Слава Ісусу Христу!
Життя прожити – не поле перейти. Споконвічне протистояння поколінь: ми кращі, ніж ви. Так думаємо ми, старше покоління. Що ж, давайте постараємося теперішній молоді довести, що хоч ми жили бідніше, але, напевно, були добрішими, чеснішими, сердечнішими. Не раз чуєш від молодого покоління: «Як ви раніше жили без телевізора (це мої бабуся з дідусем жили без нього), без Інтернету, без мобільних телефонів, різних ґаджетів, кондиціонерів, пралок та інших технологічних досягнень?»
Відповім: так само, як ви зараз живете без молитви, книги, без скромності, честі, співчуття, без родинних свят і маминої колискової, без сорому за свій відвертий одяг і за лихослів’я. Однак дозвольте похвалитися, що моє покоління каталося на велосипедах, але без касок, наколінників, і ніхто-ніхто з батьків не робив трагедії через розбиті коліна, лікті чи носики. Ми грали в «Класики», «Третій зайвий», «Струмочок», як і ви. Але ми не боялися ходити до школи з перших днів. І ніхто не водив нас до школи і не забирав з неї. Хоча часто, а особливо сільським дітям, доводилося за будь-якої погоди по 3-4, а то й більше кілометрів долати щоденно. У школі слово вчителя – закон для учня. Поза школою, слово священика – закон для всіх. Не було репетиторів. Вчився добре – здобував вищу освіту. Не вчився з різних причин – освоював технічну спеціальність. Але подорослішав, оцінив свої можливості – міг навчатися заочно чи на вечірньому відділі. Але про це ми думали самі, обираючи особисто собі фах, а не батьки його нам. Усі діти мали навчатися, батьки – працювати. Тому й не водили нас до школи.
Після уроків ми грали в різні ігри до пізнього вечора зі справжніми друзями, а не з віртуальними у мобільних телефонах. І не сиділи по півдня у телевізорі. Але ми любили читати. Любили співати, танцювати.
Ми спокійно пили воду з-під крана, й ніхто не переймався тим, що може щось там підхопити й захворіти. Ми могли з одного стакана напитися усі. Та все ж, коли хворіли, лікувалися народними засобами або простими ліками вітчизняного виробництва, які коштували копійки. Школу без причин чи через невеличке нездужання не пропускали. Не набирали ваги, хоча основною їжею були хліб і картопля. Були ми жвавими, рухливими, бо на ігрових майданчиках крок за кроком за нами бігали дорослі.
У громадському транспорті ми не відверталися до вікна (або як зараз занурюються у мобільні), бо знали, що коли до салону зайдуть люди похилого віку, мама з дитиною, вагітна – треба піднятися й запропонувати їм своє місце.
Іграшки створювали своїми руками, гралися ними, ділилися. Наші батьки не були заможніми за нинішніми мірками. Але ми могли зайти до будь-кого з них у гості без запрошення, і вони нас радо частували.
Батьки вчили нас молитви, людяності, пошанівку до старших. Фотографії тоді були чорно-білі. Але скільки в них тепла, домашнього затишку! Як берегли їх у сімейних альбомах! Багато різних фото висіло на стінах у кожному домі. І діти знали, хто це.
Своє життя не виносили на обговорення в інстаграм чи на телепередачу. Усі сімейні негаразди вирішували через молитву, дослухалися до порад старших, а також священика. Одружувалися по любові, вагітніли з любов’ю до майбутньої дитини. Авторитет дорослих був незаперечним. Чи завжди дитяча думка погоджувалася з думкою дорослого? Ні! Але – авторитет!
Одягали нас по потребі, а не за принципом: вона має, а хіба моя дитина гірша!
У кожного в сім’ї були свої обов’язки, і ніхто не противився цьому.
Так, ми не завжди були згідні з тим, що нам нав’язували в школі, клубах. Але згадую з великою вдячністю своїх вчителів, чий досвід перейняла. Які це були патріоти своєї України! Хто мав вуха, той добре чув і розумів, чого вони нас вчать.
Які вечори Шевченкові, Лесі Українки, Котляревського, Шашкевича готували вони з нами! Скільки вистав було зіграно на сцені клубу! Жодне свято не обходилося без ансамблів (їх було кілька: за віком і репертуаром).
На Різдво – три вертепи (до речі, а скільки цього року підготувала вертепів молодь нашого Рясного?). Хоч часи тоді були непевні, й молоді люди ризикували багато чим, беручи участь у тих різдвяних виставах… А в міських трамваях і тролейбусах, приміських електричках і автобусах у час Різдвяних свят безперервно лунали колядки, які гуртували й надихали всіх пасажирів…
Ніхто не слухав музики в піст. Так, були і хвацькі молодики! Але вони теж соромилися тоді демонструвати своє зухвальство.
Життя іде вперед. Усе вдосконалюється. Сприймання навколишнього світу змінюється. Але мораль має жити в народі! Для нас, українців, святими були: Бог, родина, Україна, молитва, милосердя, щирість душі, любов до ближнього, незгасаюча пам’ять про тих, хто відійшов у засвіти. Пам’ятаймо про це!
