Дорогі брати і сестри, читачі нашого альманаху! Цього року випадає 155-а річниця від дня народження Блаженного Григорія Хомишина. Знаємо з попередніх святкувань його недавнього 150-річчя, якими вони були скупими й виключно на місцевому рівні. Попри те, що єпископ Григорій Хомишин проголошений Блаженним, для більшості він не є «своїм». Українських святих новомучеників УГКЦ беатифіковано 27 червня 2001 року у м. Львові під час Святої Божественної Літургії, яку очолив нині вже святий Папа Римський Йоан Павло ІІ.
Продовжуємо наші розважання про життя великого сина Святої Католицької Церкви і українського народу. Будемо старатися, наскільки вистачить наших людських сил (хоча на них не надто уповаємо, а насамперед на благодать Святого Духа), аби та кривда й неправда, що їх зазнає світлої пам’яті Григорій Хомишин навіть після проголошення блаженним, щезли, як роса на сонці, а правда і приклад його жертвенної праці заради спасіння людських душ стали зразком для наслідування майбутніх поколінь.
Можна проводити різні дослідження з життя тієї чи іншої особи, її праці, написаних документів (в особі Блаженного – це його душпастирські послання), можна додавати щось своє, прибільшувати в десятки чи сотні разів, ідеалізувати, створювати міфи і самим у них вірити, вибілювати чорні сторінки, а білі – навпаки зачорнювати. Дуже часто так виходить, що той чи інший міф стає для багатьох людей реальністю, «догмою», в яку свято вірять, а правда зазнає висміяння, зневаження, опльовування, очорнення, і всі вірять, що так воно і є.
Повернемося до початків християнства. Хто ставав святим? Як відбувалася канонізація? У перші віки християнства офіційної канонізації не було. Здебільшого святими визнавали християн, які були мучениками за віру Христову. Вони ставали прикладом до наслідування тієї чи іншої християнської спільноти, в якій жили, пам’ять про них передавалася від батьків до дітей, онуків. Їхні імена вписувалися в літургійні книги, їх згадували під час Богослужіння в пам’ять їхньої мученицької кончини. Згодом на їхніх гробах відправляли Богослужіння, а коли вже християнство стало в Римській імперії визнаною релігією, на тих похованнях святих почали будувати храми.
Коли Церква отримала свободу, кандидатів на святих стало менше, бо кров християнська вже не проливалася. Святими тоді ставали люди, які чинили інші духовні подвиги у своєму житті – наприклад, отці-пустинники. Першими такими сповідниками були Антоній Великий (+356) і святий Мартин Турський (+397). Народ шанував духовних подвижників, заносив свої молитви до них, просячи, щоб вони молилися в Царстві Небесному до Господа Бога й передали Всевишньому їхні благання. Отримавши за заступництвом тієї чи іншої особи потрібні ласки, розказували про це іншим, і так ширився культ святих Божих Угодників. На початку історії християнства підставою для визнання святим часто слугував один лише факт мученицької смерті за віру. Крім того, святими пізніше оголошувалися єпископи, константинопольські правителі, патріархи. На початку V ст. місцеві канонізації зробилися масовими й не завжди правомірними, тому Папа Геласій заборонив самочинне проголошення святих і побудову храмів на їхню честь без благословення Риму.
Само собою люди часто схильні до помилок, у тому числі й духовні особи. Підкреслюю: не Церква як інституція Христа-Спасителя, а саме люди, які належать до церковної спільноти. У Середньовіччі визнання святості стало масовим явищем, до кандидатів не завжди ретельно приглядалися, докладно не вивчали їхнього життя. Крім того, кожний Чин чи монаше Згромадження хотіли мати своїх «заступників» у небі, також і кожний народ хотів, щоб у нього було більше святих – і все це призводило до зловживань у Церкві. Тому канонізація святих пройшла в Католицькій Церкві досить довгу еволюцію. Після того, як Рим вирішив взяти справу у свої руки, Римські Архієреї почали контролювати це, втручатися в самий процес проголошення святих. Але й такий спосіб не вирішив проблеми, бо стали виникати підозри про несправедливий підхід до того чи іншого кандидата на канонізацію. 1234 року Папа Римський Григорій ІХ з метою позбавлення, уникнення найменших підзор, зловживань, надуживань остаточно зарезервував канонізації за Апостольською Столицею, зазначивши цей пункт у канонічному праві. Після Тридентійського собору (1588) Папа Римський Сікст V заснував Священну конгрегацію обрядів і церемоній, яка провадила канонізаційний процес. У 1634 р. за понтифікату Папи Урбана VIII цей процес було офіційно розділено на два етапи: беатифікацію, тобто визнання особи блаженною, і канонізацію – визнання її святою.
Багато святих не мали певного канонізаційного процесу в його нинішньому розумінні. Християни тієї чи іншої церковної провінції обирали своїх «улюбленців», яких часто ще за їхнього життя вважали побожними, святими.
Важливе свідчення про єпископа Хомишина надав отець-мітрат Роман Лободич (1893–1969) – священик, крилошанин Станиславівської та Львівської капітул. Ієрейські свячення отримав разом з Йосифом Сліпим 21.09.1917 р., був сотрудником у Соборі Св. Юра у Львові, військовим капеланом в УГА, сотрудником у Галичі та парохом в Залукві. У 1930-х рр. був парохом Станиславівської катедри. 1944 р. виїхав до США, де став організатором першої парохії в Лос-Анджелесі та першим ректором духовної семінарії у Вашингтоні, а наприкінці життя – капеланом у Філадельфії, де й помер 22.08.1969 р. Ще одна дуже важлива річ: ці спогади з’явилися у пресі за кілька місяців до смерті о. мітрата Романа Лободича. І в цьому також маємо всі підстави бачити особливий провід Божого Провидіння...
Ось як згадує про Блаженного Хомишина світлої пам’яті о. Лободич: «Кличем праці Єпископа Григорія було: «Провади всьо в Христі»! Ціле життя Владики проминуло на реалізації того заклику, що його Владика перепроваджував з безграничним відданням. Не було такого Владики галицького, що був би під більшою критикою та осудом суспільства, та я певний, що всі, що Його знали, погодяться зі мною, що Владика Григорій – то символ Єпископа, що цілковито віддався працювати для Бога, Церкви і Народу. Кир Григорій мав більше таких ділянок своєї особистої уваги». Це свідчення священика, який частину свого життя провів в Україні, а частину на вигнанні, бачив життя Церкви в Україні перед Другою світовою війною, в часі війни, а також і в діаспорі. Він знав добре ієрархію в рідному краї й на чужині, бо працював поруч з єпископами в Станіславові і у Львові, був крилошанином Станіславської і Львівської капітул, був першим ректором духовної семінарії у Вашингтоні (а ректор завжди тісно співпрацює з єпископом), тому свідчення такої особи надзвичайно важливе: «Не було такого Владики галицького, що був би під більшою критикою та осудом суспільства, та я певний, що всі, що Його знали, погодяться зі мною, що Владика Григорій – то символ Єпископа, що цілковито віддався працювати для Бога, Церкви і Народу» (О. Мон. Петро Мельничук. Владика Григорій Хомишин. Патріот-Місіонар-Мученик: Рим-1979-Філядельфія).
Отже, наші розважання про того, кого найбільше зневажали, висміювали, критикували, осуджували... У своєму першому розважанні хотів би застановитися над тим, ким був блаженний Хомишин взагалі для Божого люду і для духовенства. Кожна сім’я в місті чи селі, кожен з нас на робочому місці – вчитель у школі, професор в університеті – має певне прізвисько, кличку, псевдонім, які часто говорять самі за себе, свідчать про особливості справжнього характеру тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо про когось кажуть «змія», «зміюка», то можна здогадуватися, що йдеться про злу, непривітливу людину. Коли когось назвуть «фарисеєм», це означає, що мається на увазі людина підступна, хитра, неправдомовна, самозакохана, горда. Вислів «лисиця» окреслює хитру, облесливу людину, яка вміє гарно говорити, легко переконувати. Святі також мали свої певні характерні назви відповідно до особистої харизми, життя, поведінки, відношення до людей. До лику святих належать: Пророки, Патріархи, Апостоли, Мученики, Великомученики, Сповідники, Рівноапостольні, Преподобні, Чудотворці, Юродиві Христа ради.
Окрім цієї назви, святі часто мають і свої особисті назви, притаманні виключно їм: так, Святителя Отця Миколая називаємо великим чудотворцем, лікарів Косму і Дем’яна, Кира і Йоана називають безсеребрениками, тому що за свою послугу лікування вони не брали від людей грошей, Василія називали Великим за його святе життя, науку; Йоана Золотоустого за його проповіді, золоті вуста; святу Терезу називали «Квітка Кармелю». Часто ці назви давали святим ще за їхнього життя. Як називали блаженного Григорія Хомишина? Не йдеться про його відкритих противників – таких, як о. Костельник, лібералів чи радикалів. Мова йде про людей, які безпосередньо зустрічалися з блаженним, спілкувалися з ним, знали його не здалека, а зблизька.
Таке свідчення про Блаженного Владику Хомишина надає Мати Вероніка Ґарґіль – Генеральна настоятелька Згромадження Сестер Служебниць: «У всіх домах було багато дітей, бо опіка і харчі для дітей приготовляли Сестри подостатком. А в наших обставинах, чи то по селах, чи місточках, чи містах умовини життєві були дуже мізерні, тому Татуньо будував ті приюти для найменших і благав Бога про покликання до згромадження Сестер, щоб було їх багато, бо й тут було велике жниво на ниві Христовій. Татуньо часто відвідував також захистки чи захоронки, і то з не порожніми руками, бо й Сестрам треба було дати на удержання тих захоронок і захистків, ну і дітям дати невеличкі подарунки. Вони називали Татуня-Владику св. Николаєм і тішилися, коли то св. Николай загостить до них. Для них св. Николай бував у різні пори року, не лише в грудні у день св. Николая. Як Татуньо тішився тими домами, бо в них було все багато діточок, так Татуньо думав і тішився, що з тих дітей виростуть великі, добрі католики-українці для ширення Божої слави і для потіхи своїй Церкві і Народові. Бувало, до священиків чи богословів промовляв про ті справи так сердечно, що годі було не слухати чи співпрацювати. О Боже, які то були гарні часи многонадійні на краще наше завтра!» (О. Мон. Петро Мельничук. Владика Григорій Хомишин. Патріот-Місіонар-Мученик: Рим -1979-Філя-дельфія).
«Татуньо»… Застановімся глибше над цим словом. Абба, або Авва означає «батько, отець» у семітських мовах. Щоразу це слово супроводжується грецьким перекладом «батьку» (грецьк. ho pater); у латинському варіанті – «абба, отче» (лат. abba, pater). У ранній Східній Традиції слово «Авва» означає «духовний провідник, наставник». Від цього слова походить також «абат», що в Західній Церкві означає «настоятель монастиря (абатства)» і в східній традиції відповідає значенню «ігумен монастиря». Це слово тричі зустрічаємо в Святому Письмі Нового Завіту. Під час конання в Оливному Городі наш Спаситель Ісус Христос молився так: «Авва-Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти». І приходить і знаходить їх уві сні, та й каже до Петра: «Симоне, ти спиш? Не міг єси чувати ані однієї години? Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе!» (Мр. 14, 36–38).
Святий Апостол Павло про духа Божого всиновлення так пише: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: «Авва! – Отче!» Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із Ним, щоб разом з Ним і прославитися» (Рм. 8, 14–17). В іншому місці цей же Апостол напоминає своїх вірних, що вони вже не раби, а сини світла, Божі діти: «Якже сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває «Авва, Отче!» Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гал. 4, 4–7).
