Світлій пам’яті отця Євстахія Галаника
Дорогі вірні Святої Унійної Традиції! У ніч з 18 на 19 січня 2021 року Божого Господь Бог покликав у свої оселі світлої пам’яті священноієрея о. Євстахія Галаника. Як і кожна людина на цій долині сліз, о. Євстахій мав свій життєвий шлях, успіхи і невдачі, падіння і злети, радощі і смутки. Немає бо на землі життя без страждання і випробувань, адже Христос сказав своїм Учням: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мр. 8, 34–38). Без хреста, без страждань не можна осягнути найвищої мети нашого життя – спасіння душі.
23 жовтня 1936 р. в сім’ї Григорія та Анни Галаників народився хлопчик – їхня четверта дитина. Отець Євстахій так згадував про свою сім’ю (цей спогад записав о. Степан Курило, СБССЙ):
«Мій батько, Галаник Григорій, народився 4 лютого 1909 року в с. Устя Миколаївського району Львівської області. Більшість свого життя пропрацював на власному господарстві. Рано залишився круглим сиротою: в чотири роки йому помер батько, а в дев’ять мати… З ініціативи громади хлопчика віддали на виховання одному селянинові, який на той час мав чотири доньки. Відійшов до вічності 24 лютого 1990 року.
Мати, Галаник Ганна (з дому Михайляк), народилася 1 січня 1907 року також у с. Устя, працювала при домашній господарці, при цьому виховуючи дев’ятьох дітей. Відійшла до вічності 9 січня 1994 року.
У сім’ї було дев’ятеро дітей: шість братів і три сестри. Я був четвертою дитиною.
Після мого народження я важко захворів. Як мені говорили моя мама, це була п’ятниця, і того самого дня, з причини можливої моєї смерті, мати прикликала священика, щоби він мене охрестив. Священик сам вибрав для мене ім’я. Після хрещення я відразу одужав. А хрестив мене отець Корнилій Строцький.
Розказував мені мій батько: як я був маленьким і лежав ще в колисці, то на вікні нашої хати з’явилась Мати Божа. Це був приблизно 1938 чи1939 рік. Люди приходили і молилися в нас під вікном.
Війна і її наслідки
З розповідей матері. Коли розпочалася війна і прийшли польські війська до нашого села, то склали список: яка хата і господарство мають бути спалені. В цей список входила і наша хата з майном. Коли це все запалили, то згоріла стайня і стодола, але що цікаво: встояла хата, бо випав сильний, проливний дощ. У 1944 році, коли відступали німці, то ходили по селі і збирали харчі: хліб, масло, молоко і т. д. Мого батька примусили все назбиране нести до їхнього транспорту, хоч транспорт уже від’їхав. Мене мати відправила з батьком: так ми могли скоріше здати той багаж. 9 квітня 1944 року вечірньої пори було видно освітлений Львів і літаки, які бомбили місто. Цей день запам’ятався мені тим, що в ньому народився мій брат Богдан. Відходячи, німці підривали за собою мости і залізничну колію, щоб їх неможливо було скоро догнати.
З особистого життя
У 1944 році я пішов у перший клас. Учителька в нас була одна на чотири класи. Два класи вчила з ранку, а два в обід. Учнів було дуже багато, годі й порахувати. У школі священик проводив уроки катехизації, а тих, котрі не вчилися, він прилюдно опитував молитви і катехизмову частину в церкві на вечірнім Богослужінні. Ішла війна...
Св. Причастя я прийняв з рук католицького священика, а якого саме – не пам’ятаю, бо вони в нас мінялися».
Декілька слів про саму родину Галаників. Один із прикладів їхнього життя свідчить про те, що то була за сім’я. Колись по селах ходили жебраки, цигани, які просили милостиню. Сам добре пам’ятаю: як тільки настане весна, приходили люди із Закарпаття (принаймні так вони про себе говорили), збирали гроші (бо їх затопило, втратили господарку), а як насправді було – один Бог знає. Хоча люди в той час жили не так і багато, але милостиню завжди старалися давати. Навіть якщо не мали пару копійок, давали яйця, картоплю чи навіть одяг, не відпускали того, хто просив милостиню, з порожніми руками. Розповідали мені діти отця Євстахія, як одного дня, коли вже вечоріло, прийшла циганка до хати й стала проситися на ніч. Бабця без жодного обурення чи незадоволення прийняла її з доброзичливістю, дали місце на нічліг. Що самі їли, тим і пригостили подорожуючу. А як циганка вийшла на вулицю, то мама закрила шафу, ключик поклала собі під подушку, щоб часом нічого не пропало… Рано дали поснідати, і циганка пішла своєю дорогою. Цей приклад, який отець Євстахій бачив від своїх рідних батьків, він також наслідував усе своє життя. Про це будемо згадувати в наших споминах. Люди, які самі колись зазнали, що таке біда, голод і холод, з любов’ю і милосердям ставилися до тих, яким було погано.
У кожній місцевості того часу, в великому місті чи маленькому селі, життя вирувало навколо церкви. Храм Божий, священнослужитель, церковний хор, релігійні братства чи товариства, читальня «Просвіти», «Рідна школа» – там будувалася особистість, там давали напрямок життю усього села чи містечка. Варто згадати про церковне життя с. Устя.
УСТЯНСЬКА ЦЕРКВА І ОТЦІ
«Історія нашої держави, а рівно ж кожного міста і села нерозривно пов’язана із діяльністю Церкви та її служителями – свяшениками. Мов у краплині води, це відбивається й в історії села Устя, в історії столітньої церкви.
Першим духівником у нас був отець Володимир Зарицький. Щоправда, він залишив парафію через свою незгоду стосовно місця побудови нового храму (друга, старенька дерев’яна церковця знаходилася за річкою Щирком і під час війни у 1914 році згоріла).
Та все ж таки, коли в 1909 році нова церква в Усті була збудована, то саме о. Володимир Зарицький приїхав і відслужив тут першу Службу Божу.
Другим священиком у селі став о. Роман Волощак. Але, будучи ще порівняно молодим, раптово помер у 1933 році. Його місце зайняв отець Корнило Строцький, життєвий шлях якого теж завершився передчасно і вельми трагічно: був замучений під Львовом 22 липня 1944 року. Обидва вищезгадані отці поховані на території Устянської церкви, там і дотепер стоять пам’ятники над їхніми могилами.
Лише півтора року відслужив на парафії отець Петро Гидзь родом зі Стрийщини, де, до речі, й захоронений. А от наступний, п’ятий священик в Усті о. Богдан Хоркавий, служив Богу і людям майже десять літ.
Його заступив о. Іван Лучків, котрий жив у Дроговижі разом із сім’єю у власному будинку. Він не зрікся греко-католицької віри, був істинним патріотом-українцем. За це, на тверде переконання усіх, хто знав блаженної пам’яті о. Івана Лучківа, комуністичні нелюди повісили його.
Зрештою, на ті часи припадає найсумніша сторінка в історії церкви села Устя. Бо з 1963 року вона взагалі вважалась офіційно закритою. Як знаємо, на той час комуністична влада продовжувала переслідувати греко-католицьких священиків, особливо тих, які не бажали переходити на «русскоє православіє». Їх саджали в тюрми, вивозили в Сибір, над ними знущалися. Але неофіційно по неділях Службу Божу в Устянській церкві відправляли такі дяки, як Іван Залуга, Іван Галан та Григорій Галаник. А на великі свята – Різдво, Водохреща, Пасха – Службу Божу відправляли вночі. Тоді приїздили отець Микола Сивак із Жидачівщини та отець Михайло Гаврилів з Рудників. Саме о. Михайло Гаврилів 22 грудня 1977 року офіційно заявив в Устянській церкві, що відтепер вона є не православною, а Греко- Католицькою. За цей мужній вчинок та ж таки комуністична влада відлучила його від офіційних Богослужень. Отож, отців Миколу Сивака та Михайла Гавриліва з повним правом можна вважати сьомим та восьмим священиками, які відправляли Службу Божу в храмі села Устя.
А з жовтня 1980 року парафію в Усті обійняв отець Роман Коцопей. І ось уже упродовж двадцяти років він відправляє тут Служби Божі, хрестить немовлят, вінчає молодих, хоронить тих, хто відходить у вічність. Тут треба згадати й про керівника церковного хору п. Лідію Верес, яка також ось уже два десятиліття приїжджає з Миколаєва (там мешкає), навчає хористів духовного співу, диригує ними.
А ще треба назвати священика, який у минулому столітті мав свою першу Службу Божу в нашій церкві, родака з Устя – о. Євстахія Галаника. В певний час отець Євстахій опікувався парафією на Сході України, в Одеській області. Велося йому там нелегко, але тішився, що з кожним роком і на цих теренах вірних Української Греко-Католицької Церкви збільшується. І сьогодні, згадуючи усіх, хто вірою і правдою служив та служить Богу, хочеться висловити впевненість, що й у новому тисячолітті наше життя духовно збагачуватиметься, а молода генерація патріотів на міцних підмурівках минулого зводитиме величний собор, ім’я якому Мати-Україна» (З книги Петра Галаника «Село Устя над Дністром». – Стрий: Щедрик, 2009).
