Турба (Кіт) Михайло Іванович народився 22. 11. 1973 р. у с. Коти в сім’ї Марії-Варвари та Івана Котів. У сім’ї ще був один молодший брат Богдан. Це не були легкі часи для України, як також і для Греко-Католицької Церкви, яка в той час, переслідувана комуністичним режимом, була загнана в каткомби. Сім’я Турби зберегла вірність УГКЦ. Прикладом для всієї сім’ї був дідусь Іван. У неділі і свята старенький брав молитовник у руки й відчитував рано молитви і Службу Божу (ті частини, що відповідали люди). Вся родина слухала Святу Літургію по Радіо Ватикан. Час від часу до села приїжджав о. Володимир Пальчинський, ЧСВВ. Вірні збиралися в різних хатах на Богослужіння, також і брали своїх дітей. Михайло прийняв своє Перше Святе Причастя так само в підпільного греко-католицького священика. Коли відійшов у вічність дідусь Іван на свято Преображення Господнього, Михайликові було 3,5 рочки. Він ніколи не пропускав ранішньої та вечірньої молитви. Коли сім’я, помолившись вечірні молитви, часом не згадала покійного дідуся Івана, хлопчик підходив і нагадував мамусі: «Ще треба помолитися за дідуся Івана». Михайло виростав з Господом Богом. В радянські часи релігія була дуже переслідувана. В нашій українській традиції в Різдвяний час діти, молодь ставили вертеп і ходили з колядою. Михайло кожного року обов’язково брав у цьому участь, для нього віра і прослава Господа Бога була на першому місці. Ніколи не опускав Богослужінь, коли в село приїжджали підпільні греко-католицькі священики чи сестри-монахині, які навчали дітей релігії.
Дитинство Михайла не було легким. Мама працювала в колгоспі, син завжди допомагав мамі. Жителі села збиралися групами та їхали на полігон (на Вишеньку) на декілька днів заготовляти сіно на зиму для худоби. Що роблять більшість дітей, коли їхніх батьків немає вдома? Тішаться, гуляють, займаються своїми справами. Михайло мав інший погляд на життя – можна сказати, не дитячий, а дорослий. У той час, поки не було мами, він сам ішов у поле сапати буряки, бо боявся, щоб мама не залишилася позаду інших жінок. Щоб більше встигнути, зробити, він навіть на обід не йшов додому.
Закінчив місцеву школу, Новояворівське училище (за спеціальністю – столяр, тесляр), а потім Львівський лісотехнічний університет (менеджмент).
Залишився без батька у 20 років, тому багато працював із мамою, щоб жити «не гірше інших», хоча було дуже важко без дорослої чоловічої підтримки. Працював на млині у м. Яворів. Коли млин переносили на інше місце, Михайло разом із двома працівниками розібрали його на дрібні запчастини, а потім склали (він мав хист і розуміння до техніки).
У 1998 р. Михайло одружився. З дружиною Галиною вони народили трьох прекрасних діточок – Софію, Мар’яну і Тараса. Також мав двох внучат – Орестика та Ромчика, котрих безмежно любив. Дуже любив своїх дітей, внуків і племінників. У відповідь отримував таку ж любов від них. Внук Орестик досі згадує свого діда й часто запитує маму: «Коли ж то дідусь прийде з того неба до нас?» або каже: «Дідуньо з автоматом захищає Бога». А коли в небі летять лелеки – то виявляється, що між ними є і його дідусь…
У нелегкий для України час, коли не було стабільної роботи, Михайло почав їздити на заробітки за кордон (бував і в Росії, і в Польщі). Любив техніку. Згодом почав перевозити з Польщі різну сільськогосподарську техніку (трактори, плуги, сівалки…).
Першого свого тракторця, якого назвав «Мультик», складав з окремих запчастин, бо не було грошей, щоб купити готовий. Пізніше, коли вже заробив трішки грошей, придбав собі необхідну техніку для роботи.
У Михайла були золоті руки і дуже добре серце. Хто б його про що не просив, ніколи не відмовляв. Устигав скрізь: удома і в батьків дружини, які любили його, як рідного сина. Дуже любив рибалку. Маючи гарний голос, співав у церковному хорі.
Кожен його день розпочинався й закінчувався молитвою до Бога. Незважаючи на те, що нерідко був дуже змученим, ніколи не пропустив молитви. Вже коли служив у Старичах, то там також заохочував хлопців до молитви. Не завжди це вдавалося.
Донька подарувала йому навушники до телефону, і він у Великодній піст включав собі ввечері Хресну дорогу. А вже під час перебування на сході країни, коли вирушав на позицію і побратим казав, що йому буде сумно самому, Михайло радив йому також включати собі Хресну дорогу…
Хоча я рідко бував на парафії Святого Пророка Ілії в с. Котах, але коли мав можливість бути на Великопосних реколекціях, на відпусті, завжди бачив Михайла на Святій Літургії. Він не тільки був присутній тілом у храмі Божому – він був присутній всім своїм серцем і всією своєю душею. Мені було дуже приємно, коли після Богослужінь парафіяни приходили й радилися, що будемо робити цього року при церкві, чи висловлювалися, що б вони хотіли зробити. Михайло не стояв збоку, він брав активну участь у парафіяльному житті, дуже любив храм Божий, який нелегко було збудувати парафіянам. Вірні Святої Унійної Традиції зазнали свого часу різних гонінь, цькувань і переслідувань, в тому числі і в Котах. Михайло і його родина належали до тих вірних, які жили після науки Слова Божого. Коли Апостолів ув’язнили і привели до синедріону, первосвященик їх запитав: «Чи ж ми не були вам заборонили строго цим ім’ям не навчати? І ось ви вашою наукою сповнили Єрусалим і хочете навести на нас кров цього чоловіка!» Озвавшись тут Петро й апостоли, сказали: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 28–29). Так само і їхня родина зберегла вірність Греко-Католицькій Церкві, яка існувала до 1946 р., коли її ліквідували комуністи. Дім Божий для Михайла був дуже рідний і дорогий. У нього він вкладав не тільки працю своїх рук, а також і любов свого серця. Ніколи не жалів нічого – ні особистої праці, ні техніки, яку мав, ні грошей на Божий храм. Його жінка навіть не вникала у фінансові справи родини, бо знала, що чоловік вміє розпорядитися ними добре.
Михайло не просто і не тільки дотримувався певних звичаїв, традицій чи обрядів церковного життя – він жив справжнім духовним життям. Під час поїздок до Польщі люди нерідко просили його привезти, наприклад, якісь ліки, він мав дуже багато різних замовлень і нікому не відмовляв. Якщо не міг там купити ліки в якійсь одній аптеці, то шукав, поки не знаходив їх, витрачаючи на це власний час і кошти. Траплялось, що йому доводилося виправдовуватися перед односельцями-замовниками: «Вибачте, я був в одній аптеці, в другій – ні там, ні там ліків не було, я вам не купив». Завжди прагнув допомогти людині, ближнім, знайомим і незнайомим, що свідчить про його справжню любов до ближнього. А хто є нашим ближнім – на це відповідає нам Ісус Христос: «І ось якийсь законовчитель устав, щоб його випробувати, та й каже: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» А Ісус мовив до нього: «В законі що написано? Як там читаєш?» Озвався той і каже: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого». «Ти добре відповів», сказав (Ісус), «роби це й будеш жити». Та той, бажаючи себе самого виправдати, каже до Ісуса: «А хто мій ближній?» Мовив тоді Ісус, кажучи: «Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши пів-мертвого. Випадком ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його й, збочивши, пройшов мимо. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього й пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився. Він приступив до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним. На другий день він вийняв два динари, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся. Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?»
Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя». Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 25–37).
Світлої пам’яті Михайло любив Бога і людей. Був дуже життєрадісною людиною. Дуже любив співати. Не тільки світські пісні, але також і духовні. Співав у церковному хорі. Коли на Різдвяні свята відвідували родичів чи знайомих, він з собою брав колядник, і всі разом з ним мали колядувати. Усі згадують ті зустрічі з приємністю, кажучи, що рідко в наш час можна стільки колядок «вмістити» в один вечір...
Михайло мав серце, яке вміло любити. Дружина покійного Галина Кіт згадує, як її чоловік господарював не тільки в себе вдома, але також допомагав і її батькам, які живуть у Старому Яру, та іншим родичам. Хто просив – він ніколи нікому не відмовляв. «Якщо між нами виникала якась суперечка, батьки завжди ставали на бік зятя, бо дуже його любили й поважали», – каже вона.
Коли розпочалася війна, Михайло знав, що піде служити. 1 березня 2022 року він розпочав службу інструктором навчального механізованого взводу навчальної механізованої роти військової частини А 3211. Тоді у нього з’явився позивний «Турбо».
Допомагав рідній державі, чим міг: з дому забирав усе, що знадобилось хлопцям у війську (власний автомобіль, трактор тощо). Впродовж року декілька разів мав відправлятися на передову, але його дуже потребували й тут. Він вчив хлопців, як облаштувати життя у лісі, та всього, що сам вмів. Навідуючись додому, набирав різних домашніх смаколиків, приготованих мамою та дружиною (пиріжки, вареники, пампухи, солодощі, сир, сметану, молоко…) і пригощав хлопців, котрі з нетерпінням чекали на це.
В суботу, 12 березня 2022 р., Михайло перебував на Яворівському полігоні. Його опанував надзвичайний сум – так хотілося відвідати рідний дім, хоч одну ніч переночувати в рідній хаті. За весь час служби вперше в його душі виникло таке палке бажання – хочу додому. Звернувся до одного начальника, другого – всі відмовили, він настирливо пішов до третього. Цей начальник дозволив йому взяти коротку відпустку для побачення з рідними. Саме цієї ночі на Яворівському полігоні сталася велика трагедія: «За офіційною інформацією сирени на Львівщині тривали з 03:32 до 06:34 ранку. Обстріли центру були близько 05.30. Внаслідок ракетного удару 35 осіб загинуло, 134 – потрапили до лікарень у Яворівському районі та Львові з різними ступенями ураження. Однак кількість людських жертв може бути більшою. До прикладу, у лікарні помер військовий Юрій Кожухар, який був поранений внаслідок авіаудару на «Яворівському полігоні».
За повідомленням голови Львівської ОВА Максима Козицького, серед жертв не лише військові, але й цивільні особи. Полігон знаходиться поміж населеними пунктами, і, за тим же повідомленням Козицького, після атаки було виявлено щонайменше 25 точок ураження, які були обстежені військовими і рятувальниками» (bihus.info 15 квітня 2022 р.).
…Рано Михайло будить свою дружину: «Вставай! Сталася велика трагедія…» Його обличчя було настільки змінене, що не можна було його впізнати. Не дочекавшись відбою тривоги, він сів у машину й поїхав у частину. Дорогою надзвичайно переживав: там стільки хлопців, що з ними, чи все добре…. Так Боже Провидіння захоронило його того разу від смерті.
Коли 01. 03. 2023 року він поїхав на схід країни, родичі, друзі, знайомі, а також зовсім чужі люди зібрали гроші на автомобіль, який відправили хлопцям на передову.
Оскільки Михайло дуже любив порядок, то на подвір’ї, де вони облаштувалися, негайно почав наводити його. Знайшов молоді деревцята вишні – мав намір переправити їх додому. У вільну хвилину дзвонив додому. Планував, як приїде у відпустку в травні, доробити те, що недоробив у хаті. Взимку, коли дзвонив до матері, радив їй продати корову, бо хто буде заготовляти сіно… Мама здивовано відповіла: «Як хто? Ти повернешся з війни і заготовиш мені сіна». Михайло промовчав…
Про страшні події на фронті оминав розповідати, хіба лише доброму знайомому Романові.
1 квітня 2023 р. Михайло Кіт загинув біля села Міньківка Бахмутського району, отримавши осколкове поранення. Страшна звістка про загибель сина, чоловіка, тата і дідуся надійшла до рідних 3 квітня. Герой повернувся додому «на щиті» 7 квітня, на свято Благовіщення, а похорон відбувся 8 квітня. Віддати шану й попрощатися з новітнім Героєм прийшли дуже багато людей. У сина Тараса 9 квітня був день народження. Тато приснився йому того ж дня, сказавши, що пам’ятає про його свято. І ще один цікавий факт. Побратим Михайла Сергій Княжук залишив позицію 30 березня, а Михайло ще залишився. Повернувшись до будинку, де проживав, Сергій одразу ж почав телефонувати дружині Галині, щоб повідомити, що з її Михайлом усе добре.
Додзвонитися було важко, тому написав повідомлення, котре прийшло на дев’ятий день після загибелі («Доброго вечора. З вашим чоловіком все гаразд, просив передати, щоб не хвилювались. По можливості він зателефонує. С. Княжук»).
Зі смертю Михайла життя сім’ї розділилося на до і після.
Михайло мав безліч мрій та планів, але найбільше – щоб його діти та внуки жили щасливо у вільній державі. Однак нещадний ворог перекреслив їх.
Минув рік, а перед очима в мене й досі похорон Михайла. Зібралося стільки людей, що я не бачив ще такого великого похорону, хоч хоронив багатьох воїнів. Прийшла родина, друзі, знайомі, односельчани, бо любили його й хотіли йому подякувати за його любов, яку він виявляв до інших людей. Подякувати за прожите його життя, за працю, за жертву і посвяту для своєї сім’ї, Господа Бога, Церкви, українського народу і держави. Ми віримо, що такі люди, як Михайло, принесуть більше користі в небі, ніж на землі. І хай ворог запам’ятає: «Пам’ятай – з нами Бог, а це значить, що небо за нас!!!» Ми віримо, що герої України моляться за свій народ і державу перед Маєстатом Всевишнього Бога, а це означає, що Перемога буде за нами!
Ти зайшов у мій дім, і з якого це права?
Це моя територія, моя земля!
Це моя Україна, це моя держава!
Ти загарбник… І серця у тебе нема…
Ти зайшов у мій дім, гість непроханий, ворог!
І брудними черевиками просто по моїй душі…
І брудними руками, що вкрилися плямами крові,
Гарячково обстрілюєш серце моєї землі!
Та невже не боїшся найвищої кари?
Що настигне, настигне, повір, як наступить твій час,
Замаскований вовче, забутої Богом отари,
Пам’ятай – з нами Бог, а це значить, що небо за нас!!!
