4. Церква
Суть Церкви
Традиційна наука: "(...) віримо, що існує надприродна суспільність, видима, свята і соборна, яку встановив Ісус Христос, коли жив на цьому світі, і назвав своєю Церквою" (кардинал Гаспаррі, Католицький катехизм). "Отже, аби визначити й окреслити ту правдиву Церкву Христову, якою є Свята, Соборна, Апостольська, Римська Церква - не можна знайти шляхетнішої, достойнішої, врешті божественнішої назви, ніж ця: "Містичне Тіло Ісуса Христа", а визначення це випливає і розкривається, як цвіт, із численних висловів Святого Письма та з творів святих Отців Церкви (Пій ХІІ, енцикліка Mystici Corporis). Традиційна теологія вирізняла особливо Церкву воюючу (на землі), терплячу (в чистилищі) і тріумфуючу (на Небі).
Модерна наука: Новий Катехизм цілком оминає надприродний аспект, зосереджуючись на Церкві як на спільноті віруючих: "У християнській мові поняття "Церква" означає літургійне згромадження, а також локальну спільноту або усю загальну спільноту віруючих". Замість окреслення "Церква воююча" вживається назва "Церква мандрівна".
Устрій папства
Традиційна наука: До Другого Ватиканського Собору Папа був удільним монархом, єдиним володарем у Церковній Державі і Апостольській Столиці. Символічно повноту його влади (земної й духовної) виражала тіара з трьома коронами, а також звичайна пастирська палиця (посох); Папа послуговувався маєстатичною формулою "ми", його носили на sedia gestatoria (спеціальних ношах - паланкіні), а при його дворі панував спеціальний етикет.
Модерна наука: Останнім Папою, який носив тіару, був Павло VІ. Останнім Папою, який користувався паланкіном, був Йоан Павло І.
Столиця Церкви
Традиційна наука: Столицею Церкви є Рим, "Мати і Вчителька всіх Церков", "Вічне Місто".
Модерна наука: Модернізм заявляє, що "упродовж віків Єрусалим був в усьому світі визнаний "Церквою-Матір'ю" (Йоан Павло ІІ, 2 ХІ 1998).
Примат Папи
Традиційна наука: Класична наука Церкви догматично визначила папський примат під час І Ватиканського Собору: "Якщо хтось стверджує, що Римський Єпископ має тільки наглядову або керівну владу, а не повну і найвищу владу юрисдикції над усією Церквою не тільки у справах віри й моралі, але також у тому, що стосується дисципліни та управління Церквою на всьому світі - хай буде відлучений!"
Модерна наука: Щоб мати змогу провадити екуменічний діалог з іншими визнаннями, модернізм піддає сумніву папський примат, запроваджуючи різницю поміж "суттєвими елементами доктрини католицької віри та дискусійними проблемами, які не усталені дефініціями" (Йоан Павло ІІ, 2 ХІІ 1996). Конкретно потрібно розрізнити те, "що було визнане депозитом віри упродовж першого тисячоліття на тему примату наступників св. Петра, від того, як переконання віри на цю тему еволюціонувало (розвинулося) аж до дефініції Ватиканум І і до навчання Ватиканум ІІ" (кардинал Ратцінгер, 31 VІІІ 1996). Потрібно також розрізнити "між суттю цієї Божої інституції та конкретними формами й виразами виконування примату упродовж двох тисяч років" (там само), аби зробити висновок, що нібито невластивою була б сьогодні "форма авторитету Церкви щодо моделі політичних інституцій, які розвивалися упродовж історії людства" (Йоан Павло ІІ 31 ІІІ 1995; йдеться, очевидно, про монархії).
Кодекс Канонічного Права
Традиційна наука: Він опрацьований під керівництвом кардинала Гаспаррі на підставі давніх приписів. Початок праці припав на понтифікат св. Пія Х, а проголосив його Папа Венедикт ХV у 1917 р., тому часто його називають "піо- венедиктинським".
Модерна наука: Оприлюднений у 1983 р., він є утвердженням нових післясоборових трендів (колегіалізму, екуменізму, нової еклезіології з її поняттям "народу Божого" і так далі).
Місійна діяльність Церкви
Традиційна наука: Класична наука Церкви неустанно підкреслює, що "найважливішим завданням і турботою Церкви має бути діяльність для справи вічного спасіння душ через поширення на всьому світі Царства Ісуса Христа, згідно з наказом, який дав божественний Засновник Церкви своїм апостолам: "Ідіть і навчайте всі народи. Проповідуйте Євангеліє всім створінням" (Пій ХІ, V 1922).
Модернізм рішуче відкидає місійну діяльність, з погордою називаючи її "прозелітизмом" та "релігійною нетолерантністю": "Церква навчає, що кожна форма релігійної нетолерантності та прозелітизму загрожує основоположному праву релігійної свободи" (Йоан Павло ІІ, 7 VІ 1996). "Нова євангелізація" полягає у "тісній співпраці поміж партикулярними церквами та в праці єдності з християнськими Церквами: протестантськими і православними у правді і в бажанні діалогу" (Римський Синод, "L' Osservatore Romano" від 12 ХІІ 1991).
Целібат
Традиційна наука: Традиційне навчання Церкви базується на заклику Ісуса Христа до своїх учнів жити в чистоті. Церква від самих початків інтерпретувала це правило як обов'язкове для всіх священиків, адже кожен з них є другим Христом. Воно неодноразово підкреслюється у посланнях Отців Церкви, заявах Пап, а також у документах вселенських соборів. І Латеранський Собор (1123) наголошував: "Якнайсуворіше забороняємо пресвітерам, дияконам, субдияконам та монахам як мати вільні стосунки з жінками, так і одружуватися. На підставі святих канонів вважаємо, що шлюби, укладені такими особами, мають бути розірвані , а вони самі повинні відбути покуту" (канон 21). Ця засада, неодноразово повторювана в історії Церкви, суворо зобов'язувала весь духовний стан і мала доктринальний характер.
Модерна наука: Нинішня тенденція у модерній Церкві інтерпретує слова Святого Письма, а також і християнську церковну традицію загалом як дозвіл священикам на укладання шлюбних зв'язків. Наголошується не на "обов'язковості" целібату, а на "відповідальності" сексуальної стриманості духовенства. На думку післясоборових теологів та істориків Церкви, целібат не має доктринального характеру, а є всього лиш наказом, що стосується духовенства, має юридичний і та історичний характер. А тому може бути відмінений і має бути добровільним. Отець Костер, ОР стверджує: "Не можна вимагати від священиків жити в целібаті. Вони мають вибирати свій стан. Я не бачу жодних приводів на те, аби звичайний священик мусив дотримуватися обов'язку целібату" (Гомосексуалізм збагачує Церкву. Розмова з домініканцем о. Тео Костером ОР, "Fronda", № 9-10/1997, с. 351).
Священичий одяг
Традиційна наука: Священичий одяг завжди був елементом, який відрізняв духовенство від інших суспільних станів, його трактували як зовнішню ознаку приналежності до священичого стану. Церква надавала дуже великого значення носінню духовенством сутан та габітів, що строго приписували церковні правила. Старий кодекс канонічного права від 1917 року передбачав за неносіння сутани без поважної причини і всупереч нагадуванням з боку ієрархії для священика, який не носив одягу упродовж місяця, кару суспензи та втрату бенефіцію (оплачуваної церковної посади) - канон 188.
Модерна наука: Новий Кодекс Канонічного Права не визначає докладно священичого одягу, характеризуючи його як "відповідний церковний одяг, згідно з правилами, виданими Конференцією Єпископату, а також місцевих звичаїв, що відповідають приписам права" (канон 284 ККК). Сутана класифікується як необов'язковий у щоденній праці "літургійний одяг", який можна замінити світським костюмом із колораткою.
Церква та держава
Традиційна наука: Класична теологія навчає, що "відокремлення держави від Церкви є абсолютно фальшивою тезою і згубною помилкою. Опираючись на засаду, що держава не може визнавати жодного релігійного культу, така теза передусім є дуже образливою для Бога, оскільки Творець людей є також Засновником людських інституцій і береже їхнє існування так, як береже нас. Тому ми повинні складати Йому не тільки приватну шану, але й визнавати Його публічний і суспільний культ" (св. Пій Х, енцикліка Vehementer). Держава завжди підпорядкована Церкві у тому сенсі, що завжди отримує від Неї релігійні та моральні засади, якими повинна керуватися і їх захищати. Syllabus засуджує твердження (24), що "Церква не має безпосередньої чи прямої дочасної влади".
Модерна наука: Модернізм проголошує повну незалежність держави від Церкви: "вони мають незалежні і властиві кожному царини, проте ні паралельні, ні суперечні. Церква і Держава мають служити людині, без підпорядкування одне одному, але доповнюючи одне одного з метою протегування єдиного суспільного добра" (Йоан Павло ІІ, 26 ІІ 1996).
Суспільне пануванняХриста-Царя
Традиційна наука: Класична теологія не знає "автономії" у людському житті. Не існує одиниці чи інституції, яка могла б існувати без Христа: "Людське суспільство може вилікуватися лише через повернення до життя та інституції християнства" (Лев ХІІІ, енцикліка Rerumnowarum). "Це догма католицької віри, що Христос має владу закону, суду і правління над усіма людьми та державами" (Пій ХІ, Quas primas). Весь світ має мовби єдиний "пункт притягання" - Христа-Царя, якому все повинно підкорятися.
Модерна наука: Модернізм стверджує, що "потрібно підкреслювати справедливу автономію дочасних реалій" (Йоан Павло ІІ, 4 VІ 1995). "Церква визнає свободу віросповідання для кожної людини й підтримує такі законодавчі заходи" (Йоан Павло ІІ, 4 ІХ 1996). "Центром притягання" модернізму є людина: "Хай люди всіх віровизнань вчаться взаєморозуміння, взаємоповаги і співпраці, щоб разом, згідно з Божим задумом, будувати мир та загальне братерство" (Йоан Павло ІІ, 15 І 1996). Це пряме заперечення панування Христа над усіма людьми.
Демократія
Традиційна наука: Класична теологія, хоча й толерує під строго визначеними умовами можливість демократії як політичної системи, проте відкидає демократичну систему у сфері моралі та релігії. Вона засуджує засаду такої демократії, а саме егалітаризм (тобто зрівнялівку) як "догму натуралістів", котрі проголошують абсолютну рівність усіх людей в усіх сферах (Лев ХІІІ, енцикліка Humanum genus). Це "засада, яка цілком суперечить природі речей, вона є приводом до заздрості й несправедливості, який підриває суспільний лад" (св. Пій Х, Notre charge apostolique).
Модерна наука: Модернізм постійно повторює, що "Церква з великою симпатією спостерігає за процесами, які провадять різних людей до демократії" (Йоан Павло ІІ, 29 Х 1993). Він також пропонує демократичну форму у самому керівництві Церкви: "Кожний аргумент, який пропонує єпископ, піддається вільному обговоренню громади" (Йоан Павло ІІ на відкритті Римського Синоду 4 Х 1992).
Війна
Традиційна наука: Давня наука Церкви щодо війни спиралася на засаду, що війна є методом досягнення тривалого миру. Вона може служити лише засобом для досягнення бажаної вищої мети. Св. Августин писав: "Війни, отже, ведуться заради для миру навіть тими, хто командує і веде бої, вони стараються досягнути через війну мир. Адже кожна людина шукає миру, навіть ведучи війну". Церква з самого початку не була пацифістичною (миротворчою), Вона відкидала іренізм (напрям у християнській теології, орієнтований на досягнення згоди між різними віровизнаннями, на усунення розколу шляхом доктринальних поступок; назва походить із грецької мови і означає "мир" , "згода") як небезпечну ілюзію; в античному Римі цілі шереги християн складалися переважно з навернених солдат імператора, які нерідко скріпляли свою віру мученицькою кров'ю. У своїй праці De civitate Dei св. Августин поділяє війни на дві категорії: "справедливі війни", які велися з метою захисту миру й цивілізації, а їх результатом є лад і спокій - згідно з Божою волею; та "несправедливі війни", які служать егоїстичним земним цілям, що їх ставлять перед собою правителі. Такі війни спрямовані на створення невиправданого безладу й хаосу, в основі яких - суцільне насильство та відсутність християнської любові. Цією доктриною світська влада не раз зловживала, а секуляризована версія обмежувалася, всупереч намірам єпископа з Гіббона, "справедливою оборонною війною" та "несправедливою агресією": у секуляризованій концепції немає звертання до Бога.
Модерна наука: Післясоборова наука щодо війни відходить від св. Августина і теологів-схоластиків на користь базованої на правах людини інтерпретації війни. Війна є справжнім злом. Йоан Павло ІІ ствердив у 1991 році: "Жодна війна не може бути святою". Того самого року, звертаючись до представників єпископатів країн, заангажованих у конфлікт у Перській затоці, він сказав: "Не відбувається жодної релігійної війни і не може бути жодної "святої війни", оскільки такі цінності, як любов до Бога, братерство і мир, що випливають із віри в Бога, велять нам зустрітися й вести діалог". Вже в 1958 році по-модерністськи налаштований о. Чену, SІ ствердив: "Сама думка про запропонування "теології" війни, розміщення війни у контексті слова Божого про світ, у контексті євангельського права любові постає перед нами в супроводі парадоксу, що його навіть існування колективного гріха не може, так виглядає, знищити". У такому ж тоні висловлюються Павло VІ та Йоан Павло ІІ. Перший окреслював війну як "застарілу інституцію, часи якої минули і яку слід було б раз і назавжди помістити поміж реліктів, які не спроможні розв'язати людські проблеми у наш час". Йоан Павло ІІ, своєю чергою, у 1982 році підкреслював, що "війна має належати до трагічного минулого, до історії. Їй не може бути місця у планах людства на майбутнє". Ці такі приємні для вуха слова не мають нічого спільного з реальною дійсністю і є далекими від католицької етики війни побажаннями, забарвленими іренізмом.
Новий світовий лад
Традиційна наука: Класична наука Церкви в тематиці утвердження і збереження миру у світі та взаємної довіри відкидає можливість існування "людської інституції, яка могла б накласти на всі держави міжнародне право" - "Проте існує божественна інституція, яка в стані гарантувати людям право; інституція, яка перевищує всі інші і обіймає всі держави, користуючись суверенним авторитетом та славним привілеєм Магістеріуму: нею є Церква Христова" (Пій ХІ, енцикліка Ubiarcano). З другого боку, Папи повідомляють про антихристиянську поведінку "міжнародних конференцій і парламентів, де найсолодше Ім'я нашого Відкупителя зустрічають глибоким мовчанням" (Пій ХІ, енцикліка Quas primas).
Модерна наука: Соборова декларація Gaudium et spes ставиться з великою повагою до "наявних міжнародних інституцій", закликає до співпраці "у будівництві спільноти народів у мирі та братерстві... Такі товариства високою мірою причиняються до вироблення універсалізму у способі мислення та до вироблення духу воістину загальної солідарності та відповідальності" (№№ 84, 85, 90). "Новий світовий лад", протегований ООН та подібними інституціями, стає головним завданням модерністів, які мають "велику відповідальність перед лицем нового порядку світу" (Йоан Павло ІІ, 11 Х 1991).
Від Редакції.
На жаль, з огляду на брак місця ми змушені завершити презентацію післясоборових нововведень. Багато з них взагалі залишилися не названими (наприклад, зміни в церковних заповідях, відміна Індексу Заборонених Книг, новий Катехизм...); їх ми потрактували дуже узагальнено. Постараємося в наступних номерах нашого часопису розглядати подібні теми.
