Христос заснував Свою Церкву і називає Її "Обручницею", а св. Павло - "Містичним Тілом Христа". Теологи пояснюють, що "дії" Тіла не можуть бути іншими від дій Голови, "Життя" Обручниці подібне до життя Христа. Історія Церкви має своє "укрите життя", публічному життю Христа відповідає розквіт Церкви і його широка місійна діяльність, особливо "золотий вік" християнства у цивілізованому світі. Потім настане також участь у Його терпіннях аж до Великої П'ятниці. А наприкінці Їй обіцяний тріумф Воскресіння! Як Христові протистояв диявол і його слуги, так Церква на світі перебуватиме в неустанному стані війни. Історія світу до кінця віків є будуванням двох царств (Держав): правдивої Церкви "по цілому світі", а також поширення "антицеркви" з виразною метою знищення Церкви.
Головні аспекти атак проти Церкви можна проілюструвати таким описом:
• переслідування християн, особливо у перші три віки, пізніше боротьба з ісламом та ін.;
• єресі - відпадання від дерева Церкви через нехтування догматів віри; схизма - через нехтування (заперечення) божественної структури Церкви;
• час аморальності - коли гріх нечистоти толерується й заохочується державними правами і законами;
• особлива зброя спроби знищення в останні часи - через "небезпеку зсередини" Церкви.
Найгіршою пробою вогню для Церкви буде Її "Велика П'ятниця". Ісус Христос та апостоли особливо говорять про ті часи, дають вказівки, яка це буде війна, але особливо обіцяють перемогу тим, які "витривають вірно до кінця". Це есхатологічна промова Ісуса Христа, на це вказують також фрагменти листів св. Павла, а особливо весь текст Одкровення. Це часи найбільшого терпіння: апостазія народів, втрата стану ласки у багатьох, огида спустошення на святому місці, антихрист, "дракон" (диявол) з допомогою "двох звірів" у певний момент заволодіє цілим світом (Книга Одкровення).
Історично після "золотого періоду" середньовіччя розпочинаються "нові часи", коли поволі, як пояснюють деякі теологи слова Одкровення, постає Перший звір (Пор. Од. 13, 1-8) як влада політична, світова. Той час "великого терпіння" можна підсумувати символічними датами: 1517 - 1717 - 1917.
1517 - початок Протестантизму, який є не тільки єрессю, а й впровадженням нових духовних засад: не заповіді Божі, а "сумління" людини і її "я" вирішує остаточно про її життя. "Лише Св. Письмо" - це ідеологія, коли, приймаючи тільки його і користуючись ним, людина сама виробляє свій релігійний і моральний погляд, не запитуючи, що передали нам апостоли і учні Христові через Церкву і Традицію. Лютер, засновник протестантизму, сам того не бажаючи дав поштовх, і це було вирішальним кроком до убожества власного "розуму" і гидкої гордості особистої "вільності" людини.
1717 - початок Масонства: тут людина, її права (уперше зневажливо щодо прав Божих затверджені в "декларації прав людини" під час французької революції 1789 р.), її дочасне життя стануть найважливішими і нормою усього світового ладу. Або людський розум є нормою правдивості, а коли він чогось не розуміє (скажімо, найсвятіші таємниці християнських правд віри, Христові чуда і т. д.), то його заперечує і не приймає (це так званий раціоналізм: чого розум не розуміє, того не приймає), або людська воля, яка повинна бути вільною навіть від Божих заповідей і Божих прав, має право чинити все, що їй заманеться, навіть до зневаги Бога і скоєння найогидніших гріхів (це так званий лібералізм), або приймається тільки природний порядок, а Божий, церковний усувається з життя (це так званий натуралізм і секуляризація), а через це пропагується, що релігія визнається лише як приватна і не обов'язкова справа. Це перший звір у чистій формі, як добре опрацьована доктринальна система, яка діє як чітка структура. Пізніше ця ідеологія поширюється на весь світ і все більше публічних інституцій приймає її засади як "новий порядок світу".
1917 - утворення атеїстичної комуністичної держави: виключення всякої релігійної діяльності з громадського і приватного життя; залежно від системи, релігія як "опіум народу" буде неохоче толерована аж до крайнього переслідування і знищення (приклад Албанії).
У такий спосіб Перший Звір діє з двох протилежних напрямків (Схід - Захід, Комунізм - Масонство), як тиски, що мають знищити Містичне Тіло Христа.
Реакція Церкви на всі ці атаки була негайною і однозначною. Як тільки з'являлася нова відміна цього руху, папський Magisterium (Навчання Церкви) урочисто засуджував ті софізми, показуючи, звідки вони походять, чим є і до чого провадять (див. усі папські енцикліки і документи від засудження протестантизму аж до засудження масонства, комунізму і народного соціалізму).
Однак ліберальна ідеологія проникала в голови різних достойників Церкви "під виглядом ангела світла": у першій половині ХІХ ст. виникає ліберальний католицизм, який нібито хоче "рятувати вплив Церкви в публічному житті": його прихильники твердили, що Церква перебуває в гетто і втрачає свій вплив. Тому, щоб не зникнути і не віддати усього публічного життя в інші руки, краще піти на компроміс: приватно бути католиком, публічно лібералом - бо це не справи "віри", отже, можна зберігати нейтральність. Папи зауважують ці пастки і рішуче засуджують такі наміри як "безумство" і "маячню", показуючи, що така позиція є дволикістю, шизофренією і зрадою Христа-Царя, викриваючи помилки софізмів і представляючи католицьку правду в правдивому світлі.
Другий Звір (Пор. Од. 13, 11-17), як пояснюють теологи, означає "релігійна влада" (фальшивий пророк: виглядає, як ягня, говорить, як звір). Крім численних сект і віровизнань, які символізують фальшивого пророка, прикриваючись Христом, а Його науку змінюють і зводять народи, всередині Церкви формується новий рух "модернізму", що випливає з так званого ліберального католицизму як найгірша атака диявола. Спроба погодження масонського лібералізму з засадами Церкви провадить до нової візії Церкви: слід осучаснити Церкву згідно з найновішими досягненнями людського генія.
• Ідеологія модернізму: авторитетним є тільки розум, який досліджує всі релігійні явища. Релігія виникає з релігійного інстинкту (переживання прекрасних і вражаючих явищ, таких як буря, землетрус...) і з зовнішніх обставин (ментальність, клімат, історичні події і т. д.), люди уявляють собі Найвищого і думають про Нього. Ці розважання і думки, особливо визначних релігійних геніїв, стануть підставою "доктрини" і релігії. Вони переказують це людям, які приймають це бачення, і так виникли релігії на світі. Однією з них є християнство. Всі елементи його в модерному тлумаченні - людські, суб'єктивні, змінні. Тому модерністи ставлять Католицьку Церкву на один рівень з іншими віровизнаннями і сектами та світовими релігіями, бо вони, мовляв, є різними виявами дії одного Бога. І через такий екуменізм сьогодні провадиться багато спільних релігійних зібрань, без огляду на те, де правдива релігія, а де фальшива.
• Тактика модернізму: Досі єретики відверто залишали Церкву і боролися ззовні, модерністи стараються діяти зсередини через таємні кола і дволику поведінку. Тому так тяжко їх викрити.
• Святий Пій Х засудив модернізм в енцикліці "Pascendi" (1907), де представив його як організовану систему. Він робить класифікацію сучасних помилок Lamentabili (1907), складає Антимодерністичну присягу, в якій окреслює основні правди католицької віри, проти яких пішли в наступ модерністи і ліберали і які не були виразно підтверджені у Святому Письмі або були важкозрозумілі, але виразно підтверджені в документах Церкви. Бачачи, як швидко поширюються сучасні блуди, Пій X прагнув не допустити їх поширення в середовищі духовенства, тому постановив, що кожен священик перед висвяченням має покласти свою руку на Євангеліє і скласти Антимодерністичну присягу, таким чином під страхом тяжкого гріха обіцяючи, що у своєму житті не буде навчати нічого іншого, як тільки правдивої католицької науки, що міститься в цій присязі. Більше того, він створив спеціальну наглядову комісію, яка перевіряла вчителів, професорів і навіть єпископів, чи вони не вчать, особливо в університетах, семінаріях, модерної науки, їх виявляла, і вони усувалися з уряду цих навчальних закладів. Таким чином він піклувався про нові покоління і спасіння їхніх душ.
Його наступники Пій ХІ і Пій ХІІ також засудили цю єресь. Лише завдяки воєнній завірюсі модерністи таємно і спритно впровадили своїх прихильників особливо у вищі учбові заклади (зокрема, єзуїта Teilhard de Chardin в 1930-1940 рр.). Поволі прихильники модернізму знову займають ключові позиції в Церкві. Пій ХІІ, як останній антимодерністичний Папа, робить все, що може: пише проти неомодернізму енцикліку Humani Generis (1950). Він також засудив модерністів та усунув їх від обов'язків (наприклад, Карла Раннера, Генрі де Любака та ін.).
Взявши в свої руки справу виховання молодого духовенства, модерністи виховали своїх послідовників, які ставали згодом не лише священиками, а й вищими духовними особами. Тому нема чого дивуватися, бо наприклад, якою виховаєш дитину, такою вона і буде в дорослому віці. Отож і в духовній сфері сталося щось подібне. Духовні особи, просякнуті ідеями модернізму, лібералізму, пропагували і вводили їх у Церкві.
Приготування ІІ Ватиканського Собору
Після смерті Пія ХІІ на папський трон вступив Йоан ХХІІІ (1958-1963). Завдяки йому оголошено про скликання Собору та почала працю підготовча комісія Собору.
Що стосується підготовки цього Собору, то жоден попередній Собор ще так ретельно не готувався, як цей.
Підготовка Собору і готування схем (документів, що мали розглядатися на Соборі) комісіями тривали 3 роки (з 17 травня 1959 р. аж до самого початку Собору 12 жовтня 1962 р.). В перший рік майже всім єпископам, настоятелям чернечих чинів, ректорам католицьких теологічних університетів було розіслано понад 2590 листів. Через рік відповіді і пропозиції було зібрано в ХІІ томах, додано ХІІІ том висловів Папи Йоана ХХІІІ, а ХІV і ХV містили висновки, в ХVІ були індекси, близько 10 000 сторінок. В підготовчих передсоборових комісіях працювало 871 осіб, залучених особисто до підготовчих дій. Серед них було 67 кардиналів, 5 патріархів, 116 архієпископів, 135 єпископів, 220 дієцезальних священиків, 282 священики з монаших чинів і 8 осіб з лаїкату1 (цивільних).
До Собору було підготовлено 20 схем, тобто зібрані попередні документи для обговорення на Соборі.
Як говорив від імені Генерального Секретаріату монсеньйор Карбоне, ще ніколи приготування не здійснювалося "так широко і всебічно, ніколи не проводилися такі клопіткі вступні дослідження і не розбиралися теми так глибоко".
За три місяці до початку учасникам Собору було розіслано 7 перших схем.
Голландський єпископат зібрався і розкритикував перші 4 схеми, рецензію доручили написати о. Схіллебексу, який сказав, що схеми слід переписати наново. Цей коментар зроблено французькою, англійською і латинською мовами в 1500 екземплярах у Римі і роздано всім єпископам, які з'їхалися на Собор. Тому значна їх частина була вже загітована і мала хибну попередню думку про ці схеми.
Тексти відзначалися чітким визначенням термінів, питань і їх вирішенням. Всі пропоновані рішення, схеми (документи) були обґрунтовані Святим Письмом, Традицією, наукою Церкви, підкріплені різними вже затвердженими документами чи то попередніх Соборів, чи то рішень Пап, чи їх енцикліками, їх потрібно було розвинути і застосувати до сучасного стану. Вони були подані в чіткій традиційній формі попередніх Соборів, що давало чітке розуміння науки Церкви і можливість легкого сформулювання і проголошення догм, а тим самим забезпечення беззаперечної асистенції (присутності) Св. Духа і Його охорони від помильних рішень.
Одне слово, була проведена сумлінна титанічна робота з підготовки матеріалів для успішної, ефективної праці Собору.
Початок Собору
На початку Собору було проголошено, що він буде тільки душпастирським, тобто таким, що не бажає встановлювати нових догм. І це стало однією з причин майбутньої "катастрофи" Собору. Консервативні Отці Собору, які відстоювали незмінне навчання Церкви, Її Традицію і боролися проти намагань прогресивних Отців, які бажали ввести ідеї нової теології в навчання Церкви, наполягали на тому, аби на Соборі були вжиті чіткі формули визначень і були проголошені догми. Вони домагалися цього тому, що тоді були б неможливими нововведення модерністів і лібералів, а найголовніше - була б стовідсоткова співпраця Святого Духа, була б запорука непомильності навчання, яку обіцяв Ісус Христос Своїй Церкві. На жаль, догматичних формул не було вжито жодної, хоч дещо й названо догматичною конституцією, але ані вона, ані всі документи не мають ваги догми і беззаперечної правди віри. А, як коротко представимо далі, ті тексти ІІ Ватиканського Собору цілком суперечать і протиставляються навчанню Церкви і навчанню попередніх Пап, які безпосередньо в недалекому минулому засудили лібералізм, модернізм, релігійну свободу, породжену так званим екуменізмом. Тому не можна їх прийняти як безпомилкові і разом з тим не можна казати, що це продиктовано Святим Духом, а тим більше ними маніпулювати, змушуючи їх приймати як першочергові і втілювати їх у життя, казати, що через це хтось має гріх, наприклад непослуху, бо їх не приймає. Слід нагадати, що наука Церкви є незмінною, це скарб віри науки Христової, згідно з якою ми повинні жити. Коли ж навчають того, що не згідне з давнім затвердженим навчанням, наприклад, Пап, або, як побачимо, є цілком протилежним до цього навчання, то вірні жодним чином не мають цього приймати. Послух потрібно виявляти до цілості навчання Церкви протягом всіх віків, яке не може мати незгідності або суперечити саме собі.
Для багатьох Отців Собору було вражаючим і неприйнятним, що було реабілітовано засуджених модерністів, які стали експертами прогресивних єпископів на ІІ Ватиканському Соборі. Ті, які ще недавно за Папи Пій ХІІ, 5 років тому, були засуджені за своє навчання Апостольським Престолом, і їм заборонялося будь-де викладати свої модерні ідеї нової теології, видавати книжки чи друкуватися в часописах, стали головними дійовими особами у поданні матеріалів для обговорення на Соборі і, як виявилося в кінцевому підсумку, відіграли суттєву роль у перебігу Собору і його документах.
На початку Собору вибирали кандидатів на членство в комісіях. Запропонованих кандидатів не обирали, а відклали голосування, щоб краще ознайомитися з ними і внести свої поправки. Але це був підступний хід модерних Отців. Вони тим часом (так звана група з-над Рейну - єпископи з Франції, Голландії, Німеччини, Бельгії та ін.) зробили інший спільний список ліберальних кандидатів, отримавши підтримку інших єпископатів, які робили окремі пропозиції. Папа перед голосуванням змінив правило вибору, яке до того було 50%+1голос, а встановив, що досить тільки більшості. Після голосування виявилося, що до комісій вибрано 49% лібералів. Після того, як Папа додав своїх номінантів, до їх списку додалося ще 82. Тому в деяких комісіях вони представляли більшість: наприклад, літургічна комісія мала усього 25 членів, з них 14 з ліберального списку, запропонованого групою з-над Рейну. Отже, була закладена добра основа для сильного впливу лібералів на Соборі.
Традиція проти модернізму
Коли розпочався ІІ Ватиканський Собор, виявилося, що на ньому вирізнилися дві групи: одна група Отців з Німеччини, Голландії, Франції, Англії та ін. країн, які пропагували ліберальні й модерні ідеї, і друга група Отців, вірних католицькій Традиції, з'єднаних у так званій групі Coetus Internationalis Patrum з Іспанії, Італії і Південної Америки, а також з Римської Курії, яка найбільше готувала тексти на Собор, цих Отців було 250. Назвемо декого з тих, які боролися проти модерної і ліберальної науки, засудженої попередніми Римськими Архієреями упродовж ХVІІІ-ХХ ст., аби ні в кого не склалася думка,що це якийсь один чи два єпископи протистояли новій теології, що брала гору на Соборі. Ось ці традиційні в своєму навчанні Отці: Його Еміненція де Проенса-Сігауд, архієпископ Діамантики (Бразилія), Й. Е. Луіджі Карлі, єпископ Сегні (Італія), Й. Е. Марсель Лефевр, давній архієпископ Дакара в Сенегалі; кардинали Руфіно Сантос з Маніли, Гвісеппе Сірі з Генуї, Ернест Руффіні з Палермо, Аркадій Ларраоне і Міхаель Браун з Римської Курії, з неї був також кардинал Оттавіані, який займав найвище місце в найголовнішій Конгрегації Святого Офіціуму, що мала обов'язок стерегти чистоту католицької віри і її обороняти (саме він з Римської Курії був одним з найголовніших противників ліберальної групи Отців на Соборі і, часто бравши голос, відстоював традиційне трактування науки Церкви). Називаємо далі: Антоній де Кастро Майєр, єпископ Кампос (Бразилія), Дон Джон Проу, єпископ-бенедиктинець опатства Солесмес (Франція), Георгій Кабана, архієпископ Шербруке (Канада), Хав'єр Морільо, єпископ Ла Рочелле (Франція), Альфредо Сільва Сантьяго, ректор університету в Сантьяго де Чілле (Чилі), Секондіно Лаччіо, францисканський єпископ Чангша (Китай), Джованні Проні, єпископ Термоні (Італія), Йосиф Кордеіро, архієпископ Карчі (Пакистан), Пієре де Ла Чаноне, єпископ Клермонт-Феранд (Франція), Джулі Ле Косдін, єпископ Тріра (Франція), Луїс Гонзага да Кунха Марелін, єпископ Каксіас де Маранхо (Бразилія), Йосе Непоте Фус, прелат Ріо Бранко (Бразилія), Августин Грімаульд, апостольський вікарій в Дакарі (Сенегал), Джіоконде Гротті, францисканський прелат Ауре Пурус (Бразилія), Рені Графін, архієпископ Яунде (Камерун), Альфред Марія, єпископ Каєне Гуяна Французька, Лаурано Каста Лакома, єпископ Сігензе-Гуадалаяре (Іспанія), Джін Рупп, єпископ Монако, Абіліо дел Кампо, єпископ Гвадалахари (Іспанія), Мануель дос Сантос Роха, єпископ Бея (Португалія), Рудольф Грабер, єпископ Ратісбонне (Німеччина), Маріо Ді Ліетто, єпископ Асколі Сарціано (Італія), Феліце Леонардо, єпископ Пелессе (Італія), Джованні Леонетті, архієпископ Капуї (Італія), Артеміо Фратті, єпископ Карпі (Італія), Ардольфо Тортолло, архієпископ Парани (Аргентина), Едгард Моранта, капуцин, архієпископ Дор Ес Солаам (Танзанія), Альфонсо Еспіно е Сільва, архієпископ Монтереї (Мексика), Енріке Барбоса Чавес, архієпископ Кваба (Бразилія) та багато інших. Це ті, які бажали передати ту науку Церкви, якої їх навчали ще в семінаріях, які не похитнулися перед буревієм модернізму незважаючи ні на що.
Упродовж усього Собору велася запекла боротьба між цими двома таборами. Перші проштовхували тексти, переповнені ліберальними засадами, а другі відстоювали традиційну науку Церкви, якої Вона завжди навчала (звідси пізніше пішла назва "традиціоналісти", тобто ті, які не приймали нововведень модерністів, а відстоювали традиційну науку Церкви, що була упродовж віків аж до ІІ Ватиканського Собору).
Коли почався Собор, прогресивісти зуміли привернути на свій бік більшість Отців, говорячи, що Церква не може керуватися тими самими засадами, як досі, потрібно відкритися на світ і йти в ногу зі світом. І на Соборі сталося те, чого не було майже на жодному попередньому: всі підготовчі документи (схеми) підготовчої комісії Собору, які так довго збирали і опрацьовували, були відкинуті як непридатні. Нічого з них не взявши, їх просто викинули в "смітник", за винятком одного. Самі ліберальні теологи зізнавалися, що вони настільки відображали традиційне навчання Церкви і то в такій чіткій формі, що неможливо було щось змінити чи щось додати з їхньої нової теології, тому вони домоглися того, щоб ці схеми було цілком відкинуто і створено нові. Собор опинився на грані зриву, бо не було над чим працювати: вся попередня праця, три роки старань і зусиль, викинули як непотріб. Взамін ліберали мали нашвидкоруч підготовлені нові тексти, просяклі отрутою нових ідей. Тож скоро Отцям Собору були представлені інші документи, таємно підготовлені модерністами. Завдяки натиску Павла VI (1963 - 1978), який був прихильний до лібералів, Собор прийняв основну неодноразово засуджену науку масонів про екуменізм та про релігійну свободу. З метою революційних змін в усій Церкві, була впроваджена демократія (Колегіальність): конференція єпископату вирішує про долю Церкви в даній країні, раніше все це належало до компетенції Папи. Ставлення до сучасного світу пронизане практичним ігноруванням первородного гріха і його наслідків.
До такого непередбаченого перебігу Собору спричинилося й те, що він був відкритим для засобів масової інформації, які могли ефективно чинити тиск на Отців через телебачення і пресу, бо одних (лібералів) вихваляли, а других, що відстоювали незмінність науки Церкви, висміювали. Не можна не згадати і про присутність на Соборі представників інших некатолицьких віросповідань, які були тут не з бажання приєднатися до Католицької Церкви і не як прості глядачі, а входили в дорадчу групу, модерністи часто зверталися до них за порадою, цікавилися їхньою точкою зору і їхніми заувагами (наприклад, у комісії для єдності християн), які включали до текстів Собору. Досі було нечуваним питати ради і думки представників інших некатолицьких віровизнань у справах суто Католицької Церкви і Її науки. Це нонсенс, але так, на жаль, чинили модерністи на Соборі, прикриваючись фальшивим екуменізмом.
Антитези традиційної науки Католицької Церкви і ІІ Ватиканського Собору
Після Собору настала "реформа" у всіх релігійних ділянках в дусі "aggiornamento - достосування до сучасного світу", що заторкнула Службу Божу, монаші правила, дисципліну виховання, семінарії, духовне життя, моральне життя родини, виховання дітей, школи, ставлення до інших релігій, відносини з державами та ін. Доходило до руйнування ознак Церкви, до "зміни Церкви майже до невпізнання".
Порівняймо деякі тексти ІІ Ватиканського Собору з традиційним навчанням Католицької Церкви, щоб хоч трохи побачити різницю науки Церкви до і після ІІ Ватиканського Собору та мати підтвердження неприйнятності науки неомодерністів.
1. У документі Lumen Gentium стверджується: "Христова Церква (...), заснована і організована на цьому світі як суспільство, перебуває в Католицькій Церкві"3.
Йдеться тільки про одне слово: "перебуває", але воно лежить в корені найважливішого питання віри.
Модерністи сьогодні вчать, що Христова Церква є одна, а до Неї входять і належать, немов Її діти, разом Католицька, Православна, Лютеранська, Євангельська та всі інші сьогодні визнані християнські Церкви. Тому між Церквами слід дбати лише про мир, єдність, не потрібно старатися навертати когось, бо їхня Церква також є від Ісуса Христа.
Це одна з найбільших неправд! Бо голос Традиції і Отців Церкви був зовсім відмінний і до того ж одностайний. "Людина може осягнути спасіння тільки в Католицькій Церкві", - так, наприклад, нагадував св. Августин. Вона "поза Католицькою Церквою може робити все, але не може спастися. Можна отримувати уряди, можна приступати до Святих Тайн, можна співати "Аллилуя", можна відповідати "Амінь", можна мати Євангеліє, можна вірити і визнавати імена Отця, Сина і Святого Духа, але ніде більше не можна бути спасенним, як тільки в Католицькій Церкві"4.
Проект підготовчої Комісії Собору виразно підтверджував вічну науку, наново стверджуючи, що "Христова Церква є Католицькою Церквою"5. Неомодерністи, нав-паки, змогли впровадити в новий текст Собору слово "перебуває", через що Католицьку Церкву завдяки сьогоднішньому "екуменізму" представляють тільки як частину Христової Церкви, бо іншими складовими є всі інші християнські некатолицькі єретичні і схизматицькі Церкви. А з цього випливає, що не слід закликати і навертати до Католицької Церкви тих, які перебувають в інших віровизнаннях, бо вони також є у Христовій Церкві. Таким чином, з екуменічних причин затрачається місіонерська ціль.
2. У декреті про екуменізм читаємо: "Дух Христа не забороняє послуговуватися ними (іншими Церквами і відлученими Спільнотами) як середниками спасіння. (...) Спосіб формулювання католицької віри жодною мірою не повинен стати перешкодою в діалозі з братами" ("Unitatis redintegracio" № 3, 11).
А в Баламандських угодах (1993) зазначається: "Метою душпастирської діяльності Католицької Церкви (...) не є прозелітизм між православними. Вона має за мету відповісти на духовні потреби своїх вірних, а не бажання поширюватися коштом Православної Церкви" (№22), - що означає цілковите відкидання місії навернення, а обмеження тільки діалогом.
Традиційна наука є цілком протилежною. Всі середники спасіння Христос залишив у Католицькій Церкві, і тільки через Неї Він хоче діяти і Її використовувати. Пій ХІ в енцикліці "Mortalium Animos" (1928) навчає: "Працю над єдністю християн не можна підтримувати по-іншому, як тільки діяльністю в тому дусі, аби відступники повернулися в лоно Єдиної Правдивої Церкви Христової, від якої колись, на жаль, відійшли".
Пій ІХ в енцикліці "Quanto conficiamur moerore" (1863) закликає: "Мусимо ще раз нагадати і відкинути дуже велику помилку, до якої повернулися в жалюгідний спосіб деякі католики: з думкою, ніби людські істоти, що живуть в облуді і зовсім близько правдивої віри, могли б осягнути вічне життя. За всіма мірками це суперечить католицькій доктрині (навчанню)".
Пій ІХ у своєму зібранні помилок "Syllabus" (1864) засудив усіх, хто б намагався твердити, що "Кожна людина має свободу вибору і визнання релігії, яку за допомогою світла розуму визнає за правдиву (№15)", а також те, що "Люди можуть знайти дорогу до вічного спасіння і осягнути це спасіння через практикування будь-якої релігії (№16)". Христос заснував Свою Церкву, якою є тільки Католицька Церква, щоб іти і навчати, вказувати і навертати людей тільки до Неї, до цього єдиного корабля спасіння, а не залишати людей у незнанні і на роздирання хижих вовків (різних вигаданих людиною "Церков").
3. У декларації Nostra Aetate (№2) на тему нехристиянських релігій модерні Отці Собору сповіщали світові, що врешті відкрили (після якогось летаргічного сну Церкви, що тривав дві тисячі літ) основну доброту інших релігій. Так, наприклад, модерністи говорять, що в буддизмі можна "осягнути стан досконалого визволення, або дійти... до найвищого просвітлення".
Це абсурд, щоб так говорило католицьке духовенство. До ніякої досконалості не можна дійти без Христа і без Святих Тайн, які він залишив тільки Католицькій Церкві. Дособорова Церква навчала цілком протилежного, постійно визнавала і засуджувала їх як фальшиві релігії.
"У місіонерській традиції, - зізнавався відомий "соборовий" місіонер о. Петро Геддо, - великі нехристиянські релігії розглядалися як "поганство", як перешкода в поширенні християнського послання. Навіть великі святі, як Франциск Ксаверій і Маттео Річчі, виголошували палкі промови проти індуїзму і буддизму, конфуціанства і таоїзму"6.
4. У декларації Dignitatis Humanae всупереч постійним засудженням Апостольської Столиці пропагується цілковита релігійна свобода. Коротко кажучи, якщо якась секта пропагує явно, наприклад, проституцію, або це є сатанинська секта - вони мають право на існування і пропаганду, право робити зло і заохочувати до зла. Це найразючіші приклади. Папа Пій ХІІ майже дев'ять літ перед Собором вкотре підтвердив вічне католицьке навчання: "Те, що не відповідає правді і моральному праву, не маєоб'єктивно жодного права на існування, ані на пропаганду, ані на діяння"7. А до таких належать всі секти і некатолицькі віросповідання, бо вони перекручують науку Христа, подаючи людям неправду, якої ніколи не можна підтримувати жодним чином і взагалі допускати, щоб її проповідувано.
Пізніше з цієї декларації модерністи зробили висновок, що держава має бути відділена від Церкви. Тому після ІІ Ватиканського Собору саме модерне католицьке духовенство постаралося, щоб уряди держав, які були католицькими і визнавали католицизм державною релігією, змінили конституції і більше не визнавали і не боронили католицької релігії, а разом з цим було дозволено розвиток різних сект у цих країнах, які почали ловити багатьох у свої облудні тенета. З того часу мільйони людей через це втратили католицьку віру і пішли в секти. Колись постійно вчили, що держава не має бути відділена від Церкви (як душа і тіло мають бути разом), лише кожен виконує свої обов'язки. Так говорили Папи протягом останніх трьох століть. Наприклад, Пій ІХ у своєму зібранні помилок "Syllabus" (1864) засудив усіх хто б намагався твердити, що "Церква має бути відокремлена від держави, а держава від Церкви" (№ 55).
5. У Душпастирській Конституції Gaudim et spes ІІ Ватиканський Собор хоче показати світові "цінності, які сьогодні найбільше в пошані". А це ніщо інше, як вільність, рівність і братерство - тріада масонської французької революції 1789 р. Саме ці цінності нині пропагує масонство. Наведемо вислів тодішнього ще кардинала Йосифа Ратцінгера про цей документ, який суперечить попередній науці Церкви: "У загальному про цей текст можна сказати, що він є (коли порівняти тексти про релігійну свободу і релігії світу) ревізією Syllabusа Пія ІХ, певного роду анти-Syllabus. (...) Задовольнімося тим, що цей текст відіграє роль анти-Syllabusа тією мірою, якою він є спробою офіційного погодження Церкви зі світом, таким, яким він став 1789 р."8.
Можна наводити ще більше прикладів радикальних розбіжностей з Навчанням Католицької Церкви упродовж віків до ІІ Ватиканського Собору і після нього, які випливають із текстів цього Собору, але тут на це не місце і не є нашою ціллю.
Наслідки пособорової реформи були просто вражаючі. Мусимо дивитися правді в очі. Як сказав сам Папа Павло VІ 26 червня 1972 року: "Сморід диявола проник через якусь шпарку до Божої Святині" ("Der Fels" 1972/10, с. 313). Настала безприкладна криза: апостазія багатьох, криза священства, занепад монашого життя. Брак турботи про спасіння душ, дуже поверхове, рутинне католицьке життя. Занепад релігії у багатьох країнах.
Свідчення про ІІ Ватиканський Собор
Щоб остаточно зрозуміти велику шкоду, яку спричинив цей Собор своїми нововведеннями, наведемо вислови не прихильників традиційного світогляду, а свідчення самих пропагандистів модерних ідей у Церкві.
Двома великими промоторами модернізму на ІІ Ватиканському Соборі були Іво Конгар і Едвард Схіллебекс. Перший, не приховуючи своєї радості з наслідків Собору, сказав, що "Церква пережила свою мирну листопадову революцію"9, тобто прирівняв Собор до більшовицької революції 1917 р. А Едвард Схіллебекс, відомий модерніст, висловився ще виразніше, вказуючи, що Собор був ліберальним і прийняв революційні ідеї, які цілком неприпустимі в Церкві, а що найбільш вражаюче, як він сам визнає, що все це осуджували і поборювали Римські Намісники протягом усіх поколінь. Він так підтверджує новизну і неприйнятність модерної науки цього Собору і її незгідність із правдивою традиційною наукою Католицької Церкви: "ІІ Ватиканський Собор був своєрідним підтвердженням того, що робили теологи (неомодерністи - прим. ред.) перед Собором: Раннер, Чену, Конгар та інші; (...) був Собором ліберальним, який освятив нові, сучасні цінності демократії, толеранції, свободи. Всі великі ідеї американської і французьких революцій, які протягом усіх поколінь Пап були поборювані,всі демократичні цінності Собор прийняв". Більше того, далі він наводить чіткий приклад Папи Пія ХІІ, який заборонив пропагувати і навчати таку нову теологію, засудивши її своєю енциклікою Humani Generis: "Дух Humani Generis (1950), тієї енцикліки Пія ХІІ, яка засудила Le Saulchoir i Fourviere, тяжів над нами: ці школи домініканців і єзуїтів. Перед Собором всі ми були підозрювані, а Собор нас звільнив"10. Виходить, тепер можна сказати, що всі попередні Римські Намісники вчили неправди, обманювали чи залякували вірний люд? Тоді де знайти правду і кому вірити в Церкві? Отже, це неможливо, щоб постійне навчання Католицької Церкви і її найвищих пастирів було помильним, скоріше помильним є навчання самих цих уславлених модерністів-теологів Собору, і так воно насправді є.
Найсумнішим, але водночас і підтверджуючим фактом є те, що з такої "революції" в Церкві, яка відбулася на ІІ Ватиканському Соборі, найбільше раділи найзатятіші і безпосередні вороги Католицької Церкви - масони (їхня найбільша прихована мета - це знищення Католицької Церкви, про що неодноразово нагадували Папи в ХІХ і на поч. ХХ ст.), адже саме їхні ідеї були введені через Собор всередину Церкви, які Її зараз розкладають. Так, Іво Марсадон, масон високого ступеня Великої Ложі Франції, говорить: "Християни не повинні забувати, що всі дороги (всі релігії - прим. ред.) ведуть до Бога, і повинні триматися цієї відважної концепції вільності поглядів, яка - тут можна воістину говорити про революцію, що взяла початок з наших масонських лож - прекрасно розпростерлася над куполом Базиліки Св. Петра". Далі він продовжує, "Кожний масон, гідний цього імені, (...) не може чинити інакше, як тільки беззастережно радіти невідворотними наслідками Собору"11. Що можна сказати, коли за сім років з 1969-1976 70 тис. священиків і 43 тис. монаших осіб покинуло духовний стан? Та це були тільки квіточки...
Недаремно сам Папа Павло VІ, який, будучи ліберальних поглядів, можливо не бачив причини цієї кризи, проте все ж говорив досить відкрито:
"Гадалося, що після Собору в історії Церкви засвітить сонце, але замість сонця маємо хмари, бурю, темноту, шукання і непевність. Проповідуємо екуменізм, але все більше віддаляємося від себе"12.
"Церква переживає неспокійний час самокритики або, точніше кажучи, самознищення. Це нагадує несподіваний поворот, чого ніхто після цього Собору не очікував. Виглядає так, наче Церква терпить від ран, яких сама собі завдала"13.
Папа духовно відчував, звідки Церква терпить рани, хоч доглибинно цього не міг побачити. Але правда полягає в тому, що саме ІІ Ватиканський Собор, який протистоїть усій дотеперішній науці Церкви і Традиції, завдав найглибших ран правдивій Христовій Церкві за всю історію християнства.
Обов'язок вірності до кінця
Наша реакція, як тих, що тримаються традиційної науки Церкви, "малої решти вірних під хрестом Христа", переслідуваних тими, хто керує нині в модерній Церкві, не є двозначною. Ми прагнемо зберегти віру Отців Церкви, наших предків, ту віру, якої завжди упродовж віків навчала Католицька Церква. Збереження незаплямованої і незмінної ЄДИНОЇ ПРАВДИВОЇ ВІРИ, вірність Христу, Пречистій Діві Марії, всім Святим і 260 Папам є нашим священним обов'язком.
Турбота про спасіння душі - спаси свою душу, живи в стані ласки і ревності, користаючи з незмінних середників спасіння, сповідуй традиційний ідеал святості - індивідуальний, родинний, монаший та ін. Саме це означає рух Католицької Традиції: передати незмінні скарби науки і святості Католицької Церкви, рішуче відкидаючи всі облудні думки (католиків, які не хочуть боротися проти зла і помилок). Тому модерністи ненавидять Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата (а на Заході - Священиче Братство Св. Пія Х), що відстоює традиційну науку Церкви, і це є доказом того, що ми і далі є переслідуваними. На нас вішають ярлики схизматиків або лефевристів. Ця назва пішла від імені Архієпископа Марселя Лефевра, нібито він став схизматиком, що є великою неправдою, бо ним не був. Він навпаки разом із сотнями традиційних Отців, як ми згадували вище, відстоював на ІІ Ватиканському Соборі вікову науку Церкви, науку Римських Архієреїв, які ще перед Собором засудили модерні і ліберальні ідеї, що їх нині запровадили в Церкві. Лише завдяки йому в традиційних семінаріях збереглася від нищівного модерного впливу в усій Церкві і світі правдива католицька формація майбутніх священиків, які навчають тієї науки, що вчила Церква і Римські Намісники тому буквально 70 літ. Якби цей прелат не передав того, чого його самого навчали в семінарії, то ніхто певно не знав і не зорієнтувався б, що теперішня модерна наука в Церкві цілком протилежна до науки Католицької Церкви і Римських Архієреїв протягом двадцяти століть. Багато хто судить традиціоналістів, бо так йому говорять, що вони погані. Та Бог кожній людині дав розум, щоб вона могла розпізнавати, де правда, а де брехня. А це можливо тільки тоді, коли вона не має однобічного судження чи упередження, коли вона вислухає другу сторону, дізнається, що вона говорить, порівняє і аж тоді зробить висновки.
А ми будьмо певні: наука Католицької Церкви ніколи не змінюється - ні за яких обставин і ні будь-якого часу. Бо саме так нині відповідає модерне духовенство, коли йому нагадати про науку Церкви і Пап, яка була до ІІ Ватиканського Собору: зараз такий час, змінилися обставини, і ми маємо навчати так, як подає цей Собор. Це велика пастка в мисленні модерністів, в яких немає нічого постійного, а все можна змінити і пристосувати. Тому наведемо їм у відповідь ось цей факт: у травні 1953 р. на шпальтах "American Ecclesiastical Review" кардинал Оттавіані, що очолював Святий Офіціум (найвищий орган в Церкві у справах віри), засудив тих, які ігнорували незмінне навчання, вміщене в папських енцикліках, аргументуючи тим, що мало воно характер проминаючий і могло стосуватися тільки до особливих обставин, які їх викликали: "Основна помилка цих людей полягає власне у відмові прийняти повністю зброю правди і навчання Пап, поданого в минулому столітті..., що є елементом спадкоємництва католицької доктрини (навчання)". А наголосивши на присутності цієї доктрини в навчанні наступних понтифіків аж до Пія ХІІ, кард. Оттавіані закінчує: "Ці засади постійні і незмінні. Були вони актуальними і чинними в часах Інокентія ІІІ і Боніфатія VІІІ, чинними в дні понтифікату Лева ХІІІ і Пія ХІІ, який підтвердив їх в не одному документі". Тому час і обставини не можуть змінити інтерпретації текстів Намісників Христових, які засуджували ті чи інші блуди та подавали потрібні науки, як маємо поступати. Наука Церкви була святою колись, такою ж святою вона є і сьогодні, і ніхто не може сказати, що вона неправильна, грішна і її слід змінити під претекстом "поступу" чи "aggiornamento" (пристосування до світу), бо І Ватиканський Собор (1870-1871) чітко наказує: "Значення святих догматів, які завжди належить зберігати, є таке саме, що його наша свята Мати-Церква визначила раз і назавжди, і не можна ніколи віддалятися від нього під претекстом і в ім'я глибшого розуміння"14.
Тому кожен свідомий католик має відстоювати традиційну науку, відвідувати традиційну Службу Божу, користати якнайчастіше зі Святих Тайн, поглиблювати знання своєї віри і орієнтуватися в теперішньому стані Церкви, щоб уміти пояснити правду іншим, боротися за спасіння не тільки своє і своєї родини, але й ревно дбати про спасіння душ своїх ближніх.
1Ralph M. Wiltgen, Ren wpada do Tybru. Historia Soboru Watykanskiego II, Краків 2010, с. 19 та ін.
2Там же, с. 23.
3Lumen Gentium, п. 8/б.
4Проповідь до вірних Церкви в Кесарії.
5Пор. також, наприклад Лева ХІІІ, енцикліка Satis cognitum на тему єдності Церкви, Denz. 3300-3310.
6Il Segno, Місячник Міланської дієцезії, червень 1986.
7Промова Ci riesce, 6 грудня 1953 р.
8J. Ratzinger, Les Principes de la theologie catholique, ed. Tequi, 1982, с. 426.
9Andrea Mancinella, Rok 1962. Rewolucja w Kosciele, 2011, с. 121.
10Там же.
11Там же, с. 122.
12Павло VІ під час гомілії 29 червня 1972 р.
13Павло VІ, Ломбардський Колегіум, 7 грудня 1968 р.
14І Ватиканський Собор, Denz. 3020.
