Від редакції: В 1985 році в Італії була опублікована праця професора Романа Амеріо під назвою "Iota Unum" ("Ані йоти"). - Дослідження змін у Католицькій Церкві XX ст.". Ця праця, що яскраво висвітлює зміни, які відбулися в період перед і після ІІ Ватиканського Собору, налічує понад 780 сторінок. Сьогодні, коли від часу виходу цієї книги минуло майже 30 років, мало буде трьох подібних томів, аби описати те, якого рівня сягнула деструкція Церкви від початку ери aggiornamento (аджорнаменто (італ. aggiornamento - оновлення) - термін, що означає пристосовування до актуальних умов; у Католицькій Церкві став широко використовуватися за часів понтифікату Папи Йоана XXIII. - Українська Католицька Енциклопедія). Редакція не має ілюзій, що на кільканадцяти сторінках їй вдасться розглянути всі нововведення, які запровадили і запроваджують модерністи; проте має надію донести до читачів розуміння того, що вживання тут і всюди визначення "Пособорова Церква" - в опозиції до Католицької Церкви - набирає все глибшого й зловіснішого сенсу.
1. Віра і моральність
Віра
Традиційна наука: Класична теологія через поняття віри розуміє надприродну чесноту, "яка під натхненням і за допомогою ласки вчиняє, що ми приймаємо за правду все те, що об'явив Бог і що Він через свою Церкву подає нам до вірування" (кардинал Гаспаррі, "Католицький катехизм").
Модерна наука: "Нова теологія" звела віру до рівня емоцій - вона у такому сприйнятті є всього лиш "релігійним почуттям, змістом якого є абсолют" (св. Пій Х, енцикліка Pascendi). Така позиція є наслідком сповідуваного модерністами агностицизму, який заперечує можливість пізнання існування і рис Бога через видимі речі.
Природний і надприродний порядок
Традиційна наука: Класична теологія твердить, що природний порядок щодо людини охоплює її саму з усіма складовими її натури, метою, призначеною людині (природною) та засобами, завдяки яким людина може реалізувати цю мету. Природна мета закладає цілком ясне, хоч не пряме (пристосоване до людської натури) пізнання та любов до Бога. Надприродний порядок є таким ладом створеної натури, в якому завдяки надприродним дарам вона прямує до остаточної мети. Ця остаточна мета абсолютно перевищує природну. Метою людини в надприродному порядку є безпосереднє оглядання Бога і участь у Його щасті.
Модерна наука: Нова теологія цілком сплутує обидва ці порядки. Як пише о. де Любак: "Природне прагнення до надприродності походить з неустанної дії в нас Бога, який створює нашу натуру так само, як ласка є постійною дією Бога, який творить у нас моральний лад. Обидва порядки - природи і ласки - містять всі умови, необхідні для того, щоб ми могли осягнути надприродну мету.
Сотеріологія (наука про спасіння)
Традиційна наука: Класична теологія пояснює, що людина, створена на образ і подобу Бога, через первородний гріх втратила первісну справедливість і святість, тож нездатна самостійно піднятися зі свого упадку. Проте Бог у своєму безмежному милосерді послав людському роду Спасителя, який, прийнявши добровільно муки і смерть на хресті, винагородив Божій справедливості, зневаженій гріхами людей, і виєднав їм ласки потрібні для спасіння.
Модерна наука: "Нова теологія" стверджує, що людський рід ніколи не втрачав своєї високої гідності, яка випливає з того, що вона, людина, створена на образ і подобу Божу. Христос, який через акт Воплочення злучився "в певний спосіб" з кожною людиною, через свою смерть не сплатив Отцеві боргу грішного людства, а лише вповні "об'явив людину їй самій", нагадавши їй про любов Божу і велику гідність, розуміння якої вона втратила.
Пекло
Традиційна наука: "А душі тих, які помирають у скоєному смертельному гріху або в самому первородному гріху, одразу ж опиняються в пеклі, де їх чекають не однакові кари" (Флорентійський Собор, Декрет для Греків).
Модерна наука: "Що стосується дітей, які померли без хрещення (...), то велике милосердя Бога, який прагне, аби всі люди спаслися, і любов Ісуса до дітей, яка веліла Йому сказати "Дозвольте дітям приходити до Мене" (Мк. 10, 14), дає нам надію, що існує якийсь шлях спасіння для дітей, що померли без хрещення" (ККК - Кодекс Канонічного Права, § 1261).
Маріологія
Традиційна наука: "Можна з усією певністю і точністю стверджувати що, за Божим розпорядженням, нічого з цього величезного скарбу ласк Христа ми не можемо отримати без посередництва Марії" (Лев XIII, енцикліка Octobri mense).
"Вона разом з Христом відкупила людський рід; тому цілком слушно, що кожна ласка, яку ми отримуємо зі скарбниці Об'явлення, подається нам через руки цієї Страждальної Дівиці" (Венедикт XV, енцикліка Inter sodalicia).
Модерна наука: "Як Конгрегація Науки Віри, ми відповідаємо у цій справі, що інші титули Марії краще виражають Її роль, у той час як формула "Співвідкупителька" дуже розходиться з мовою Біблії і Отців Церкви, через що виникають непорозуміння" (Кардинал Й. Ратцінгер, "Бог і світ", с. 281).
Поняття гріха
Традиційна наука: "Скоєний Гріх - це свідоме і добровільне порушення закону Божого" (кардинал Гаспаррі, "Католицький катехизм")
Модерна наука: "Гріх є злочином проти розуму, правди, правоти сумління; (...) Він ранить людську натуру і спрямований проти людської солідарності. (...) Гріх є (також. - Прим. Ред.) образою Бога (...)" (ККК, §§ 1849, 1850).
Філософія perennis(вічна)
Традиційна наука: Філософію perennis (вічна), яка осягнула своєї вершини у "Суммі теології" св. Томи з Аквіну, "Вчительський Уряд Церкви у світлі Божого об'явлення перевірив, прийняв і визнав". Таким чином, особливістю цієї філософії є те, що вона щиро й правдиво тримається і захищає об'єктивну силу пізнання людського розуму, непохитно приймає метафізичні засади, врешті визнає можливість осягнення точної і незмінної правди" (Пій XVI, енцикліка Humani generis). Тим самим Церква засуджує тих, які вважають, що "кожна філософія і кожна думка може гармонійно співіснувати з католицькою вірою" (там само), а особливо таврує системи "ідеалізму, екзистенціалізму і матеріалізму".
Модерна наука: Модернізм вимагає "визнання природної важливості всіх культур, відмовляючись від штучної вищості західної культурної моделі, а також відокремлюючи культурні аспекти від слова віри" ("L'Osservatore Romano", 25 ХІ 1998). Він релятивізує важливість томістичної філософії, яка нібито містить "багато понять, значення яких нерідко є недосконалим", і запрошує до "поглиблення стосунків між мовою слів і правдою" (Йоан Павло ІІ, енцикліка Fides et ratio), мовби цієї мови, що висловлює правду, досі не існувало.
Святе Письмо
Традиційна наука: Класична теологія засуджує переклади й поширення некатолицьких перекладів Святого Письма, оскільки "вони здійснені всупереч святим правилам Церкви й часто тлумачаться викривлено (...). Їх роздають безкоштовно для того, аби кожен відкидав божественну Традицію, доктрину Отців і авторитет Католицької Церкви, а розумів Божі слова на власний розсуд, змінив сенс і таким чином опинився у найбільшій облуді" (Пій ІХ, енцикліка Qui pluribus). Понтифіки засуджували біблійні товариства і без вагань називали їх "перфідними", тобто віроломними (Пій ІХ).
Модерна наука: Модерністи вихваляють "старання" United Bible Societies (Об'єднання Біблійних Товариств) у розповсюдженні знань Святого Письма, називаючи це важливою співпрацею в "реалізації" завдання екуменізму (Йоан Павло ІІ, 15 V 1992). - Вони зараховують ці починання до елементів "нової євангелізації людства", а пропагандистів вважають "вірними й покірними провісниками Слова Божого" (там само).
Сексуальне виховання
Традиційна наука: Класична наука Церкви засуджує публічне сексуальне виховання, як прояв натуралізму. "Наука для всіх без різниці, навіть публічна, а також легковажне ознайомлення" (Пій ХІ, енцикліка Divini illius Magistri) є фатальною у своїх наслідках помилкою. "У цій такій дуже делікатній матерії, якщо якесь індивідуальне повчання у відповідний час із боку тих, яких Бог призначив до виховання, давши їм ласку стану, обов'язково слід дотримуватися великої обережності, якою так завжди відзначалося традиційне християнське виховання" (Пій ХІ, там само).
Модерна наука: ІІ Ватиканський Собор навчає, що в інституціях, які займаються вихованням, діти "мають отримати позитивне і мудре сексуальне виховання, відповідно до свого віку" ("Декларація про християнське виховання", №1).
Релігійна свобода
Традиційна наука: Класична наука Церкви твердить, що не може існувати право релігійної свободи, "яка ставить на один рівень правду і облуду, віру і єресь, Церкву Ісуса Христа і будь-яку людську інституцію; створює сумну і згубну сепарацію (відокремлення) між людським суспільством і Богом, його Творцем; веде до сумних наслідків (таких як індиферентність - байдужість) у релігійних справах, а потім до атеїзму (Лев ХІІІ, послання Egiunto). Якщо держава толерує часом de facto фальшиву релігію, то, щоб уникнути більшого зла, ніколи, отже, "фальшиве віросповідання" не може отримати "права" або "визнання", або будь-якої підтримки (Лев ХІІІ, енцикліка Immortale Dei). "Релігійна свобода - це свобода, яка веде до вічної загибелі" (Пій ІХ, енцикліка Quanta cura).
Модерна наука: Модерністи висловлюють побажання "ідеологічної нейтральності" (Йоан Павло ІІ, 21 Х 1990), яка випливає з гідності людської особи. Вони вимагають від держави, щоб вона підтримувала "основоположні права свободи, які дають людині сенс життя: свободу думки, свободу сумління, свободу релігії, культурний і політичний плюралізм" (там само).
Декларація про релігійну свободу є одним із найважливіших "досягнень" ІІ Ватиканського Собору: відтоді Церква бачить себе захисницею релігійної свободи і зобов'язує вірних, щоб вони "воістину діяли разом на користь підтримки гідності кожної людської особи, а також захищали права людини, а особливо - релігійну свободу" (Йоан Павло ІІ, 17 IV 1990).
Екуменізм
Традиційна наука: "Адже всі ми знаємо, що саме Йоан, "Апостол любові", який у своєму Євангелії відкрив таємницю Найсвятішого Ісусового Серця, а своїм учням звик прищеплювати нову заповідь "Любіть один одного", саме він заборонив суворо підтримувати стосунки з тими, які не визнавали віри Христа повністю і без ущербу (...). А оскільки любов базується на фундаменті недоторканної і правдивої віри, тому й учні Христа мусять бути насамперед з'єднані узами єдності віри" (Пій ХІ, Mortalium animos).
"Римо-Католицька Церква постійно визнає і вірить, що не лише погани та жиди, але й єретики і схизматики не отримають вічного спасіння, а підуть у вічний вогонь, що приготований дияволу і його ангелам". Таке велике значення має єдність Тіла Церкви, що тільки тим, хто перебуває у цій єдності, помагають до спасіння Святі Тайни Церкви і тільки їм вислуговують вічну нагороду пости, милостині та інші побожні вчинки і практики християнського життя. "Ніхто не може бути спасенний, хоч би його милостині були великі, і хоч би він пролив кров за Христа, якщо не перебуватиме у лоні Католицької Церкви і в єдності з Нею" (Флорентійський Собор, "Декрет для якобинців").
Модерна наука: Що стосується людей, які, будучи охрещеними, носячи почесне ім'я християн, не визнають повноти віри або не зберігають єдності спільноти під проводом наступника Петра, то Церква знає, що Вона з ними пов'язана з численних приводів, (...) і врешті ті, які ще не прийняли Євангелія, в різний спосіб підпорядковуються люду Божому (ІІ Ватиканський Собор, "Конституція про Церкву"). "Саме ті Церкви і відлучені Спільноти, незважаючи на те, що, на наше переконання, мають деякі недоліки, не є зовсім позбавленими значення і важливості в таємниці спасіння. Адже дух Христа не забороняє послуговуватися ними як засобами спасіння, сила яких походить із самої повноти ласки і правди, якими наділена Католицька Церква" (ІІ Ватиканський Собор, "Декрет про екуменізм").
Інквізиція
Традиційна наука: Класична наука Церкви підтримувала існування св. Інквізиції, яка була "трибуналом для охорони католицької віри, а отже важливим органом судової влади у Церкві" (Пій ХІІ, 9 Х 1946). Відмова Церкві у праві на таку інституцію випливає з доктрини, яка "відкидає надприродність і визнання за людською натурою влади, повного панування над життям і в наслідку вимагає повної незалежності людини від будь-якого підпорядкування" (там само).
Модерна наука: Модерністи відкидають інституцію Інквізиції як таку що "належить до бурхливої епохи в історії Церкви" і "на яку християни мають дивитися зі щирим жалем" (Йоан Павло ІІ, 1 ХІ 1998), оскільки "позбавлення когось життя в ім'я Бога є зловживанням Божого імені і блюзнірством" (Йоан Павло ІІ, 11 І 1998).
Ставлення до жидів
Традиційна наука: Традиційне навчання Церкви щодо жидів стосувалося так званої "таємниці Ізраїлю", або відкинення вибраним народом Месії - Ісуса Христа, якого Бог зіслав на землю з метою відкуплення усіх людських гріхів. У католицькій теології доведення жидами до смерті Ісуса Христа (боговбивство) поклало кінець Старому Завітові і спровадило на них численні земні кари, які були пророковані у Святому Письмі. Св. Мелітон у ІІ ст. писав: "Незважаючи на те, що Його смерть була пророкована, проте їх вина була добровільною". Водночас із затуханням вибраності ця вибраність перейшла на християнську Церкву, яка зароджувалася. У зв'язку з цим, метою Церкви було навернення жидів, щоб через факт прийняття хрещення і католицьких таїнств, через включення їх до Церкви вони змили вину, яка тяжіє на них за вбивство Ісуса Христа. Папська булла св. Пія V проголошувала: "Жидівський народ, будучи спочатку хранителем слова Божого, будучи учасником небесних таємниць і перевищуючи в ласці та гідності інші народи, упав зі своєї вивищеної позиції через свою невірність, бо в період свого розквіту невдячно і по-зрадливому прирік свого Спасителя на ганебну смерть (...)".
Модерна наука: Післясоборова наука Церкви цілком переглянула дотеперішній теологічний статус жидів, яких від ІІ Ватиканського Собору називають "старшими братами у вірі". Декларація Собору Nostra aetate переглядає дотеперішню концепцію: "Незважаючи на те, що Церква є новим Божим Народом, не слід представляти жидів як відкинутих чи проклятих Богом, нібито на підставі Святого Письма" (Nostra aetate, №4). Теологи-модерністи трактують колишню науку Церкви як обскурантизм (реакціонерство, мракобісся, відсталість), вважаючи її відповідальною за переслідування жидів. Водночас із новим поглядом на проблему відповідальності жидів за смерть Месії зазнав ревізії погляд, що стосується відкуплення колишнього вибраного народу. Нова інтерпретація спирається на фрагмент документа Nostra aetate: "Адже не може Церква забути, про те, що за посередництвом цього народу, з яким Бог у своєму несказанному Милосерді вирішив укласти Старий Завіт, Вона отримала об'явлення Старого Завіту і живиться корінням доброї оливки, до якої були прищеплені галузки оливної дички народів. Бо Церква вірить, що Христос, наш Мир, через хрест поєднав жидів і народи, учинивши їх у Собі єдністю" (Nostra aetate, №4). Цей документ інтерпретують як такий, що ліквідує будь-яку місійну діяльність, яку провадить Церква серед жидів. Сповідників юдаїзму не слід навертати, стверджують модерісти.
Ставлення до масонів
Традиційна наука: Понад двохсотлітню науку Пап особливо окреслював канон 2335 Кодексу Права Канонічного від 27 5 1917 р., який голосив: "Католики, які вступають до масонської секти, з огляду на подібні до неї згромадження, які воюють із Церквою та з легальною цивільною владою, підпадають під екскомуніку Апостольської Столиці".
Модерна наука: Теоретично визнаючи правосильність осуду масонства, післясоборова Церква знехтувала опозицією щодо масонських згромаджень, яких все частіше, починаючи від 60-х років минулого століття, стали називати "відлученими братами-вільномулярами". Канон 1374 нового Кодексу Канонічного Права не вживає вже назви масонства: "Хто вступає до згромадження, яке діє будь-яким чином проти Церкви, має бути справедливо покараний, а хто підтримує таке згромадження або ним керує, має бути покараний забороною". Це припис інтерпретують як такий, що скасовує церковні кари щодо осіб, приналежних до масонства. Багато ієрархів і сам Йоан Павло ІІ неодноразово підтверджували ці зміни, беручи участь у зустрічах із представниками масонів.
Секти
Традиційна наука: Поняття "секта" в історії Церкви вживалося як замінник грецького терміна "єресь". У Новому Завіті ці поняття неодноразово вживають св. Лука і св. Павло (див. Ді. 5, 17; 15, 5; 24, 5; 24, 14; 26, 5; 28, 22) для означення групи, що противилася якійсь частині Об'явлення. Латинський термін "секта" походить від дієслова "іти" або від "відтинати", "відділяти". Католицька Церква трактувала як секту кожну групу, що класифікувалася теологічно як єретична, кожну спільноту, яка відпала від Католицької Церкви під доктринальним оглядом, як наприклад альбігенсів, різні відгалуження протестантизму, старокатоликів, маріавітів. З сектами боролися з огляду на їхню загрозу для спасіння душі (ця загроза випливала з доктрини, що відрізнялася або заперечувала науку Христа).
Модерна наука: Нинішнє теологічне розуміння поняття секти зазнало поступових змін. Французький теолог Генрік Казель виходить із засади, що вжите в Діяннях Апостолів поняття не має теперішнього "нашого сенсу "єресі"" (Г. Казель, "Що таке релігійна секта?"). На думку Jana Duchesne, етимологія слова "секта" вказує, "що не йдеться про негативне окреслення групи, яка відділилася від більшої цілості, руйнуючи її єдність..." (Jan Duchesne, "Церква сект?"). Нинішнє, модерністичне розуміння пов'язується з прийняттям екуменічного бачення. Визначення домініканського середовища вважає, що сектою ми називаємо: "рух, який відкидає певні християнські правди, прийняті всіма християнськими Церквами (католицькими, лютеранськими, англіканськими, реформаторськими, православними тощо), незважаючи на віросповідання". Сектою називається кожна невелика релігійна група, яка не має глибинної історичної традиції. Наслідком цієї неточної засади є, наприклад, повага до маріавітів з боку модерністичної ієрархії, як до "християнського віровизнання", а разом з тим - трактування їх як небезпечної секти. З одного боку, з'являються видання, які поборюють "секту маріавітів", а з другого - Йоан Павло ІІ дозволяє відправу маріавітського набоженства у папській резиденції Castel Gandolfo. Модерністичне розуміння поняття "секта" цілком ігнорує теологічне тлумачення, турботу про спасіння на користь ліберального, соціологічного сприйняття, яке спирається на права людини. Секта в цьому розумінні - це група, яка з релігійних причин порушує основоположні права людини, "тоталітарна група".
Хрестові походи
Традиційна наука: Класична теологія схвалювала й захищала хрестові походи, які відбувалися з метою захисту святих місць від профанації (осквернення), а також християн від загрози нападів з боку іновірців (св. Пій Х, 26 ХІІ 1910 р.).
Модерна наука: Модерністи зараховують хрестові походи до "старих гріхів", за які щиро шкодують (Йоан Павло ІІ, 28 VIII 1998 р.).
(Далі буде)
