(Народна казка)
Ходив колись Бог зі святими Петром по землі. Йдуть вони та йдуть, коли надходить ніч.
– А де, – каже святий Петро до Бога, – ми будемо цю ніч ночувати? Чи в убогого, чи в багатого?
Бог каже: – Ходімо до вбогого!
Ото зайшли вони до бідної вдови. Та вдова нездужає, а дітей у неї багато… Встала вона через силу, наварила вечеряти. Повечеряли вони, вона їм постелила – та рада така… Поклала їх спати. Переночували вони. На другий день випровадила вона їх – пішли вони. Йдуть та йдуть – коли бачать: біжить вовк.
– Господи! – каже св. Петро. – Куди цей вовк біжить?
– До вдови по порося!
– Нащо ж ти, Господи, вдову так кривдиш?
– Е-е-е, – каже, – так треба. Одне в неї порося, та й те нехай з’їсть. Ще, – каже Бог, – ота вдова умре, а дітки остануться сиротами!..
Прийшли додому. Посилає Бог янгола: «Піди, – каже, – там удова нездужає, візьми у неї душу».
Прилітає янгол – а діти лазять коло неї, пищать, та такі всі дрібнесенькі. Янгол подивився-подивився.
– Боже мій! Що ж, – питається, – вони робитимуть, як із неї взяти душу? Не можна й приступити до неї – так пищать, бідні, та лазять коло неї.
А Бог каже:
– Хто ж там є коло неї? Хто її доглядає?
– Нема, – каже, – нікогісінько. Хата ненапалена. Лежить, бідна, сама, та діти плачуть…
– Господи! – каже св. Петро, – дай ще трохи пожити на світі, нехай вона діток підгодує!
– Ну, – каже Бог, – піди ж ти, святий Петре, на озерище – там стоїть куца хата і без крокв. Піди ж у ту хату, там така стара баба живе, така стара, що вже аж поцвіла! Спитаєш її, як схоче вона вмерти, то удова ще трохи поживе на світі.
– Здорові були!
Вона:
– Здоров, мій шиночку!..
– Що, – каже, – самій жити? – Лучче б умерти.
– Еге, – каже баба, – нехай ти шам умреш! Шаме літечко йде та шонечко гріє…
Він і пішов від неї – не хоче вмирати! Прийшов до Бога й каже:
– Господи, не хоче баба помирати!
– А що, – каже Бог, – а Я тобі казав, що треба вдові вмирати. Лети, янголе, візьми з неї душу!
Полетів янгол, а діти кричать та лазять… Він узяв душу, приніс до Бога, віддав Богові. Пустив Бог її душу в рай. А діти остались...
Там через скільки-то років ідуть вони: Бог зі св. Петром – аж їде коляска й шестеро коней запряжених.
– Угадай, – каже Бог до св. Петра, – хто це їде?
– Якийсь поміщик… – каже.
– Е, ні, – відповідає Господь, – то діти тієї вдови оце їздять. Бач, – каже, – Я їх покарав та й помилував.
(«Малі друзі», Ч. 9. – Львів, 1943, с. 261–262)
Переживаємо страшний час війни, час людських страждань, сліз і горя, розчарувань і знеохочень. У такий час дуже легко людині втратити віру й довіру до Господа Бога. Залишаються молоді, вдови, маленькі діти без батька, старенькі батьки без сина.
Розумію, що в таких обставинах дуже важко довіряти Господу Богові, часто вкрадаються спокуси до серця: адже жили по-християнськи, ходили до храму на Богослужіння, дотримувалися Заповідей Божих і церковних, аж тут замість спокійного безтурботного життя нас зустрічають великі випробування і страждання… Господу Богові можна, а навіть і треба саме в такі важкі часи довіритися ще з більшою силою і любов’ю. Коли ми не бачимо відповіді на наші молитви, пости, жертви, покути, коли наші життєві проблеми не розв’язані, хоч ми так просили Господа Бога і Діви Марії про це, а їх навпаки стало ще більше й вони ще сильніше зв’язали наші руки й ноги – то як можна в таких важких життєвих обставинах довіряти Господу Богові? Згідний з тим, що справді трапляються надзвичайно важкі ситуації в нашому житті й деколи важко їх сприймати, на них дивитися, про них чути й бачити нещасних людей, які несуть тяжкі хрести в своєму житті… Дорогі мої, життя наше непередбачуване, й воно інколи готує нам такі сюрпризи, яких ми не очікували, і від цього нам дуже важко… Це життєве випробування може тривати довший час, ніж ми сподівалися, воно може нас так виснажити, довести до розпачу й знеохочень, а навіть і втрати довіри до Господа Бога. Господь Бог Ісус Христос попереджав Апостолів, а відтак і кожного з нас, що християни будуть мати різного роду випробування і страждання: «Істинно, істинно говорю вам: Голоситимете, ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться. Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема! Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 19–22). Також після свого Воскре- сіння з мертвих Ісус Христос запевнив нас: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).
Апостоли також, хоч були вибрані Ісусом Христом, щоб голосити Євангеліє всьому створінню, зазнали принижень і переслідувань: «І, прикликавши апостолів, вибили їх і, заборонивши говорити в ім’я Ісуса, відпустили. Вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса. І щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса» (Ді. 5, 40–42). Сам Ісус Христос, Богочоловік, прийняв на себе важкі страждання заради спасіння людини і перетерпів за нас великі муки: «Тоді вийшов Він і пішов, як звичайно, на Оливну гору. Слідом за Ним пішли і його учні. Якже прибув на місце, Він сказав їм: «Моліться, щоб не ввійти в спокусу». І сам відійшов від них так, як кинути каменем і, ставши на коліна, почав молитися: «Отче, коли ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» Тоді з’явився Йому ангел з неба, що підкріплював Його. Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт його став, мов каплі крови, що падали на землю» (Лк. 22, 30–44). Кожне наше страждання буде винагороджене Господом Богом на небі. Святий Йоан Богослов так описує щасливе життя народу в Царстві Божому: «От, житло Бога з людьми, і Він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Од. 21, 3–4). В цій народній казці «Бог покарає, Бог і помилує» бачимо приклад Божої опіки над сім’єю. Все здається дуже жахливим і плачевним, але Милостивий Господь не забуває за сиріт, вдів, голодних і опущених…
