По тригодинній темряві з-за чорних хмар пробилися бліді промені сонця. Ще якийсь час земля втішалася світлом, поки впала занавіса західнього обрію й закрила сцену дня. Далекі сині гори, зелені ліси й високі доми Єрусалиму невиразно зазирали з-поза серпанків сумерку розмазанами контурами. Виднів ще тільки невеликий горбок – Голгота, що, мов той череп, стирчав угору. На ньому ще так недавно видніли три хрести з тілами розп’ятих. Їх уже зняли, щоб затерти немилу згадку кривавої розправи в навечеря ІІасхи. Дрімало місто, спочивали втомлені працею міщани. На небі ще якийсь час видніло колесо блідого місяця, але й воно згодом потонуло в темряві. Заснула столиця патріярхів, окутавшись покривалом палестинської ночі.
Та серед цієї темряви, в таку пізню пору, ще блимає слабеньке світло в недалекій хаті. Посеред світлиці ледве горить каганчик, кидаючи непевні жмутки світла. Хтось ворушиться, але в сумерку годі розпізнати. Хтось простягає руку до каганчика, підкручує ґніт, і на білій стіні заколихались чорні тіні. Біля стола виринає постать – сперта на лікті, протирає очі. Від неї несеться по кімнаті тихий стогін та схлипування.
– Годі, Петре, не плач, – хтось потішає. – Він добрий... простить тобі.
– Я зрадив Його... вирікся Учителя... – Дрібніше заблимав каганчик, різкіше сколихнулися тіні, немов змагаючись із хлипанням капернаумського рибалки. Аж тут щось стукнуло, начебто хтось добувався до дверей.
– Хто там?... – якось непевно кинуто питання... – Не впускай! Це вони, архиєрейські опосіпаки! Хіба замало їм Учителя! – хтось стримував.
– Ану бо, відчини, Андрію! Подивися, хто там, – понісся Петрів голос.
Обережно відкрилися двері, жваво затріпотів полум’яний язичок каганця, здригаючись під подихом холодного повітря, що невидним струмком закралося в світлицю.
– Немає нікого... це тільки вітер. – І важка засува знову стукнула, забезпечуючи вхід.
У сумерку тісної хати стало нестерпно сумно і лячно якось.
– Луко, а нумо вийдім трохи на свіже повітря, тут скучно й досадно...
– Добре, Клеопо, а куди нам іти? До Єрихону чи краще в Емаус?
– Туди ближче...
І подались... Супроводила їх приблідла ніч. Апостоли йшли мовчки в напрямі сходу, вслухаючись у таємну мелодію шелесту кипарисів, що, граючись із вітром, шепотіли свої монотонні строфи. Та ось уже й овид вітав їх промінним усміхом світанку. З-поза далеких синіх гір виринає сонце, щоб подарувати землі свій ранній теплий поцілунок. Своєю золотосяйною промінною рукою торкається спершу найвищих верхів гір, щоб згодом опуститись на низи та й скатертю ясною застелити доми, поля, луги й діброви. Осяйною смужкою повився шлях із Єрусалиму на Емаус. Стомилися Апостоли, крокуючи по ньому. Та ось дім знайомого.
– Зайдімо відпочити...
– Мир тобі, Йоїле!
– Мир тобі, Клеопо! Вітаю й тебе, Луко. Любо мені гостити вас у моєму домі, а ще миліше буде мені погуторити з вами. Що нового в Єрусалимі?
– Хіба ти, Йоїле, не чув, що сталося з Учителем?
– Не тільки чув, але й сам бачив. Як же жорстоко з Ним поступили... Так навіть найбільших злочинців-розбишак ніколи не карали...
І за що? Може за те, що уздоровляв хворих, що мертвих воскрешав?...
У домі знайомого перебули Апостоли більше пів дня. Аж поки сонце вже добре таки піднеслося, знов рушили в напрямі Емаусу. Обабіч дороги зеленим килимом стелилася пшениця, пестрим квіттям мережана. Подихом вітру нісся аромат запашних піль, пестливо роздуваючи ніздря подорожніх. Тут і там виринають зелені горби, немов напняті намети у свято Кучок – оздоба мальовничого краєвиду землі Юдейської. А все це так промовисто звіщало, що Ізраїль діждався радісних днів – днів весни...
– Клеопо, ось тут ми колись відпочивали з Учителем... Ось там Він нам розповідав притчу про царство небесне. Чи пам’ятаєш?
– Еге, не забув... На жаль, не почути нам уже більше тих Його прегарних наук, отих промов, що всіх так одушевляли, захоплювали...
– А ті Його прощальні слова... Під час останної пасхальної вечері я не мав сили стримати глибоке зворушення.
– Також і я... Але ось глянь, Луко, за нами хтось іде. Підождім, підемо разом та й про новини розпитаємо.
– Мир вам! – привітався незнайомий. – Куди стелиться шлях?
– В Емаус, як бачиш, щоб трохи відпочити, забути про тривожні дні...
– Що це за розмова така, – допитувався незнайомий, – яку ви, йдучи, між собою ведете і чому сумні ви?
– Невже ж ти одинокий з-поміж прохожих у Єрусалимі не знаєш, що сталося там у ці дні? – перепитав Клеопа. – Про Ісуса Назарянина ми розмовляємо, що був пророк, могутній у ділі й слові перед Богом і всіма людьми; як видали первосвященики й старшина наша на Нього засуд смерти і розп’яли Його. А ми сподівалися, що це Той, що має спасти Ізраїль; та до того всього, оце третій день тепер, як це сталося. Щоправда, здивували нас деякі жінки з наших, що були рано біля гробу та, й не знайшовши Його тіла, прийшли й сповістили, що бачили навіть явління ангелів, і ті казали, що Він живий. І ходили деякі з наших до гробу і знайшли так, як жінки казали, але Його не бачили...
– О, нерозумні й тяжкі серцем повірити всьому, про що сповіщали пророки! Чи не треба було Христові отак страждати та й увійти в свою славу? – зганив Клеопу й Луку незнайомий і почав від Мойсея й усіх Пророків пояснювати їм з усього Писання, що було про Нього.
Апостоли жадібно ловили кожне слово незнайомого, відчуваючи, як горить їхнє серце великою радістю й надією. А сонце непомітно сховалося за шпилі гір, залишаючи природу у вечірньому сумерку.
– Оце вже вечір настає, – звертається Клеопа до незнайомого, – це наша хата. Зайди, будь ласка, повечеряєш із нами, переночуєш.
Подорожній увійшов у дім апостола. Під час вечері взяв хліб, поблагословив його переломив і подав Клеопі й Луці. Клеопа рвучко піднявся з місця.
– Це Вчитель! Тільки Він так робив! – Два здивовані погляди апостолів зустрілися. Але третього погляду, любого Гостя, воскреслого Спасителя – уже не знайшли.
