Покликання... Перше наше покликання - це дар життя. Друге наше покликання - це ласка Святого Хрещення. Третє наше покликання - це покликання до стану духовного або до стану сімейного.
Перше зацікавлення до стану духовного я відчув, коли по національному радіо була передача про духовну семінарію, про ласку святого покликання і про те, що Господь Бог кличе кожного, стукає до наших сердець та чекає на кожного з нас. Але сьогоднішній світ своїми барвами та красою затьмарює шлях до Христа. У бурхливому вирі повсякдення, у перспективі здобуття вищих студій, кар'єрного росту та матеріальних дібр він звертає нас з вузької, тернистої на широку та розлогу дорогу, яка не веде до Христа.
Так само було і в моєму житті. Навчаючись у школі, перспективу майбутнього я бачив у здобутті вищої освіти. Та одного дня, почувши цю радіопередачу, змінив свою думку та погляди на майбутнє. Поволі, крок за кроком я почав ступати за Христом. При перших кроках відчув спротив та насмішки з боку ближніх. Не було людини, яка б підтримала та подала руку помочі, підказала та навчила не звертати з обраної стежки. Тверда воля і правильність вибору допомогли мені не звернути з обраного мною шляху. Прислуговуючи в церкві - уявляв себе на місці священика і завжди був впевнений, що моя мрія здійсниться. Перебуваючи в церкві, забував про все, чим манив і приваблював світ, чим жили ровесники, про що мріяли і які складали плани. Через сімейні обставини я мусив покинути навчання та йти працювати. Під час праці забував про Христа, звертав з його дороги, але рятувало й давало сили до подальшої боротьби те, що їздив на відпустове місце у Зарваницю, а також брав активну участь у пішій молодіжній прощі до цього святого місця. Випрошував і благав помочі у Матері Божої Зарваницької. Ступаючи Хресною дорогою, усвідомлював, що я якимось чином повинен допомогти Ісусові у двиганні Хреста. Марія, як любляча мати, завжди допомагала, додавала сили і наснаги у подальшій боротьбі. Христос своєю прибитою рукою благословляв мою дорогу і щасливе повернення додому. Були різні терпіння, були насмішки й наклепи, але, усвідомлюючи ласку святого покликання, годився з Божою волею і приймав усі випробування, які посилав Милосердний Отець, Люблячий Батько.
В той час Господь Бог посилає мені певне випробування, яким була повістка в армію. Досі я перебував недалеко від дому, рідних і друзів, а тепер нас розділяли кілометри. Тяжко було призвичаїтись до нового місця, людей, обставин. Єдиною розрадою була св. Вервиця, про яку я довідався таки тут, у війську. Я не знав таємниць чи спеціальних молитов, просто відмовляв "Отче наш" і "Богородице Діво". Було дуже важко, бо знову посипались насмішки: "монах", іди в монастир, тут тобі не місце. Пару раз ховали вервицю, вимагали за її повернення викуп. Не було людини, якій можна було б довіритись. Як у монастирі чи семінарії є духівник, так у війську є заступник командира з виховних питань, але він не був глибоковіруючою людиною і тому не зміг мені допомогти. В тій окрузі не було католицьких храмів, лише православні, тому не було можливості знайти розраду в якогось отця. Це, можна сказати, було мовби кінцем мого покликання, але мої молитви не були марними, вони мені додавали дуже багато сили.
Одного разу по телевізору показували іншу частину, де була своя каплиця і свій капелан. Тому я почав підносити питання про те, чому в нашій частині немає подібного. На те отримав таку відповідь: "Здесь армия, а не молильный дом, здесь парни становятся мужиками, а не бабушками с чётками". Це був ще один удар для мене, після якого я постановив за будь-яку ціну добре відслужити і таки стати священиком, щоб допомагати таким, як я, йти за голосом Христа. Через деякий час я познайомився з одним офіцером, який організував мені майже кожної неділі квиток-талон на дозвіл піти у місто, де я йшов до церкви і ззаду, клячучи, молився і просив Господа Бога, Матір Божу о силу і ласку витривання в покликанні аж до смерті. Цей офіцер, знаючи про мої наміри стати монахом або піти до семінарії, спробував допомогти мені скоріше звільнитися з війська, але ця перша спроба закінчилась невдачею, бо така була воля Божа. Я хотів вступати в семінарію і вже, можна сказати, був готовий, але це, мабуть, була не моя, не та, в якій мав навчатися. Тому, згодившись із Божими планами, я продовжив службу у війську. Після звільнення почав шукати роботу, здобував освіту. Закінчивши екстерном 10-11 класи, вступив на "оператора комп'ютерного набору" - через три місяці я вже мав середньо-спеціальну освіту, але це не було моє, бо душа прагнула чогось такого, про що я майже забув. Через фінансову сімейну кризу я поволі перестав думати про семінарію. Влаштувавшись у кулінарний цех різноробочим, я намагався стати таким, як усі: іти в ногу з часом, з модою. З'явилися компанії, кавалєрка, здавалось, що світ узяв гору наді мною. Я вступив у Комерційний коледж, завелися нові друзі. Були й такі, що мене розуміли і підтримували, а були й такі, які ніяк не могли збагнути, що я тут роблю, чому ще не пішов за Христом, чому Його відкидаю. Щоб утвердити мою віру, Господь, бачачи боротьбу в моїй душі і спокусу здобути високу посаду, посилає мені людину, якій я буду вдячний до кінця мого життя. Ця людина, жінка глибокої віри, допомогла мені у боротьбі зі світом і допомогла утвердитися в покликанні. Вона була перейнята духом Христа, вміла переконливо доводити Христову віру та її правдивість, святість Христової Церкви серед людей різних переконань. Разом ми почали відвідувати нічні чування в Соборі Матері Божої Неустанної Помочі, які організували отці-редемптористи. Також ми їздили до с. Страдч на Хресну дорогу. Попри те все я почав думати про сім'ю, будинок. Але Божа воля була іншою, бо після декількох поїдок у с. Страдч мені наснився сон. ... Я ходжу десь по великому базарі, де продають самі фігури Пресвятої Богородиці. І ось я зупинився біля однієї фігури, з якоюсь дитячою щирістю поглянув Марії у вічі і затерп від здивування, бо Марія до мене заговорила: "Що ти тут робиш? Ти маєш бути біля Мого Сина!" З переляку я пробудився з холодним потом на чолі і з великим болем і жалем на серці, ніби я образив дуже близьку мені людину. Так я вже втретє утвердився у своєму покликанні. Тут мені на допомогу знову прийшла моя знайома. Завдяки їй я пізнав Традицію, віру та молитву, якими жили наші прабатьки. Так я дізнався про Духовну семінарію, в якій тепер навчаюсь зберігати глибокі католицькі традиції.
Замислившись про минулих десять літ, я збагнув, скільки часу втрачено, що це саме та Семінарія, в якій я маю навчатися, бо були інші, та Господь Бог скерував мою стежку на шлях саме цієї спільноти. Тут я знайшов себе, тут я утверджую своє покликання, тут від отця-духівника черпаю сили до боротьби з різними спокусами світу. Як немічна людина, я також зазнаю упадків, та мене рятує Свята Сповідь і Ісус, укритий у Пресвятій Тайні Євхаристії. Він завжди терпляче вислухає, ніколи не зрадить, дасть пораду, зігріє гарячою любов'ю Свого Серця, якому я посвячений і якому належу як член Апостольства Молитви. Завдячую також заступництву Пресвятої Богородиці, в якої випрошую ласк, як для себе, так і для родини та своїх ближніх через Святу Вервицю, яка є сходинками до неба, мечем духовним проти спокус та насолодою спілкування з Богом.
Дорога українська молоде! Пишу своє послання до тих, які глибоко в серці відчувають поклик Христа, проте, керуючись думкою родини, друзів та ближніх, приглушують та відкидають цей поклик. Прошу вас замислитись над тим, що дасть вам світ, а що дасть Христос. Милосердний Отець дає нам спасіння нашої душі через Свого Сина, обіцяє щасливу вічність, яка у порівнянні з земними багатствами та принадами цієї долини сліз є ніщо, є найменшою піщинкою на дні моря. Ви шукаєте собі земних приятелів, шукаєте в них допомоги, підтримки та розради в біді, але не знаєте, що найкращим і найвірнішим другом на землі є Ісус, укритий в Кивоті, який завжди допоможе, підтримає і не зрадить. Тому, щоб зробити вирішальний крок у своєму житті, зважте всі "за" і "проти", що дає вам світ, бо набагато більше дасть вам Христос. Як лицар Найсвятіших Сердець, я щодня молюся і благаю Ісуса і Марію, щоб дали вам сили до витривання в покликанні, в доброму виборі стану.
