Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя
Причина подання вірним енцикліки Quas primas та її пояснення
У 2015 році минає 90 років, як світлої пам'яті Папа Пій ХІ видав енцикліку про суспільне царювання Христа-Царя Quas primas та урочисто проголосив про щорічне святкування для цілої Церкви свята Христа-Царя в останню неділю жовтня. З нагоди цієї дати подаємо в даному номері із продовженням у наступних пояснення цього такого важливого документу з Навчання Церкви.
Багато людей в сьогодні стосовно релігії говорять, що релігія - це моя приватна справа, кожен може вірити в що забажає, віра це твоє особисте переконання, тому не треба про неї говорити між людьми, на роботі, у товаристві, бо кожен може чинити згідно свого сумління. Дехто просто говорить, що вірить у Бога, і цього для нього достатньо, а вникати, хто із визнавців різноманітних віросповідань говорить правду, тобто у кого істина, він не хоче. Таке твердження є ніщо інше, як засуджена папами релігійна байдужість. Коли дітям сповняється 14-18 років, вони можуть говорити до батьків, що вже достатньо дорослі й самі знають, що їм робити: молитися чи ні, ходити до церкви чи ні... Батьки, можливо, погоджуються з тим, а якщо ні, то не можуть нічого сказати всупереч своїй дитині. А на рівні держави твердять, що вона відділена від Церкви і не має з нею нічого спільного. Доходить до того, що християнську релігію взагалі хочуть викинути із публічного життя, немовби кажуть Христові: "Христе, ти тут не маєш місця, ми самі тут керманичі, твоє місце із твоїми Заповідями тільки в Церкві... А в деяких країнах, де навіть є свобода віросповідання, взагалі доходить до абсурду. Наприклад, в Англії вже засуджують і штрафують тих, хто публічно цитує Біблію чи говорить про Христа на робочому місці. У чому тут причина?
Людина думає, що вона керує тут на землі і може установлювати закони, які забажає для своєї неуміреності й пожадливості. Вона забула, що сотворена Богом, забула про свою мету перебування на землі, що власним життям має прославляти свого Творця і Йому служити, вона забула (або не хоче про це думати), що прийдеться вмерти й дати звіт за прожите життя перед Тим, Який є суддею живих і мертвих, Який відкупив весь людський рід дорогоцінною Своєю Кров'ю - Ісусом Христом, що має владу на небі, на землі й під землею.
Щоб ми добре орієнтувалися в цих питаннях, і як маємо чинити, нам слід запитати Христа і Його вікової науки (правдивої і непомильної), яку зберігає і пояснює своїм вірним Католицька Церкви. Є багато виданих документів на цю тему. Звернімося до одного, який найкраще подасть науку Католицької Церкви, в якій ми не маємо мати жодного сумніву, і, віддавши їй свій розум, волю і серце, жити згідно з нею, а саме з навчанням енцикліки папи Пія ХІ Quas primas - Про царську гідність Господа Ісуса Христа.
Причиною пояснення цієї енцикліки про Христа-Царя і подання її вірним є те, що сучасне (модерне) католицьке духовенство не слухає голосу папи, який повчав і закликав до боротьби за суспільне володіння Христа як Царя і святкування свята Христа-Царя.
Підґрунтя написання Папою енцикліки про Христа-Царя
Все на світі було створене для Господа Христа, як людина, що у вічному плані спасіння мала бути спасенна, так і включно світське суспільство, яке є також Божим сотворінням, повинно віддавати честь Господу Богу, який є його автором і ціллю, та служити і допомагати тому ж плану спасіння людського роду через Ісуса Христа.
У тих словах коротко пригадується наука Церкви про те, що держава підлягає владі Христа ("...нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом (Рм. 13, 1), а уряди держав зобов'язані Йому віддавати честь і послух. На превеликий жаль, те, що для католиків упродовж віків було очевидним, почало заперечуватися. Церква завжди засуджувала фальшиві науки і боронила католицьку правду, що всяка влада є від Бога.
Першими, які прицілялися в цьому питанні в саме ядро Церкви, аби цілковито знищити її засади і вплив на людей, були таємні масонські організації. Перша їхня організація офіційно була заснована в 1717 р. Зараз вона розповсюдилися по всьому світу і займає найвищі уряди більшості держав. Їхня основна і єдина прихована мета - це знищення Католицької Церкви, через зменшення, а надалі й ліквідацію її впливу не тільки на суспільство, а й на окремих людей. Воюючи проти Католицької Церкви, вони бажають зробити так, щоб про неї вже нічого не нагадувало. Засобами досягнення цієї мети є впровадження блудних ідей лібералізму, тобто свободи у всьому: людина сама вибирає релігію згідно своєї совісті, її не можна навертати на католицизм, мова йде про так звану релігійну свободу, свобода слова і преси до тієї міри що навіть можна пропагувати гріх, неправду, аморальність - внаслідок чого деградує мораль молодих людей, які стають на злу дорогу; свобода виховання дітей без Заповідей Божих, з так званими правами дитини і вседозволеністю, без жодних обмежень, правил поведінки, культури і розуміння найперше своїх обов'язків, що дуже часто переходить у свавілля... Особливо вражає те, що масони поставили на місце Бога людину, людський розум і людську гідність. Все, що у світі досягається і здобувається наукою стається завдяки розуму людини, вона є творець усього, бо може своєю мудрістю все осягнути й зі всім собі дати раду. Але якщо хтось визнає якогось Бога як Творця, хай собі визнає, це його приватна справа: цей Бог тільки в Небі і до нас не втручається, ми самі тут творимо суспільство й закони так, як нам подобається. Масонам вдалося здобути деяку силу та підтримку засліплених людей, і в 1789 р. у Франції здійснили першу свою революцію, з якої взяли поштовх і всі інші. Вони викинули Бога з суспільства, знищували церкви і вбивали на гільйотині всіх католицьких священиків, які не зрікалися своїх релігійних переконань. Французькі революціонери проголосили своєю богинею людський розум.
Як тільки Церква, її пастирі зауважили зловіщу отруту й небезпеку для спасіння, зараз же піднесли свій голос, та щораз то сильніше перестерігали, повчали, наказували, забороняли брати всяку участь і цьому, а вкінці засуджували і навіть виключали з Церкви кожного, хто мав стосунки з цією згубною сектою та її лозунгами. Усіх же, хто зблудив, без сумніву, добрі пастирі заохочували до навернення на правдиву дорогу до Господа Бога. Масони створили нову науку, яка повністю заперечує вчення Христа. Масонерія та її блудні науки один за одним засуджували Папи Римські у своїх енцикліках: папа Клемент ХІІ перший в 1738 р. засудив їх, опісля в 1751 р. Бенедики ХІV, у 1821 р. Пій VІ, у 1826 р. Лев ХІІ (в енцикліці Quo graviora1), в 1846 р. Пій ІХ (в енцикліці Quipluribus), а найбільше описав про масонів, їх тактики і середники боротьби з ними папа Лев ХІІІ у 1884 р. в енцикліці Humanum genus.
Спочатку проти цього руху лібералізму свободи, рівності всіх релігій, а одночасно і відокремлення Церкви від держави, заборона практикування релігійного життя публічно були всі священики. Однак у 1830 р. зорганізувалася перша група священиків навколо заснованого через о. Феліціте де Ламене часопису Лавенір (L'Avenir). Вони почали говорити, що церкві необхідний діалог з провідниками революції (екуменізм), що світ йде вперед, а Церква залишається на місці, вона є старомодна і з'явилася потреба її оновити ("модернізувати"). Такі ініціатори називалися лібералами (лібер - означає свобода). Гасло революції: в центрі людина і її свобода. Ліберальні католицькі священики сказали, що в Церкві також має бути свобода, рівність і братерство між всіма, навіть з тими, що є поза Церквою.
Папи побачили, що вже в самій Церкві є зрада. Розпочинається велика війна Папів проти ліберального духовенства, яке прагнуло проводити діалог Церкви зі світом, що само в собі вело до знищення й упадку Церкви.
Папа Григорій ХVІ (1831 - 1846 р. р.) в енцикліці Mirari vos засуджує всі ті сучасні течії блудних думок і показує правдиву католицьку науку щодо всіх питань, піднятих лібералами, в тому числі і ліберального католицького духовенства. Папа не вказував на імена пропагандистів цих ідей, хоч знав їх, але давав їм можливість на повернення до правди католицької Церкви. Отець де Лямене (ревний прихильник ліберальних ідей) зрозумів, що папа писав проти нього, але не покаявся, а опісля помер без поєднання з Церквою.
Папа Пій ІХ (1846 - 1878 р. р.) за час свого понтифікату вже побачив у самій Італії плоди ліберальних ідей. Сам змушений був утікати до Сицилії, тому що ліберали хотіли його вбити. До 1870 р. Італією керував Папа, залишковий дохід, що був із урядування, після забезпечення потреб громадян, йшов на потреби Церкви, на місії і їхнє поширення по всьому світу. Однак антикатолицькі ідеї, які наполегливо і нав'язливо пропагувалися закріпилися у свідомості великих мас людей. Саме через хибну думку про те, що Церква не має володіти власністю, а папа не може керувати світською державою, а звідси доходить до того, що Церква і держава мають бути відокремлені одне від одного й не мати жодних відносин. Церква має займатися тільки духовними справами і не має мати ніяких стосунків до світських справ, законів та урядування держави. Виникають заворушення проти Папи, які закінчуються революцією, що забрала в папи церковну власність: всі італійські землі (територія цілої Італії), які були передані Папі, тобто Церкві, ще у VІІІ ст. цісарем Карлом Великим у довічне володіння. Після пізнання глибини небезпеки і втілення цих ідей на практиці папа ще в 1864 р. пише найважливіші енцикліки проти лібералів і модерністів: Quanta cura і Syllabus (Збірка всіх блудів) - в яких осуджує думки лібералів.
Показавши блуди в енцикліці в Quantacura, Пій ІХ закінчує, що промовляв силою свого апостольського уряду. Було дуже багато суперечок на тему, чи та енцикліка є непомильною. Заповідаючи Syllabus, папа спирався не тільки на свою апостольську владу, але послуговувався словами, які вживали папи, коли оголошували непомильну науку. Отже, всі умови для того, щоб енцикліка була непомильною, стали виконані. Перечитаймо, що пише Пій ІХ:
"Посеред, отже, такої збоченості перекручених думок, яка нагадує Нам про Наш Апостольський обов'язок, в живій турботі задля пресвятої релігії, задля здорового вчення, задля спасіння душ, довірених Нам Богом, і задля добра самого людського суспільства, Ми визнали за благо знову піднести Наш Апостольський голос. Відповідно, все і кожне з аморальних думок і вчень, детально приведених у цьому Посланні, Ми відкидаємо, забороняємо і засуджуємо Нашою Апостольською владою; і Ми бажаємо і наказуємо, аби всі діти Католицької Церкви вважали їх абсолютно відкинутими, забороненими і засудженими".
Папа Лев ХІІІ (1878 - 1903), написав більше як 100 енциклік (тільки про Св. Вервицю 11 енциклік), серед яких у 1885 р. Immortale Dei (Про християнську державу), у 1888 р. Libertas(Про правдиву християнську свободу). У них Святіший Отець писав, що держава повинна почитати Бога і підтримувати правдиву релігію, тобто Католицьку Церкву. Христос установив Церкву, яка є досконалим суспільством, окрема і незалежна від держави, але між ними мусить існувати гармонійний зв'язок. Папа відкинув засади "нового права", зароджені вже в ХVІ ст., які голосили, що люди є з природи незалежні, а влада походить не від Бога, але від людей. Наслідком "нового права" є рівноправ'я різних віросповідань, свобода думки і преси, тобто свобода говорити правду і неправду, відділення Церкви від держави. Спроба підпорядкування Церкви під світську зверхність папа назвав безправ'ям і пригадав, що ті погляди були засуджені через Magisterium (Магістеріум), Навчання Церкви, починаючи від енцикліки папи Григорія ХVІ в 1832 р. Mirari vos. Доповненням тих слів було посвячення цілого світу Найсвятішому Серцю Ісуса під час Святого Року 1900.
Погляди католицьких лібералів були також засуджені через папу Пія Х (1903 - 1914). Він побачив, що в самій Церкві дуже багато священиків, професорів, єпископів та деяких кардиналів є модерністами і голосять засуджені думки. Папа створив комісію, яка перевіряла в семінаріях і університетах зміст навчання, вона мала проконтролювати, чи хтось не вчить засуджених папами блудів. Святіший Отець уклав антимодерністичну присягу, де були перелічені всі новочасні блуди, і зобов'язав до неї увесь священичий клир: присягу складали перед висвяченням на диякона, священика і єпископа, особливо зобов'язувалися вчителі й професори, бо мали вчити здорової науки семінаристів, майбутніх левітів. Ті, що не хотіли скласти і підписати її, були усунені від влади, це було близько 500 професорів, котрі повинні були залишити семінарії й університети. Серед них були навіть деякі єпископи.
У своїй енцикліці PascendiDominici gregis (Про модернізм) 1907 р. Папа пригадав, що тези про необхідність розділення Церкви і держави, а також розділення заповідей, що зобов'язують католика і громадянина, були засуджені папою Пієм VІ в апостольській конституції Auctorem fidei. Одночасно Пій Х застеріг, що модерністи не зупиняться на розділенні Церкви від держави, бо голосять, що Церква в дочасних речах повинна підлягати державі. Папа побачив велику небезпеку і тому міцно і безкомпромісно виступив проти цих блудів, а модернізм назвав "збором всіх блудів і єресей".
За час понтифікату Папи Бенедикта ХV(1914 - 1920) почалася І світова війна і він висловив гасло: "Мир Христовий в державі Христовій". Цим Папа нагадував причину лихоліття між народами, що не визнавали Христа як голову суспільства, що не ставили Його заповідей основою своїх законів, що якраз ця війна виникла через непослух до стількох закликів і нагадувань папів про підтримку, підпорядкування й оборону католицьких засад у державах і суспільних установах. У той же час Святіший Отець вказує на ліки для хворого суспільства, навчає, як можна осягнути мир між народами і в самих державах: тільки в державі, де панує Христос і нею керує, а закони визнають одну правдиву об'явлену і засновану Христом Католицьку Церкву, їй допомагають всіма земними середниками в освяченні своїх громадян і осягненні їх єдиної і кінцевої мети життя, а саме, осягнення вічного щастя в небі.
Гасло "Мир Христовий в державі Христовій" підхопив і продовжив папа Пій ХІ (1920 - 1939). На тлі щораз зростаючих тверджень, що Церква має бути відділена від держави і не мати нічого спільного з нею, Папа, щоб нагадати і відкинути ті блудні думки, а одночасно дати засіб проти лаїцизації (вилучення чого-небудь із церковного, духовного впливу та віддання і передання світському, цивільному урядуванню), проголошує 11 грудня 1925 р. енцикліку Quas primas (про суспільне панування Христа-Царя), яка говорить про те, що Папа слушно називає "головною причиною проблем, з якими змагається людство". Як пояснював Пій ХІ, що різнорідні прояви зла у світі виникають з внаслідок того, що більшість людей викинула Ісуса Христа і Його святе право зі свого життя; що вже немає для них місця ані в приватному житті, ані в політиці, і що так буде доти, доки кожна особа й держава будуть відмовлятися від підпорядкування праву нашого Спасителя, не буде надії на тривалий мир між народами. Мусимо шукати "миру Христа в Царстві Христовім". Цією енциклікою Папа ще раз нагадав об'явлену Божу науку, яку Католицька Церква завжди зберігала, вона є і буде незмінна на всі часи, вона є правдою, а крім неї іншої немає: Господь наш Ісус Христос є Цар держав і народів, і вони мають підкорятися Божим правам у всіх ділянках суспільного життя, як приватного так і в публічного. Енцикліка нагадувала, що всяка влада походить від Бога і мусить сповнюватися на основі Його авторитету.
Ніхто, хто вважає себе християнином, не буде заперечувати того факту, що кожна особа мусить підпорядковуватися праву Христа-Царя, однак дуже небагато християн, включаючи і католиків, розуміє, а тим більше похвалює, суспільне царювання Спасителя. Воно може бути зреалізоване в повноті тільки при співпраці держави і Церкви. Відділення Церкви і держави було безоглядно засуджене через римських папів аж до ІІ Ватиканського Собору. Навчання (доктрина) Церкви говорить, що держава має обов'язок віддавати Богу публічну честь згідно з літургією правдивої Церкви, Католицької Церкви, має обов'язок зберігати її навчання і спомагати її в сповненні місії. Держава немає права залишатися нейтрально релігійна, а тим більше використовувати світські засади в політиці. Світське становище є само через себе становищем антихристиянським і антирелігійним.
Ті, які відкидають суспільне царювання Христа-Царя і Його право до керування суспільствами, так само як і одиницями, приймають, хоч цього до кінця не розуміють, огидну теорію демократії, виражену в революційній Декларації прав людини, що є формальним і зухвалим відкиненням суспільного панування Спасителя і включає в себе найбільшу єресь сучасних часів, а можливо і всіх часів, яка голосить, що джерелом влади є народ. Але навпаки, як навчали папи, "всяка влада походить від Бога". "Це не так, - відповідають революціоністи: "всяка влада походить від народу".
Як добре підходить до тих людей термін "революціоністи"! Революція визначається як насильне скинення пануючого уряду, і саме з тим ми мали справу. Ті люди скинули панування Ісуса Христа на заклик єресі, що влада будується на волі більшості - єресі, яка є джерелом всякого зла, що терзає сьогоднішнє суспільство. Проголошення цієї Декларації прав людини було перше формальне відкинення суспільного панування Спасителя. Це був найбільший значний факт в процесі Його всесвітньої детронізації в часі наступних двох століть. Папа Пій VІ не вагався засудити Декларацію як "ворожу релігії і суспільству". Якщо хтось приймає Декларацію прав людини, тим самим відкидає засади католицької держави і суспільного панування Христа-Царя.
Держава складається з двох складових: уряду, тобто тих, які виконують владу, і керуючих; авторитет приймає перший з них. Церква не підтримує жодної форми уряду. Помимо тенденції папів: звернення у своїх енцикліках до "княжат", вони не противляться в жодний спосіб демократії, якщо через той термін розуміється тільки вибір тих, що мають керувати через голосування (яке опирається на всезагальне чи обмежене право вибору). Лев ХІІІ пояснює: "Однак вищість як така (право до виконання влади) не має конечного зв'язку з жодною зокрема формою правління і може прибрати ту чи іншу, аби лише вона служила для народного добра. Однак у будь-якій формі правління урядовці, в чиїх руках перебуває влада, повинні мати перед очима найвищого правителя світу - Бога і в управлінні державами керуватися Його прикладом і законом".
Папа також пригадав з натиском, що джерело влади є таке саме як і в абсолютній монархії, наприклад, за Людовіка ХІV у Франції (ХVІІ-ХVІІІ ст.), так і в країні, де уряд вибираний на демократичних виборах, в яких кожний громадянин має право голосувати, як сьогодні США й інші країни. "Всяка влада походить від Бога". Лев ХІІІ це пояснює в своїй енцикліці Immortale Dei:
"Справді, неважко уявити форму держави, яка керується засадами християнської мудрості. Для людини природно жити в суспільстві: адже у відокремленості вона не може задовольнити необхідних життєвих потреб, ані відповідно виховати і сформувати розум і серце; тому за Божим розпорядженням народжується вона для усуспільнення - і родинного, а також і державного, бо тільки в ньому всі вимоги людського життя знаходять цілковите задоволення. А з того, що суспільство не може існувати без якогось зверхника, який би всіх успішно й однаково спрямовував до спільного завдання, випливає, що політична спільнота людей вимагає верховної влади, яка так само, як і саме суспільство, походить від природи, а отже і від Бога.
Звідси випливає, що публічна влада як така є лише від Бога. Адже єдиний Бог є правдивим і найвищим Господарем всіх речей, якому має підкорятися все, що існує; отже, ті, які мають будь-яку владу - мають її ні від кого іншого, як лише від Бога, найвищого Володаря. "Нема бо влади, що не була б від Бога" (Рм. 13, 1).
"Нема бо влади, що не була б від Бога". Цей вислів з листа до Римлян цілковито вміщає навчання відносно до джерела авторитету. Бо ті, які виконують урядування, черпають свій авторитет від Бога й керують як Його представники, а не беруть свого авторитету від людей. Жодний уряд не посідає права до затвердження постанов, які суперечать правам Божим, навіть якщо така легітимність є виразом волі більшості. Церква рішучо відкинула всі концепції демократії, згідно яких народ є джерелом влади, яку він делегує обраним. Лев ХІІІ підкреслював у Immortale Dei: "Але згубна плачевна похітлива жадоба нового у ХХ ст., розпалившись, збурила спочатку християнську релігію і тут же природно перекинулася до філософії, а незабаром охопила всі суспільні верстви. Саме з цього джерела походять новітні гасла розгнузданої свободи, що зародилися серед страшних заворушень минулого століття і оголосили світові: ніби засади і підвалини нового права, досі невідомого, під багатьма оглядами суперечать християнському і навіть природному праву.
З цих засад найголовнішою є та, що всі люди як від природи є подібними між собою, так і в житті є рівними, що кожен є до того ступеня незалежним, що взагалі не підлягає жодній владі, що можна йому думати про все, що хоче, і діяти так, як йому подобається, а наказувати іншим ніхто не має права. На підставі цих доктрин суспільство не знає іншої влади, крім волі народу; самовладний же народ, вибираючи тих, кому довіряє, не передає їм прав, лише доручає посади, які ті від його імені мають займати. Не згадується про панування Боже, нібито Бога зовсім немає або нібито Бог не турбується про людський рід, а люди чи одноосібно, чи як суспільство не мають перед Богом жодних обов'язків, або врешті нібито можна мати владу, яка не брала б початок, силу і авторитет від Бога.
Таким чином, як бачимо, держава є нічим іншим, як тільки юрмою, яка сама собі є вчителем і паном".
У червні 1950 р. на шпальтах "American Ecclesiastical Review" монсеньйор Єжи Шин писав про відносини, які повинні бути в католицьких країнах: "У католицькому суспільстві держава має обов'язок бути "католицькою державою", визнавати католицизм і трактувати його як "державну релігію". Формальний обов'язок, офіційного й особливого визнання католицизму через державу в католицькому суспільстві як власної і єдиної релігії, тобто установлення його "державною релігією", здається, виходить з його обов'язку утвердження і визнання правдивої релігії, тобто католицизму, з його "Вірую...", моральним кодексом і культом. В який інший спосіб держава могла би правдиво утверджувати і визнавати католицизм, згідно якого тільки він є правдивою релігією?"
Це є вірним викладом незмінного папського навчання. В Immortale Dei Лев ХІІІ навчає: "Таким чином упорядковане суспільство з багатьох і дуже важливих причин, будучи зобов'язаним Богові, має Йому, само собою зрозуміло, віддячуватися публічним культом.
Природний закон, який кожного зобов'язує віддавати Богові релігійну шану, оскільки ми всі від Нього залежимо, Йому завдячуємо своїм існуванням і до Нього маємо повернутися, такий самий обов'язок покладає і на суспільство. Оскільки люди, як окремо, так і в спільноті, так само залежать від Бога, то й суспільство не менше ніж особа зобов'язане перед Богом, творчості якого завдячує своїм початком, волею Його утримується при бутті і щедротами якого було обдароване численними дарами. Отже, так само, як жодній людині не пасує занедбувати обов'язку щодо Бога, як найвищим обов'язком кожного є серцем і поведінкою дотримуватися релігії - не такої, яка йому подобається, а тієї, яку Бог дав і якої безсумнівні знамена позначає як єдино правдивої серед інших релігій: так і держави не можуть без великої провини поводитися, мовби Бога взагалі не було, відкидати піклування про релігію, мовби до них не належну чи не придатну, а вибирати з різноманітних релігій якусь за своїми забаганками; але вони повинні прийняти обов'язково той спосіб почитання Бога, яким Він виявив, що хоче бути пошанований.
Тому святим має бути для правителів ім'я Боже, а головним їхнім обов'язком є оточувати релігію своєю прихильністю, підтримувати повагою, захищати щитом законодавства".
У тій самій енцикліці папа засуджує погляди, які голосять, що "оскільки народ вважається за джерело всіх прав і будь-якої влади, випливає, що держава не має жодних обов'язків перед Богом і не визнає публічно жодної релігії; що не потрібно шукати, яка з багатьох релігій є правдивою ані однієї з них ставити вище інших, ані одній найбільше сприяти, лише всі урівняти - з тією лише засторогою, аби вони не шкодили державному ладові".
У своїй славній енцикліці Libertas (Про правдиву християнську свободу) папа Лев ХІІІ наводить причини, чому держава публічно має почитати Бога і зберігати Його закони: "Не підлягає сумніву, що з Божої волі люди об'єднались у суспільство, чи його частини, чи у таку його форму, за причиною якої утверджується його авторитет. Візьмімо до уваги і ті численні блага, які суспільство приносить людині. Бог сотворив людину як особистість суспільну і помістив її в оточенні їй подібних, щоб власне у співтоваристві знайшла те, що потребує її природа, і чого сама, відокремлена, осягнути не могла б. Тому громадянське суспільство, саме тому, що є суспільством, повинно визнавати Бога як свого Отця і Творця, а Його владу й панування шанувати і почитати".
Св. Пій Х в енцикліці Vehementer nos з 11 лютого 1906 р. писав: "Твердження, що держава повинна бути відділена від Церкви, абсолютно є фальшивою тезою і найбільш згубною. По-перше, опираючись на засаді, що справи релігії не повинні обходити державу, робить велику кривду Богу, який є засновником і добродієм людського роду в не меншій мірі, як для кожної особи, тому з цієї причини Йому необхідно віддавати честь не тільки приватно, але й публічно".
