У третьому розділі своєї книжки «Батьки і діти» Антоніна Горохович (1913–1997) розглядає значення української виховної системи і роль у ній батьків. Продовжуємо висвітлювати позицію авторки й розмірковувати над нею, бо вона, на наш погляд, досить слушна й справедлива.
ІІІ. УКРАЇНСЬКА ВИХОВНА СИСТЕМА І РОЛЬ У НІЙ БАТЬКІВ
Чому потрібна українська виховна система?
Роль батьків у вихованні дітей не закінчиться на створенні доброї атмосфери в домашньому середовищі. Багато батьків докладають якнайбільше зусиль для справ виховання своїх дітей, але не всі висліди будуть позитивні. Бо, крім дому, на дітей впливають ще інші середовища (школа, вулиця, мистецькі, спортивні та всякого роду розвагові угрупування), які часто, з різних причин, діють на молодь куди сильніше, як домашнє середовище. Завдання батьків – так повести справу, щоб дитина підпадала лише під доброякісні впливи оточення і щоб була убережена від усього, що в середовищі позадомашньому шкідливе. Але, щоб такі умови створити, для цього треба цілої системи організацій, збірного зусилля спільноти. Система ж – це багато продуманих і згори узгіднених заходів, за допомогою яких ідея – задум проводиться в життя. Щоб система могла діяти, треба її знати, послідовно впроваджувати в життя. Наприклад, справа української мови серед дітей. Немало батьків ще занедбують вживання української мови як розмовної в сім’ї, українство своїх дітей, а часто й своє власне, зводять до дуже убогих форм вияву. Багато дітей таких домів, хоч і признаються до свого українського походження, хоч і вміють декламувати українською мовою на святах механічно вивчені вірші, хоч співають пісні, пишуть писанки, одягаються в народні одяги і танцюють завзято українські танки, проте бракує їм найсуттєвішого – знання мови, цієї першої ознаки національної приналежності, передумови до того, щоб пізнати культуру свого народу, відчути й сприйняти питоменності (властивості) її духа. І тому в щоденному житті (як домашньому, так і громадському) ці особливості треба передавати дітям та підліткам через розмови з ними старших, через українознавчу освіту, через багате культурне середовище.
Щойно у старшому віці молодь може вповні зрозуміти проблеми українства в його історії, літературі, культурі взагалі. А батьки, як члени церковних громад, громадських культурно-освітніх, політичних, мистецьких і професійних організацій та установ, можуть і повинні вирішувати хід справ по лінії добра спільноти і виховних потреб молодого покоління».
Як бачимо, авторка має глибоке розуміння виховання дітей і тому акцентує, що лише доброї, позитивної атмосфери, яку часто батьки створюють у своїх сім’ях, є замало. Адже основний час наші діти проводять у школі, на вулиці, в різних гуртках, і ті спільноти, в яких перебуває дитина, часто мають на неї набагато сильніший вплив, як сама сім’я. В той час діти і молодь, та й взагалі всі люди не знали впливу Інтернету, бо його не було. Сьогодні світ з «головою і ногами» занурений у цей світовий простір. Інтернет – це надзвичайно серйозний виклик не тільки для дитини, але й для всього суспільства. Для більшості батьків важко контролювати, на яких сайтах дитина проводить час, що її приваблює, чим вона цікавиться, чим захоплюється. Так само і в гуртки вступають різні діти, з різними поглядами та вихованням, у тому числі й з духовними або бездуховними поглядами.
Цього року під час свого дводенного перебування в Польщі мені довелося зіткнутися з однією проблемою. Знайома сім’я, яка зацікавилася дитячою українською організацією «Пласт», поділилася зі мною своїми клопотами. Вони брали участь у зібранні, яке проводили священики УГКЦ, під час якого ознайомлювали батьків із засадами цієї організації. Все відбулося дуже гарно, але наприкінці зустрічі одні батьки висловили зауваження, сказавши, що їм подобаються взагалі засади організації, але вони не бажали б, щоб їхня дитина отримала християнське виховання, й запитали, чи можна їй відвідувати всі заняття, окрім релігійного. Моїх знайомих дуже здивувала власне позиція священиків, які в делікатний спосіб почали щось пояснювати, шукаючи толерантного виходу з ситуації, але остаточної відповіді цим батькам так і не дали. Врешті, сказали, що вони мусять порадитися, обговорити це питання, й пообіцяли згодом індивідуально повідомити цій сім’ї про своє рішення. Моїх знайомих це дуже збентежило, можна сказати – навіть розчарувало. Чому? Адже сьогодні кожен може знайти будьяку потрібну інформацію в Інтернеті. Ось що говориться про цю організацію у Вікіпедії: «Пласт» – національна скаутська організація України. Метою Пласту є сприяти всебічному патріотичному вихованню і самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. Як неполітична і позаконфесійна організація, Пласт виховує свідомих, відповідальних та повновартісних громадян місцевої, національної та світової спільнот і провідників українського суспільства.
Пласт був створений у 1911 р., невдовзі після заснування скаутського руху Робертом Бейден-Пауелом в 1907 р., а вже 12 квітня 1912 р. у Львові пластуни склали першу Пластову присягу. Серед засновників організації були Іван Чмола, Олександр Тисовський та Петро Франко. В основу назви «Пласт» закладений відповідник англійського «Scout» (розвідник), взятий за прикладом пластунів – козаків-розвідників.
Пластуни відзначилися активною участю в розбудові та захисті своєї держави, були активними учасниками визвольного руху та війн за незалежність УНР та ЗУНР у XX ст. і продовжують захищати кордони України на Сході в наш час. За час війни в АТО загинуло п’ятеро з відомих пластунів – Марко Паславський, Віктор Гурняк, Євген Подолянчук, Микола Гордійчук, Андрій Білик. На сьогодні Пласт діє у восьми країнах світу (США, Канаді, Аргентині, Австралії, Великій Британії, Німеччині, Польщі, Словаччині) та об’єднує пластунів України й української діаспори. На початок 2019 року Пласт в Україні об’єднує 8 500 членів різного віку, і таким чином є найбільшою молодіжною організацією України. Сьогодні 118 осередків Пласту діють у всіх областях України. Пласт активно співпрацює з органами державної влади та громадськими організаціями, реалізуючи різноманітні соціальні та виховні програми». Тому, коли Пласт організовується у рамках церковної спільноти, мої знайомі, ознайомившись із загальними положеннями цієї організації, вирішили, що їхній дитині не підходить патріотичне виховання на засадах нехристиянської моралі. А розгубленість священиків, які при зустрічі з батьками не дали чіткої і виразної відповіді на запитання сім’ї, яка бажала, щоб її дитину не виховували на засадах християнської моралі, посіяла в їхніх серцях сумніви: чи варто давати туди дитину, якщо один із важливих принципів і засад організації, а саме – виховання на засадах християнської моралі – буде опущений або йому не буде приділятися відповідної уваги, адже без цього пункту вони не бачать сенсу давати дитину в цю спільноту. Поки що сім’я в роздумах… Тож авторка Антоніна Горохович слушно зауважує: «Завданням батьків є так повести справу, щоб дитина підпадала лише під доброякісні впливи оточення і щоб була убережена від усього, що в середовищі позадомашньому шкідливе. Але, щоб такі умови створити, для цього треба цілої системи організацій, збірного зусилля спільноти. Система ж – це багато продуманих і згори узгіднених заходів, при допомозі яких ідея – задум проводиться в життя. Щоб система могла діяти, треба її знати, послідовно проводити в життя». Тобто дитину треба вберегти від злих впливів, шкідливих для її духовного, національного і патріотичного розвитку. Наприклад, вам порекомендували гарного фахівця-спеціаліста, викладача чи репетитора. Ви знаєте, що він іншої віри, або взагалі гностик, чи атеїст. Якщо немає вибору, а виникла конечність посилати дитину до нього на приватні уроки, ви маєте висловити свою позицію й побажання: ваша дитина має отримати від цієї особи тільки фахові і професійні знання без впливу чи особистої позиції в духовній сфері. Якщо викладач погодився і запевнив вас, що він керується тільки такою методикою, то це добре. Тоді на таких засадах ви можете давати дитину до нього на навчання. Якщо ж вам відомо, що крім певного предмета, вчитель виявляє особливе бажання спілкуватися з дітьми на теми, які не стосуються безпосередньо його викладів, якщо він прагне впливати на духовну формацію, світогляд дитини – таких вчителів треба уникати, бо вони можуть дуже легко посіяти кукіль у душах ваших дітей.
Як один із прикладів Антоніна Горохович наводить приклад про мову: «Щоб система могла діяти, треба її знати, послідовно проводити в життя. Наприклад, справа української мови серед дітей. Немало батьків ще занедбують вживання української мови як розмовної в сім’ї, українство своїх дітей, а часто й своє власне, зводять до дуже убогих форм вияву. Багато дітей таких домів, хоч і признаються до свого українського походження, хоч і вміють декламувати українською мовою на святах механічно вивчені вірші, хоч співають пісні, пишуть писанки, одягаються в народні одяги і танцюють завзято українські танки, проте бракує їм найсуттєвішого – знання мови, цієї першої ознаки національної приналежності, передумови до того, щоб пізнати культуру свого народу, відчути й сприйняти питоменності її духа. І тому в щоденному житті (як домашньому, так і громадському) ці особливості треба передавати дітям і підліткам через розмови з ними старших, через українознавчу освіту, через багате культурне середовище».
Сьогодні на наших очах відбувається страшна війна проти українського народу. Однією з причин, що призвели до цієї трагедії, є жахлива помилка минулих поколінь, які через брак часу, молодість, бажання подобатися тодішній політичній системі, занедбали, опустили, не прищепили любові своїм дітям і онукам до української мови. Не спілкувалася, як ми кажемо сьогодні, «вживу» цією мовою в своїх сім’ях, цуралася української мови, вважали її меншовартісною за інші мови, і ця байдужість, легковажність призвели до занепаду патріотизму, любові, поваги до своєї мови, культури, звичаїв, традиції, а на це тільки й розраховував, цього тільки й чекав ворог, щоб послабити українське суспільство, довести його до стану байдужості, а відтак ударити відкрито по ньому війною. Тому сьогодні маємо послідовно запроваджувати в життя все те, що ми чи наші минулі покоління занедбали зробити колись.
Також багато зусиль мають докласти батьки для виховання нинішнього покоління, особливо ті, які перебувають за кордоном. Сьогодні діти українських біженців чи заробітчан ходять до польських, чеських, італійських, німецьких шкіл. Вони можуть отримати дуже добру освіту з різних дисциплін, але для нас, українців, нині надзвичайно важливими є історія і культура нашого краю. Це також неабияка проблема: підручник історії якого автора мають брати батьки, щоб розповісти своїм дітям історію рідного краю? Без знання історії не можна виховати дитину, яка б любила рідний край. Щоб нам знову не наступити на ті самі граблі, адже ворог не спить – він робить усе, щоб знищити нас не тільки ракетами і градами, але й ідеологічно.
У Москві відкрилася «Церковно-общественная выставка-форум «Православная Русь»: На переломах эпох. Украина». Знайомий, який відвідав цю виставку, написав мені: «Талановито зроблено, але 90 % – брехня та пропаганда». Тому, дорогі батьки, маємо докласти максимум зусиль, щоб виховати молоде покоління в християнсько-патріотичній любові до рідного краю і народу. Свого часу український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник Василь Симоненко (1935–1963) писав: Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я… Я скиглити не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя!
Це також наш український пророк, який у далекі комуністичні часи мовби бачив сьогодення України.
