Дитинство і молодість Святого Йосафата Кунцевича
«Мало кому по довгих літах після смерті дано збирати навколо своєї могили, навколо свого імені представників цілого народу. Великих заслуг, великого таланту, навіть великих справ для цього недостатньо. Тож могили великих людей через недовгий час після смерті присипляє порох забуття. Піднести нове знамено, кинути іскру нової великої гадки, нової ідеї, розпалити в серцях багатьох людей любов до Бога і народу, мати її самому, пізнати правду й передати її неземне світло всім – для цього необхідно великої душі, душі великого апостола, людини, післаної від Бога, людини грядучої вперед і ведучої за собою весь народ».
Так писав про Святого Йосафата у 300-літній ювілей його мученицької смерті Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Так він любив його, так він молився до цього Святого, так вірив у нього, так навчав свою Церкву і свій народ про життя Св. Йосафата. А ми, їхні нащадки, сьогодні у 400-ювілей, як молимся, як любимо, що знаємо і як спричиняємося до поширення набоженства і культу Святого Йосафата?
Рідний він нам по духу і тілом. Чому рідний? Бо народився з нашої крови і кости, з рідного нам Українського народу, на рідній нам Українській землі.
Близько 1580 року в сім’ї Гавриїла і Марини Кунцевичів народився син Іван. Це різдво Святого Йосафата принесло велику радість не тільки батькам, але й цілому народові і Церкві. Місто Володимир-Волинський, де минуло Іванове дитинство, було невеликим, проте мало славну історію, розташувалося на перехресті торгових шляхів, у ньому проживали українці, литовці, поляки, євреї, вірмени. Батько Іванка був знатним купцем і радником міста. Оскільки через свої справи й обов’язки мусив часто перебувати поза домом, то Івась зростав в основному під дбайливим доглядом матері. Вона навчала його читати й писати, любити Бога і робити добро.
У 7 років Іван пішов до школи при парафіяльній церкві. Був дуже здібним, тож навчання йому давалося легко. Саме в ці дитячі роки в Івана сформувалися цінності, якими він керуватиметься впродовж цілого життя. У дитинстві під час молитви під Хрестом його серце Бог запалює іскрою любові, з якою він прожив до самої смерті. Бог запалив ту іскру любові… А що людина зробила з тою іскрою? Вона піднесла сокиру, щоб погасити її і вбити у серці Святого…
Закінчилось дитинство Іванка, на порозі молодість. Що робити далі? Батьки насамперед думають, як і кожний батько та мати, дати своїм дітям добру освіту, як релігійну, так і світську (природничу). І тому у 1595 році, коли Іванові виповнилось 15 років, відправляють його на науку до Вільна – столиці Литовського князівства, до складу якого тоді входила Волинь. Їде Іван до Вільна, до знайомого друга свого батька Якинта Поповича, який був також купцем і радником міста. І тут, у Вільні, у своєму молодому віці він проходить через великі випробування і спокуси. (Вільно на той час було містом великої аморальності, розпусти, єресі і сектанства). А також знаходить велику ласку в очах свого опікуна, який запримітив великий талант у цього молодого хлопця й хотів віддати свою дочку заміж за Івана й переписати на нього все своє майно. То є великі спокуси для його душі, але найважче випробування, яке чекало на Івана, це мав бути вибір віри і Церкви. Так само, як ми сьогодні переживаємо національну війну в цілому нашому народі, так і тоді, за життя Святого Йосафата після Берестейської Унії 1596 року розпочалася релігійна війна між християнами – з’єдиненими з Апостольською столицею і нез’єдиненими. І ось у вирі тих непростих вирішальних подій перед молодим хлопцем постає питання: що робити, який вибір правильний? А вибирати треба було між Богом і світом… І він зробив цей вибір на користь Бога, Церкви і народу! Усі ті спокуси й випробування, війни і аморальне Вільно, і навіть цей поганський світ не могли зламати Його. Чому? Хто допоміг тоді хлопцеві вистояти у вірі і зробити такий вибір?
По-перше, іскра Божої любові, яка впала в його серце з рани Христової під хрестом, коли він молився; по-друге, виховання, яке йому прищепили батьки ще з раннього дитинства. А по-третє, відкривши богослужбову книгу Мінею, він натрапляє на службу Верховних Апостолів Петра і Павла й читає такі слова: «Петре, підвалино апостолів, скало Церкви Христової, початку християн, паси славно вівці своєї вівчарні, заховуй свої ягнята від хитрих вовків, спаси своє стадо від лютих напастей!» Іван зрозумів, що тими словами Бог промовляє до нього особисто, тому зробив свій вибір на користь Вселенської Католицької Церкви.
Ось так на самому початку свого побуту у Вільні вирішив Іван Кунцевич справу своєї віри: він пішов за голосом церковних пастирів, які, розваживши все як слід, пішли за голосом своєї пастирської совісті, аби на землях Литви, Білорусі й України сповнилася Христова воля: «Щоби було одне стадо і один пастир».
Рідний він нам не тільки по вірі, але й по обряду, в якому народився, хрестився, виховувався і зростав в дусі любові та молитви.
Дякуймо Богові за такий великий дар нашій Церкві і народу в особі Святого Йосафата і молімся, щоб за його посередництвом наші діти і молодь зростали в ласці Божій і людей і щоб багатьох із них Він, наш Усевишній, покликав до священичих престолів для служіння Богові, Церкві й народові. Амінь.
