відчував, що його життя зближається до кінця. Мокрі удушливі виділення з організму, які не вдалося нічим зупинити, висока температура, яка неустанно зростала, цілковита втрата апетиту… Хлопчик не хотів нічого їсти і пити, його тіло було фізично знесилене – все це вказувало на близький кінець. Тяжкохворий Франциско усім своїм серцем і душею бажав, перебуваючи ще на цій долині сліз, прийняти Євхаристійного Ісуса. Після пережитого об’явлення Ангела, який приніс із небес Євхаристію, повага й набожність до Пресвятої Євхаристії в дітей стала надзвичайно велика. Коли вони йшли в школу, Франциско годинами міг перебувати в храмі біля кивота й адорувати Ісуса, що перебуває в цій Тайні Любові. Часто, коли Луція йшла до школи, Франциско просив її: «Зайди до церкви й передай від мене вітання Євхаристійному Ісусові, скажи Йому, що я Його сильно люблю!»
Місцевий настоятель вже не раз відмовляв Францискові уділення Першого Святого Причастя. Він був несміливою дитиною, деколи бракувало йому відваги, не міг здати катехизи, не завжди точно відповідав священикові на його запитання. Пан Марто, батько Франциска, дуже переживав, чи цього разу священик прийде висповідати його сина, чи знову відмовить, бо бачив, як прагне, з яким нетерпінням і охотою чекає Франциско цієї хвилини. Його палке бажання було виконане. Отець парох Prevosto уділив Францискові Перше Святе Причастя. Третього квітня 1919 р. Божого Франциско прийняв Перше Святе Причастя. Попри важку хворобу він цілу ніч нічого не пив, бо бажав прийняти Євхаристійного Ісуса натще. З боку хворої дитини, тіло якої мучила гарячка, це була надзвичайно велика жертвенна любов, яка палала в його дитячому серці до Христа-Спасителя. Коли прийшов священик, хлопчик забажав встати з ліжка, вклякнути на коліна, щоб віддати честь і поклін Євхаристійному Ісусові, але через свою неміч і слабість не зміг цього зробити.
«Франциско прийняв Перше Святе Причастя з великою ясністю духа і побожністю (слова священика P. Manuela Marquesa Ferreiry під час канонічного процесу). Того дня Франциско сказав своїй сестричці: «Сьогодні я щасливіший за тебе, бо прийняв до свого серця Євхаристійного Ісуса!» Пізніше, коли його відвідала хресна мама, він попросив, щоб вона поблагословила його і простила йому, якщо він щось злого вчинив. Луція і Якинта цього дня аж до пізнього вечора були разом із Франциском. Він запитав їх, чи вони помолилися за нього вервицю, бо сили його опускали і він не міг вже молитися сам. Пізніше промовив до мене:
– Я, звичайно, буду дуже сумувати за тобою на Небі! Як би було добре, якби Матінка Божа швидко узяла і тебе на небо!
– Ні, ти не сумуватимеш! Звичайно ж, ні! Як можна сумувати у нашого Спасителя та Його Матінки, котрі такі добрі!
Уже настала ніч, коли я попрощалася з ним.
– До побачення, Франциску! Якщо ти цієї ночі потрапиш до Неба, то не забудь там про мене, чуєш?
– Я не забуду про тебе! Будь спокійна! Він узяв мене за руку, якусь мить тримав її, стискаючи і дивлячись на мене. Його очі блищали від сліз.
– Чи хочеш ти ще чогось? – запитала я брата. Сльози текли по моїх щоках.
– Ні, – відповів він слабким голосом. Оскільки це була дуже болісна сцена, тітка відіслала мене з кімнати.
– Прощай, Франциску! До зустрічі на Небі, у раю!
І Небеса наблизилися до нього. Наступного дня Франциск покинув землю, де його прийняла в свої обійми Небесна Мати.
Тугу мою неможливо було описати. Вона була немовби колючка в моєму серці протягом багатьох років. Цей спогад про минуле відлунюється у вічності.
Була ніч, і в тиші мені снилося,
Що святкової і жаданої миті
Між нами та ангелами встановиться
Небесний зв’язок.
Ніхто не думав, що золотий вінок із квітів,
Який земля подарувала, може зрівнятися з тим,
Який послало йому Небо
Серед ангельської краси, яка викликає тугу.
На устах матері радість, усмішка!
На Небесах він живе у Бозі,
Любов’ю сповнений.
Він проживав тут кілька радісних років.
Прощай!»
(Спогади сестри Лусії з Фатіми, Т. І. Уклав
о. Луїс Кондор, SVD. – С.175–176).
В останній день своєї земної мандрівки Франциско почувався досить погано. Здавалося, цьому дневі не буде кінця. Час від часу Франциско просив води або молока. На запитання мами, як він почувається, відповідав: «Непогано, в мене нічого не болить». Одному Богу відомо, чи справді у Франциска того дня нічого не боліло, Мати Божа дала йому ласку знечулення болю, чи він не хотів засмучувати своєї матусі. Біля 22-ої години без жодної агонії, страху і зойку, з легкою усмішкою на вустах душа цього земного ангела покинула тіло й відійшла в Небесну країну. Перед своєю смертю хлопчик говорив про велике світло, яке огорнуло його. В день смерті йому мало виповнитися десять років, дев’ять місяців і двадцять чотири дні (народився 11 червня 1908 року о 22-ій годині і тієї ж години душа його покинула тіло.
Наступного дня Франциска поховали на парафіяльному цвинтарі у Фатімі. Проводжали його в останню дорогу з великим жалем у серці й сльозами на очах його найближча родина, сусіди, діти і всі, яким випала ласка в житті знати цю святу дитину.
Була то скромна жалобна церемонія. Попереду несли процесійний хрест, за ним ішли чоловіки, вбрані в зелений одяг одного із релігійних братств, потім ішов священик у комжі та з чорним єпітрахилем, за ним – чотири хлопці в білих альбах, які несли труну, а за ними – близька та дальша родина. Священик з вірними відмовляли вервицю – молитву, яку так любив і цінував Франциско.
Склали його тіло в могилу, засипали землею, встромили хрест, на якому не було жодного напису. Луція, яка й надалі проживала в батьківському домі, щоденно відвідувала могилу Франциска.
Місцевий парох так засвідчив у церковних книгах подію про смерть фатімського пастушка: «Франциск помер 4 квітня (п’ятниця) о 22-ій годині як жертва хвороби, що тривала п’ять місяців і була викликана так званою «іспанкою». Святе Причастя прийняв у великій чистоті душі та побожності. Твердив, що бачив Нашу Милу Діву Марію в Кова да Ірія та у Валінгосі.
Священик Мануель М. Феррейра, 18 квітня 1919 року». Франциска поховали на місцевому цвинтарі Фатіми. 1935 року поруч із ним були перепоховані останки його сестри Якинти.
