Хористи – дорога моя родина…

Давно збиралася поділитися спогадами про людей, яких зустріла на своїй життєвій дорозі…

   Це стосується насамперед дорогих моєму серцю хористів, які вже сьогодні на Божій Правді. Вони прийняли мене до свого кола, в церковний хор церкви Господнього Вознесіння у Янові.

   1992 рік. Десь у травні я почала ходити до церкви. Вчила Службу Божу, слухала спів церковного хору, людей довкола.

    Скажу відверто: маю не дуже добрий слух та голос (хоча гучний), але мені було не дуже комфортно співати на церкві. І коли світлої пам’яті С. Кушнірик знаючи, що я співала в хорах школи, інституту та меблевого комбінату, запросив і мене до свого гурту, завагалася... Але коли пішла моя коліжанка, я теж наважилася – пішла, хоча дуже боялася, бо все ж таки старші люди (а яка тепер я?): як зустрінуть, адже це церковний хор!

   А тепер зроблю відступ і згадаю всіх тих, хто співав зі мною у хорі і вже відійшов у вічність та, надіюсь, славлять Бога на небесах.

   Мужчини: Василь Луцан, Микола П’ясецький, Іван Калиняк, Михайло Скобало, Іван Гулик, Степан Кушнірик, Степан Лагно, Ярослав Ясниський, Степан Смалюх, Василь Базюк, Юрій Наумко, Микола Борис.

   Жінки: Марія Омелян (Дзвоник), Євгенія Назаркевич, Пелагія Чапляк, Євгенія Фединяк, Петронелія Гуменна, Ганна Артимович, Ганна Цікалишин, Марія Гошко,

Слава Карвацька, Віра Ясниська, Ірина Єзерська, Євгенія Манзак, Наталія Великопольська.

   Отже, зустріли мене добре. Такої душевної підтримки я не очікувала, особливо від хористів у моїй альтовій групі – світлої пам’яті п. Марії Дзвоник і п. Ганни Артимович.

    Допомагали, виправляли, сварили, адже це колектив, де є свої правила, справи, обов’язки, проблеми. Вчилася співати антифони, молебні, суплікацію, шлюби, похорони, парастаси…

    Зараз хористи (а особливо молодші) не ходять на парастаси, а тоді… Нас на кожному парастасі завжди було не менше 10 хористів. А в нас теж була робота, діти, сім’ї... Мій покійний чоловік трохи мені дорікав і, сміючись, говорив до дітей, що ваша мама мусить всіх похоронити, дати шлюб, похрестити.

   Тепер вже не те здоров’я, але, може, треба завдячувати, що Бог за ці справи ще дає життя?

   Починала я співати під керівництвом п. Ярослава Ясниського. Правда, це тривало недовго, бо швидко Бог покликав його до себе.

    А 30 років тому наш хор очолив п. Іван Шаблінський. Людина публічна – заступник директора місцевої школи, музикант, але він не погордив, і коли його теж покликав п. Степан Кушнірик, очолив наш хор. 30 років життя п. Іван вже віддав нашій традиційній церкві! Це тяжка праця: репетиції, поїздки, різного роду виступи... А скільки Служб Божих! Бог нагородив його спокоєм, толерантністю, прекрасним слухом. Правда, отче Василію, Ви до Янова на Службу Божу можете відправляти всіх наших священників, бо знаєте, що він дасть собі раду!

   Пан Іван завжди добрим словом згадує наших хористів, що відійшли у вічність. Особливо за те, що на репетиції (коли б і скільки він їх не призначав) майже всі були присутні. І йшли вони з усіх віддалених куточків містечка, в різну погоду.

   До кожного хориста (а це в основному були вже старші люди, які мали свій характер) п. Іван старався знайти підхід. З особливою теплотою і повагою згадує хористів: Михайла Скобала і Миколу П’ясецького, зусиллями яких були реконструйовані хори, а фактично збудовані нові, які вписалися в архітектуру церкви. Це була дуже поважна будівельна справа. Зараз хори просторі, розмальовані. А скільки кави, і не тільки, було випито, щоб детально розробити цю будівельну споруду!

   Дорогі наші хористи, ті, що зараз славите Бога своїми голосами! Дякую Вам та всім, з якими я проводжу свій час у прославлені Бога, щоб мир і спокій прийшли в наші домівки, в нашу дорогу Україну!

   Дякуємо і вам, світлої пам’яті наші небесні хористи, за Вашу доброту, навчання та просимо Вашого заступництва за нас, грішних, і за весь наш український народ!

З вдячністю – п. Любов КОГУТ,

староста хорового колективу

храму Господнього Вознесіння

у Янові