Святий Йосафате, моли Бога о нас!

Проповідь у день Св. Йосафата
25. 11. 2015 р. Б.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь

Слава Ісусу Христу!

Дорогі мої, особа Св. Йосафата - це велике світло, в часі страш­ної темряви, тієї темряви, яка була в нашому народі, темряви, яка по­крила весь наш народ. Божа справа, справа Св. Духа - Берестейська унія 1596 р., яка спочатку мала так багато прихильників навіть серед світських людей, зокрема і князя Острозького, наразилася на велику небезпеку. Найбільше тої святої справи боялася Москва. Вона розуміла, якщо дух Бе­рестейської унії запанує серед укра­їнців, то з часом він пошириться і на Московію. Тому вороги намагалисярізноманітними способами нищити той дух віднови. Берестейська унія стала духовною революцією україн­ського народу. Так як ми називаємо революцію на Майдані - революцією (а вона була духовною) гідності, ви­кликом тій темряві, яка запанувала на цей час на наших теренах, так і тоді, насамперед, страшний упа­док Церкви Христової, духовенства, брак духовної освіти спричинився до Берестейської унії. Релігійні забобо­ни, фанатизм, священство, яке пере­давалося від тата до сина, до онуків, грошові "подарунки" єпископові, аби висвячувати священиків, які на цей час були теологічно, богослов­ськи, духовно дуже відсталі. А якщо священик відсталий, то і той народ бідний. І той народ, дорогі мої, шу­кав порятунку. Рух протестантизму, активна діяльність римо-католиків вимагали докорінної зміни Церкви. Наші владики Іпатій Потій, митропо­лит Михайло Рогоза їдуть до Рима, аби підписати Акт з'єднання, акт на­вернення доньки-Церкви, яка відпа­ла, в лоно Католицької Церкви. Акт був підписаний, але коли приїхали з Рима, то дізналися, що великим про­тивником Унії став князь Острозький та багато інших. Вони підбурювали народ, мовляв, нас хочуть ополячи­ти, латинізувати, нам треба поверта­тися до своїх "коренів" ( у темряву минулого). Уніатська Церква терпіла страшні переслідування і ми знаємо про гіркі плоди цих трагічних часів. Ми знаємо, як Москва використала свою страшну агітацію: Умань, гай­дамаччина, козаки, які вирізували уніатів... Ворожа агітація доклала ве­личезних зусиль, аби показати Церкву, яка відроджується, чужою та во­рожою. Люди, які робили багато до­бра на національній ниві, внаслідок потужної агітації переходили в табір борців проти Унії, давши себе легко підкупити московською православ­ною ідеологією. Доходило до того, дорогі браття і сестри, що існування Уніатської Греко-Католицької Церк­ви було під великою загрозою. Але знаємо, коли ізраїльський народ був у Вавилонській неволі, а Єрусалим­ська святиня вже була зруйнована, у помешканні пророка Даниїла за­вжди були відчинені вікна в сторону Єрусалима, стоячи біля яких, пророк молився і питав : "Боже, коли Ти нас повернеш до нашої обіцяної землі?" Коли народ жидівський відпадав від віри, приставав на поганство, про­роки твердо трималися Бога Ізраїля.

У тій великій боротьбі духовній, на тому попелищі, в тій вели­кій темряві являється молода особа. Цей юнак походив із Володимира- Волинського, він народився в сім'ї Гавриїла та Марини Кунцевич. Бать­ки відправляють хлопця до Вільна, аби він навчився справи купця, го­тують для нього велику блискучу кар'єру. Той син Іван залишає ро­динний дім і бере від своїх батьків те, що найцінніше, і це не гроші, не маєток, а скарби виховання своєї доброї побожної матері Марини. Це вона брала сина з собою до церкви, тримала його на своїх руках, підно­сила до розп'яття Христа Спасителя і він цілував його. Ще малим він час­то давав їй глибокі питання: "Чому тече кров? Чому цвяхи? Чому вінок з тернини на голові?" Побожна мама як могла, давала йому відповіді наці питання. Тут, у хаті, в родині, був закладений фундамент глибокої віри, побожності й любові до Госпо­да Бога. Питаю вас, дорогі батьки, в сьогоднішній день, чи ви закладаєте той глибокий фундамент віри в сер­цях ваших дітей і онуків, чи подібно, як та побожна мама, берете своїх дітей у неділю і свята на Службу Божу? Питаю, чи є спільна молит­ва у ваших родинах, чи вміють ваші діти й онуки молитися на

Св. Вервиці, чи вони бачать, як ви, мамо і тату, клячите перед престолом у родинній церкві при запаленій свічці й молитесь? А може, ваші діти бачать, як ти го­динами сидиш біля комп'ютера, оглядаєш різного роду серіали, але часу на молитву не маєш? Який фундамент ви заклали в серця своїх дітей і онуків, з чим підуть ваші діти у світ, з чим? А може, даси їм картку банкову, авто? Чи ви, батьки, не забули найважливішого: дати своїм дітям віру, глибоку віру в Господа Бога? Бачимо Івана, який, прибувши до Вільна, опинився серед "гарних" компаній, різноманітних това­риств. Не був бідний, мав гроші, міг жити, як усі - весело і легко.

Він мав друзів протестантів, православних, римо-католиків, міг піти до тієї чи іншої церкви. Іван ходив до різних церков і при­глядався. На той час серед моло­ді точилися великі дискусії щодо правдивої релігії. Одного разу він побачив напівзруйнований мо­настир Пресвятої Тройці, у якому гуляв вітер. Жило там кілька стар­ших монахів, а на Службу Божу приходило дуже мало людей. І йому той монастир припав до сер­ця. У купця, у якого проживав на квартирі, була дочка, яку батько дуже хотів видати заміж за Івана. То була боротьба: на яку сторо­ну пристане Іван і де будуватиме своє життя? Але він чув у молитві голос Божий. Певно, що за Івана молилися його батьки. Той голос Святого Духа промовляв: "Іди за Мною!" І він пішов. Пішов до того убогого монастиря, якого треба було піднімати з руїни, не тільки духовної, а й матеріальної.

З чого почав той молодий Іван, який вибрав при облеченні ім'я Йо­сафат? Він почав, дорогі браття і се­стри, із молитви, ревної, щирої мо­литви. Але та молитва була тихою, вона не була для популізму: як я молюся, подивіться, як я молюся! То була молитва в келії, нікому не відо­ма, убога молитва - він і Бог.

Минав час, і та молитва давала свої плоди. Був дуже мовчазливий, вступивши до монастиря, ніколи вже не їв м'яса. Це була дуже велика по­кута. А там, де є молитва, диявол за­вжди крутить і хоче підказати: "Отоподивіться, є такий, то він із себе щось показує!" Читав його життє­пис: надворі вже мороз, великий сніг, брати заглянули в келію Йоса­фата, а його немає. Де він? Побачи­ли сліди, які привели їх на цвинтар. Там, під старим хрестом, молився так, що впав в екстаз, не відчува­ючи ні часу, ні болю. Його коліна примерзли до каменя, на якому він клячав.

Дорогі мої, а нині нам кажуть, що не треба клячати. То є парадокс. І то кажуть ті, які почитають Св. Йоса­фата. При зустрічі одному священи­ку казав: "Ви так почитаєте Св. Йо­сафата, видаєте книжки про нього. Читайте, наслідуйте Йосафата! Нині церкви мають підігріви. А ви каже­те: не треба клякати, ви відганяє­те людей, щоби не клячали під час Св. Причастя, як то було раніше. Св. Йосафат клячав на морозі. А ви кажете, що наслідуєте його. У чому ж ви його наслідуєте?"

Це парадокс нинішніх часів, у яких ми з вами, дорогі браття і се­стри, живемо. Св. Йосафата нази­вали "душехватом". Чим він брав ті душі людські? Своєю глибокою молитвою, посвятою, своєю ви­тривалістю. Нині священик не має часу на конфесіонал, ми всі спішимо, ми всі біжимо. Св. Йоса­фат часто цілий день перебував у церкві, він чекав, може, хтось зайде і приступить до Св. Спові­ді. Він мав час говорити з людьми, начати їх.

Священики тоді були панами, деякі - великим панами, тому часу для того простолюддя не мали. І нині часто не мають, бо є різні обов'язки, які можна відкласти, бо вони є другорядними, непотрібни­ми. Св. Йосафат мав час для люд­ських душ. І тому душа, спрагла правди, світла, любові знаходила в тій монастирській церкві спокій, дух молитви, розради, потіхи. До церкви, де нещодавно гуляв ві­тер, приходило все більше і біль­ше людей. Інколи приходили по­слухати його слово не тільки про­тестанти, не тільки православні і римо-католики, а навіть євреї. Приходили, щоби послухати його глибоку науку, відчути його лю­бов до Господа Бога.

Коли Йосафат став єписко­пом, то не впав у гординю, далі йшов до того простого народу в лікарні, туди, де вони працювали, туди, де вони знаходилися, він з ними працював, вони відпочива­ли, він їх катехизував, проповіду­вав, ставши батьком для всіх. І не одна парафія, не один священик у Литві й Білорусії, побачив в ар­хієпископі Полоцькому люблячого батька, доброго батька, і, як на­слідок, не одна парафія наверну­лася і прийняла Св. Унію.

Звичайно, православні схиз­матики скреготали зубами. Вони не могли того простити, вони ба­чили, що парафії повертаються до лона Св. Унії. Знаємо, що стало­ся того сумного дня у Вітебську. Йосафат знав, що на нього чекає смерть, він знав. Але також пам'ятав слова Ісуса Христа: "Я Добрий Пас­тир, а добрий пастир, коли бачить вовка, не втікає, але стає в обороні своїх овець". Він поїхав до того Ві­тебська. І коли готувався до Св. Лі­тургії, прийшли розбишаки і розтяли сокирою голову. Стікаючи кров'ю, він молився: "Отче, відпусти їм, бо вони не знають, що роблять".

Але цього було замало. Щоби на­вести страх на мешканців Вітебська, тіло Йосафата зв'язали шнурами, во­лочили по Вітебську, щоби показа­ти: отак буде з кожним священиком,отак буде з кожним уніатом. Хотіли налякати людей. Кажуть, кинули в річку Двину. Але й річка не хотіла прийняти те святе тіло, тіло свято­го мученика. Щоби позбутися його, вбивці прив'язали камінь і кинули в річку. То був листопадовий похму­рий день, і ясність била й освітлю­вала те місце, де лежало тіло Св. Йосафата.

Ми знаємо, як те тіло буде переслідуване, але Провидіння Боже його зберегло. До мощейСв. Йосафата уніати приходили звідусіль, навіть тоді, коли він ще не був проголоше­ний блаженним. І коли Петро І при­був до Полоцька (Вітебська), шукав тіло Йосафата, бо хотів його спали­ти, знищити. Він убив о. Коленду та інших монахів при вівтарі, висипав з Кивоту Св. Тайни і топтав Їх, але тіло Св. Йосафата монахи-василіяни Петру І не видали. Опісля це тіло було в Білій Підлясці. 200 років тому утворилося згромадження сестер Св. Йосафата, яке було покликано для того, щоби опікуватися церквою і мощами Св. Йосафата. Опісля тіло мученика перевезли до Відня (Ав­стрії), і сьогодні воно спочиває в Ба­зиліці Св. Апостола Петра в Римі.

Так, дорогі мої браття і сестри, це є свідоцтво, що те, Бог охоро­няє, що є під Божою опікою і кого Бог хоче прославити, того люди­на ніколи не зможе знищити, якої влади вона б не мала, хоч би була царем-монархом - Бог захоро­нить, Бог заступиться, Він поря­тує.

Сьогодні Св. Йосафат, доро­гі браття і сестри, став символом Греко-Католицької Церкви. Це той ґрунт, який був сухим, зро­сила мученицька кров, і на тому сухому ґрунті смерть Св. Йосафа­та дала величезні плоди. Єпис­коп, який бунтував і організував вбивство Св. Йосафата - Мелетій Смотрицький - втік на гору Афон і думав, що там серед православ­них святош знайде спокій. Але сумління мучило, він розумів, що на його руках кров святого.

Православні того чуда не мо­жуть пояснити. Як могло таке тра­питися: він брав участь у вбивстві Св. Йосафата, а повернувшись на Русь, прийняв Унію. Питаю за­вжди жидів: якщо Христос був не­справедливий, поясніть мені, як Савло став Апостолом Павлом? Благодать Божа, Ласка Божа! То не можна пояснити, дорогі браття і сестри, то плоди крові Св. Йоса­фата.

І в тяжкому 1946-му році му­ченики на Холмщині, на Підляш­ші, Бердичівські ісповідники з ім'ям Св. Йосафата йшли на най­більші тортури, в Сибір, на за­слання. Ім'я Св. Йосафата підтри­мувало, потішало їх, і вони знали, що терплять за святу справу, за Божу справу, аби осягнути Небо, Царство Боже.

Св. Йосафат, дорогі браття і сестри, завжди був покровите­лем, опікуном нашого народу. І сьогодні ми маємо усвідомити ве­лике завдання, яке спричинила кров Св. Йосафата - витривання у Св. Вірі, навернення, покаяння. Живемо нині в страшних часах не тільки політичних, не тільки еко­номічних, але й національних та духовних, бо забули про Св. Йо­сафата.

Нині в церкві Пресвятої Трой­ці, де жив Св. Йосафат, віднов­лена лише невеличка капличка. Ми чуємо, що організовуються поїздки до Києва, Патріаршого Собору, Зарваницю, Гошів. Але ми не чули офі­ційно, щоби Церква організовувала поїздки або збір коштів на віднову храму Пресвятої Тройці, де служив наш Св. Йосафат. Напрошується ви­сновок, що нам не потрібний той від­різок історії нашої Церкви, про нього радше би модерні владики хотіли забути і викреслити, ніби його й не було. Штучно створюють з Йосафата великого екуменіста. Йосафат хотів об'єднати всіх, але в правді, бо, відкидаючи правду, немає об'єднання. Нинішнє єднання (поцілунки, обійми, усмішки, спільні відправи) - фальшиве і штучне. Воно, радше, для гарної картинки, а в серці непри­язнь, бо відсутня Істина, на якій має будуватися об'єднання. Така єдність не дасть жодних плодів, бо це не Божа справа. Божа справа у словах: "Я - Правда, Я - Дорога, Я - Жит­тя".

Ми бачимо, як відходить до ві­чності старше покоління, яке, на превеликий жаль, не передало віри своїм дітям й онукам. Ви будете від­повідати, тату і мамо, багато буде­те відповідати, бо ви не передали віри, яку передали вам ваші дідусь і бабця, тато і мама. Ви не переда­ли тої віри дітям. Ваші діти сьогодні переважно кажуть: "Немає різниці, до якої церкви ходити, як молити­ся, як прославляти Бога, як йти до Св. Причастя. Нам немає різниці". А це означає, що діти з твоєї хати не винесли віри, не винесли того вог­ника віри. І це є катастрофа, це є велика катастрофа.

Чому ви так молитеся? Я не раз кажу: "Дитино, скільки тобі років? - Стільки-то. - Хто тебе вчив мо­литися? - Бабця. - А як тебе твоя бабця вчила молитися? - Отче наш, іже єси на небесіх, да святиться ім'я Твоє, так? - Так. - То чому ти так не молишся? Чому ти так не молиш­ся? То твоя бабця була нерозумна, і прабабця, і пра-пра, і Св. Володимир, Св. Йосафат - то всі були глупі?" Це справа передання віри, збережен­ня віри. Якщо ми не збережемо того вогню, якщо його не передамо своїм дітям і онукам, якщо вони стануть байдужі, не будуть мати того твер­дого фундаменту, що тоді будемо робити? А будемо такі, знаєте, як бельгійці. А що нині в Бельгії? Люди бояться йти на вулицю. Так, теракт.

Що сталося з тобою, Європо? Католицька Європо, християнська Європо! У 1683 році, коли орда та­тарська йшла на Європу, християн­ський світ став стіною бо знав: якщо прийдуть мусульмани, не буде жит­тя, віра пропаде. Проливали кров під Лепанто! Італія, Франція, Іспанія - всі країни боялися і не допустили, щоби орда мусульманська прийшла на ті землі. А що сталося нині з то­бою, Європо? Ти сьогодні відкрила свої двері, прийняла 2,5 мільйони мусульман! То ви, християнські сім'ї, кажете, що не маєте чим годувати своїх дітей. То годуйте чужих!

Якщо ти, Європо, не маєш хліба для християнських дітей і дозволяєш аборти, то годуй тих, які будуть роз­множуватися, маючи по десять, по п'ятнадцять дітей. Хліба вистачить! Але для своїх християнських дітей ти не маєш хліба, ти вбиваєш їх. Що сталося з тобою, християнська католицька Європо? Ти колись віру Христову несла в Америку, в Афри­ку, Азію. Ти давала багато святих мучеників та ісповідників, які ішли до поганських народів і несли світ­ло, а нині в твоїх церквах, католиць­ка Європо, немає кому молитися. Го­ловний муфтій у Франції каже: "Нам не треба будувати мечетей, навіщо державі тратити гроші? Подивіться, скільки церков - дайте нам ті церк­ви, і ми там будемо молитися". А де твої діти, католицька Європо? Чому твої святині порожні, чому ти про­даєш монастирі, чому ти закриваєш семінарії, чому? Європо, що сталося з тобою, з твоєю вірою? Туреччина, Саудівська Аравія звертаються і ка­жуть до Німеччини: "Ми дамо гроші, щоби ви нашим братам-мусульманам побудували 200 мечетей в Німеччи­ні". Але чому ти, Саудівська Аравіє, не відкриєш своїх дверей і не при­ймеш своїх співбратів по вірі й по крові?

Це не бунт, але це є правда. Так, ми маємо допомагати ближньому, але допомагаймо їм на їхній землі. Європа колись боялася ісламізації. Наші люди колись боялися Першої світової війни. Коли повернувся отець Зерович до Митрополита і ска­зав: "Що робиться в церкві Успен­ській? Співають: "Утверди, Боже, віру православних християн". Він каже: "Розумієте, що суне схизма і небезпека". І тоді заборонили вжи­вати слово "православний", бо була велика небезпека. Наші люди боя­лися і царської Росії і совєтської.

Отці-василіани видають книжку "Блаженні українського народу", у ній написано: "Ті блаженні муче­ники пішли в Сибір і віддали своє життя, тому що не підписали пра­вославіє". Добре пишете, але чому згадуєте те православіє? Розумієте, як ми далеко зайшли, і як ми ще да­леко зайдемо, якщо у своїх родинах не збережемо віри.

Подивіться, що сьогодні робить­ся у Львові! У магазинах, на базарах звучить російська! І ми готові нині продати свою мову, ми готові. Куди дійдемо, якщо відійдемо від правди, від світла, куди, дорогі браття і се­стри? Чи не варто триматися віри на­ших батьків і прадідів?

І це нині великий виклик перед нашим народом. Ми торгуємо вірою, не навчаємо наших дітей правди, не розповідаємо про Греко-Католицьку Церкву, якою вона була, якою вона має бути. Одного разу чув розмову двох священиків. Один одного на­вчав, вихваляючись, що його пара­фіяни вже йдуть, а не клячать до Св. Причастя, споминає православ­них, викинув дзвіночки, не відправ­ляє Хресні Дороги. Він ділився до­свідом, як добитися такого "успіху". Я повернувся і кажу: "Знаєте, отці, чим ви хвалитеся?! Чим ви хвалите­ся?! Якщо би ви навернули одного свідка Єгови, я би сказав, що це пе­ремога, якщо би ви навернули п'ять протестантів чи баптистів до віри ка­толицької, то мали б велику заслугу. А ви хвалитеся тим, що віру зруйну­вали, віру своїх батьків".

Так, хвалимося тим, що ми дзві­ночки заборонили! Яке то велике досягнення! Ми фігуру Серця Хрис­тового з церкви викинули, яке то до­сягнення! Я навчив людей настоячи до Св. Причастя йти, яке то велике досягнення! Ти наверни баптиста, п'ятидесятника, атеїста, безбожни­ка, наркомана, пияка. Ото буде за­слуга, ото можеш хвалитися, а ти ви­хваляєшся тим, що знівечив людей, зранив людей, що людина мусить іти до іншої церкви, щоби прийняти

Св. Причастя на колінах. Ти хвалиш- ся, що зруйнував віру батьків на своїй парафії. І ти вважаєш, що ве­ликим досягненням є те, що ти фани викинув і хоругви поставив...

Дорогі мої, на жаль, живемо в таких часах. Тому тримаймося віри своїх батьків, не даймо, щоби вог­ник святої віри загинув, пропав. Там, де мій голос замалий, має бути молитва. І тому, Святий наш отче Йосафате, глянь на той народ, який терпить, страждає, якому сьогодні бракує світла і віри.

Нині живемо в страшному часі, гинули наші діти, і досі гинуть. Щось змінилося на телеекранах України? Як були шоу різного роду, так і є. Колись ще знаходили час, щоб пока­зати похорон героя, який загинув у зоні АТО, а зараз? Ми стали байдужі: хай собі гинуть, хай вмирають, то не мої сини, то не мої онуки. Ми звикли до війни, ми не хочемо вже чути про ці події, і це є дуже-дуже сумно.

Народе, опам'ятайся! Наверні­мося, вірмо в силу молитви, просімо Св. Йосафата: утверди нас, отче Йо­сафате, у вірі наших батьків. Не дай, щоби ми своїми руками похоронили ту Святу віру, обряди, звичаї і тради­ції. Я впевнений, що не знаємо того або дуже мало знаємо про звичаї Греко-Католицької Церкви. Певно, про це не пишеться, не передаєть­ся, і воно дійсно так гасне, зникає з життя нашого народу. Тому мусимо вчити своїх дітей, онуків і самі пере­бувати в тій Св. Вірі. Амінь.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Генеральний настоятель
Священичого Братства
Святого Священномученика Йосафата
о. Василь Ковпак