Серце Христове, повне любови,
Благослови нас на всякий час!
Через тиждень після свята Пресвятої Євхаристії в усій Святій Католицькій Церкві Христовій урочисто відзначається празник Найсвятішого Серця Ісусового. Надзвичайно люблять це свято вірні Святої Унійної Традиції, які величаво відзначають його по своїх парафіях. Цього року географія святкувань розширилася поза межі Яворівщини. В цей день, 22 червня, кілька автобусів з вірними з Рясного-1, Рясного-2, Янова та Шкла разом зі священиками Братства Святого Священномученика Йосафата, традиційними сестрами-монахинями ЧСВВ Провінції Божого Милосердя та питомцями Традиційної Духовної Семінарії з молитвою на устах вирушили в західному напрямку - до славного прикордонного міста Мостиська. Там у затишному місці з волі і благословення Всемогучого Бога, на пожертви відданих вірі батьків людей і їх невтомними зусиллями завершується зведення храму Святої Традиції. Цього літа з Божою поміччю здійснено накриття святині. А їхали вірні на посвячення місійного хреста перед церквою...
І подумалося: як радів би нині з нами цій події блаженної пам'яті отець Іван Процак (1931 - 1999), який у часи підпілля і на початках відродження Незалежної Української Держави здійснював духовну опіку над вірними УГКЦ в цьому місті та прилеглих до нього селах Вишеньки і Острожець. Його скромна могила - на Личаківському цвинтарі, як іти довше центральною алеєю у напрямі до поховань отців-редемптористів. На ній завжди квіти і свічки від вдячних мостищан, які не забувають сюди дороги, особливо в задушні дні. Та й як можна забути все те, що зробила для них, що засіяла в їхні душі ця дивовижна людина!
Отець Іван прийняв священичі свячення у підпіллі з рук владики Софрона Дмитерка. Щодня, щохвилини наражаючись на небезпеку, провадив душпастирську працю, не шкодуючи ні часу, ні сил. З новим піднесенням взявся до духовних трудів, коли УГКЦ вийшла з підпілля і постала Незалежна Україна. В цей час отця Івана можна було бачити на всіх громадських заходах: посвячував відновлені могили Січових Стрільців і воїнів УПА, відроджені установи "Просвіти" та інші патріотично-просвітницькі організації і заклади, днями й ночами неустанно й, здавалося, невтомно сповідав вірних, відправляв панахиди і Служби Божі... Його священича ревність викликала подив і захоплення. Але ось отець Іван став зауважувати щось нове у розпорядженнях церковної влади, відмінне від усталеного порядку в колишній підпільній рідній Церкві: обов'язкове виголошування слова "православний", скорочення Служби Божої, модерні зміни... Його сумління рішуче противилося цьому. Він не міг сказати своїм вірним, які в найтяжчі часи більшовицької окупації йшли за ним в огонь і в воду: "Колись і до вчора я відправляв так, а віднині буду відправляти по-іншому". Це означало відступити від Правди, від Бога, від себе і штовхнути людей, яких йому довірив Господь і які довіряли йому, своєму пастиреві, у прірву розчарування і зневіри. Тож отець Іван між послухом церковній владі і послухом Богові він вибрав Бога. Він продовжував вірно триматися Святої Традиції. І тоді почалися нові випробування для нього і для всіх, хто був з ним...
Отець Василь Ковпак, СБССЙ у своїй книзі "Переслідувана Традиція" на стор. 16 - 17 пише: "...переслідування - це не тільки фізичні тортури, знущання, але є ще переслідування моральні, психологічні, набагато важчі за фізичні... Перегорніть сторінки історії життя о. Івана Процака, який ревно працював на Мостищині, але тільки тому, що твердо тримався довоєнної Традиції Греко-Католицької Церкви, був зацькований, переслідуваний і вигнаний з церкви, яку підняв з руїн. Не один раз жалівся мені (як я ще був настоятелем III ЧСВВ) і іншим священикам, яку прикрість йому робить духовна влада. /.../ Отець Процак так глибоко взяв собі до серця ту страшну руйнівну ситуацію в нашій Церкві, що тяжко захворів, а врешті ще й осліп і так закінчив свою життєву мандрівку..."
Під страхом "послуху" церковній владі частина вірних відкололася від отця Івана, його почали відкрито зневажати, не впускали до церкви, здирали з нього фелон. І він опинився зовсім на вулиці, під голим небом, без святині, зі своїм поріділим стадом... Два з половиною роки відправляв Служби Божі і молився зі своїми вірними по приватних помешканнях. А потім їм надали в користування стару дерев'яну церкву Вознесіння Господнього в с. Завада на цвинтарі...
Але здоров'я отця Івана було вже помітно підірване. Цей не старий ще священик (усього 67 років) захворів на серце, дістав цукор крові... А одного пізнього зимового вечора, коли він повертався з Мостищини після виконання своїх душпастирських обов'язків, на тролейбусній зупинці у Львові до нього впритул несподівано підбігли якісь незнайомі хлопець і дівчина, мало не збивши його з ніг, і пирскнули йому в очі якоюсь пекучою рідиною... Отець довго не міг прийти до тями і ледве дістався додому. Незабаром він осліп, а в травні цього ж 1999 року покинув цей страшний, невдячний світ.
Чин похорону священика Івана Процака здійснювавв отець Василь Ковпак. Після всього до нього приступили осиротілі мостищани, плакали й у розпачі питалися: "Як нам тепер бути, що нам робити, скажіть? Куди йти?" А потім вони розбрелися хто куди: одні до модерністів (аби поближче до дому), інші до василіанських церков, а значна частина вірних прихилилася до отця Василя... Їх могло бути й більше, але саме тоді розпочалося паплюження й очорнення Святої Традиції і її провідника, тож людям важко було зорієнтуватися...
Так, надзвичайно радів би разом з нами цього дня блаженної пам'яті отець Іван! Напередодні перед новозведеною церквою було встановлено великий дубовий трираменний хрест. Вісім священиків Братства Святого Священномученика Йосафата на чолі з його Генеральним настоятелем отцем Василем Ковпаком здійснили чин водосвяття, відбулося посвячення хреста. Перед великим чудовим престолом Найсвятішого Серця Ісуса, який весь потопав у квітах, ось-ось мала розпочатися урочиста Свята відпустова Літургія. Вірні спокійно сповідалися під мурами церкви. І раптом - зненацька злива, вдарив грім, сліпуча блискавка, як вогняний меч, розтяла небо пополам і врізалася сторчма у землю! Мовби вклонилася престолу, на якому палало Серце Володаря всіх світів. Отець Василь розпорядився перенести престіл до храму. Видно, так захотів Бог: щоб Його Син Христос завітав цього дня до самої хоч ще не добудованої святині, щоб саме в ній була принесена Найсвятіша Жертва. Спочатку ніяково, тривожно й незатишно було в недобудованому, неоздобленому храмі серед суцільних дощок і риштування... Буря надворі не вщухала, але поволі її стали заглушувати своїм співом натхненні голоси присутніх на Святій Літургії. Всі вслухалися в слова Святого Євангелія, вбираючи серцем його незбориму, найвищу Правду...
Щиро, проникливо й довірливо звертався отець Василь до присутніх. Чесно й вичерпно розповів про Святу Унійну Традицію (адже в храмі було чимало людей, які вперше чули Традиційну Службу Божу), її постулати і принципи. Наголосив на прикметах і достоїнствах Найсвятішого Ісусового Серця, найголовніші з яких - любов і милосердя. Не забув згадати і про блаженної пам'яті отця Івана Процака, відзначивши, що його колишній вихованець Стефан Рожак, виходець із недалекого села Годині, - нині традиційний священик Братства Святого Священномученика Йосафата. Звідси ж, з їхнього містечка, з побожної працьовитої католицької сім'ї походить і традиційна сестра-монахиня ЧСВВ Провінції Божого Милосердя Марія-Фаустина Куп'як.
Святе Причастя вірні приймали в особливій атмосфері - в сутінках храму, який дихав таємничістю і надією. Хтось пізніше сказав: "Як гарно було - мов колись у підпіллі..."
А коли заспівали Молебень до Найсвятішого Серця Ісусового - зраділо небо, заясніла далеч, обрій став лагідним і приязним - одне слово, розпогодилося. І тоді рясненське Братство попливло в процесії навколо церкви ряснотою своїх білосніжних фан. А на завершення урочистостей вірні і всі гості, присутні на святі, отримали благословення Найсвятішими Тайнами у монстранції і уділення відпусту.
Дякуємо Тобі, Найсвятіше Серце Ісуса, за такий сповнений духовного тепла і радості день! Провадь нас на всіх стежках нашого життя! Ми любимо Тебе, ми хочемо славити Тебе, допоки нашого життя тут, на землі, і завжди у вічності!
ВІД РЕДАКЦІЇ. Відтепер традиційні відправи в Мостиськах здійснюються регулярно (вул. Загороди, біля поліклініки). Вервичка - 8:30. Свята Літургія - 9:00.
А крім того, не забуваймо: традиційна святиня УГКЦ в Мостиськах для завершення будівництва потребує ще багато наших щирих молитов і матеріальних пожертв!
