Греко-католики в умовах повоєнної ліквідації УГКЦ на Галичині

Серед церковних і політичних чинників, якими деякі священики мотивували своє небажання "возз'єднуватися", був і страх втратити авторитет серед вірних. Зокрема о. Володимир Ковальський з Львівщи­ни боявся, що парафіяни виженуть його з церкви за зміну релігії.

З іншої сторони, приховування частиною духовенства факту сво­го возз'єднання, показує, що страх перед реакцією населення був біль­шим, ніж просто риторичною фор­мулою у діалозі з владою. 1959 р. - через 13 років після офіцій­ної ліквідації УГКЦ - о. Бемко із с. Брюховичі Львівської області зізна­вся, що має вплив на вірних лише тому, що нічого не говорить їм про "православ'є". Звернення ОУН до українців греко-католиків із за­кликом не переходити на російське православ'я датується літом 1945 року. Оунівці вважали, що перехід до РПЦ "буде насильницьким націо­нальним об'єднанням" українського народу з московським, що веде до ліквідації українства шляхом денаціоналізації і русифікації. Націоналіс­ти сприймали "возз'єднання" як акт конфесійної та національної зради, а підписаних священиків таврували за те, що вони "в ім'я земного страху перед енкаведівським злодієм і роз­бійником, в ім'я руського спокою і теплої посади продають себе, віру Церкви і народу". Подекуди оунів­ці вдавалися і до фізичної розправи над "підписаними" священиками. Ці акти терору суттєво не вплинули на хід "возз'єднання" компартії.

Одним із можливих пояснень слабкого опору населення насиль­ницькій православізації може бути недостатній рівень ознайомлення греко-католицького духовенства і вірних з деталями возз'єднання.

У липні 1945 р. у листі до Г. Кар­пова зазначалося, "що возз'єднання ГКЦ з РПЦ треба в основному завершити до того моменту, коли уніатам стане відомо, що Ініціативна група і прихильне до неї духовенство відлу­чене Папою".

Оскільки мова йде здебільшого про сільське населення, то залеж­но від рівня грамотності основни­ми джерелами інформації для нього були не публікації у пресі або лис­тівки, а повідомлення від священика або чутки. Греко-католицькі свяще­ники мали великий авторитет серед вірних, тому останні покладалися на них у справі возз'єднання.

На думку підпільної монахи­ні Марії Дикої, люди перейшли на православ'я, "бо їхні священики пе­рейшли", додаючи: "Вони не знали, що роблять, а священики знали".

Очевидно, більшості мирянам бракувало розуміння конфесійних відмінностей між греко-католицькою і православною вірою. Наприклад, підпільна греко-католичка Анна Майданівська так пояснює, чому тривалий час відвідувала православ­ний храм: "Я не знала, я думала, що то все Католицька Церква, така, як є. Мама не вчили того, що то є така і така. Була Церква одна, і до неї ходили". Якщо священик не зізнався у своєму переході на православ'я, то парафіяни могли й не помітити змін, адже ходили вони до тієї ж церкви, де правив той самий священик, а об­ряд спочатку залишався незмінним.

Загалом більшість греко- католиків і далі відвідували свої хра­ми. Підпільна греко-католичка Мар­та Малкош зазначає: "Тому що наші люди, особливо із Західної України, були інакше виховані, вони дотри­мувалися своїх традицій, своєї віри. Мимо того, що вони ходили до пра­вославної церкви, але вони казали: "Ми ходимо, бо то наша церква. Ми її збудували. То є наша церква, і ми ходимо до неї".

Зі слів о. Михайла Косила, його односельчани казали: "А що нам священик. Нам щоб тільки Служба проводилася. Хай не тільки Папу не згадує, а хай Патріарха згадує, а хай навіть і чорта згадує, нам церква по­трібна". Сучасні християни так само трактують своє практивування віри. Їм неважливо, до якої Церкви ходи­ти: чи вона католицька, чи право­славна, Московського чи Київського патріархату, а може навіть протес­танська. Вони кажуть: "Бог один, а якої віри - немає значення". Тут у відповідь їм згадаймо святого апос­тола Павла, який вчив: "Один Бог і одна віра", чи святого Августина: "Де Петро - там Цеква", тобто тіль­ки Католицька Церква є правдивою.

Як зазначає з цього приводу до­слідниця Наталія Шліхта, представ­ники літургійної Церкви не могли уявити свого релігійного життя без регулярного відвідування Літургії, а тому практика відвідування після 1946 р. греко-католиками право­славних храмів була доволі пошире­ною.

Відповідно відсоток мирян, які перестали відвідувати православ­ні храми, був відносно невеликим. Деякі греко-католики покидали свої парафії незалежно від позиції свя­щеника. Наприклад у с. Родатичах Городоцького району Львівської об­ласті, де священик не повідомив про зміну юрисдикції, близько десяти родин перестали відвідувати храми, коли з церкви зникли католицькі образи. Подібно батьки о. Михайла Косила з Івано-Франківщини разом з іншими парафіянами відійшли від церкви, коли внаслідок зміни звич­них обрядів московськими зрозумі­ли, що "священики-зрадники".

Сестра Ангелина Чайка згадує, як докоряла священику за перехід у РПЦ: "Отче, що ж ви зробили? Я Вас не вчу, отче, але так від щирого сер­ця хочу, щоб Ви були там, де я - в Небі, а не деінде". Подібні вислов­лювання свідчать, що багатьом мирянам було притаманне трактування "возз'єднання", як зради своєї віри і втрати спасіння.

Однак найбільше опір возз'єднанню чинили громади, де священик не підписався і зазда­легідь повідомив парафіянам про загрозу "оправославлення". Таку думку висловлює о. Павло Менде­люк: "Де був ревний пастир, де був ревний священик, де він ревно проповідував народові, де народ був утверджений у правдивій като­лицькій вірі, священика заарешту­вали, церкву замкнули, а люди православного попа ніколи не пустили до села, бо мали фундамент віри". Подібно сестра Мокрина Шевчук за­значає, що майже ніхто з мешканців її села, де священик не возз'єднався, не відвідував православного храму в сусідньому селі.

У серпні 1945 р. о. Лаврентій Шкрепко у м. Чортків Тернопільської області під час проповіді попередив вірних про можливий тиск і наголо­сив на необхідності зберігати віру. Після Літургії у вужчому колі він ска­зав парафіянам, що греко-католикам не можна брати участь у православ­них богослужіннях чи хрестити дітей у православного священика, і що церковне право дозволяє батькам хрестити дитину при свідках.

Отець Остап Стернюх із с. Рад­ча Лисецького району Станиславів­ської області відмовився перейти на православ'я і закликав до цього ві­рних. Після його арешту й до за­криття церкви 1950 р. парафіяни відспівували Утреню, Вечірню, навіть недільну Літургію без свя­щеника.

Надзвичайно важливу роль у формуванні опору мирян возз'єднанню відігравало духо­венство й чернецтво греко-католицьких монастирів. Вони по­ширювали звернення до вірних, де вказували, що приєднані до Ініціативної групи священики не мають "Божої сили", а також про­вадили усну агітацію по селах.

Зі звіту уповноваженого РСРПЦ А. Вишневського випливає, що на кінець 1946 р. населення Львів­ської області практично не реагу­вало на возз'єднання за винятком деяких сіл Жовківського району з огляду на близьке розташування монастиря отців-василіян.

На території Станиславівської області центром найбільшого опо­ру возз'єднанню став василіанський монастир у с. Гошів Боле­хівського району.

Отці, яких було заарештова­но під час ліквідації монастиря у березні 1950 р., після повернення із заслання регулярно провадили підпільні греко-католицькі бого­служіння.

Загалом на 1954 р. на Львів­щині нараховувалося 30 громад, де частина вірних не приймали "підписаних" священиків і самі провадили богослужіння, та 29 невозз'єднаних громад у Станиславівській області. Хоча їх кіль­кість є незначною, саме ці гро­мади стали "сферою підпільної діяльної "невозз'єднаних" свяще­ників", які повернулися з ГУЛАГу до Галичини в середині 1950 р.

Галичина вбачала у насиль­ницькій ліквідації УГКЦ намагання влади радянізувати Західну Укра­їну, ставилася до возз'єднання здебільшого негативно. Через брак інформації про суть акції, слабке розуміння конфесійних відмінностей між УГКЦ і РПЦ, возз'єднання парафіяльного священика і прив'язаність населення до літургійного життя більшість громад формально перейшла у лоно РПЦ. Незначна група мирян, на яку впли­нули пояснення "невозз'єднаного" духовенства і чернецтва та риторика ОУН, відмовилися від возз'єднання і стали осередком підпільної Церкви.

Без жодного сумніву, найбіль­шого удару українській духовності завдала московська Церква через нищення УГКЦ за допомогою радян­ської влади. Прикриваючись рішен­ням Львівського "псевдособору", опираючись на радянську репре­сивну машину, Москва взяла курс на нищення української нації через нищення УГКЦ.

Ліквідатори передбачали все до найменших дрібниць. Заарештовано ієрархію, митрополита, єпископів, сподіваючись, що заберуть пастиря і розбіжаться вівці. Фізично пастирів усунуто, але їхній духовний провід над паствою не перервався. Воро­ги Церкви не взяли до уваги слів Христа: "Ворота пекельні її не по­долають" (Мт. 16, 18). Митрополит Андрей Шептицький перед своєю смертю провістив цілковите знищен­ня УГКЦ в Україні та її відродження у майбутньому.

Ще до початку репресій влади­ки усвідомлювали, що їм потрібно подбати про наступників. Для того, щоб Церква взагалі не залишалася без ієрархів, їх висвячували таємно. Незадовго до свого арешту митропо­лит Йосип Сліпий іменував чотирьох екзархів, бо й єпископа Будку і Чер­нецького було ув'язнено разом з ним 11 квітня 1945 р. Так архимандрит Климентій Шептицький виконував свої обов'язки до арешту в червні 1947 р. Віце-провінціал Йосиф де Вохт керував архиєпархією до груд­ня 1948 р., коли був змушений ви­їхати в Бельгію. Перед виїздом він передав свої обов'язки управителю отцеві-редемтористу Іванові Зати­ку, якого незабаром арештували і в 1950 р. засудили до заслання на Сибір, де він помер у 1956 р. Відпо­відальність за керівництво Церквою взяв на себе о. Микола Хмільовий - глава підпільної Греко-Католицької Церкви. До свого арешту в 1949 р. він переховувався в уцілілих жіно­чих монастирях та користувався за­хистом націоналістичного підпілля.

У Станиславові єпископ Григорій Хомишин до свого арешту підготу­вав і залишив після себе заміну. Він висвятив на підпільних єпископів-помічників о. Семеона Лукача, о. Степана Вапровича, о. Івана Сле­зюка (всі вони були єпархіальними священиками, викладали в Станис­лавівській духовній семінарії). Гене­ральним вікарієм владика Хомишин призначив настоятеля монастиря ЧСВВ о. Григорія Балагурка. Єпис­коп Григорій був заарештований ще у 1945 р. за організацію нелегаль­них контактів з Ватиканом.

Подібна ситуація спостерігалася в Мукачівській єпархії. Після прихо­ду радянських військ на Закарпат­тя, Владика Теодор Ромжа, щоб не перервалася лінія єпископів, висвя­тив єпископа-помічника Олександра Хіру, а сам згодом 1949 р. був за­арештований.

Отже, 1940-1950 рр. були най­важчим періодом діяльності УГКЦ. Легальна структура Церкви була по­вністю зруйнована.

Живий приклад жертвенного му­чеництва вищезгаданих ієрархів, те­пер проголошених блаженними, за­безпечив стійкість для сотень і тисяч підпільних душпастирів й вірних.

Католицька Церква не тіль­ки проповідувала Євангеліє, але й жила ним. Жити Євангелієм означає страждати за нього.

Святий Йоан Золотоустий гово­рить: "На Церкву не перестають на­падати, а вона перемагає. Чим силь­ніше на неї нападають, тим більше вона росте. Хвилі розбиваються, а скеля стоїть непорушно. Хто напа­дає на Церкву, той погубить само­го себе, а Церква стане ще сильні­шою. Хто її атакує, той руйнує власні сили".

Підготував
о. Богдан Турчиняк, СБССЙ