Надійшов час Великого Посту, Чотиридесятниця, злучена зі Страсним Тижнем. Час, що призначений в особливий спосіб на покуту й роздумування про Христові страсті, час, призначений на молитву, застанову й працю над власною душею, над поправою власного життя. Ніхто не може змарнувати цього великого часу, що його Св. Мати-Церква установила для нашого спасіння, бо ніхто не може сказати про себе, що він не потребує для своєї душі ні застанови, ні молитви, ні покути, ні Св. Тайн, ані Божої ласки. "Хто святий, нехай ще більше освячується" (Од. 22, 11), - каже Св. Письмо і запрошує кожного до праці над собою, над своїм освяченням.
Навіщо ж Свята Церква установила Святий Піст? І ви відповісте: "На те, щоб приготуватися до доброї сповіді і до гідного святкування Великодня".
Звичайно, і так навчає катехизм. Але коли запитати дитину, яка ходить регулярно на уроки релігії, який гріх поповняє людина, коли занедбує Великодню сповідь, та без вагання відповість: "Поповнює гріх смертельний".
А коли б далі запитати, скільки потрібно тяжких гріхів, щоб попасти до пекла, то скажуть без вагань: "Досить поповнити тільки один важкий гріх і померти без приготування".
Цілий рік ви займалися лише справами цього світу, старалися про своє майно, ганялися за приємностями життя, взагалі не приділяли уваги своєму духовному вдосконаленню. Нарешті, перед самим Великоднем приходите до сповіді і розказуєте свої гріхи так, якби розказували якусь цікаву історію - оповідання, підсміхуючись, жартуючи і т. п. На закінчення відмовите як не-будь, механічно декілька молитов - і вже вам видається, що справи з Богом полагоджені аж до наступного року. А що по сповіді? - Знову повернення до старого бурхливого життя. Бари, дискотеки, алкоголь, розпуста, опущення богослужінь у дні недільні і святочні і т. п. З року на рік те саме! Пам'ятай, людино: якщо ти свої сповіді відправляєш рідко і недбало, то вони не тільки що неважні, але в більшості святотатські. А що про це думають звичайні люди?
Духовно бідні й несвідомі люди вважають, що саме зовнішнє, бездушне визнання гріхів на сповіді з відмовленням якоїсь молитви можна вважати доброю і досконалою сповіддю. Але знаймо, що така мертва, поверхнева сповідь - це не є Св. Тайна, а тільки одна зневага Бога. Якщо б Христос-Спаситель сьогодні з'явився на землі між людьми, то таких християн, що свідомо зле сповідаються, вигнав би з церкви за зневагу Св. Тайни, як вигнав колись торговців з єрусалимського храму. Бо що означає сповідатися? Сповідатися означає робити покуту у Св. Тайні Покаяння. А що таке покута? Це ніщо інше, як тільки навернення, відвернення від гріха до Свого найкращого Батька, до Бога. А що потрібне до правдивого навернення й поправи життя? Потрібно щирого жалю за скоєні гріхи. Той, хто має щирий жаль у Св. Сповіді, бажає, щоб сповненого гріху вже не було ніколи. Він сильно постановляє більше не грішити і вірно служити Богу, щиро хоче того, що хоче Бог, втікає від кожної найменшої нагоди до гріха. Бо без правдивого жалю і правдивої постанови поправи немає Св. Тайни покаяння, ні відпущення гріхів, ні освячуючої ласки, ні обнови життя.
Сповідь - це Божа установа, і тому вона є невимовно великим добром і благословенням для окремих душ, для цілих родин, громад, народу і всієї спільноти. Добра сповідь - це відродження душі, це нове життя в Божій ласці, це надприродний спокій душі. Послухайте, який стан був у св. Августина перед його наверненням. "Я носив у собі, - каже святий, - роздерту і пошматовану душу, що збурювалась проти мене, і не міг знайти собі місця, ні спокою. Ані в тінистих садах, ні в забавах, ні в співі, ні в розкішних кімнатах, ні в мистецтві не знайшов я спокою. Все лякало мене і налягало на мене, навіть денне світло. Лише повернувшись до Бога, я знайшов довгоочікуваний спокій, правдивий спокій серця і душі".
Де вірні добре сповідаються, там звичайно видно переміну, поправу і обнову духовного життя, що проявляється навіть у зовнішності. Бо Св. Тайна покаяння, цей цілющий бальзам проти душевного занепаду, є також джерелом обнови родинного і суспільного життя. Каянник, що має правдивий жаль і постанову поправити своє життя, відходить від сповідальниці обновленою, в життєвих відносинах новою людиною, відходить чистим до своєї родини, свого оточення. Св. Тайна сповіді, що оживляє душі, віддає родині обновленого тата і маму, батькам обновленого сина й дочку, громаді обновлені родини, народові - обновлену молодь і членів. Бо у сповіді поборюється всяке зло, пороки, незгода, самолюбство, ненависть до ближнього, всяка кривда, що порушує лад і спокій, а натомість наказується любов, справедливість, лад і плекання інших чеснот, так потрібних у суспільному житті.
"Претерпівий за нас страсти, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас!" - і робимо доземній поклін. Так ми розпочинаємо нашу щоденну ранкову і вечірню молитву в часі святого Великого посту. Який зміст цієї покутної молитви?
"Претерпівий за нас страсти" - означає, що я глибокою вірою визнаю, що Ти, Ісусе, і за мене терпів, що то я був причиною Твого бичування, Твоєї Хресної дороги, Твого розп'яття, що то мої провини, мої гріхи ненависті, гордості, гріхи пияцтва, нечистоти і нескромності завдали Тобі, моєму Спасителеві, ті болючі рани та спричинили страшну смерть на дереві ганьби, на хресті. О! Як же слушно по словах "Претерпівий за нас страсти" каже мені Св. Церква відспівати: "Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас!" Помилуй, помилуй мене, Найдорожчий Спасителю, і не пам'ятай більше моїх провин, а дай мені ласку сердечного жалю за мої гріхи.
Що таке жаль? Жаль - це перший скарб, що його маємо здобути для обнови нашої душі. Насамперед, жаль внутрішній, що пливе з глибини душі, жаль загальний, за всі без винятку гріхи, жаль великий понад усе, бо гріх - це найбільше зло на світі, і жаль надприродній, що пливе з глибини нашої віри і любові до Бога, для прощення наших провин і спасіння нашої душі. Без жалю немає правдивого навернення до Бога, немає прощення гріхів, немає правдивого релігійного життя, немає побожності, щирої молитви, ані злету душі до Бога, як вершини досконалості. Без жалю можна лише коротати земне життя в бруді гріха, щоб опісля стягнути на себе кару, вічне прокляття і страшну долю по смерті у пеклі.
Тепер розуміємо, чому Спаситель надає такої великої ваги духові жалю, чому Він сам і Його Предтеча починають навчання вічних правд від рішучого заклику: "Покайтеся, бо наблизилося царство небесне!" Розуміємо, чому Спаситель вище поставив тяжко грішного митаря, який кається, аніж фарисея, вище поставив блудного сина, ніж його праведного брата, чому стількома ласками обдарував Марію Магдалину та розбійника на хресті. Не за їхні гріхи, ні, бо Він за ті гріхи терпів, щоб їх згладити, а тому, що вони принесли правдивий плід покаяння, перепросили Бога за скоєне зло, що саме зло направили щирим жалем і поправою життя. Немає, дорогі мої брати і сестри, для людини, котра після Св. Хрещення впала в тяжкий гріх, іншої дороги, щоб знову повернути собі втрачену Божу ласку і всі права Божого синівства разом з дарами, як тільки добра і свята сповідь, яку милосердний Господь підніс до гідності Св. Тайни. Яка ж вдяка належить від нас за цей дар найдорожчому Спасителеві?
Св. Єронім (347 - 420), великий Учитель Церкви, залюбки перебував в убогім вертепі, у Вифлеємі, місці народження Спасителя. Він щодня розважав про велику Божу любов до нас. Його до глибини душі зворушувала та убогість святого місця. Якось він забажав віддячитись Ісусові і жертвувати Божій Дитині якийсь дар, як це робили колись убогі пастирі і багаті царі зі Сходу. І цієї ж миті, за Божою ласкою, було йому дано побачити Дитятко-Ісус, а від котрого він почув блаженний голос: "Єроніме, віддай мені в дар твої гріхи!" - "А що ж Ти з ними зробиш?" - спитав здивований Єронім. А Ісус відповів: "Я візьму їх на свої рамена і віднесу геть". Тоді Єронім зі сльозами в очах закликав: "О Найсолодший Ісусе, яка ж то незбагненна глибина любові Твого Пресвятого Серця! Ти жадаєш від мене те, що зле і огидне, а мені навзаєм даєш усі Свої заслуги. Бери, Господи, бери від мене все те, що моє, а мені дай Твою любов і Твою ласку, щоб я жив і Тебе ніколи не ображав!" Ось, дорога душе християнська, найкращий спосіб подяки Господу Богу за його безмежну любов до нас, коли будемо часто користати зі Св. Тайни Покаяння. Там віддамо Ісусові Христові наші гріхи, а від Нього приймемо прощення їх і ласку більше не грішити. Тільки сам Бог Всемогутній у Своїй безконечній Мудрості і невичерпному Милосерді міг цю Св. Тайну так обдумати і нам поручити.
Коли розважаєш над життям святих, то душа на мить відлітає в інший світ, духовний світ, до Бога, але, як згадаєш за великодню сповідь по наших парафіях, то аж страхом переймає, особливо за тих ніби християн, що сповідаються раз, а найбільше два рази до року, за так званих річників. Це мертві душі, що завдають Христові невимовного болю. Про яку добру сповідь можна говорити, коли більшість християн не знають, чим є сповідь, ким вона була установлена і яка її основна ціль. Ідуть непідготовлені, з поспіхом, так, якби хтось за ними біг. Але про яке приготування може йти мова, коли майже ніхто не знає елементарних правил, а саме: П'ять умовин доброї сповіді. Не раз запитую: чому йдеш до сповіді? У відповідь чую: Різдво на носі (чи Паска), другі скажуть, що батьки заставляють, треті: йду, бо друзі йдуть, а інші скажуть: йдемо до сповіді, бо в нас весілля, ювілей чи якась інша імпреза, але рідко хто скаже, що я йду до сповіді, бо відчуваю великий жаль за гріхи, котрими я образив найкращого свого Добродія і Бога, йду, щоб Його перепросити. І тому не дивно, чому люди так рідко сповідаються, бо рідко є великі свята чи ювілеї. Але якщо б ми розуміли, що сповідь є для того, аби перепросити Господа Бога, ми б частіше перебували у стіп сповідальниці...
"І поцілунку Тобі не дам, як Юда", - часто говоримо в церкві перед Святим Причастям, а натомість готуємо для Христа поцілунок Юди, який до глибини опікає Христове Обличчя, Христову Душу і Серце. "І поцілунку Тобі не дам, як Юда", - лише не піду в неділю і свято до церкви; "І поцілунку Тобі не дам, як Юда", - лише раз до року і без приготування піду до сповіді; "І поцілунку Тобі не дам, як Юда", - лиш одні гріхи скажу, а інші зі стиду - ні, ні, ніколи; "І поцілунку Тобі не дам, як Юда", - бідний Христос!!! Скільки ж тих проклятих святотатських сповідей роблять християни? Безліч! А це ж страшний смертельний гріх, що тягне за собою справедливу кару.
Що таке святотатство в Тайні Покаяння і хто його допускається? Святотатство - це важкий, смертельний гріх, який топче Божі Закони, зневажає великі святощі, придбані для нас ціною Найдорожчої Божої Крови. Святотатства в сповіді допускається той, хто свідомо і добровільно затаює хоча б один-однісінький важкий гріх. І немає значення, чи це зроблено зі стиду, чи зі страху. Така сповідь святотатника є йому на власну погибель. Пам'ятайте також, як навчає святий Віаней з Арса: хто рідко сповідається, а до сповіді належно не готується і з власної вини у сповіді забув свої гріхи, той також допускається святотатства і його сповідь не є важною. Святотатників чекає Юдин кінець - пекло. І на закінчення розкажу вам одну історію з життя іспанського священика отця Авіля.
Одного разу, після закінчення богослужіння покликали молодого отця до дому важкохворої дівчини, щоби прийняти її сповідь. Мати цієї дівчини виховувала її у великій побожності. З малечих літ це дитя було при церкві на всіх можливих відправах. Її дуже добре знали і вірні, які відвідували храм, і отці, які служили при Божому домі. Хвора дівчина декілька разів чула проповідь отця Авіля про добру сповідь і тепер постановила собі відбути святу сповідь. І звичайно ж, визнавала свої гріхи з таким жалем і слезами, що, зворушений до глибини душі отець, не вагаючись відразу дав покуту і розгрішення. Тим часом сталося щось непередбачуване. Брат-міністрант, котрий супроводжував отця до хворої, чекав на священика в сусідній кімнаті. І ось він побачив перед собою чорну, покриту шерстю руку, яка тримала хвору за горло так, мовби хотіла її задушити. Після повернення до церкви хлопець розказав про все побачене настоятелеві. А настоятель храму переказав це все отцеві Авілю і дав йому доручення знову повернутися до дому хворої і запитати, чи часом вона щось не приховує. Тієї ж самої ночі отець пішов до хворої дівчини. Наблизившись до воріт, він почув плач і гірке ридання. Коли застукав до дверей помешкання, йому відкрили двері слуги і сказали, що їх господиня померла.
Повернувшись до Церкви, отець Авіль пішов до каплиці, впав на коліна перед Найсвятішими Тайнами і почав гаряче молитися, щоб милосердний Бог захоронив ту особу від вічного вогню і щоб дав йому знати, що могло означати те дивне видіння. Невдовзі отець почув гуркіт ланцюгів. Обернувшись на цей звук, отець побачив особу, обплутану зверху донизу залізними ланцюгами і огорнуту полум'ям. Вражений священик запитав, ким вона є? І почув відповідь: "Я є душею тієї нещасної дівчини, котру сьогодні зранку ти сповідав і за котрою тепер ти даремно молишся. Я обманювала світ своїми облудами і фальшивою побожністю. По смерті моєї мами закохався в мене один молодий хлопець. Спочатку я опиралася його спокусам, але врешті цілковито піддалася його волі. Допустилася важкого упадку, відчувала згодом страшні докори сумління, боялася прокляття, але злий дух не дозволяв мені зробити добру і щиру сповідь, хоч я багато разів постановляла собі це зробити. Найбільше боялася, що отець-сповідник буде мати про мене жахливе уявлення, тож раз за разом відбувала сповідь по-святотатськи і негідно приймала Святе Причастя. Коли я почула твою проповідь про сповідь, це мене зворушило до глибини душі так, що я постановила в твої руки скласти мою сповідь і розказати тобі все про своє грішне життя. Якби я сповідалася зі своїх святотатств, а не з дріб'язків, то була б врятована. Але я, на жаль не мала сміливості це зробити, мене немов щось тримало за горло і не давало говорити. Тепер я навіки проклята, і твоя молитва за мене даремна!"
"Яка мука в пеклі для тебе є найважчою?" - запитав отець Авіль.
"Це маленька думка, - відповіла, - що я так легко могла осягнути спасіння, визнавши тільки свій гріх, а я його так легко втратила!"
Після цього з'ява зникла. Було чути тільки її жахливий крик та гуркіт ланцюгів.
Ось що чекає душу, котра стане перед трибуналом Всемогучого Творця, за гріх святотатства.
Дорогі брати і сестри! Бійтеся затаювати свої гріхи, не робіть цього, ради Бога прошу і спасіння вашої душі. Якщо щось маєте на своєму сумлінні - не носіть цей тягар, не давіть на своє серце і на Божу довготерпеливість, але підіть з мужністю до Тайни Покаяння і щиро все визнайте перед священиком. Пам'ятайте, що ані наші багатства, ані великі пожертви, ані важкі покути не в силі відпустити гріхів, лише щирий жаль і відверта сповідь відкривають нам Боже Милосердя і любов. І не кажімо, що священик є гірший за мене, бо робить те і те, бо збільшого це неправда і вигадка людей. Ну хай, можливо, й так, але запам'ятай, що цей священик може тебе зробити навіки щасливим словами: "Розгрішаю тебе від всіх гріхів твоїх, іди в мирі..."
Не змарнуйте цього святого часу, часу Великого посту. Нехай умертвлення від їжі іде в парі з молитвою, з прощенням, з милосердям і з доброю, святою сповіддю. Все, що робите, робіть так, якби ви вже останній день жили на землі. Користайте з прощення сьогодні, бо завтра Бог може вже не простити.
