"Блаженні переслідувані за правду, бо їх є Царство Небесне" (Мт. 5, 10), - так голосить усім поколінням Ісус Христос. І, напевне, кожен християнин у своєму житті бодай раз відчував якесь переслідування, був зневажений чи принижений. У сьогоднішньому жорстокому "культурному" суспільстві не бракує мучеників, адже на кожному континенті іде переслідування християн. Здавалося б, що Греко-Католицька Церква вже давно вийшла з підпілля, існує і розвивається цілком законно, однак вартує поглянути на нашу віру, нашу побожність зсередини і все стає зрозуміло. На жаль, багато людей сьогодні вважають, що немає значення до якої церкви ходити і де молитися, треба лиш мати Бога у своєму серці. То невже ті 14 тисяч невинних немовлят у Вифлеємі, святий архідиякон Стефан, св. Великомученик Йосафат, сотні священиків, сотні тисяч монахів і монахинь і ще безліч вірних даремно сиділи у тюремних катакомбах, проливали кров і віддавали своє життя? Та ні, бо саме вони, святі мученики, показали силу правдивої Христової віри і Божої любові. То ж чому ми, християни греко-католики, думаємо, що немає ніякої різниці до якої церкви ходити?
Село Мужиловичі з давніх-давен було тим осередком духовного життя, де зберігалася віра в Єдиного правдивого Бога. Однак, починаючи десь з середини 1980-х років і до сьогодні, у нашому селі питання віри залишається болючим, до того часу всі були греко-католиками.
Церква Святого Архистратига Михаїла (1600 р.) у с. Мужиловичі, що на Яворівщині, - це пам'ятка архітектури національного значення, що входить у десятку найстарших церков Львівської області; це святиня, яка бачила скасування УГКЦ і її діяльність у підпіллі, яка бачила спраглі серця правдивої Христової віри, чула стогін своїх вірних дітей у тюрмах.
Найдавніші відомості про село датовані 1386 р., отже, не викликає жодного сумніву і те, що в селі існувала святиня, куди вірні приходили і відправляли свої набоженства, а, оскільки село було поділене на православних і католиків аж у 1980-х рр.., то, безперечно, це була католицька церква й одна парафіяльна громада. Старожили (Бубісь Марія, Бардадин Софія) згадують, що в селі ніколи не було православної церкви, бувало люди самі провадили спільні молитви, набоженства, але православного священика не приймали, бо були вірні святій традиції. Письмові історичні відомості свідчать, що сучасна дерев'яна церква св. Архістратига Михаїла в Мужиловичах вибудувана у 1600 році коштом громади. Храм було ремонтовано у 1852р., у 1861р. та у 1930 рр. Церква протягом всього свого існування і аж до сьогодні, попри підпілля і всі переслідування, завжди була у користуванні громади УГКЦ. Біля храму розташована дерев'яна триярусна дзвіниця з ХVIIcт.
Ще до ІІ світової війни греко-католицьку громаду обслуговував о. Корнилій Типа (1891-1926рр.), на парафії перебував у 1925-1926рр. Опісля тут перебував о. Косьма Малик (з 1927р. по 1947р.). У березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви і воз'єднання її із Православною, вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви і приймати чужу, досі невідому і незнану. Яворівщину на тому псевдособорі у Львові представляв якраз о. К. Малик і, на превеликий жаль, підписав його рішення та прийняв Православ'я. Вірні греко-католики у Мужиловичах не прийняли такого рішення, тому незадовго (вже 1947р.) о. Косьма виїжджає із села назавжди. З 1947р. по 1953р., свою підтримку і опіку греко-католикам давав о. Теодор Піх (1877-1953рр.), який назавжди залишився у нашому селі, адже разом із о. Корнилієм Типою похоронений на церковному подвір'ї. Серце болить, коли сьогодні, проходячи повз їхні могили, бачимо там православні хрести, хоча це були священики вірні греко-католицькій вірі. У 2012р., всупереч волі греко-католиків, за ініціативи православного настоятеля о. М. Цебенка та фінансування депутата Тараса Козака було встановлено ці хрести. Вважаємо це наругою над пам'яттю цих священиків, які з роду не знали православної віри.
І так, коли на Львівському соборі 1946 р., який УГКЦ не вважає законним, було прийнято рішення про скасування Берестейської унії і ліквідацію УГКЦ, а її храми і майно були передані в користування Руській Православній Церкві, храм у Мужиловичах все ж залишався у греко-католиків. Хоча почалося насаджування чужої віри, традицій, мужиловчани твердо трималися батьківської віри.
Ще у 1928 році греко-католицька громада розпочала будівництво нового величного греко-католицького храму на тому ж подвір'ї, де стояла старенька дерев'яна будівля, що не здатна була помістити всіх парафіян, адже село було "єдине". Хоча матеріальне становище було складне, будівництво велося за кошти громади: хтось жертвував гроші, хтось - земельні ділянки, а хтось - щоденно працю своїх рук. Коли нову церкву було зведено, помітили, що вона дала велику тріщину, скріпили її металевими стяжками і припинили будівництво. Так цей храм простояв аж до появи у нашому селі отця Йосафата Каваціва (кінець 1970-х рр.), який за кілька років не лише відновив мурований храм, але й ще більше утвердив нас у правдивій католицькій вірі.
Після о. Теодора Піха влада вже не дозволила надати нам пароха і відтоді люди вже не мали свого постійного духовного наставника. Та продовжували ходити до церкви, відправляти всі набоженства без священика, а на шлюби, хрестини, похорони привозили із Підлуб чи Віжомлі. До сповіді теж ходили в сусідні села, але коли почалися зміни у Службі Божій, а вірні одразу помітили насадження чужого, то більше вже не ходили. Неможливо було залишатись без духовної підтримки, тому десь відшукали підпільних священиків, які час від часу протягом 1960 - 1970 рр. приїжджали в село: о. Миколай, о. Мар'ян, о. Степан, о. Григорій (прізвища вірним невідомі, бо все було підпільно і кожен боявся). Приїжджали і від'їжджали отці тільки вночі. Вірні як тільки чули, що має приїхати священик, бігли в ту хату на край села, де мав приїхати отець. Все відбувалося зі страхом, відправляли Служби Божі в кімнаті при заслонених вікнах і зачинених дверях, і то обирали кімнату, де було лише одне вікно. За одну ніч могли й уділити тайну сповіді, і відправити Службу Божу, і повінчати молодят, і декілька дітей охрестити. Також підпільні священики відправляли чин похорону в хаті померлого, але в процесії участі не брали, гріб запечатували вже після похорону, вночі, коли приїжджали наступного разу. Так як ключі від церкви знаходилися у вірних, то час від часу храм відкривали і таємно проводили відправи. Пригадують, що дуже часто відправляли без священика маївки і червінки. Приїжджали також і православні священики, бо треба було хоронити чи хрестити.
З давніх часів усім був відомий Мужиловицький хор. Ще у 1930 рр. з о. К. Маликом хористи їздили у відпустові місця, співали під час Богослужінь. У 1960-х рр. під керівництвом парафіянина Михайла Ометюха було оновлено хор, який налічував понад 30 осіб (це вже було у підпіллі без священика). "Кожного вечора цілу зиму збиралися по хатах на репетиції. То був славетний хор, бо, як згадували пізніше, як заспіває Мужиловицький хор, то аж у Яворові чути. Саме завдяки хору, дяку, наша віра трималася, це додавало нам сили бути вірними Церкві навіть без постійного настоятеля", - згадує Іванна Міхоцька.
З кінця 1970-х рр. до Мужилович приїжджали о. Василь-Йосафат Каваців та о. Роман Єсип. Вони вже нікого не боялися і відправляли вдень, не ховаючись. Сильна віра і велика любов була притаманна тим священикам. Але зрадники були завжди і всюди, бо та людина, яка привезла отців, вона ж і посадила їх в тюрму. То було особливе піднесення віри, то були благодатні часи, проведені разом із священиками. У період підпілля вони також обслуговували села в Сколівському, Стрийському, Городоцькому районах, але особливо працювали вони тут, на Яворівщині. У Яворівському районі служили в селах Мужиловичі та Лісі. Їхніми вихованцями стали о. Дмитро Шило, о. Михайло Пецюх, о. Іван Холод, о. Юрій Бишлей, о. Іван Барабаш та інші, які також разом з отцями приїжджали в Мужиловичі на Богослужіння. Хочу спростувати хибну думку деяких мужиловчан: отець Йосафат ніколи не чинив розколу на нашій парафії, навпаки, згуртовував усіх селян, огортав своєю любов'ю, як батько огортає свою родину.
Перший раз о. Йосафат приїхав у село на свято св. Миколая. Люди не знали багато про дев'ятниці до Пресвятого Христового Серця, але намагалися зберігати те, чого вчили батьки. Тут доїжджали священики тільки при необхідності, а на навчання не мали часу. Все підтримував дяк і хор. Отця Йосафата тут прийняли дуже сердечно і він відразу взявся до ревної праці, а праці було багато. Вірні почали практикувати дев'ятниці до Пресвятого Христового Серця, тобто дев'ять п'ятниць приймати Святе Причастя і Святу сповідь, і це дуже людям подобалося, бо багато людей, як чоловіків, так жінок, відбували такі дев'ятниці, отець привчав потроху до щоденного Святого Причастя. Потім було так багато людей, що отець не міг собі дати ради, бо всі хотіли йти до Св. Сповіді. Велику підтримку отець дав і нашому хору, навчив ще більше, їздив з ними у різні відпустові місця, надзвичайно любив дітей і молодь. Особливо урочисто почали святкувати свято Божого Тіла (до того часу нічого не знали про таку урочистість), навколо церкви ставили чотири престоли, малі діточки сипали квіти, була урочиста Євхаристійна процесія. Дуже скоро всі й отець побачили плоди, щедрі плоди, бо людей було так багато кожної неділі і свята, що не було де їх помістити, приходило із сусідніх сіл дуже багато людей на відправу, яка відбувалася деколи в старенькій маленькій церкві або часто просто неба з лівого боку старенького храму. Якщо відправлялося у церкві, то навіть у захристії стояло так багато дітей, що священику годі було перейти зі Святими Дарами. До нас у Мужиловичі сходилося надзвичайно багато людей, ніхто не боявся ні штрафу, ні того, що може позбутися роботи, ні арешту, а йшли щораз то більше. Тут кожної неділі був справжній відпуст. Одного разу на Великдень відправили в Мужиловичах десь до 3 години ночі, а треба було їхати ще в с. Ліс. Ніхто навіть не роздумував і не боявся, знайшли машину, хористи та інші парафіяни посідали і з радістю, великим піднесенням поїхали, хоча на дорогах чергувало багато міліції. Це була велика небезпека, але й велике піднесення віри.
Одного разу після Св. Літургії отець, запропонував відбудувати цегляну церкву, яка стояла вже 56 років розвалена, засмічена, ніхто до неї не дивився. Наставала зима, дощова погода, то де ті люди мали розміститись? Тоді священик дав таку пропозицію: трохи поремонтувати ту церкву і перебратися до неї, мовляв, хоч на голову капати не буде. Пропозицію було схвалено і всі охоче взялися до праці. Отець, порадившись із архітектором, остаточно вирішив ремонтувати, а громада на той час була єдина, бо не було ніяких православних і не треба було багато говорити. Одразу ж обрали церковну двадцятку (комітет), який виконував всі вказівки нашого духівника, прибрали сміття, яке ворони понаносили за всі ці роки, дістали потрібні матеріали, знайшли майстрів. Багато людей там працювало - кожен день десь понад 50 осіб, як жінки, так і чоловіки, всі спричинилися, лиш би якнайшвидше відремонтувати святиню. Тут витав такий дух, що то тільки один Бог знає. Навідувався і отець два-три рази на тиждень, бо все треба було поради. Робота кипіла, а керували цією роботою Наконечний Михайло і пан Яремій, вже покійні на даний час. Було побудовано 5 престолів: Головний престіл, престіл Серця Марії і Серця Христового, престіл святого Йосифа і святого Йосафата. Дуже багато фігур отець попривозив за власні кошти. До року часу церква була відремонтована, вкрита бляхою, помальована, відреставрована повністю. На храмовий празник 21 листопада 1980 року було посвячення нашої церкви. Це був тріумф, велика подія, бо у брежнєвські часи, в часи гоніння і переслідування з'явилася нова красива мурована церква, і не будь-яка, а Греко- Католицька. Так гордо відповідали всі, хто їхав на посвячення, а їхало надзвичайно багато людей звідусіль. Зі Львова автобуси були переповнені, касири запитували, що там таке в тих Мужиловичах. Люди з радістю відповідали: "Посвячення Греко-Католицької Церкви". Це було дуже дивно, адже такої церкви тоді не існувало. Кажуть, що після щастя приходить горе - так сталося і тоді, бо після цього свячення почалися масові переслідування, священики вже не могли їхати до села автобусом. Сільська влада чергувала біля церкви, а по селі ходили міліціонери. За кілька днів приїхала комісія з Києва, зі Львова, бо хтось написав, що уніяти збудували церкву. Це, як люди говорили, був односельчанин. Однак, попри всі переслідування, все ж вдавалося відправляти Богослужіння коли вдень, а коли і вночі. Кагебісти деколи були навіть присутні в церкві на відправі, але вірним хитрістю вдавалося вберегти священиків - переховували, переодягали. Переслідували, допитували, штрафували і простих вірних. "Одного разу нас, церковну двадцятку, кличе слідчий до Прилбич у сільську раду. Показують фотографію і питають нас, чи ми знаємо отців Каваціва і Єсипа, чи приїжджали до нас в Мужиловичі. Викликають нас по одному на допит, але ми домовились, що видавати не будемо і казати, що не приїжджали. Так греко-католиків кликали не один раз на допити, штрафували і все казали, що греко-католицької церкви ніколи не буде", - із болем згадує вірний греко-католик п. Андрій Яремій.
Чоловіки вночі збиралися і виходили на "вигін" (на кінець села в сторону м. Городок) зустрічати отця Каваціва й інших підпільних священиків , обступали їх і брали в кільце, бо боялися, щоби ніякий ворог не зловив. Так обороняли і йшли в село, де вже чекали люди.
На Святий Вечір 1981р. у клубі зібрали збори: було дуже багато людей, з'їхалися ледь не всі чиновники району (на той час керуючими у справах релігії в районі були Іванченко та Баранович) вирішувати питання щодо новоосвяченої Греко-Католицької Церкви. Напевне, навіть ті чиновники мали більше віри в серці, ніж зрадники з Мужилович. У своєму виступі Іванченко сказав, що з Мужилович до району ціле літо надходили листи про те, що у селі будують католицьку церкву, тих листів найшло цілий кошик та вони всі спалили, бо мали в серці страх Божий. Але один лист був написаний і відісланий аж до Києва, тому тепер їм доручено з'ясувати усю справу. Один чоловік, що був у залі, встає і наче обурюється, хто це міг таке вчинити. Іванченко на те відповів: "Прийдіть, Шевчик, у мій кабінет і я вам скажу, хто то ті яничари в Мужиловичах". Тоді стало зрозуміло, хто є хто.
Різдво 1981 року виявилося дуже сумним. У церкві зібралися люди, чекаючи на відправу, з'явився і сільський голова та люди з партії, міліція, зчинився шум, було дуже неспокійно. Всі дуже боялися за священиків, але за Божим Провидінням, тоді все обійшлося. Люди довго чекали на отців, та їх все не було. Відправа мала бути о 9 годині, ніхто тоді не знав, що то вже була остання Свята Літургія, яку відправляли отці. Люди молились і мали намір чекати навіть цілий день. Отці Йосафат та Роман з двома вірними прийшли зі Мшани пішки мокрі по пояс, бо були великі сніги. Наче передчуваючи лихо, вірні із трепетом та зі сльозами приступали до св. Сповіді і св. Причастя. Десь за тиждень, на Щедрий Вечір, тобто на Йордан, стало відомо, що отця забрало КГБ, також заарештували і отця Романа Єсипа, який допомагав служити у Мужиловичах. Затримали їх у їхньому будиночку, коли отці відправляли Сорокаусти. Жителька Мужилович п. Тетяна, яка була там присутня, розповідала, що то було справжнє варварство. Невідомі молодики увірвалися до хати, повиривали з рук вервиці, потоптали, святі речі порозкидали, сіли за стіл і курили, плювали в чашу і кидали туди недокурки. Отців і присутніх поставили по кутах, щоб вони дивились на те святотацтво. Після цього священиків забрала міліція, а всі святі речі викинули десь у рів біля Львова. Місцеві люди пізніше витягували звідти хрести, образи, чаші й інші святі речі. У Мужиловичах же настали відтоді чорні дні. Церкву і стару дерев'яну, і нову відремонтовану кагебісти закрили, ніякі священики не приїжджали. Дякував тоді Михайло Бубісь, то як голосно заспівав, вже ніс штраф. Великдень 1981 року був як похорон, святити паску йшли зі сльозами і навіть не знали, хто святив, бо ту особу переодягали, щоб ніхто не впізнав. Були серед вірних зрадники, які зараз же підступно здавали священиків.
Отці Йосафат Каваців і Роман Єсип сиділи під слідством від лютого до жовтня. Судили їх, мов великих злочинців тільки за те, що вчили любити Бога, а дітям викладали релігію. Неможливо забути і той суд над отцями. Суд нібито був відкритий, але нікого з простих людей туди не впускали. Багато людей, в тому числі і з Мужилович, їздили туди для підтримки, стояли біля дверей, а як під'їжджав "бобік" з отцями, всі голосно кричали "Слава Ісусу Христу!". Міліція всіх штовхала, намагаючись розігнати, але страху не було ні в кого. Жителька села пані Ольга Бубісь, яка сьогодні проживає у Новояворівську, згадує: "Один день мені вдалося бути на тому суді; то було страшно на отців дивитись: знесилені, худі, бліді тільки очима водили по залу, примружуючись, шукали рідних серцю людей. Та в залі було дуже мало своїх, бо нагнали студентів, які нічого не розуміли, так робили вигляд відкритого засідання". Інша жінка розповідає: "То було дуже страшно: повне приміщення людей, міліція, судді, а отці сидять за гратами, біля них сторожа. Викликають нас по одному до трибуни. Суддя питає, якої я віри, відповідаю: "Я неосвічена жінка-селянка, яка закінчила сім класів, а ви вчена і розумна людина і не знаєте, яку віру я сповідую? Я такої віри , яку заснував сам Ісус Христос. Ото моя віра". А той суддя на те: "Католицької?", а я кажу: "Так, я греко-католичка. За що ж ви їх судите? За Боже слово? Не боюся ні вас, нічого, а того Одного боюся, що над нами. О, як я Його боюся. Ой не буде спасення вам, не буде". Суддя не хотів мене більше слухати, і наказав покликати наступного свідка. Отак засудили на 8 років тільки за те, що були греко- католицькими священиками.
У Мужиловичах ситуація погіршилась, в селі постійно вартувала міліція, щось вишукуючи. Одного разу, чи то перед святом св. Архистратига Михаїла, чи то перед Різдвом, міліції наїхало так багато, що люди відчули щось недобре і зібрались біля церкви. Привезли о. Ігоря з Прилибич та майстра з Яворова, людей розігнали, зламали церковний замок та зайняли дерев'яну церкву. Частина людей ходила до церкви, а частина, не змирившись із цим варварством, і далі молилась по хатах. Незадовго зі Львова нам призначили православного священика Михайла Цебенка, тоді село вже остаточно розділилось. Католиків всіляко зневажали, на християнський привіт "Христос Воскрес!" відповідали: "Для вас не воскрес". Навіть цвинтар закрили на замок і говорили, щоб ми хоронилися під цвинтаром. Тоді хтось з католиків придумав, що понесемо хоронити померлого на подвір'я сільського голови. Аж після того цвинтар вже був відкритий, дзвіницю ж католикам не відчиняли і за померлим не дзвонили. Та люди не втрачали віри, після важкої щоденної праці в колгоспі чи ланці збиралися і йшли на край села під хрест молитися за кращу долю церкви і отців. Весь цей час вірних підпільно обслуговував отець Петро Зеленюх.
1989 року помирає дяк Іван Андрущишин. Сім'ї вже були поділені, а дочка дяка була православною. Для всіх було великим здивуванням, коли вона прийшла і попросила отця Петра похоронити батька. Католики, порадившись, вирішили нести померлого під церкву. Так і зробили. Всю похоронну відправу отець відслужив у хаті, а після цього люди понесли покійного на прощання з церковцею. Православний вийшов з фанами назустріч, муровану церкву відкрив, став у брамі, люди його обійшли, поспівали похоронних пісень під дерев'яною церквою, обнесли довкола церкви і похоронна процесія вирушила на цвинтар, де вже чекав о. Петро.
Наступного дня вже всіх викликали у Яворів, бо о. Михайло написав заяву. Відтоді перестали католики боятись і почали вимагати для Богослужінь дерев'яну церкву (православні зайняли обидві). То була жахлива боротьба, яку не в силі й описати: воювали ціле літо брати з сестрами, діти з батьками, сусіди з сусідами, під церквою навіть син брав старенького батька за барки і трусив, як грушку, а жили в одній хаті. У селі панувала ворожнеча. Церкви не віддавали, люди не раз несли штрафи, сиділи по 15 діб, але це нікого не лякало. Терпінню приходив кінець, і от після храмового празника чоловіки розбили дерев'яну церкву, зайшли і вже ніхто не насмілився вигнати їх. Цього 1989 року померла Олена Яремій і хоронив її отець Іван Буфан, хоча це вже був час виходу з підпілля, у церкві ще не відправляли. Коли принесли покійну до церкви, у Кивоті знайшли вкриті пліснявою Святі Тайни. От таке було ставлення православного священика до святощів. Відтоді католики моляться у цій святині.
Переломною подією була багатотисячна молитовна хода у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Метою ходи була вимога легалізації УГКЦ у Радянському Союзі та зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим у грудні цього ж року. У цьому поході брали участь багато мужиловчан. Ці події дали початок відродженню і легалізації УГКЦ, віднови монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, визволенню засуджених священиків. З 1989р. до 1991р. греко-католицькою громадою опікувався о. Іван Буфан, а допомагав йому тоді ще отець-диякон Роман Озимко. 13 грудня 1991 року можна було зітхнути з полегшенням, бо цього дня офіційно зареєстровано релігійну громаду УГКЦ у селі Мужиловичі. Хоча то були великі переслідування і гоніння, вірні не досипали, в голоді й холоді серед ночі бігли десь на край села, лиш би бути на Святій Літургії і поєднатися із Сотворителем. Були спраглі Божого Слова. Багато священиків було ув'язнено, не було таких гарних церков, як зараз, але була тоді тверда віра, великий запал, який ніхто не міг погасити, на жаль, сьогодні та віра вже дуже ослабла. З 1992 року й до сьогодні настоятелем греко- католицького храму в Мужиловичах є о. Роман Озимко.
Відтоді на одному церковному подвір'ї знаходиться дві церкви, хоча о. М. Цебенко (настоятель православного храму) відколи прийшов, вирішив, що господарем тут є тільки він і має одноосібне право зносити хрести, міняти надгробки, встановлювати свої порядки, отож ніякого конфесійного миру тут насправді немає. Католики часто і сьогодні мають проблеми, наприклад, знесення місійного хреста на церковному подвір'ї, поставленого ще у 1939 році. Раптом цей хрест православно- му настоятелеві почав заважати, і він наказав його зрізати та спалити. Громада католиків, обурившись, поставила новий на тому ж місці й донині ним опікується. Болить і те, що у 2012 році сплюндровано могили священиків. Те міжконфесійне протистояння триває і досі, особливо, коли приходиться до шлюбів між православними і католиками.
У квітні цього року перед Великоднем знову трапилась сутичка на місцевому цвинтарі. У Великодню Суботу, коли вже майже нікого на цвинтарі не було, було дано вказівку зняти розп'яття з хреста і повісити своє (той хрест поставлений і посвячений католицькою громадою, під ним кожного року відправляється Заупокійне набоженство). Що не кажіть, але Бог пильнує те, що святе і намолене віками, бо, за Божим Провидінням, одна католицька сім'я приїхала довершити прибирання на могилах своїх рідних і не дозволила цього зробити. Зчинився шум і галас, викликали голову сільської ради. Під вечір на хресті було розп'яття, яке було і до того часу. А на Великдень у православній церкві у проповіді говорилось про католиків, які багато собі дозволяють. Отець Михайло також наголосив, що триватиме так недовго, бо скоро у Мужиловичах буде одна православна віра, що твердих католиків залишилось декілька родин. Хотілося б запевнити, що Католицька єдиноспасаюча Церква завжди існуватиме у цьому селі, Христос бо сказав: "Ти є Петро - скеля, і на цій скелі збудую свою Церкву, і ворота пекельні її не подолають" (Мт. 16, 18).
Існує проблема і в сільській школі. З початку 2000-х рр. християнську етику почала викладати п. їмость Ольга Цебенко. Одразу ж стало відчутне неоднозначне ставлення щодо дітей-католиків. Оскільки діти ще не мають цілком сформованої власної думки, то і перевчити, нав'язати їм щось нове, чуже досить легко. Ольга Федорівна взялася до справ. Одна учениця, яка на сьогодні вже закінчила школу, згадує: "Була самостійна робота. Одним із завдань було написати молитву "Отче наш...". Я написала так, як мене навчили батьки, так як молюся у церкві і вдома. Наступного уроку, коли вчителька принесла наші контрольні, моя молитва була повністю виправлена. Також роздавала нам книжки, де було написано, що католики те саме, що й баптисти, зате на районні олімпіади з цього предмету завжди їздили католики". Тут не треба довго розмірковувати, бо такі суперечливі дії говорять самі за себе.
У вересні 2015 року у Львові та Мужиловицькій школі було презентовано книжку "Мужиловичі в суспільно-культурних та релігійних процесах Галичини: історико- краєзнавче дослідження". Звичайно, це цінне дослідження з історичної точки зору, та не можемо погодитись із таким висунутим твердженням: "Міжконфесійне протистояння, яке виникло наприкінці ХХ ст., завдячуючи виваженій позиції настоятеля православної парафії, поступово припинилось". Цю думку настоятель заперечує сам своїми вчинками. Се- ло Мужиловичі завжди було католицьким (за переписом населення, станом на 1921 р. тут проживало 1006 осіб: 920 греко-католиків, 75 римо-католиків, 11 юдеїв і жодного православного), тому багато навіть православних сьогодні по духу залишаються католиками. Хоча є певного роду зневаги, знищення історії, однак попри все це не втікатимемо від батьківської віри, скропленої кров'ю мучеників.
Не можемо змовчати і на перекручення історичних фактів, на їхнє трактування на свій лад. За твердженням автора, Берестейська унія 1595 р. була насаджена насильно і, як справедлива кара Божа, у 1946 р. насильно була заборонена і ліквідована УГКЦ. Слід сказати, що тодішні українські владики, зауважуючи надужиття православної ієрархії, яка не дбає про народ, про його духовний зріст, самі власною волею прийняли рішення відлучитися від ярма православної Москви і приєднатися до вселенської правдивої Католицької Церкви. Самі владики їздили до Папи і просили про повернення і відновлення єдності нашої Церкви з Римом. А що було після того з'єднання? Про це яскраво свідчить історія життя св. Йосафата. Скільки біди і пролитої крові. Головною причиною зовсім не був спротив народу, а організовані заколоти ворогів Церкви - православних батюшок і їхніх владик. Саме вони сіяли підозри і наклепи, закликали до фізичного знищення греко-католиків, як зрадників "правдивої" православної віри (чи не нагадує ця риторика сьогодення?) Це не св. Йосафат йшов зі зброєю, це якраз за любов до людських душ, за спасіння душ православних братів його замучили й сокирою розтяли голову. А з подальшої історії знаємо, якраз Православна Церква завдяки царським військам силою насаджувалася нашому народові, саме вона навіть цькувала козаків на своїх же братів українців, бо вони прийняли добровільно католицьку віру. Адже саме православні батюшки для того освячували навіть зброю. Гарним доказом цієї правди є навернення не тільки вбивць св. Йосафата, але й головного організатора цього кровопролиття, "натхненника" боротьби проти Унійної Церкви православного єпископа Мелетія Смотрицького. Він, який писав книги проти Греко-Католицької Церкви, чим найбільше спричинився до ворожнечі і кровопролиття, після мученицької смерті св. Йосафата втікає з України. І хоч їде по святих місцях Єрусалиму, Греції та совість не дає жити, (напевне, не тільки совість, а й стан православної церкви на Сході) і вкінці кінців він сам визнає свою вину, визнаючи свою діяльність злочинною, відкликає всі свої книги, повні неправди, наклепів і брехні й навертається до католицької віри. Ось це і є найкращим доказом з боку самих православних, а саме їхнього єпископа Мелетія Смотрицького, що вони чинять зло й перебувають у блуді. Він жив якраз під час цих трагічних подій, був наочним свідком й у великій мірі їхнім організатором, та за ласкою Божою пізнав правду і, не заглушивши совісті, навернувся, визнавши свої попередні блуди. Дуже образливо, що сьогодні перекручують історію і насаджують вірним (вважаючи їх такими, які зовсім не знають своєї історії та історії своєї Церкви). До речі, на презентацію вище згаданої книги були запрошені вчителі християнської етики (майже всі сповідують католицьку віру) і "факти", наведені священиком щодо "гріхів" Унії, її так зване насильство над православними, під час якого чомусь лилася кров католиків, завдали їм образи. Це свідчить про те, що пастир не об'єднує громаду, а вносить сум'яття. Запрошуючи на такі конференції людей різних конфесій, організатори мають добре обдумати кожне слово виступу, щоб не образити тих, які сповідують інші переконання і, знаючи історію своєї Церкви, не бажають брати участь в однобокому трактуванні минулих трагічних подій в житті своєї Святої Соборної Католицької Церкви. На превеликий жаль, не лише ті перекручення і висновки є образливими у тій книзі. Слід сказати, що підписувати під православну громаду осіб, які ніколи не були православними (можливо, хотілося більшої цифри) теж є образою для родин. Наприклад, дяки Андрущишин Іван та Бубісь Михайло (батько греко-католицької сестри-монахині з с. Мужилович - Магдалини Бубісь, яка на даний час перебуває в монастирі традиційних сестер василіянок) до кінця життя вважали себе греко-католиками. І це є ще одним свідченням того, що в підпіллі якраз греко-католицька громада була єдина, а її розкол відбувся пізніше. Дерев'яну церкву греко-католицькій громаді не з милості віддали, якби не наполегливість католицької громади, вона б дотепер їм не належала. Тому про православного пастиря - миротворця краще промовчати, ніж кривити душею.
З давніх-давен у нашому народі з любов'ю та особливою побожністю християни почитають Найсвятіші Серця Ісуса і Марії. Як і в кожному селі, у Мужиловичах культ Найсвятіших Сердець посідав вагоме місце, вірні прибігали і часто випрошували собі багато ласк, потрібних як для душі, так і для тіла, відтак завжди перебували під опікою свого Спасителя та Небесної Мами. Образ Найсвятіших Сердець почитався у кожній родині, батьки прищеплювали дітям любов до маївок і червівок і 30 років назад ніхто й подумати не міг, що ці образи у деяких мужиловицьких родинах стануть зайвими і непотрібними. А бувало таке (а може і зараз буває), що настоятель православної парафії, відвідуючи родини із Йорданською водою, сказав прибрати такі образи, бо то не їхнє. Подумати тільки, як можна викинути Ісуса та Марію із свого серця, своєї хати, викинути Того, Хто все сотворив.
Дорогі мужиловчани, згадайте 70-ті чи 80-ті роки, згадайте до якої церкви всі ходили і якої віри були, тоді всі шанували образ Пресвятого Серця, культ безмежної Божої любові до людських душ. Що ж змінилося сьогодні, невже сучасній людині вже не потрібен милосердний Бог із палаючим люблячим Серцем, обвитим вінцем з тернини? А так було і за часів насильницького насадження "кадебістського" православ'я. Згадайте ті Серця Ісуса і Марії із по-варварськи грубо і недолуго замальованими червоною фарбою. Однаковий почерк , однакові дії, та сама мета... Чи не той самий "режисер?" Обряд, наше і не наше, східне і західне... Не в тому справа... Комусь дуже хочеться, щоб християни мали сумнів у великій і безмежній Божій Любові, втрачали віру у Його готовність вогнем Своєї Любові, Свого жертвенного Серця обігріти зболілі людські душі. Кому це все заважає? Нехай кожен знайде відповідь у своєму серці, у своїй душі.
Хочу закінчити словами отця Романа Єсипа, які він сказав на пропозицію зректися католицької віри, виїхати за кордон і стати православним єпископом: "Бог терпів і нам велів. Від Батьківщини і Христової віри не втікаю". Справді, не зрікаймось Христа, щоби на Страшному Суді не почути слів: "Ідіть геть від мене, прокляті, в вогонь вічний" (Мт. 25, 41). Наші батьки, діди і прадіди були католицької віри, її відстоювали, за неї терпіли, за неї їхали навіть у Сибір. Вони у Мужиловичах ходили до одної церкви, де відправляв греко-католицький священик, єдиним серцем і устами в тій дерев'яній церковці споконвіків прославляли Бога й у нашому селі. Протягом всіх віків існування церкви громада була єдина й одна - Греко-Католицька! Чому диявол розділив, чому зрада прийшла у наше село? Причини споконвіків одні й ті ж самі: гордість, принцип, гонор, впертість, не знання своєї історії, нехтуванням вірою? Тож не будьмо байдужими до своєї віри, станьмо ж єдиними. У тому намірі хай кожна родина молиться щоденно Вервицю чи бодай якусь молитву, хай кожної неділі в церкві представляємо Господу Богу не тільки свої приватні духовні і матеріальні потреби, а також духовне добро і мир нашої парафії, щоб ми всі стали єдиними у вірі. Любімо Церкву, живімо вірою і молімося, а молитвою переможемо. Хто витриває у вірі до кінця - той спасеться!
(За спогадами мужиловчан, які пережили підпілля і легалізацію УГКЦ: Бардадин С., Яремій А., Міхоцької І., Бубісь О. (сьогодні проживає у Новояворівську) Бавтро М., Макаревич Я. й інших)
