Вислухавши Луцію, владика приймає відповідальне рішення: життя дівчинки мусить змінитися, стати іншим, ніж до цього, не таким, яким вона чи навіть її рідні його планували. Зрозуміло, що для неї воно могло б бути приємнішим, але тепер слід насамперед подбати про її душевний спокій. Тому Луція має попросту «зникнути» з людських очей, з публічного життя. Вона не може жити ані в Лісабоні, ані в Сантаремі, не може залишатися вдома. Адже її знають і будуть відвідувати різні люди, починаючи від простих селян, дуже побожних, а подекуди й фанатично настроєних вірних, паломників, які бажатимуть на власні очі побачити візіонерку, котрій об’явилася Богородиця, безбожних журналістів, хворих і калік, які будуть просити о молитву. Надмірна увага, якою буде оточена дівчинка, може негативно відбитися на її подальшому духовному житті, адже їй не уникнути численних похвал, захоплення: кожен, приїхавши до Фатіми, захотів би побачитися з нею, просити полікувати, зробити світлину, поділитися особистим горем і переживаннями, почути від неї якусь пораду. Це було б великою спокусою і випробуванням для Луції, таку ситуацію міг би легко використати диявол. А ще це могло б стати причиною впасти в гординю, наслідки від чого могли б бути різними, ніхто не міг передбачити, як би все склалося, якщо б дівчинка й надалі залишилася в своєму рідному селі.
Вимоги, які поставила церковна влада перед Луцією, були досить серйозними. Дівчина на новому місці буде жити під іншим іменем і прізвищем, нікому не має розповідати, що вона та особа, якій об’являлася Діва Марія, навіть ніхто з рідних не має права її відвідувати, окрім хіба тих пань, яким доручать опікуватися дівчинкою. Листуватися вона має право тільки з єпископом і мамою, а листи свої передавати отцю декану, який буде доставляти їх в обох напрямках. Дівчинка не повинна відвідувати Фатіму ані в час канікул, ані в інший час і то лише з дозволу єпископа. Владика сказав, що з мамою дівчинки він поговорить особисто й розповість їй про свої плани щодо подальшого життя Луції, а тепер вона може повертатися до Фатіми. Розмова, яка відбулася між ними, має бути таємницею для всіх, а весь той час, доки вона буде перебувати вдома, має по можливості не розказувати й не відповідати на запитання людей про об’явлення у Фатімі. Цієї останньої умови Луція дуже злякалася, сказавши, що її найважче буде дотриматися, тому що люди дуже вперті й настирливі: якщо про щось запитують, то набридають доти, доки не отримають відповіді. На завершення розмови Луція, ставши на коліна, отримала благословення єпископа, поцілувала перстень із мощами й повернулася додому.
І ось вона знову в рідному селі. Дівчинка розуміла, що скоро настане час, коли треба буде покинути все, що для неї близьке і рідне: батьківський дім, родичів, сусідів, знайомих, храм, до якого бігала на молитву, школу, місце, де їй з’являлася Діва Марія – усе найдорожче і миле. Невже вона цього більше ніколи не побачить? Навіть не матиме права на листування з рідними і близькими? Це тривожило й лякало дівчинку. Залишите все і їхати хтозна-куди, до Порто? І де воно, те Порто, чи там така чудова природа, як у Фатімі? Я ніколи там не була, нікого не знаю в тому місті, для мене все там чуже, що я буду там робити? Після об’явлення Богородиці в Кова-да-Ірія Луція часто, а деколи й по кілька разів на день приходила на те місце, щоб молитися на вервиці і просити о потрібні ласки для себе й усіх тих, які просили її о молитву в різних своїх потребах. До цього місця завжди кликало її серце, це вже була духовна потреба душі, тут їй було любо, затишно, на цьому місці вона згадувала своїх кузенів Франциска і Якинту, яких Господь уже покликав до Вічності… Як вона дасть собі раду без Фатіми, без усього цього… Це було, мабуть, найважче питання для дівчини: як я зможу жити без Фатіми?
«Нарешті настав день від’їзду. Перед цим увечері з тяжким серцем я пішла попрощатися з усіма улюбленими місцями. Я була впевнена, що бачу їх востаннє. Кабесо, Лока, Валіньос, церква, звідки добрий Бог покликав мене на дорогу милосердя, і кладовище, де я залишила свого улюбленого батька і Франциска і яких все ще не могла забути.
З нашою криницею я прощалася уже при світлі місяця, а також зі старим сінником, де ми проводили стільки часу, дивлячись на зоряне небо та чудесний схід або захід сонця. Я так захоплювалася краплинами роси, якими вранці були покриті гори, вони сяяли у сонячному промінні, немов перлини! Я захоплювалася вечорами снігом, що випадав за день із кедрів, нагадуючи про красу раю!
Наступного дня (16 червня 1921 року) о другій годині ранку, ні з ким не прощаючись, я вирушила в дорогу у супроводі матері і бідного робітника на ім’я Мануаль Коррея з таємницею у своєму серці. Я минула Кова-да-Ірія, аби попрощатися з цим місцем. Востаннє відмовила там вервицю, а потім, йдучи звідти, усе оберталася, поки Кова-да-Ірія не сховалася за горизонтом. Я немовби говорила своє останнє «прощай».
Близько десятої ми досягли Лейрії. Там я зустрілася з пані Філоменою Мірандою, котра в майбутньому стала моєю хрещеною матір’ю і якій доручили мене супроводжувати.
Поїзд відходив о другій дня. Я стояла востаннє в обіймах своєї матері, котра невтішно плакала. Поїзд рушив, а з ним і моє бідне серце, переповнене смутком і незабутніми спогадами» (Спогади сестри Лусії з Фатіми. Уклав о. Луїс Кондор, SVD Тернопіль).
Так Луція вирушила в далеку дорогу свого нового життя. Покидає своє рідне і близьке, її має зустріти нове середовище, нова спільнота, нові обставини життя і нові люди, вона сама має стати новою іншою особою. Так «помирає» дівчинка Луція, і 17 червня 1921 року народжується Марія Долорес. Пані Філомена Міранда привезла дівчинку до Колегії Святої Дороти у Віларі. Може виникнути питання: чому саме в цей Колегіум відправили навчатися Луцію? Щоб це зрозуміти, варто ознайомитися з короткою історією цієї духовної спільноти – Згромадження Сестер Святої Дороти.
Згромадження сестер-вчительок Св. Дороти було засноване на півночі Італії у Вінченці. Духовну спільноту 1836 р. заснував о. Йоан Антоній Фаріна (блаженний від 4 листопада 2001 р.) – священик живої віри, що керувався розумом серця, людина, яка прагнула реально допомогти іншим у різних життєвих труднощах. Ця конгрегація була створена в час, коли соціально-економічне становище Італії було дуже важким: стихійні лиха, епідемії спричинили зростання кількості жебраків, інвалідів, сиріт, жінок, які зазнали аморального життя. Тільки багаті дівчата отримували освіту, бідні ж залишалися на вулицях.
Священик Антоній Фаріна, щодня повертаючись із семінарії, в якій викладав, до парафії Св. Петра, на якій був парохом, бачив покинутих дітей, бідно одягнених і найстрашніше – голодних. Будучи людиною милосердного серця, сповнений глибокого співчуття до бідних, він постійно думав про те, що можна зробити для цих нещасних людей: «Христос своїм Серцем був пробитий на вулиці і чекав на його відповідь».
«Діла милосердя Св. Дороти» і школа «Scuola della Carita». Їхньою головною метою було навчання бідних і жебраючих на вулицях дівчат з метою формування в них праведного сумління. Крім того, школа мала готувати їх до професійної роботи, щоб у майбутньому дівчата могли заробляти собі на життя. Школа була присвячена Серцю Ісуса і Марії. За короткий час, керуючись інтуїцією, Йоан Антоній Фаріна поєднав ці дві роботи. Так ця школа стала першою затвердженою жіночою школою в провінції. Справи йшли дуже швидко. Потрібно було все більше і більше, о. Фаріна побачив, що для виконання такої важливої місії вчителів замало, він платив за потреби людей, повністю відданих Богові, та братам і за натхненням Святого Духа заснував Згромадження. Сестри, за наміром засновниці, мали бути «вчителями перевіреного покликання», повністю відданими освіті бідних дівчат.
Харизма, духовність і місія… Друга частина назви цього Згромадження – Дочки Пресвятих Сердець – означає особливе поклоніння і любов до Найсвятіших Сердець Ісуса та Марії. Саме Їм сестри мають віддати своє життя і з Них черпати приклад і любов до такої важливої і важкої просвітницької місії. Споглядаючи на Найсвятіші Серця Ісуса і Марії, о. Йоан Антоній все ясніше бачив Божу волю: йти до найбільш потребуючих.
«Дочки, – звернувся до них засновник, – саме любов Серця Ісусового чітко вибрала вас і призначила обробляти Його виноградник та бути Його апостольськими співробітниками, вчинивши Дочками та сестрами Його Найсвятішого Серця».
Ця місія, для виконання якої Серце Ісуса наділило їх силою, поширила й просвітила інші сфери людських потреб, людської бідності. Сестри доглядали за глухими, сліпими та хворими вдома і в лікарнях. Засновник молився до Господа: «О, ця територія занадто вузька, занадто мало дочок, цей притулок має занадто вузькі межі, відчини двері, відкрий світ широко, Господи, і я приведу весь навернений світ до Твоїх ніг». Отець Антоній давав своїм духовним дітям такі настанови: «Формуйте розум і серця молодих людей, закладайте в них перші зерна Божого страху та соціальних чеснот». Медсестер же навчав: «Доглядаючи рани тіла, ви повинні зміцнювати релігійні почуття в серцях хворих, піклуватися про їхнє моральне здоров’я, спонукати їх жити згідно з християнськими чеснотами».
Засновник бажав, щоб усі сестри, «оживлені духом надзвичайної любові, повністю жертвуючи собою, ціною власного життя посвятилися благородній місії освіти й допомагали хворим», він хотів від них героїчної любові у цій праці.
Цей динамізм досі живий у спільноті, яка, вірна вченню свого отця-засновника, має бути відкритою на голос Серця Ісуса, що його можна почути багатьма способами. У всьому світі Дочки Святих Сердець прагнуть повернути кожну людину до гідного життя, щоб жодна з них не була позбавлена пізнання Христа та спасіння.
Пізнавши ціль і мету Згромадження Святої Дороти Дочок Пресвятих Сердець Ісуса і Марії, їхню харизму, ми краще розуміємо, чому саме в цю спільноту єпископ посилає Луцію на навчання. Під чужим прізвищем та іменем дівчинка почала своє навчання в школі. Луції було строго заборонено розмовляти з будь-ким про події, що відбулися у Фатімі. Це було надзвичайно велике випробування для дитини, але вона достойно його пережила. Чотири роки Луція несла хрест послуху мовчання про Фатіму в школі, де навчалася. Хоча для неї цей послух не був якимось тягарем, вона спокійно могла мовчати й провадити спокійний спосіб життя. Для неї великим випробуванням було саме те, що вона не може свідчити іншим людям про об’явлення Богородиці в Фатіми, розповідати й поширювати серед вірних набожність до Непорочного Серця Марії, а також розказати про звернення Марії до світу.
Коли Луція приїхала й поселилася в Колегії Сестер Святої Дороти, ні вихователі, ні вчителі, ні самі сестри-монахині не виявили особливої зацікавленості до дівчини. Звичайна дівчина Марія Долорес, яка відстає в навчанні, тож їй треба приділити особливу увагу, щоб якось допомогти й підтягнути її. З іншого боку, вони побачили певну інтелігентність, швидкий розум, працьовитість і надзвичайну відповідальність: дівчина вміє бути вдячною за найменшу допомогу, вона скромна, не вибаглива до умов життя, не відмовляється від жодної праці, яку їй поручали, все виконує дуже сумлінно й старанно, завжди проста й безпосередня – саме ці чесноти прикрашали Марію Долорес. З її поведінки на уроках чи поза навчальним часом було видно, що ця дівчина надзвичайно щаслива і вдячна за те, що може навчатися. Вона розуміла й добре пам’ятала, що це не тільки воля єпископа чи її велике особисте бажання – це воля самої Богородиці, яка промовила до неї в другому об’явленні про те, що дівчина має навчитися читати. Отже, вона насамперед виконує волю Пречистої Діви Марії. Луція добре розуміла, що її сім’я при всьому своєму бажанні не змогла б дати її на науку до Колегії Сестер Святої Дороти – батьки не були матеріально спроможними оплатити її навчання. Тому дівчина в усьому виявляла вдячність, що має можливість навчатися в такій школі.
Приклад Луції надзвичайно повчальний для кожного з нас, бо рідко в нинішній час зустрінеш людей, які вміють буди вдячними. Люди не хочуть бачити Божої доброти і милосердя, що їх дарує нам Господь у нашому житті. Дії Божі ми радше приписуємо щасливому співпадінню, впливу інших людей, особистому інтелекту, вдалому збігові обставин – лише не Господу Богові. Луція ж навпаки – прикладом свого життя навчає нас, що за все, що отримуємо, ми маємо складати подяку Господу Богові і Пречистій
Діві Марії. На сторінках Старого і Нового Завіту знайдемо багато висловів і закликів до людей, щоб вони пам’ятали про Божі добродійства і були вдячні Господу Богові. Господь допомагає нам, рятує нас у різних важких ситуаціях на цій долині сліз:
«Алилуя. Я люблю Господа, бо Він почув мій голос і мої благання.
Бо прихилив до мене своє вухо, тому взиватиму до Нього всі дні мої.
Обвили мене пута смерти, сіті Шеолу мене вхопили, журба й горе на мене навалились.
І я прикликав ім’я Господнє: «О Господи, благаю, спаси мою душу!»
Добрий Господь і справедливий, Бог наш – співчутливий.
Господь береже простих; я знемігся, і Він мене спас.
Повернись, душе моя, до відпочинку твого, бо Господь учинив добро з тобою.
Бо спас від смерти моє життя, очі мої від сліз і ноги від падіння.
Я буду перед Господом ходити у живих країні.
Я був непохитний у довір’ї навіть тоді, коли казав: «Який же я нещасний!»
У моїм схвилюванні я мовив: «Усяк чоловік – неправдомовець!»
Чим Господеві я віддячу за всі його добродійства для мене?
Я підніму чашу спасіння і прикличу ім’я Господнє.
Виконаю обіти мої Господеві перед усім його народом.
Цінна в очах Господніх смерть його вірних.
Змилуйсь, о Господи, бо я слуга твій; слуга твій, син твоєї слугині; Ти розкував мої кайдани.
Я принесу Тобі похвальну жертву і прикличу ім’я Господнє.
Виконаю обіти мої Господеві перед усім його народом.
В дворах дому Господнього, посеред тебе, о Єрусалиме! Алилуя!» (Пс. 116).
Можливо, хтось запитає: а для чого потрібна Господу Богові наша вдячність? Дякувати Богові за отримані дари насамперед потрібно нам. Людина, яка дякує Богові за отримані дари, не може бути злою, черствою, зухвалою і гордою. Під час подяки в її серці оселяються добро і любов, вдячність і милосердя, легкість на душі і радість, вона відчуває близькість і любов Бога. І навпаки – почуття невдячності породжує в серці людини зло, гординю, зарозумілість, зухвалість, невдоволеність, злість, гнів, а в деяких випадках навіть заздрість і бажання помсти ближнім. Тому складання подяки Господу Богові – надзвичайно важливий акт у нашому житті, недаремно Святий Апостол Павло навчає: «Завжди радійте, моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі» (І Сол. 5, 17–18). В іншому місці святий Павло каже: «Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі. Тому не будьте необачні, а збагніть, що є Господня воля. І не впивайтеся вином, яке доводить до розпусти, а сповнюйтеся Духом. Проказуйте між собою вголос псальми й гімни та духовні пісні, співайте та прославляйте у серцях ваших Господа і дякуйте за все завжди Богові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа» (Еф. 5, 15–20).
Подяка Господу Богу за отримані ласки – важлива чеснота духовного життя кожного християнина. Вдячність Всевишньому – найперший наш обов’язок. Прокидаємося зі сну: перша думка, перший віддих нашого серця – «Господи, дякуємо Тобі!» Закінчився день – «Господи, дякуємо Тобі! Бла- гослови ніч щасливо переночувати!» Завершився тиждень – мусимо скласти подяку Господові за цей час, взяти участь у Святій Службі Божій, подякувати Господу Богові за прожитий тиждень, за отримані ласки, за своїх рідних і близьких, за державу і народ.
Оздоровлення Ісусом десяти прокажених висвітлює важливу тему духовного життя – вдячність. Цей євангельський приклад взиває кожне християнське сумління бути вдячним Господу Богові і нашим добродіям. Бути вдячним – означає вміти побачити, зауважити те добро, яке вчинив нам Господь Бог, а також інші люди. Серед десятьох прокажених, які отримали від Ісуса Христа ласку зцілення, прийшов подякувати лише один: «Один же з них, побачивши, що видужав, повернувся, славлячи великим голосом Бога. І припав лицем до ніг Ісуса, почав Йому дякувати. Він був самарянин. Озвався Ісус і каже: «Хіба не десять очистилось? Де ж дев’ять? І не знайшовся між ними, щоб повернутись, Богові хвалу воздати, ніхто інший, окрім цього чужинця?» І Він сказав до нього: «Встань, іди: віра твоя спасла тебе» (Лк. 17, 15–19). Фатімські діти дають гарний приклад вдячності Господу Богові і Пречистій Діві Марії, тому стараймося їх наслідувати в нашому щоденному житті.
У листах Луції, які вона надсилала до родини під час навчання, бачимо просту, відважну, покірну, скромну і вдячну душу за все, що вона мала на той час. Дівчинка була вдячною за школу, в якій навчається, вчителів і настоятелів, які давали своїми вчинками добрий приклад для неї. Канонік Barthas пише, що Луція не була вільна від недосконалостей, і як кожна людина, мала свої хиби, помилки, але усвідомивши, що перед кимось чимось завинила, тієї ж хвилини з великою делікатністю і чемністю просила вибачення, перепрошувала іншу особу. Її спокійне обличчя і внутрішня рівновага була для багатьох прикладом до наслідування. Один з її духовних провідників засвідчив: «Лише раз я бачив, як плакала Луція – було це тоді, коли вона своїми думками линула в рідне село».
Луція пам’ятала, як має заховувати себе в колегії, щоб ніхто не знав, що вона з Фатіми і їй об’являлася Мати Божа. Вона не порушила своєї обіцянки. Хоч це не було легко для неї, але вона зберегла таємницю, про яку її просив єпископ. Упродовж чотирьох років перебування Луції в Порто ніхто з її подруг, вихователів, священиків не розмовляв з нею про Фатіму, хоч їй, мабуть, дуже хотілося поспілкуватися на цю тему, більше взнати, що відбувається в її рідному домі, в Кова-да-Ірія – місці, де об’явилася Діва Марія. У Фатімі ж за цей короткий час відбувалися великі зміни, про які Марія Долорес нічого не знала. Не знала, що кількість паломників до Фатіми вже перевищує 100 000! Вірні вже спокійно, без страху і переслідувань можуть приходити на місце з’явлень, що побудована нова каплиця з багатьма престолами, а також є проект на будівництво величавої базиліки. 13 жовтня 1924 р. покладено перший наріжний камінь під будівництво лікарні, в якій будуть приймати хворих. Марія Долорес не знала, що в Фатімі відбуваються численні оздоровлення, яких неможливо перелічити, і їх приписують заступництву Пречистої Діви Марії або ж святій воді, що завдяки Їй появилася на цій неврожайній, посушливій території. Дівчина хотіла знати, що відбувається у Фатімі, але нікого не питала про це, пам’ятаючи про дану обіцянку.
У 1923 році Луція вступає до товариства дівчат під назвою «Дочки Марії». І в цей час дівчина отримує надзвичайну ласку: «Після шести років справжніх випробувань, 26 серпня 1923 року, Мати Божа вперше відвідала мене. Це було тоді, коли я вступила до товариства «Дочки Марії». Вона сказала, що згідна стати моєю правдивою Небесною Матір’ю, коли я з любові до Неї залишила свою земну матір. Знову просила мене молитися й жертвувати за грішників, адже багато людей іде до пекла, тому що немає нікого, хто б за них молився і жертвував».
Попри те, що Луція нікому не говорила про об’явлення Матері Божої у Фатімі, не зізнавалася нікому, що саме їй об’являлася Діва Марії, вона не могла приховати своєї великої любові до Богородиці. Одна з її наставниць писала: «Багато разів сестри приходили до мене і розповідали, що щось надзвичайного єднає Луцію з Матір’ю Божою: коли вона говорила про Діву Марію, завжди відрізнялася від інших людей, які вбачали в ній надзвичайну любов до Пресвятої Богородиці». Одна з виховательок засвідчила: «Я не мала особливої набожності на марійських духовних практик, але після спілкуванням з Марією Долорес стала дуже ревно відбувати всі марійські набожності».
(Далі буде)
о. Василь КОВПАК, СБССЙ
