«Вибрані не кланяються зраді…»

Нововисвячений о. Андрій Михаліха

Нововисвячений о. Андрій Михаліха

"Пам'ятайте про наставників ваших, які
звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно
на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру"
(Євр.13,7)

Народився о. Андрій Михалі­ха 10 липня 1886 року в с. Острів, Ярославського повіту на території сучасної Польщі в селянській сім'ї Михайла Михаліхи та Юстини з Кен­дзерських. Крім нього, були ще мо­лодші діти - брат Іван і сестра Марія. Згодом сестра вийшла заміж і зміни­ла своє прізвище на Романець.

Переписую з татового власно­ручного записника від 25.07.1958 року в м. Осінник Кемеровської обл. (Західний Сибір, Росія), куди тата після відбуття покарання направили до нас, вивезених дочок. На жаль, мама померла 16.06.1948 року, а тата відправили до нас на спецпосе­лення 15.11.1954 року.

Ось які спогади про ці події є у записнику батька:

"Село Острів Ярославського по­віту (Польща) - це моє родинне село, де я народився 10.07.1886 року, а 18.07 цього року там же у згаданій греко-католицькій Церкві св. слав­ного Великомученика, Побідоносця і Чудотворця Георгія (Юрія), патрона Греко-Католицької Церкви, охрес­тив мене і миропомазав старенький парох о. Андрій Правецький. Він був тоді стареньким, хворим і тому хрес­тив мене і миропомазав у приход­стві. А оскільки відчував свою пе­редчасну смерть, то попросив мого батька про згоду охрестити мене своїм іменем Андрій, замість Петро, як хотів батько на честь свого діда Петра, а також тому, що народився я перед празником Святих Апостолів Петра і Павла.

17 липня у церковнім календа­рі є днем св. Андрія, тому єпископ Критський є для мене патроном пер­шим, а другий мій патрон - св. Ан­дрій Первозванний".

У записнику тато чомусь не запи­сав, але в розмові з нами згадував, що о. Правецький дідусеві Михайлу говорив: "Хотів би, щоб він був свя­щеником". Дідуньо Михайло, знаємо від тата, про слова о. Правецького не розповідав нікому, бо розумів, що вони є бідними людьми і вивчити сина на священика не в змозі. Але, як бачимо, при Божій помочі здійснилися слова-бажання о. Правець­кого: Андрійко став о. Андрієм.

Отець Андрій - парох в с. Шкло

Згодом після праці на парохії в с. Немирів Яворівського району 14 жовтня 1926 року о. Андрій був при­значений парохом у с. Шкло Яворів­ського району.

Якщо ж бути точнішим, то, за словами історика Василя Лаби, отець Михаліха "послідовно служив у парафіях Себечів, Сурохів, Полки­ні, Старий Кропивник та Немирів".

Першочерговим завданням на новій парохії було створення хору. Знаю з розповіді рідних, а згодом і сама це бачила, що тато багато часу приділяв підготовці церковного хору. Молоді хлопці і дівчата, а та­кож старші чоловіки та жінки, один, а навіть і два рази на тиждень зустрі­чались у нас вдома, на плебанії, або в церкві, де батько навчав їх цер­ковного співу. Так тривало декілька років. Але згодом функцію керівника хору перейняв на себе місцевий ди­пломований диригент Василь Варе­ниця. І тато бав дуже задоволений його роботою.

Дуже важливим для успішного функціонування парохії стало те, що в нашому селі жили сестри Служеб­ниці, які здійснювали серйозну ви­ховну роботу з дітьми 3-7 років, а також підтримували порядок у церк­ві. Їхня праця мала велике значення для села, бо ці сестри ставали поміч­ницями для населення в духовному вихованні. Люди часто звертались до них за підтримкою, і нікому вони не відмовляли.

Організовані о. Андрієм та се­страми Служебницями діти декіль­ка разів протягом року виступали з концертами. За зібрані на таких дій­ствах кошти дітям із бідніших сімей купували дещо з одягу, іграшки, а решту "артистів" пригощали соло­дощами. Тим же дітям із бідніших сімей віддавали і увесь наш одяг, з якого ми повиростали.

Звичайно, о. Андрій дуже ціну­вав присутність сестер у селі і завжди віддячував їм усім, чим міг: чи кіньми поле їм зорав, чи ще надавав якусь іншу допомогу. А також ста­вився до сестер як до членів сім'ї: ділив з ними і хліб з парастасів, і паски з Великодніх свят.

Медичного обслуговування у селі в цей час не було. Тепер диву­юсь, як так могли жити люди. Тому першу допомогу люди отримували у свого священика та сестер Служеб­ниць. Пам'ятаю, що на той час із ме­дикаментів були лише йод та вата, з чим в основному й доводилось татові брати на себе обов'язки лікаря. Але, як казали люди, "після єгомосцевих рук скоро рана засихає".

Життя отця Андрія і його сім'ї у селі Шклі легким назвати не можна, бо син отця, а наш братик Василько 1922 р. н. був важкохворим: мав за­палення суглобів. Спочатку хворо­ба то загострювалась, то тимчасово послаблювалась. Але так тривало 5 років, за які недуга прогресувала, і наслідком її став інвалідний візок.

Хочу трохи більше розповісти про Василька, бо, як на свій вік, то була дуже побожна і добра дити­на. У ті часи, як і тепер зрештою, ходили бідні милостиню просити. А мав наш братик назбирані гроші з іменин, уродин від гостей "на со­лодке". Коли ж він почув, що бідні прийшли, то віддав свою скарбнич­ку на книжки для убогих. Та хворо­ба загострилася, і в тяжких болях 13-річний Василько помер у день і годину свого народження: 27 липня 1935 року. Навіть перед смертю не думав лише про себе. Відчував, що вмирати буде, і для того, щоб мама не бачила його кончини, попросив її принести води, а коли та вийшла, то звернувся до улюбленого всіма нами вуйка Миколи, маминого бра­та, з проханням перехрестити його, бо сам не міг, адже руками й ногами майже не володів, а також просив, щоб не плакали за ним, бо він у небі буде щасливим і боліти його вже ні­чого більше не буде. Отак і помер, поки мати воду принесла.

Поховали Василька, за його ж проханням, біля діда Михайла, який незадовго до того також помер від легеневої хвороби.

Та горе не тільки у нас лише було. У селі померла мати двох близ­нюків. Сестричка і братик залишили­ся з бабусею, бо їхній батько помер ще раніше. Хлопчик Біць Петруньо виділявся ремісничими вміннями. Наш тато, коли зауважив ці здібнос­ті, взяв хлопця під свою опіку і запи­сав у Яворівську ремісничу школу на 3-річне навчання. Петруньо швидко влився у нашу сім'ю, в Яворові жив у нашої бабусі Євгенії Двуліт із трьома нашими сестричками: Марією, Оле­ною, Оксаною і двома братиками: Іванком та Миколою. Від нас усіх він був старшим, тому найбільше зна­ходив спільну мову з Іванком, який серед нас там був найстаршим, а від Петруня - на кілька років молодшим. Не забував Петро, звичайно, і свою бабусю з сестричкою. Приїжджаючи на канікули, провідував їх, гостин­цями пригощав.

Петруньо виявився вдячним си­ном. Після закінчення ремісничої школи поставив кам'яні надгробки на могилах дідуся Михайла та бра­тика Василька.

Патріотичне виховання

Важливим для отця Андрія було виховання в дітей не лише рис духовності, релігійності, а й патріотиз­му. Вже змалку тато прищеплював нам любов до свого народу, до Укра­їни. Правда, це зовсім не подобалось польській владі. Тому в 1937 році був заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі наш стар­ший брат Іванко. Покарання він від­бував у Бялистоку. В цьому ж році, ще перед війною, була заарешто­вана наша сестра Марія (в майбут­ньому - дружина політв'язня Линди Остапа) за вшанування могил загиблих Січових Стрільців. Її також за­судили на 3 роки позбавлення волі, а відбувала вона покарання в Пере­мишлі. Але терміни покарання брат із сестрою не відбули до кінця, бо у вересні того ж року Західна Україна була приєднана до УРСР, і всі поль­ські політв'язні-українці були амніс­товані. Марія та Іван щасливо по­вернулися додому.

Був у селі хлопець із бідної сім'ї - Михацько Василь, якого прозивали Дзіньом. Він рано осиротів. І почали ширитись чутки у селі, що він може "зійти на злу дорогу". Коли ці чутки дійшли до нашого тата отця Андрія, він запропонував своєму синові, вже сформованому патріотові Іван­ку, заприятелювати з ним. За дея­кий час юнаки в Перемишлі стали політв'язнями.

Згадує про ці арешти і Василь Лаба у своїй "Історії села Шкло. Від найдавніших часів до 1932 року". Ось як він про це пише: "На початку серпня 1938 року поліція робила об­шук в пароха о. Михаліхи та арештувала його 20-річного сина Івана, який закінчив гімназію. Через кілька днів його випустили. 18 серпня 1938 року поліція знову проводила в селі обшуки. При цьому були арешто­вані Іван Гнилюх та Ілько Гриник, а наступного дня Іван Михаліха та Василь Мехацко. Причиною обшуку була діяльність ОУН. Очевидно, що вона мала свої клітини в селі".

Друга світова війна відразу ж за­брала в нас іншого члена сім'ї - мо­білізували в армію Петруня. Він так і не повернувся додому, пропав без­вісти. Вічна йому пам'ять.

Крім Петруня, наші батьки до 1939 року доглядали, одягали й го­дували ще одного хлопця з бідної сім'ї - Козака Івана (кличка в ньо­го була "Бідний"). Хоча служіння бідним отця Андрія і його дружини, а нашої мами Атаназії, опікою цих хлопців не обмежувалось. У День Святого Миколая найбільш необхідні речі в подарунок отримували й інші: чи то сироти, чи просто потребуючі люди. Це і сім'я Хоміків, і сім'я Стад­ників.

Дружина отця Андрія, а наша мати, мала таку ж потребу служін­ня ближнім, як і її чоловік. У неї був один принцип: жінок-помічниць, кухарок наймала лише з фізични­ми вадами, бо розуміла, що таких ніхто не прийме до себе. Але розраховувалася з ними, як із фізично здоровими. Серед таких жінок була одна мешканка с. Верблян, її звали Маруня. Вона була інвалідом, тому ні води з колодязя, ні видоєного моло­ка зі стайні не могла сама принести. Вона доїла корову, а занести молоко ми вже і самі могли. Була ще така Когут Зося, що також калікою наро­дилася.

Ще за тимчасового пануван­ня німців тато подарував одній єврейській родині у Шклі (прізвища їх уже не пам'ятаю) дійну корову, щоб ті могли прогодувати дітей. Та не довелось їм довго користуватись татовим дарунком, оскільки при­йшли фашисти і забрали всю роди­ну. Правда, той єврей навіть у таку важку для нього хвилину виявився порядною людиною: як побачив, що до нього прямують німці, відв'язав корову, щоб та повернулася до сво­го попереднього господаря.

У 1941-1942 роках на Яворівщи­ні поширювалась епідемія плямис­того тифу. Не обминула ця хвороба і нашу сім'ю. Захворіли тато, мама, сестра Оленка, я і бабця, котра так і не одужала (в 1942 році померла на Різдво). Мати у цей час була настіль­ки хвора, що лежала, втрачаючи час від часу свідомість, протягом місяця. А коли одужала і прийшла до тями, то дуже важко перенесла звістку про смерть бабці, своєї матері.

У час епідемії тифу в Шклі ліку­вали два лікарі-євреї: Ратнер і Гель­берг зі Львова. У період винищення німцями євреїв отець Андрій Ми­халіха переховував Ратнера у себе вдома. Про це знали наші батьки, брат Іванко та старші сестри, а нам, молодшим, які в цей час вчилися в Яворові, цього знати, як вважали батьки, не було потрібно. У нас на плебанії була кімната, в якій ніхто не жив. Була вона складом для старих меблів і речей. Саме в тій кімнаті і проживав у тяжких умовах лікар. Та і його лихо не обминуло. Від брата Іванка він дізнався, що його (Ратне­рева) дружина, побачивши, що в її будинок прямує гестапо, покінчила життя самогубством - вискочила з вікна. Тепер сенсу для перехову­вання лікар не бачив, а тим більше наражати нас на небезпеку. Брат Іванко роздобув для лікаря фіктив­ний документ, і той пішов. Казав, що спробує перейти у Варшаву, де мав добрих знайомих. Іванко супроводжував лікаря до Краковця. Зго­дом тато отримав від Ратнера листа з Варшави, в якому той повідомляв, що в нього все добре.

У той же день, коли брат про­воджав лікаря Ратнера, у нас вдо­ма був гестапівський обшук. Нічого не знайшли, але забрали тата, двох синів (Миколу та Ізидора) і двох односельчан, які в цей час вимітали з комина сажу. Німці не звертали ува­ги ні на те, що перед ними вже не молодий чоловік (отцеві було тоді 57 років), ні на те, що він свяще­ник, а знущалися з нього, змушу­ючи до повного виснаження бігати навколо клумби. Та коли з'явився брат Іванко, то всіх заарештованих у нас в хаті відпустили, залишивши Іванка. І це сталось тільки тому, що старший з гестапо був тимчасово відсутній, а його заступник виявив­ся людянішим. Іванкові ж довелось нелегко. Вночі "людяніший заступ­ник" привіз його, щоб попрощатися, і до 1945 року ми вважали нашого старшого брата без вісті пропавшим. Але у 1945 році, коли німці капіту­лювали, людей було звільнено з ні­мецьких тюрем і концтаборів. Однак Іванко відразу повернутися додому не зміг, бо ще були на цій території війська німців, що переховувались. Як він сам розказував, переховував­ся у стайні однієї німкені, не знаючи, що її чоловік - гестапівець. Одного разу, коли та німкеня принесла їсти свині, брат не стримався і почав їсти при ній з корита, бо був дуже голо­дний. По одежі та жінка зрозуміла, що перед нею "привид людини" із "зони полосатих", тобто з концта­бору, і змилосердилася над знедо­леним в'язнем. Сказала, що прине­се те, що "Богом призначене людині їсти", і одежу свого чоловіка. А потім скерувала його до надійних старих німкень, які допомогли братові щас­ливо повернутися додому.

Але тут одна пошесть відступи­ла, а друга нахлинула: радянська влада старшого сина отця Андрія також сприйняли за ворога. На вантажній машині його разом із ба­гатьма такими ж, як він, повезли до Львова. Це було нове терпіння для сім'ї отця Андрія. На другий день найстарша сестра Марія, що потім стала Линдою, пішла пішки до Льво­ва, щоб довідатись про долю брата Іванка (бо транспорту не було). Але брата не знайшла. Хлопці, що були заарештовані разом з ним, розказа­ли, що в Янівському лісі Іванко і ще один із в'язнів попросили зійти з ма­шини по потребі і не повернулися. А ще до її повернення у нас були пред­ставники НКВД, але ні про Іванка, ні про щось інше конкретне не питали.

Львівський псевдо собор

Весною 1946 року був склика­ний "Львівський собор", а невдовзі "Собор священиків Яворівського ра­йону" в м. Яворові у присутності ду­ховенства зі Львова, о. Костельника і цивільного державного представ­ництва зі Львова. Отець Костельник виступав, агітуючи за прийняття московського православ'я. Цю агі­тацію наші священики вислухали мовчки. А потім тато, отець Андрій Михаліха, попросив слова. Він звер­нувся до о. Костельника так:

- Якщо б ваші слова почув митрополит Андрей Шептицький, то пе­ревернувся б у гробі!

Після татових слів львівський цивільний представник сказав:

- Ти вже сьогодні можеш іти бити каміння на дорозі!

- У мене є дорослі діти, - від­повів отець Андрій, - і до того не допустять, мене утримають. Отці, прошу вас, звільніть зал і вийдіть за мною. Слава Ісусу Христу!

Та, на превеликий жаль, отець Андрій вийшов сам. У коридорі і на вулиці коло цього приміщення було багато присутніх яворівчан. Вони оплесками зустрічали тата, який так по-геройськи захищав свою Церкву.

Але тогочасна безбожна влада не залишила цього поза увагою - 21 жовтня 1946 року о. Андрія Михалі­ху заарештували, хоча в докумен­ті чомусь написано 25.06.1946 р. Зробили на плебанії ревізію (а були це вже тільки кухня і кімната). Так нас обмежили житловою площею. А жили там тато, мама, доньки Олена, Дарія, Ірина та сини Ізидор і хворий Микола. Після цього забрали отця в Яворів для написання протоколу, а потім "чорним вороном" відправи­ли до Львова у тюрму на Лонцького. Згодом - військовий трибунал (стат­тя 54-3 та 54-10 ч.І ККУРСР) до 10 років ВТТ, конфіскація майна і 5 ро­ків позбавлення прав.

Заслання

Місця позбавлення волі: Львів (Лонцького); Золочів; Підкамінь; Броди; Табір Донбасу - Ясинувата, Сталінська обл., Ольгинський р-н.; Єленівські кар'єри; Ємельчино, Ма­ріїнськ Кемеровської обл.; а тоді - Осінники Кемеровської обл. до нас, трьох його дочок, на спецпоселення (15.11.1954 р.).

Ще до татового арешту у 1945 році представники радянської вла­ди мобілізували в трудармію на­шого брата Миколу (1924 р. н.), не звертаючи уваги на те, що він саме хворів на важку інфекційну хворобу. Через рік, у 1946 році, Микола по­вернувся додому в критичному стані здоров'я і довго лікувався у Яворові та у Львові.

А в травні 1947 року заарешту­вали нашого наймолодшого брата Ізидора (1929 р. н.) з групою то­варишів, учнями 10-го класу, у м. Львові (там він навчався). Судовий вирок - 25 років позбавлення волі і заслання у Воркуту.

Цього ж року, 22 жовтня, вивезли і маму (1892 р. н.) з трьома дочками: Оленою (1917 р. н.), Дарією (1926 р. н.), Іриною (1927 р. н). Мати і без цього мала слабке здоров'я. Через 8 місяців у м. Осінники Кемеровської обл. вона померла.

Брат Микола, що служив у тру­дармії під час вивезення майже всієї його сім'ї, на знак "вдячності" ви­везений не був. Але на другий день після нашого вивезення його з висо­кою температурою виписали зі ста­ціонарного лікування. Можна лише уявити собі самопочуття хворої лю­дини, котра в один день втратила всіх найрідніших! Отак брат Мико­ла опинився на вулиці без даху над головою, ще й до того - хворий та самотній. При Божій помочі він ледь добрався до Моршина, до найстар­шої сестри Марії Линди, котра жила з маленькою донечкою Марічкою і своєю свекрухою Линдою Розалією, а її чоловік Линда Остап, курінний командир-сотник УПА, загинув у 1944 році під час боїв у Карпатах (у "Чорному лісі"). 3 Линдою Остапом загинув і другий зять отця Андрія - Володимир Козак (член штабу ВО), чоловік сестри Оксани. Вона з си­ночком Зиновієм після цього сталого місця проживання не мала, тому що боялась, щоб її, як і родину, не за­арештували.

Життя на засланні

Обставини життя виселених лю­дей були вкрай важкі. Під одним дахом на триповерхових нарах, з однією кухонною плитою (3 метри довжиною) жило 300 осіб різного віку, різного стану здоров'я, тільки доля була однакова "ворогів" наро­ду", більшовицького шовінізму.

Честь і слава парохіянам церкви села Шкло за те, що в такий скрут­ний як матеріально, так і політич­но час не забули свого потерпілого священика отця Андрія. Організаці­єю підтримки татові зайнялися паро­хіяни Кужик Іван та Стень Мар'ян. Зібрані "лепти із важко заробленого хліба" висилали татові на заслання.

Ще наш дідусь, отець Ілярій Дву­літ, перед своєю смертю передбачив такі події. Він казав до мами, якій тоді було 18 років: "Ти, донечко, бу­деш похована далеко від рідної землі". А своєму синові Миколі Двулітові казав таке: "Своїми здібностями ко­ристуватися не зможеш - такі при­йдуть часи". Сталося так насправді.

Серед "болота комунізму" та­кож були порядні люди. І одним із таких виявився начальник табору в Марійську. Перед звільненням на волю начальник викликав до себе тата і просив чесно признатися, за що той сидить такий тривалий тер­мін. Батько відповів відверто: "Нас заарештували тільки за те, що ми не підписали, не змінили своєї віри, залишились вірними Греко-Католицькій Церкві. Але цій атеїс­тичній владі не важливо було, до якої церкви ходитиме людина. Голо­вне - щоб "віру знищити". Говорив це тато начальникові табору "на свій страх і ризик". Але така відпо­відь начальникові сподобалась. На знак вдячності за таку відвертість, а ще, напевно, тому, що сам був того ж переконання, видав всім 12-тьом священикам, що були в його таборі, невживаний одяг. А людина, що ви­давала цей одяг, за словами тата, була або "батюшкою", або монахом.

15 листопада 1954 року тато по­їздом приїхав до нас у м. Осінники. І тут стався вартий уваги випадок. Хоча тато і був у чистому і новому одязі, але то був одяг в'язня. Цим він, старша особа, привернув до себе увагу на багатолюднім вокза­лі. Зацікавленим старшим жіночкам отець Андрій пояснив, за що відбу­вав покарання. А ті відразу ж між собою зібрали якісь гроші і дали та­тові. І хоч тато відмовлявся, казав, що приїхав сюди до дочок, але люди виявилися наполегливими кажучи: "Ви зробили, як годиться священи­кові". Тому й віддали жінки отцеві цю пожертву.

Цікавою була ситуація і з татовим поверненням до нас, своїх дочок. Ми жили далеченько від вокзалу. Ці ж жінки знайшли візника, що вугілля возив, попросили його щоб до до­чок батюшку довезти. Та візник з великою пошаною ставився до духо­венства і тому відмовився везти отця на забруднених вугіллям санках. Він сказав, що поїде до міста, змінить їх на чисті, на яких начальника возить. Спитав адресу дочок. І через певний час, взявши мене з собою, приїхав на чистих санях по тата.

Яка ж то була радість - побачи­ти тата після стількох років розлуки (заарештували його у 1946 р., а в Осінники до нас він приїхав у 1954 року)! Хоча радість та мала і гіркий присмак, адже не було вже з нами нашої мами.

Тато розказував: "Нас, свяще­ників, у тюрмах і таборах більше було потрібно, як на волі, в паро­хіях. Скільки ми молоді врятували від духовної темноти! До цього за­лучали ми політв'язнів, і спільними зусиллями нам вдалося бездуховну, певним чином деградовану молодь, позбавлену також і світського вихо­вання, при Божій допомозі переви­ховати на "народ для Божої хвали".

На новому місці проживання отець Андрій відразу ж взявся під­пільно виконувати священичу служ­бу. Тут він уже мав і помічника, і однодумця - отця Романа Трешнев­ського, колишнього пароха села Немирів Яворівського району. За­судженим він був за тією ж статтею, що й тато. А коли відбув покарання у таборах, його також відправили на спецпоселення до дружини і сина в м. Осінники.

Але не лише нашим поселенцям отці вділяли служіння при духовних потребах. Багато місцевого населен­ня довірливо звертались до них із ду­ховними потребами. І це донеслось до двох місцевих батюшок, що слу­жили у невеликій місцевій церковці. Це були порядні отці. Вони виявили бажання познайомитися з отцем Ан­дрієм Михаліхою. Але один із них ви­явив необережність при знайомстві: одягнув рясу, яку було видно з-під плаща. І комусь із недоброзичливців це виявилось не до вподоби - до­несли відповідним органам. Через тиждень цього батюшку відправили в Київський монастир. Про це по­відомив тата інший батюшка, який через одну зі своїх мирянок передав нам 300 рублів (тоді це була велика грошова сума).

1 лютого 1959 року вранці, поки тато ще спав, представники орга­нів НКВД прийшли зробити ревізію, яка тривала з 9.00 до 18.00. Потім ми зрозуміли, чому так довго все тривало. Вони хотіли з'ясувати, хто приходить до нас. Та, на щастя, на­віть із сусідів ніхто не прийшов. Це вже, звичайно, здалося дивним, бо не минало і дня, щоб тата хтось не відвідав. Батько дуже переживав, бо під ліжком стояла валіза зі всіма свя­щеничими речами. А оскільки вона була загорнена у білу хустину, то ще більше в очі кидалась. Та один із енкаведистів (а було їх двоє) ви­явився вирозумілішим. Коли він по­бачив цей пакунок, то тільки очима дав мені зрозуміти, що знає, що то таке, а для протоколу, який писав старший по званню, він начебто ні­чого не побачив. Отак, "нічого не знайшовши", вони пішли. Тато бо­явся, щоб вони, бува, не знайшли "Історії Греко-Католицької Церкви" - оригінал від Йосипа Сліпого, котру тато мав після переписання переда­ти професорові Чорному з міста Тер­нополя, який також був вивезений. На другий же день порядний енка­ведист прийшов попросити виба­чення за "грубіянство" напарника і попросив "книжку про Бога". Отець Андрій подарував йому маленьку Біблію, яку ми взяли з собою при ви­везенні.

Смерть і похорон

19 червня 1959 року тато про­кинувся дуже рано і сказав, що йому приснився віщий сон: сьогодні о 18.00 він помре. Так і сталось. Бать­кові раптово погіршилось самопо­чуття, як ішов на прогулянку, і поки прибігла його дочка Оленка, він уже помер. Для нас, трьох дочок, двох онуків (Нелі та Володі), зятя Адама (Ірининого чоловіка) і для тих лю­дей, котрі знали отця Андрія Михалі­ху, це було важкою втратою.

Вдома похоронне богослужіння відправив отець Роман Трешнев­ський. А на цвинтар ішли без свя­щеника, хоругов (такі часи були) і з чисельною кількістю людей, які з особливою повагою ставились до свого душпастиря. Поховали тата на цвинтарі "Шурак", як і його дружи­ну, але не біля неї, бо місця там не було.

Спогади Марії,
доньки о. Андрія Михаліхи,
пароха с. Шкло