В любові – наша перемога

   «Скарб Церкви – це не красиві дзвони й золоті куполи, це не величаві архітектурні споруди чи гроші, це не матеріальні багатства чи земельні володіння. Скарб Церкви – це її мученики» – цими словами засновник і Генеральний настоятель Священичого Братства Святого Священномученика Йосафата о.Василь Ковпак відкрив урочисту академію, що відбулася 15 грудня 2019 року Божого в храмі Свв. Верховних Апп. Петра й Павла (м. Львів, Рясне-1). Її організували з метою відзначення 30-ої річниці виходу нашої Церкви з підпілля, а також з нагоди 30-ліття ієрейських свячень настоятеля та 30-ліття повернення парафії в лоно УГКЦ.

   Перед початком урочистості всі присутні вірні, священики й сестри-монахині на одному подиху заспівали пісню «Владико Отче Йосафате…»

   Це свого роду Унійний гімн, який дуже люблять вірні Святої Унійної Традиції. Отець Василь розкрив присутнім символіку престолу, встановленого й прикрашеного на честь цих ювілейних дат з цифрою «30» посередині, де домінували чотири основних

кольори: багряний, чорний, жовтий і білий. Як пояснив настоятель, багряний колір означає період мучеництва і переслідування, чорний – період неймовірних жертв і знищення, жовтий – символ Божественної Літургії, під час якої підпільний священик приносив Святу Жертву в намірі воскресіння Церкви, і білий – саме воскресіння УГКЦ. Покладені праворуч кайло, сокира і пилка символізують знаряддя каторжної праці наших священиків на засланні. Зліва внизу стоїть фігура сумного Ісуса з палаючим Найсвятішим Серцем у багряному одязі. Це автентична пам’ятка часів підпілля, виготовлена в одному з сіл Городоцького району на Львівщині. З тих же часів походить і старий потертий фелон підпільного священика, виставлений тут як символ нескореності УГКЦ. Вгорі вивищується величава фігура Воскреслого Ісуса Христа з піднесеною рукою, що благословляє світ – як торжество Божої Правди.

   Про переслідування Христової Церкви і її вірних, починаючи від часів раннього християнства включно з ХХ століттям, розповів у своїй доповіді о. Степан Курило, СБССЙ. «Мало сіяти. Щоб зародив урожай – потрібно роси. Роса – це Кров Божого Сина, Ісуса Христа», – наголосив священнослужитель. Епоху мучеництва в Христовій Церкві розпочав святий Стефан. І ця епоха не закінчилася до сьогодні… За весь час існування Христової Церкви свідомо прийняли мучеництво 75 мільйонів людей в усьому світі. Тільки в ХХ столітті за віру Христову їх загинуло 45 мільйонів 500 тисяч.

   Темою своєї доповіді о. Тарас Митлевич, СБССЙ обрав Хресну Дорогу нашої Унійної Церкви на українських землях від Святого Йосафата до Блаженного Священномученика Григорія Хомишина. Він прагнув показати плоди, які ми отримали за заслугами наших святих мучеників, а також усю кару, якої домагається пролита ними кров за правдиву Католицьку віру. Наслідки походів Петра Сагайдачного на Москву, а також Богдана Хмельницького до Варшави обернулися не славою, а ще більшою руїною для України. Конфлікти православних з уніатами завжди вміло підсилювала й використовувала Росія, щоб знищувати нас нашими ж руками, щоб ще більше й навіки поневолити нас. Про це свідчать хоча б та ж сама Гайдамаччина чи Коліївщина, що ними як великим історичним національним надбанням привчила пишатися українців ворожа пропаганда, яку ми й досі ковтаємо, мов солодку цукерку.

   Прологом до своєї вражаючої доповіді отець Тарас узяв слова Блаженного Священномученика Григорія Хомишина, які, як нам здається, актуальні для кожного часу й для кожного народу: «Не про Церкву, /.../ не про віру і релігію я переживаю, але я боюсь про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана – чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене – чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?»

   Є над чим задуматися нам сьогодні, пані і панове. Щоб не запитувати раз у раз одне одного: «Ну чому воно так завжди виходить? За що нам таке? Що буде далі з Україною?» На все це відповіді є. А найповніше на це відповідає пролита в усі віки кров…за неправду. Так є: хтось, не вагаючись, віддавав своє життя за Найвищу Правду, а хтось так само радо позбавляв життя своїх співбратів заради майстерно зліпленої і нав’язаної загарбниками псевдопатріотичної брехні. І все це не просто повторюється нині – усе триває безперервно, як і тоді. Тому хай не мовчить наше сумління: дозвольте, щоб у ньому господарював Бог.

   Отець Богдан Чепіль, СБССЙ присвятив свою доповідь аналізові життя і подвижницької діяльності двох рідних братів, двох світочів УГКЦ – Митрополита Андрея і Блаженного Климентія Шептицьких. Тут також було над чим замислитися: і про уроки, і про плоди…

    Грунтовну розповідь про жіночі монастирі та їх розбудову у міжвоєнний час, про всі труднощі й жертовну працю у цьому напрямку, особливо Станиславівського Єпископа Григорія Хомишина, представили Традиційні сестри-монахині ЧСВВ Провінції Божого Милосердя Матея Нижанківська і Соломія Куць.

    «Чи ми б усе це пережили, якби не опіка Матері Божої Фатімської?» – запитав ведучий урочистості о. Василь Ковпак, надаючи слово отцеві Андрієві Ковалю, який повів мову про Фатімські об’явлення в 1917 році. Матінка Божа обіцяла тоді світові великі ласки, але й висловила велику засторогу, зокрема про те, що Росія стане бичем для народів. Вона пояснювала малим португальським пастушкам, як можна врятувати світ, закликала людей до молитви на Св. Вервиці, до покути і жертви. Там, де Її почули й виконували її прохання та побажання, справді наставав мир і спливали великі благодаті, знаходився вихід із найбезнадійнішої ситуації. Отець Андрій наводив

конкретні приклади неймовірних ласк Матері Божої в різних країнах і в різні вирішальні моменти історії, коли люди зі щирою молитвою і довірою зверталися до Неї по допомогу. Він закликав вірних час від часу здійснювати посвяту Непорочному Серцю Пречистої Діви Марії – особисту, своєї родини, країни, Церкви, щодня молитися на вервичці, сповідатися й приймати винагороджуюче Святе Причастя кожної першої суботи місяця, щоб перепросити за всі зневаги, кривди та образи, яких зазнає Її Серце по всьому світу від невдячних і нерозумних людей.

   Як знаємо, сильні світу цього робили і роблять усе можливе й неможливе для того, аби світ залишався глухим до закликів Пречистої Діви Марії і не пізнав усієї правди про ці об’явлення та Її обітниці. Але ми не біймося: Фатімська Матінка Божа завжди з нами, Вона кожного дня зустрічає нас на нашій парафії і простягає нам Свою Святу Вервичку, мовби кличе: «Прийдіть до Мене, діти мої, і Я порятую вас!» Ревніше припадімо до Її стіп і молімося за навернення Росії, за навернення нашої рідної нещасної України, за опіку для Святої Традиції УГКЦ. Матінка Божа нас не покине, якщо ми будемо вірними Їй.

    На завершення – можливо, про найголовніше: про наших любих діточок, без яких не обходиться жодне свято на традиційних парафіях. Цього разу його неабияк прикрасив гурт учнів Львівської середньої школи № 92. Виступи священиків і їхні науки дуже природно перепліталися зі щирими виступами дітей. Вони сценічно представили окремі моменти з мученицького життя Блаженного отця Олексія Зарицького, який свого часу був парохом нашого храму і помер на засланні поблизу Караганди (на початку Незалежності його прах був перевезений і перепохований біля храму в Рясній-Руській). Звучали також духовні й патріотичні пісні та вірші. Дитячі уста закликали: «Покайся, Україно! Без Бога не знайдеш ти життя!», «В любові – наша перемога!» Особливо зворушила всіх присутніх дитяча клятва, коли хлопці й дівчатка по черзі натхненно промовляли: «Я буду вірний(-а) Христові, я буду вірний(-а) Греко-Католицькій Церкві і любитиму український народ!»

   У заключному слові о. Василь Ковпак, подякувавши всім присутнім за небайдужість і любов до рідної Церкви, нагадав про наміри Подячної дев’ятниці до Матері Божої, яка тривала на всіх наших традиційних парафіяхвід 19 жовтня до 8 грудня ц. р. під гаслом «І утверди нас у Святій Католицькій вірі, в якій жили наші батьки!» Щонеділі протягом цього періоду вірні Св. Унійної Традиції дякували Пречистій Діві Марії за Її ласки і захорону: при виставлених Найсвятіших Тайнах відправлялися багатолюдні Св. Літургії, з глибини душі линула до Бога благальна пісня-молитва, відома в нашій Унійній традиції як Суплікація. Ця дев’ятниця спонукала нас відновити в своїх серцях застанову про те, чиї ми діти, до якої Церкви належимо, які традиції маємо берегти. На завершення дев’ятниці у храмі Свв. Верховних Апп. Петра й Павла (м. Львів, Рясне-1) відбулася відпустова подячна Св. Літургія з нагоди 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля, 30-ліття ієрейських свячень о. Василя Ковпака та 30-ліття повернення парафії в лоно УГКЦ. Одним з найбільш хвилюючих моментів цих святкувань була процесія дітей, які урочисто занесли до храму й поклали до підніжжя Чудотворного образа Матері Божої Потіхи заквітчане срібне серце – пам’ятну подарункову воту від настоятеля о. Василя Ковпака: як знак вдячності за дар священства. Хай же всі ці незабутні урочисті події скріплять кожну душу для нових випробувань і приготують її до ще більшої любові до Христа. Не забуваймо: «В любові – наша перемога!» Матінко Божа, не опускай нас!

Катерина КЛАДКА

м. Львів