Війна, а перед тим три роки карантину стали для всіх нас новим випробуванням. Обставини затиснули кожного з нас так, що ми відкрили в собі та інших чимало нового – і доброго, і поганого. Світ розколовся на уламки й гострими осколками проштрикнув тебе самого наскрізь. Ця війна по-різному вплинула на людину: когось зробила героями, а когось поставила на коліна, змусила пристосовуватися заради порятунку.
Люди не народжуються злими, вони стають такими. Треба тільки вміти гоїти в їхніх душах шрами. А ще з одних зірвали маски, і виявилося, що ми жили поряд з людьми, які українців завжди ненавиділи.
Найгіршою помилкою людини є невідповідність (незлагода) між її словами і життям. Ніхто не любить людей, які одне думають, інше говорять, а ще інше роблять.
Звичайно, що мова не про всіх. Багато хто залишався людиною. Виховання – це тяжка праця. Це тяжка наука. Оступитись легко, а от виправити все майже неможливо.
Багато хто вважає, що для ворога то був лиш привід – захист російськомовного населення. А насправді недруг хотів загарбати українську землю. Людей – знищити, а залишити тих, хто згоден стати рабом. Ті, хто зневажливо ставиться до української мови, чекали приходу «русскаго міра». Російський солдат разом зі своїм правителем попер на чужу землю і мародерить, і гвалтує, і краде…
Фашизм – це бацила така, якою заражаються деякі «вразливі» народи. Колись були одні, а тепер – росіяни. Вони вже давно були готові до зараження.
А ми, українці, не можемо заразитися цим вірусом? Це ж страшніше ніж «корона»?! Бо «корона» не «стравлює» народів, а вони (рашисти) займають чужі землі й орудують, як банда. Не було в світі жодної іншої держави, яка б так жорстоко, цинічно та немилосердно поводилася з людьми, і не тільки з ними, як росія.
Яка причина цієї ненависті, що змусило росіян втратити найменшу людяність і перетворитися на озвірілу зграю? Жадібність? Заздрість? І це також. А ще більше – злість на тих, хто вирішив відмовитися бути їхніми покірними слугами. Закували нас у страх, щоб поглибити нашу печаль і смуток…
Все повторюється під одвічним небом: шумлять століття, тече ріка життя, б’ються найкращі сини за рідну землю. Не кожен має почуття національної свідомості. Часто люди гинуть заради вищої мети. Вони сильні. Вони були купані у неньчиних піснях, у батьківській ласці.
Цінувати маємо кожну хвилину, потрібно старатися встигнути сказати найважливіші слова. І згадуватимеш того, кого вже не буде поруч із тобою… Кожен має свій час на життя. В одного він короткий, як спалах зірки, в іншого – довгий і тяжкий. Час стиратиме спогади, місця, однак найважливіші миті залишаються в пам’яті назавжди…
Немає нічого ріднішого за домівку, що тебе зростила, за матір, яка дала тобі життя, за батька, який тебе виховував. Але це зрозумієш лише з роками. Випурхнувши одного дня самовпевненим пташеням із батьківського гнізда, поблукавши світом, поранивши крила об різні життєві невдачі, душею і тілом ти знову рвешся туди, де було тепло, затишно, спокійно. Бо в тебе завжди там був захист від усього. Минають віки, спливають у пам’яті цілі віки історії народу, але незмінними залишається життя, рушійною силою якого була і є мати.
«Ма-ма» – це світле, тепле і таке просте слово супроводжує нас усе життя. Непроста доля судилася українській матері. Чоловіки часто залишали домівки, покладаючи весь тягар домашніх справ на жіночі плечі. Але вони не зігнулися. Навпаки українська жінка-мати стала самодостатньою…
Багато чого в житті забувається, стираються із пам’яті якісь події, люди, проте не забуваються миті. Долі вив’язують свої скатертини-дороги, де переплітаються червоні і чорні кольори життя. У когось переважають яскраві барви, а в когось потьмянілі – який життєвий візерунок судився їм.
Кожен наш вчинок сьогодні пише наше майбутнє, наше завтра. І настане день, коли людина понесе відповідальність, кару чи отримає винагороду за свої дії.
Божевілля, яке влаштували рашистські нелюди неодмінно закінчиться перемогою добра, перемогою світла над темрявою. Діти та онуки обов’язково повернуться в Україну, яка завжди для них залишатиметься рідною домівкою. Повернуться до своїх гніздечок, щоб уже ніколи їх не змогли загарбати чужинці.
Треба просто жити. І дякувати Богові за кожен пережитий день. Жити треба тут і тепер. Не намагатися переживати за майбутнє, бо ми не знаємо, яким воно буде.
Життя і обставини повернули нас до того, що ми кудись поспішали, щось планували, про щось мріяли, на щось сподівалися. А ми маємо жити зараз і тут. Молитися і дякувати Богові за все, бо сильнішого за любов до Бога немає.
До 24 лютого 2022 р. наш світ гнав так стрімко, що не було часу на роздуми і на увагу до інших. Не було часу і на молитву... А треба зупинитись – здійняти очі до нічного неба і подивитися: які ж гарні зорі! Заглянути у тихі води. Треба зануритись у внутрішній світ своєї душі, у тайну пізнати себе. Хто я?
Колись усе налагодиться. І ми будемо інакшими. Обставини навчать нас бути глибшими. Ми станемо цінувати прості щоденні речі. Ми змінимося. Ми будемо виростати. І тоді станемо справжніми. Чи не так?
Гляньте, браття, вгору, в сині небеса…
Сонце, місяць, зорі – хто їх засвітив?
Ту красу Всесильний наш Господь створив…
Всесвіт Він тримає у своїх руках,
А ще більше дбає про дітей своїх…
(Пісня «Гляньте, браття, вгору, в сині небеса»)
Молимо і просимо: «Духу Святий, зійди на нас!»
А зараз – треба просто жити…
