…Задушна (Заупокійна) субота перед початком Великого посту. Це, мабуть, найбільш слушний час для глибокої задуми над сенсом і ціною людського життя. Мені завжди здавалося, що сам період Великого посту чи не найдужче наближає нас усіх до Бога, до Його Найвищої Правди, до всього найдорожчого та до зосередженості на ньому. Принаймні так завжди щороку відчуваю.
У лютому чимало клопотів завдала давня проблема з очима: їх треба було не просто часто закапувати у певно визначені години протягом дня, а й колоти, після чого ще й систематично робити ретельні обстеження. Особливо слід було берегти їх від переохолодження, вітру, потрапляння в них різного сміття, готуючись до чергової операції. Тому лікарі настійливо рекомендували мені побільше сидіти вдома. А ще «подарували» для постійного користування оригінальні захисні окуляри (майже як у водолазів) – такий своєрідний «камуфляж», який щільно облягав кожен міліметр лиця навколо очей, не пропускаючи ані пилинки. Мусила ж хоч інколи по хліб та воду вийти до крамниці. Не зовсім комфортно (та й не дуже естетично), але що поробиш. Тож аби не нашкодити собі та зайвий раз не лякати таким своїм виглядом людей, старалася в основному перебувати в хаті й тішилася онлайном наших традиційних Служб Божих. Однак наближалася Задушна субота…
Вдосвіта, ще по темноті, вибираємося з п. Марією Райтер, нашою парафіянкою, що мешкає на сусідній вулиці, до Традиційної Семінарії на Грінченка. Нас зустрічає майже скажений вітер, який мало не зриває голову. Але окуляри мої непохитні – надійна фортеця! Ми встигли приїхати на 7:30 і були чи не першими до сповіді…
Щойно закінчився Парастас і отець Юрій Вовк промовив: «Благословенно Царство Отця і Сина і Святаго Духа…», як залунала повітряна тривога. Проте коли сирена сповіщала «відбій», ми вже її не чули, бо всі були заглиблені у слухання Заупокійної
Служби Божої. Після всього деякі наші парафіяни підходили до мене, розпитували про здоров’я, підбадьорювали, підтримували на дусі, а дві жіночки – пані Марія Дмитрів і пані Віра Романчак, з якими між собою давно знаємося, без слів (одна прямо в руку, а інша в кишеню куртки) делікатно вклали мені «допомогу на ліки». На мою несміливу спробу «бунтуватися» пані Марія мовчки очима вказала мені на свою доню Наталю – мовляв, я тут ні при чому… Господи, та це ж Наталиного синочка, воїна Андрійка Строменка, ми ховали у травні минулого року! До горла підступили сльози вдячності і болю… Ось так розпочався для мене цей день Задушної суботи.
Додому дісталася рівно о 12:00 – якраз на «Ангел Господній». Здавалося, що навіть транспорт від вітру мало не заносило. Аж увечері з Інтернету довідалася про випадки обриву проводів по нашій Львівській області та повалені дерева. Після обіду і прийому всіх обов’язкових таблеток стала думати: «Ну як же не поїхати на Личаків до чоловіка?» Востаннє провідувала його 1 грудня минулого року. У ті дні відвідала тоді п’ять цвинтарів: Личаківський, Янівський, Рясненський, Сихівський і Збоїщанський.
Невже тепер здамся? Якби ж не той вітер…
Однак який же гарний і пишний вінок сплела з різноманітих смерекових гілочок, прикрасивши їх калиною, та жіночка, в котрої я придбала його біля Галицького ринку! А неподалік від неї стояв хлопчик приблизно десятирічного віку, спів якого було чути на всю Соборну площу. Цим своїм патріотичним співом він надихав перехожих і сіяв надію на нашу перемогу, збираючи таким чином кошти для українського війська. Ось тут нарешті остаточно надихнулася і я, й таким чином «озброївшись», уже без вагань вирушила лікуватися від своєї пригніченості на славнозвісний львівський цвинтар. Ніколи не забуду, як наш світлої пам’яті отець Євстахій категорично забороняв нам вживати слово «депресія», називаючи це гріхом для християнина. Справді, для чогось же все це Господь нам посилає – і добре, і зле… Усе-усе! А особливо те, що нам випало переживати сьогодні… Чи станемо ми після всього пережитого кращими, чи навпаки – гіршими? Зламаємося чи зробимося сильнішими? Один Господь знає. Наше діло, призначення кожної людини – з гідністю й покорою приймати Його святу волю, якою б прикрою вона не була. Недаремно Свята Церква навчає нас терпеливості, кажучи, що всі випробування християнин має сприймати не як покарання, а як свого роду ласку від Бога. Тому не треба боятися ніяких труднощів. Бо ж на землі терпіння все одно легші, ніж у Чистилищі... А ще дуже часто згадую пані Ліду Дужу з Ралівки, що на Самбірщині – ревну парафіянку Святої Традиції, яка вміє в потрібний момент потішити, що ми тут, на землі, перебуваємо, так би мовити, «у виправній колонії».Тож не маємо права забувати, що всі ми грішні й вигнані сюди з раю «по ділу». Мусимо це розуміти й приймати все, як належне. Без нарікань, як заслужену кару, бо ж колись усе обов’язково закінчиться.
…Наближаючись до цвинтаря, з гірким болем зауважую: Алея Героїв за неповних три місяці збільшилася майже втричі. Вітер безжально шарпає в різні сторони сотні наших національних прапорів, розкидає квіти. Тут поховані і кілька моїх земляків з Лисичанська. Ось могила воїна Сашка Пилипенка, якому було всього 24 роки, а також могили інших наших дорогих захисників не тільки з Галичини, а й з інших регіонів України. Уклін їм і моя тиха молитва. І вічна вдячність від усього нашого стражденного українського народу…
На полі почесних поховань, що одразу праворуч від вхідної брами цвинтаря, біля могили Героя Небесної Сотні Володимира Бойківа моляться чоловік і жінка з двома діточками дошкільного віку. Доєднуюся до них. Це один із трьох синів прийшов до батька зі своєю сім’єю, щоб вшанувати його. Після спільної молитви вітаємося з ними християнським привітом, бо зустрічаємося тут уже не вперше. Однак вони кудись поспішають. Батько звертається до своїх малих сина і донечки: «Ну, попрощайтеся з дідом і скажіть йому, що будете чемні і ще прийдете…»
Покладаю свій вінок на могилу мого Теодозія, і вона одразу наче розправляє плечі, стає такою гарною. Сонце і небо цього дня змагаються кольорами в яскравості українського національного прапора, мовби віщуючи нам перемогу. Однак вітер не вщухає, і мені ніяк не вдається запалити свічку навіть у лампадці, щоб поставити її на могилу. Відходжу подалі вбік, ховаюся за високим кущем, присідаю – все одно нічого не виходить: невгамовний підступний вітер атакує мене з усіх сторін. Навколо нікого. Починаю думати, чи не піти вже до того кіоска, що через дорогу навпроти цвинтаря, й там запалити ту свічку… Аж ось появляються якісь чоловік і жінка, розглядаються навколо. Видно, що не місцеві. Бачать мене: «Давайте ми Вам поможемо…» Утрьох утворюємо щільне коло, і його вже не прорве ніякий вітер. Свічка горить! Вони питають: «А хто це тут похований?» Розповідаю. А потім ще і ще… Майже про всіх, хто там лежить. Довелося провести для них невеличку, так би мовити, екскурсію. Декого гості знають – Михайла Гориня, наприклад, чи Ірину Калинець. Отже, знайомимося ближче.
Це симпатичне подружжя – із Запоріжжя, в обох прекрасна українська мова. Від початку війни Світлана з мамою і двома десятилітніми синочками-близнюками мешкає в столиці Естонії Таллінні, а Ігор залишився зі своїм стареньким батьком вдома, у рідному місті, за 40 кілометрів від лінії фронту. До Львова вони приїхали на два дні, щоб зустрітися одне з одним, бо давно не бачилися. Боже, та ж у них усього два дні, а вони не в ресторані, не в готелі десь, не тралі-валі їм на умі – вони на пам’ятному святому місці, де неймовірно щемить серце! Чула про біженців, які мешкають у нашому місті вже не один місяць, а сюди не спромоглися прийти ні разу. Невже нічого їх не цікавить, окрім кухні? Невже так депресія задавила? Ех, нема на них нашого отця Євстахія!
Від моїх нових знайомих довідалася багато цікавого (Ігор – височенний типовий дебелий козарлюга, Світлана – зовсім крихітка, яку він, мабуть, запросто носить на руках). «Наше Запоріжжя ще недавно дуже процвітало, тепер все…», – розповідає з жалем цей чоловік. Він середній підприємець, займається рекламою. Показує мені в
своєму смартфоні воєнні щити, біг-борди – такі красиві, патріотичні. Особливо пишається своїм тризубом. Ці його роботи – по всьому місту й поза ним – нагадують землякам, що їхнє місто живе, незламне, українське, незважаючи про близьку лінію фронту та постійні ворожі обстріли. Однак Ігор свідомий також того, що після перемоги нас чекають неабиякі проблеми: матеріальні, побутові, психологічні, економічні… Такі руйнівні негативні наслідки приносить кожна війна. А українсько-російська війна особлива…
Світлана скаржиться, що в Естонії дуже багато росіян (а де їх нема?!), але наші тримаються, гуртуються. Вона вихователька дитячого садка й каже, що біженці та місцева українська громада домагаються відкриття там українських шкіл. Естонська влада їх підтримує, місцеве населення також. Показує фото своїх синочків – Димида і Єгора. Записую їхні імена, а також імена всієї родини, обіцяю за них молитися...
А потім, схиливши голову біля могили свого Теодозія, проказую вголос намірення – за нього, за всі душі, терплячі в Чистилищі, за тих, що загинули за Україну в різні часи її історії, і тих, що спочивають на цьому цвинтарі (на всіх цвинтарях!), і відмовляю вервичку до Божого Милосердя. Мої запоріжці слухають, затамувавши подих… На прощання бажаємо одне одному витримки. І перемоги! Вітер не стихає, але свічка горить. Наша спільна свічка… Нас єднає вогонь пам’яті. Боже, рятуй Україну!
