«Він завжди католицьку віру запалював в наших серцях!»
Віра – неоціненний скарб для людини. І як же надзвичайно важливо для кожного зберегти її в нашому житті! Свята Традиція віри, яку передали нам наші батьки, повинна бути збережена – вона є тяглістю поколінь. Але досить часто то тут, то там лунають такі закиди: «Забудьте, чого навчали вас ваші батьки, священики. Мусимо йти в ногу зі світом і прогресом». Так, ми вже не раз чули це слово – «Забудьте!» «Забудьте, що ви українці, забудьте про Україну – ви малороси»… Інші волали: «Забудьте, що ви уніяти – унія вмерла!»
І справді, на превеликий жаль, сьогодні не раз можна почути оце слово: «Забудьте!» Забудьте про всі ті набожності, які Греко-Католицька Церква плекала впродовж віків. Забудьте про церковнослов’янську мову у Святій Літургії, Хресну Дорогу, Суплікацію, Адорацію Найсвятіших Тайн, Євхаристійні процесії, Святе Причастя на колінах, Перше Святе Причастя, молебні до Найсвятішого Серця Христового і до Непорочного Серця Діви Марії, Святу Годину, набожність перших п’ятниць і субот, не згадуйте про відпусти…
Забудьте про піст, молитву, самопожертву – ці чесноти не пасують модерній людині ІІІ тисячоліття. Замість того всечастіше чуємо твердження: «Бог любить тебе таким, яким ти є...».
Але Свята Традиція Церкви протягом віків вказує нам на догми Святої Віри, на незламність цих духовних цінностей. Реформована післясоборова Церква не прийняла правди любові, про які говорив Апостол, а правда завжди одна, абсолютна, вона понад часом і понад проблемами сьогодення. І ми, вірні Святої Унійної Традиції, не забуваємо про пошану й повагу до правдивої науки Церкви.
Трагедія нашої УГКЦ, нашого народу відбулася 8–10 березня 1946 року, коли Львівський псевдособор ліквідував нашу Церкву, назвавши Берестейську Унію історичною помилкою. Відтоді розпочалися гоніння, терор, виселення в Сибір. Багатьох єпископів, священиків, монахів і монахинь, які не підписали перехід на православ’я, чекали переслідування і тюрми. А Московська Православна Церква радо «прийняла в свої обійми» тих, хто зрадив свою віру.
Всемогучий і Милосердний Господь вибрав і покликав на Свого Слугу отця Олексія Зарицького за його вірне і ревне служіння у винограднику Хри- стовім, аж до жертви життя, удостоїв його Своїх блаженств. Народився 17 жовтня 1912 року в с. Більче (тепер Миколаївського району на Львівщині), відійшов до Вічності 30 жовтня 1963 року, прийнявши від Господа вінець небесної слави.
Отець Олексій відзначався глибокою побожністю, скромністю, лагідністю. Він був невтомним пастирем свого стада, дбав про душі своїх вірних. Не визнав псевдособор 1946 року й не перейшов на православіє, тому його чекали неабиякі випробування – тюрми, ув’язнення, терор, катування, Сибір. Але це не зламало його духа. Він ревно трудився, обійнявши своєю духовною опікою вірних на великих просторах Сибіру і Караганди, Поволжя та Уралу, за що його справедливо називали «Апостолом Сибіру».
У 1946–1948 роках о. Олексій, відбувши ув’язнення, повернувся в Україну і обслуговував вірних у с. Рясна-Руська і Рясна-Польська, які, перебуваючи в підпіллі, плекали науку Святої Традиції. Вірний слуга Божий о. Олексій закликав: «Люди, благаю, не зрадьте віри своїх батьків!» І ми не зрадили…
У 1948 році Блаженного о. Олексія Зарицького було вдруге засуджено на 8 років ув’язнення. У 1954 році його звільнили, проте не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили на засланні в м. Караганді.
Слуга Божий Блаженний Олексій Зарицький після важкої хвороби і виснаження відійшов у Вічність у тюремній лікарні в поселенні Долинка 30 жовтня 1963 року. Сьогодні у м. Караганді є діючий римо-католицький костел Блаженного Олексія Зарицького. Один наш мешканець п. Петро нещодавно побував там і відвідав цей храм. Паламар цього храму розповів йому, що в костелі зберігається архівна книга, в якій описано день похорону о. Олексія. Коли домовину з тілом Блаженного везли на возі з тюремної лікарні на цвинтар, відбулася надзвичайна подія – справжнє чудо. Враз з обох сторін воза залунав неземний, незрівнянний ангельський спів. Цей фірман ніколи не чув такої зворушливої і прекрасної мелодії. Обернувшись, він побачив Жінку-Марево, одягнену в білі ризи. Вона супроводжувала самотню домовину на цвинтар. Потім марево зникло, і ангельський спів затих.
…У 1962–1965 роках від- бувся Другий Ватиканський Собор, який «круто» реформував Святу Церкву, її догми. Відбулася «чистка обрядів», запанував дух екуменізму, модернізму, свободи релігії… Так, це тяжкий хрест для Церкви Христової.
І цей вітер перемін до сьогодні віє, як по Гадаринській пустелі.
А ми все ж залишаємося вірними Святій Вірі, про яку сказав Ісус Христос: «Ворота пекельні її не переможуть». Так було свого часу на Голгофті: що більша темнота, то ближче Воскресіння. Так відбувається й сьогодні: чим тяжчий хрест кризи Церкви, тим ближче до Божого Тріумфу.
17 жовтня ц. р. минуло 110 років від дня народження Блаженного Олексія Зарицького – мученика й ісповідника ХХ століття, який спалив своє життя на жертовнику тілопалення заради Христа.
30 жовтня ц. р. традиційні священики Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата разом із сестрами-монахинями ЧСВВ Провінції Божого Милосердя та вірними Святої Унійної Традиції УГКЦ відправили на могилі Блаженного о. Олексія у селі Рясне-Руське молебень до Найсвятішого Серця Христового. Ми не забуваємо й щодня молимося до нашого Вірного Слуги, який був настоятелем нашої парафії у страшні часи великих випробувань для нашого знедоленого народу.
