Життя насправді триває, і ти повинен його жити.
Кажуть, що час неможливо повернути, як і втрачені шанси. На жаль, це правда.
Вчишся жити по-новому, в невідомому, подекуди збожеволілому світі.
Не хотіли ми такого існування, але правди ніде діти...
Уночі відчиняємо вікна, бо спека й задуха... А закриваємо їх, щоб не було чути звуків виття сирен і свисту шахедів. Ховаємо голови в польові квіти і сімейні будні, плекаємо думки позитивом та красою. А наші воїни ЗСУ стоять...
Спека, свист снарядів, кулі, гранати...
Ремонтують машини в полі палками з дерев, поливають водою перегріті радіатори...
Стоять безсонними ночами з покаліченими тілами і вірою в перемогу. Вони знають, що ми обов’язково відвоюємо своє. Наш шлях тернистий. Тільки так ми зможемо подолати ворога.
Україна зранена душею.
Моторошне відчуття безнадії надовго залишиться у свідомості українських жінок. Зрозуміло, берегинь. Але що робити, коли війна забирає найдорожчих, розлучає сім’ї, руйнує оселі...
Самотня сльоза скотилася з повік і загубилася на щоці.
Рветься душа в чорну вись, до зірок, щоб востаннє помилуватися такою неосяжною, безмежною величчю ночі...
Земля зіпсувалася супроти Бога. Кожне тіло занапастило свою путь на планеті.
Нехай доля щедрою рукою дарує нам перемогу...
Правду люди кажуть: «Не той батько, хто дав життя, а той, хто виховав». Не той українець, хто народився в Україні й живе на цій святій землі, а той, хто зрозумів цінність свого походження під час лихої орківської навали.
Дивно. Як людина любить своє...
Як може глибоко відчувати зв’язок із землею, на якій народилися її предки.
День сьогоднішній – лише мить між минулим і майбутнім. І наша пам’ять потрібна не тим, кого вже немає поруч, а нам самим. А ще більше – нащадкам.
Треба благати Бога, щоб так сильно зранив наше серце Своєю святою любов’ю, щоб ми завжди пам’ятали про Його доброту, якою Він полюбив нас. Так зможемо намагатися подобатися Йому.
Мабуть, до Тебе не дійду я, Христе,
Такий важкий, такий болючий шлях!
Вдалечині дрижить мереживо імлисте,
А на шляху скрізь терня болотисте
І жах...
І йду, бо мушу йти.
Твій голос чую, Христе,
На безпросвітньому далекому шляху.
В очах дрижить мереживо імлисте...
А я іду й паду, і знов паду – о Христе,
Чи я дійду?!
Саме тут, на Хресті, треба вчитися любові, милосердя, смиренності, бідності духа та покірності у всіх діях свого життя.
О мій Ісусе, окропи мене і всіх людей Своєю Дорогоцінною Кров’ю, щоб ми лиш Тебе усім своїм серцем любили й завжди пам’ятали про Твої муки на хресті заради нашого спасіння. Отче всесильний! Сило незмірна! Духу всевишній, що всюди є, Єдносте свята, правдо всевірна, До Тебе нині наш голос йде – Голос розпуки, голос благання:
Подай нам сили, святости дай, Ласки Твоєї, помочі просим ми.
За страждання, на які ми приречені на цій землі, отримаємо радість і спокій у кращому світі...
Як хочеться жити під вільним високим небом, дихати без страху на повні груди. Прагнемо їхати в село до батьків і косити влітку соковиту траву, колядувати попід вікнами у друзів...
Час занадто швидко спливає. Дні минають, неможливо їх затримати, спіймати...
