Жив собі один чоловік. Звали його Хома. Нічого не вмів і вчитися не хотів. Ще цей Хома дуже любив похизуватися й показати всім, який він великий знавець у будь-якому питанні. Але головною його рисою була невдячність. Він ніколи в своєму житті не відчував вдячності до інших. Навіть до тих, хто йому допомагав.
Одного разу дядько Хоми запросив його до себе й сказав:
– Небоже мій, цього року я зібрав добрий урожай пшениці. Щоб ти не голодував, я вирішив частину цього врожаю віддати тобі. Ти маєш поїхати на млин, намолоти борошно, і будеш тоді цілий рік із хлібом.
Навантажили вони мішки з пшеницею на воза, й зібрався Хома їхати до млина, але дядько зупинив його.
– Небоже, – звернувся дядько до Хоми, – я подарував тобі цілий віз пшона. Завдяки такому дарункові голод омине твою хату. То невже ж ти мені не подякуєш за це?
– Було б за що дякувати! – відповів Хома. – Таке враження, що ви, дядечку, дали мені пшеницю найгіршої якості, а найкращу залишили собі. Крім того, я й не просив у вас про допомогу. А найголовніше – я вже подякував за цей подарунок Богові!
– Дивись, як знаєш! – сказав дядько і відійшов у бік. – Бог тобі суддя!
Поїхав Хома до млина. Спочатку йому треба було перебратися через річку, бо млин був розташований на іншому березі. Поїхав Хома до порома й звернувся до поромника:
– Перевезеш мене на той берег?
– Авжеж, із задоволенням! – відповів поромник.
Перебралися вони на протилежний берег, і як тільки пором торкнувся землі, Хома взяв до рук віжжі.
– Гей, пішов! – крикнув він своєму коникові, й віз рушив.
– Почекай, Хомо! – загукав поромник йому вслід. – Я перевіз тебе через річку. Невже ти мені не подякуєш?
– Було б за що дякувати! – відгукнувся через плече Хома. – Це ти маєш мені дякувати за те, що я скористався твоїм непотрібом. У тебе не пором, а якийсь мотлох. Залишається дивуватися, як він ще не розвалився! До того ж, я вже подякував за це перевезення Богові!
Нічого не сказав у відповідь поромник, тільки розвів руками й зітхнув.
Приїхав Хома до млина.
– Агов, друже, намелеш мені борошна? – звернувся він до господаря млина.
– Так, я допоможу тобі! – погодився мірошник.
Перемолов мірошник все зерно, яке привіз Хома, і вийшло з нього гарне борошно. Завантажили вони мішки з борошном на воза, і зібрався Хома їхати додому.
– Не поспішай, Хомо! – звернувся до нього мірошник. – Я перемолов усе твоє зерно. Завдяки мені ти маєш борошно. Невже ж не подякуєш мені?
– Ще чого! – нахабно відповів Хома. – Люди звертаються до тебе не кожного дня. А твій млин дуже далеко від моєї хати. Саме тому це ти повинен радіти тому, що я приїхав до тебе. А головне – я вже подякував за це зерно Богові!
– Ой, не плюй у колодязь, бо пити доведеться! – сказав мірошник. – І пам’ятай, що Бог усе бачить!
Під’їхав зі своїм возом Хома до поромної переправи, коли сонечко схилилося вже низько до обрію. Дивиться, а поромника вже немає. Чи просто додому пішов, чи вирішив, що такого невдячного чолов’ягу взагалі чекати не варто.
– Що ж робити? – почав міркувати Хома – Пором на протилежному березі, й до нього ніяк не дістатися. А мені назад повертатися треба. Єдиний шанс перебратися – це їхати через брід. Звісно, цей шлях удвічі довший, та й веде він через ліс. Але не залишатися ж мені тут на ночівлю!
Махнув рукою Хома та й поїхав до броду. Коли він заїхав до лісу, настали вже сутінки. Хому вхопили дрижаки – його почало сильно трусити як від холоду, так і від страху. Він постійно підстьобував коника, щоб якнайшвидше проїхати ліс, але віз був занадто навантажений борошном. Раптом з лісової гущі пролунав вовчий вий. Серце Хоми швидко перескочило до п’ят, і він сильно стьобнув коника.
Коникові було дуже важко, але добра тварина намагалася бігти з останніх сил. В цю мить на дорозі з’явилася зграя вовків, і хижаки кинулися наздоганяти свою здобич.
– Людоньки добрі! Допоможіть! Рятуйте! – закричав Хома.
Однак у лісі не було нікого, тож ніхто не міг його почути. До броду залишилося зовсім трохи, коли віз, за яким Хома ніколи не доглядав і який був у дуже поганому стані, зламався.
Звільнившись від тягара, коник піддав як слід і швидко дав драла. А вовки напали на Хому й роздерли його.
…Опинилась душа Хоми на небі. Побачивши Бога, Хома кинувся перед Ним на коліна.
– Як же це, Господи?! – заволав він до Бога. – Я вірно служив Тобі на землі і дякував за кожну дрібницю! А коли я опинився в біді, Ти не допоміг мені. Чому так?
Подивився Бог на Хому, помовчав, а потім сказав:
– Ніколи ти, Хомо, не служив Мені! Згадував ти про Мене, лише для того, щоб прикрити Мною свою невдячність до людей. Бачив Я ту смертельну небезпеку, в якій ти опинився через своє ставлення до інших, і чекав-чекав, чи звернешся ти до Мене по допомогу. Але ти волав не до Мене, а до тих самих людей, які жодного разу не чули від тебе слова подяки. Вчинив ти так, бо немає в тебе віри в Мене.
– Вибач мені, Господи! – Хома низько схилив голову. – Я щиро розкаююся у своїх гріхах і прошу вибачення за те, що не мав віри! Відтепер буду вірити в Тебе, як ніколи раніше!
Бог, витримавши невеличку паузу, відповів:
– Прощаю тебе, Хомо, бо ти й так вже поніс покарання! Але ти ще не зовсім засвоїв урок, який мав пройти. Відповідно будеш проходити його знов і знов до того часу, доки не зрозумієш одну з моїх головних чеснот – вдячність!
