– Івасику, ходімо на базар купити ярини до обіду. Дома залишиться татко.
– Але не баріться довго! – докинув тато і далі читав щось із товстої книги. – Я згодом вийду віднести ченцям оцю позичену Біблію.
– Тату, а про що пишеться в цій книзі? – спитав Івась.
– Зачекай, Івасю! Як будеш чемний, розкажу тобі, коли повернешся.
– Я буду чемний! – пообіцяв Івась, радіючи.
– Мамо, ми вступимо до василіянської церкви?
– Авжеж! Бач, сонце не високо. Час на ранню молитву. Ще й дзвони не дзвонили. Вдягайся!
Івась одягнувся в синій жупан, надів шапочку на голову. За той час мама накинула квітчасту хустку, взяла в руки кошик із лози. Вийшли з хати, перейшли темну, вузьку вуличку та опинилися на базарі.
– Дай Боже здоров’я, паніматко!.. – гукнув хтось за ними, аж стрепенулись. Біля них стояв смаглявий мужчина. Було видно по обличчі, що чужинець.
– Я купець із Греції. Скажіть, будь ласка, хто купив би в мене червоний кармазин, дорогі намиста, фіги та виноград?
– Мабуть, наш знайомий купець Попович, – каже мама. – Он там у ринку його камениця. Бач, аж шість вікон у червоних рамах, хоч усі інші доми мають тільки три. Це найбагатший купець на все Вільно. Поступім до нього.
– Іще одне прохання, – каже чужинець. – Я живу в Греції під святою горою Афон. Там над морем є один монастир. У ньому перебувають теж українці, що туди прийшли. Вони просили мене дуже купити їм у місті Вільні українські святі книги!
– Гаразд, – каже мама. – Якраз недавно напечатано в місті Острозі гарну товсту Біблію. Такі книги має теж Попович, мають і наші ченці.
Попович радо зустрів гостей, а між ними чужинця. Обидва купці взялися торгувати. Мама та Івась попрощалися з ними та пустились іти.
– Рости хутко, Івасю, – сказав Попович. – Бач, мені треба помічника в крамниці. Моя Христя теж іще маленька – мушу сам торгувати… – І тицьнув Івасеві повну жменю солодких фіг та родзинок на прощання.
Дзвонили на дзвіниці дзвони, коли мама з Івасем увійшли в монастирську церкву. Ченці саме співали Службу Божу. Обоє перехрестилися свяченою водою та приклякнули побожно. Івась гарно зложив руки та поглянув на стіну. Там побачив великий хрест.
– Мамо, хто це такий поранений на хресті?
– Це Ісус Христос!
– А хто його так дуже поранив?
– Злі, недобрі люди.
– А чому Ісус не боронився?
– Ісус міг покликати з неба янголів на поміч і покарати злих людей. Але Ісус хотів так страждати. Він прийшов до нас із неба, дав себе прибити на хрест, щоб ми всі пішли в небо…
– Ісус дуже добрий, – подумав Івась. – Я Його дуже люблю…
І в тій хвилині сталося велике диво. Від Розп’ятого Ісуса вилетіла ясна, прегарна іскра. Мов найкраща зірка, прилетіла до Івася, закружляла понад його головою та впала понад зложені руки в його серце…
– Господи! – скрикнула мама та кинулася руками стрясати цю іскру, щоб вона не попалила Івася. Але це була Ісусова іскра, що не палить. Івасеві зробилося так весело, так любо в серці, нібито янголи занесли його ген у саме небо… Від тієї іскри він стає ще чемніший та побожніший. І з нього потім виріс наш Йосафат – великий український святий.
