Наречена - товаришка чоловіка
Наречений і наречена, кожен зокрема, виявляють відвічні таємниці Бога і Його любовної діяльності, та ще краще вони це роблять у взаємному єднанні. Це єднання є умовою материнства і служить передусім новому життю, але також має самостійну вартість. Поки наречена стане матір'ю, вона вже є товаришкою чоловіка. В цьому наочно бачимо ще один аспект буття жінки. Через своє єднання обоє несуть відповідальність за себе в дорозі до Бога. Як товаришка чоловіка, кохана бере участь у його творчій місії. Правзором відкупленого людства є Марія, Нова Ева, alma socia Christi, найчистіша товаришка Христа Відкупителя, яка як Співвідкупителька бере участь у Його ділі спасіння.
Ідею товаришування жінки і чоловіка віднаходимо вже в природному порядку, як творчу співучасть жінки (коханої, приятельки, товаришки по праці...) в діяльності чоловіка. Що означає "бути товаришкою"? Зазвичай, це не активна співпраця в справі чоловіка, а тиха підтримка. Мова не про те, щоби вони разом управляли землею, конструювали літаки чи керували країною. До цих функцій природа покликала чоловіка, який зарадить собі сам. Воюючи з неприємностями на передовій, він потребує підтримки в тилу, впевненості, що жінка молиться за нього, що вона чекає на нього з люблячим серцем і теплом домашнього вогнища. Він потребує визнання зі сторони жінки, оцінки своїх зусиль, її вдячності й делікатного заохочення. Працюючи поза домом, він потребує впевненості, що вогонь домашнього вогнища не згасне, що є хтось, хто цей вогонь постійно підтримує, хто дбає про дітей і розсудливо витрачає зароблені його працею гроші. Якщо жінка так підтримує чоловіка, то не лише є його коханою, нареченою, але й товаришкою, яка окрилює чоловіка і має свою велику долю в його досягненнях. Коли йдеться про єднання обох, то у Святому Письмі читаємо: "Чоловік пізнає жінку". Це стосується не лише фізичного пізнання, але також пізнання духовного. Це означає, що у відданості жінки чоловік пізнає дорогоцінний дар, який вона жертвує йому, струмінь життя, дорогоцінний скарб, а навіть надприродне життя, яке Господь дозволив їй берегти і передавати. Завданням чоловіка є конкретне, творче будування видимого діла. Посвячуючись чоловікові, жінка надає його діяльності значення, яке набагато перевищує природний вимір. Задіяний у якійсь справі і маючи біля себе вірну товаришку, чоловік не може без кінця дивитися тільки вліво, вправо чи на землю. Рано чи пізно мусить підняти свій погляд вгору, до неба, до того, що невидиме і вічне. Його творча діяльність тут і зараз підтримується натхненням, яке провадить понад дочасний вимір, пронизується життям, сонцем, теплом, життєвою силою і, передусім, любов'ю.
Тут бачимо символіку дзеркала. У відданій улюблениці чоловік бачить своє власне відображення, бачить у ній віддзеркалення справ, які здійснив десь поза межами домашнього гнізда. Що більше, відбиті в особі коханої (нареченої) чоловічі досягнення і успіхи постають перед очима чоловіка гарніші, ніж у тих місцях, де він вчинив їх. Кохана підносить їх вгору, ушляхетнює, вивищує навіть до якогось виміру понадчасової досконалості. Посагом, який наречена приносить до спільноти з нареченим, є, головним чином, дар присутності. Цей дар знімає з рамен чоловіка тягар самотності, визволяє з його душі неосяжну енергію, яка значною мірою залишилася б не зреалізованою, якби чоловік сам боровся з невдачами. Наскільки легше чоловікові, наділеному даром працювати, відкривати, управляти, а також і боротися зі своїми вадами, розвивати чесноти, а в духовному розвитку навіть перевищувати межі власної особи, якщо поруч щира і зичлива товаришка. Без її присутності й заохочення не мав би тієї сили, щоб довести до кінця багато різних проектів. Завдяки присутності коханої й тихій співпраці, його справи перестають стосуватися лише його особи, амбіцій чи задоволення, але набирають виміру спільноти. Через нього пливе великий струмінь творчого життя, завдяки чому його діяльність стає величною, тривалою і набагато ціннішою в очах Бога. Всьому цьому чоловік завдячує коханій, як товаришці.
Досконалим "Дзеркалом Справедливості" є Непорочна Діва Марія. Христос, Сонце справедливості, дивиться в Її Непорочне Серце і знаходить у ньому, як у дзеркалі, власну справедливість, тобто повноту своєї справи, яка викупляє людину. Марія, жертвуючи себе Христові, віддає Йому всю повноту, яку сама від Нього отримала. Таким чином, показує Йому в собі, як у дзеркалі, справу спасіння. Хто би не поглянув пізніше в Непорочне Серце Марії, віднайде в ньому відбиток всього, що Бог зробив для людини.
Це творче, любовне єднання віднаходимо на найвищому духовному рівні у великій приязні святих. Хто зуміє охопити величину дару, який дала св. Францискові св. Клара, св. Іванові від Христа св. Тереза з Авілю, св. Францискові Салезієві св. Іванна Франциска де Шанталь? Чи були б ці чоловіки такими величними без духовної присутності жінок. Красномовною ілюстрацією важливої ролі жінок є також історії відносин між чоловічими і жіночими відгалуженнями окремих орденів. Жіночі гілки бенедиктинів, францисканців, домініканців, кармелітів босих - тобто бенедиктинки, францисканки, домініканки чи кармелітки босі - протягом віків історії Церкви різноманітними способами допомагали отцям і братам чоловічих віток своїх орденів. Звичайно, були передусім нареченими Христа, але, згідно з Божою волею, ставали також товаришками монахів. Духовний зв'язок сестер з чоловічими відгалуженнями орденів (зазвичай, загально зі спільнотою, інколи з її визначними представниками) був дуже плідним. До геніальних справ засновників чи реформаторів орденів жінки приносили тепло, силу життя і жар щедрої любові. Чоловіча участь щойно в поєднанні з жіночою плодоносила виконанням справ.
На підтримку цих аргументів приведемо наступний доказ ex contrario (з протилежності). Отож якщо зв'язок нареченого з нареченою стає розірваний, "розведений", то обидві частини у найгіршому випадку стають цілковито безплідними, а в найкращому - залишаються приреченими на лише часткову плідність. Там, де чоловік сам працює над своїми конструкціями і виключає участь жінки, постають копії Вавилонської вежі, навіть їхні назви в більшості є чоловічого роду: лібералізм, матеріалізм, соціалізм, комунізм, модернізм. (Також фемінізм слід визнати твором, що постав подалі від жінок, як гачок для в риб, замаскований принадою. Тільки пізніше фемінізм підсунули жінкам, а декотрі з них засвоїли його так глибоко, що почали вважати його своєю власною справою). Там, де відсутня співпраця жінки, як подательки життя, як служниці любові, залишається тільки велика гордість, холодна байдужість і, врешті, смерть.
На завершення цієї теми наведемо ще одну, варту уваги, думку. Вона походить з розділу під заголовком "Жінка", який є частиною книжки о. Ліпперта, єзуїта: "Щоразу ясніше і виразніше пізнаємо, що покликанням жінки є зробити доступними для чоловіка дороги до ідеалу, до внутрішнього життя, щоби захоронити його від цілковитого занурення у світ реальної праці, матеріальних потреб й однобокого розуміння життя. Світ почуттів, все, що пізнаємо радше серцем, аніж розумом, ніжне, делікатне відчуття терпінь і тайників душі, повна відданість у любові, яка освітлює своїм блиском кожну хвилину - ось єдина царина правдивої жіночності. Саме цим жінка наповнює свою істоту й діяльність чоловіка, якому не раз важко знайти золоту середину між банальною дійсністю і високими матеріями. Дійсно, чимось дуже великим, неоціненним і незамінним є те, що дає жінка вищій, духовній істоті чоловіка, що йому приносить і чим його обдаровує. Чоловік, цілковито позбавлений блиску шляхетної жіночості, зазнав би непоправної шкоди, його характер залишився би обмеженим, холодним, непоступливим. Великі святі християнства мали переважно святих матерів, а посеред видатних і знаних в історії постатей мало знайдемо таких, для яких образ матері, її пам'ять не був би предметом глибокої пошани і ніжних спогадів. Таким чином став доповненим заповіт Ісуса Христа, що окреслює взаємний стосунок жінки і чоловіка: "Невісто, ось син твій". Потім сказав учневі: "Ось мати твоя""1.
Ecce ancilla Domini - Оце я, раба Господня
Яким чином кохана обдаровує любов'ю? Вона прагне служити, хоче робити щось для коханого. Для люблячої людини служіння коханому, врешті, є необхідністю. Навіть піклування про власну вроду не повинно служити власному задоволенню, але має бути формою служіння коханій особі. Та якщо зосередження на вроді є вмотивованою жіночою поверхневістю і егоїзмом, то така особа повинна визнати, що ці мотиви суперечать її покликанню, як коханої (нареченої). Тоді коли для егоїстки служба є тягарем, який неможливо нести, для люблячої жінки вона є великою радістю і правдивим щастям. Завдяки можливості служити, людина може виражати свою любов, а та, в свою чергу, може стати видимою в конкретній справі. Служіння - це відданість комусь. Це виразно видно в "Обраниця Агнця". Цариця неба і землі, Матір Найвищого знає тільки єдине можливе ставлення щодо Нього. Це ставлення виражається в прекрасних словах: "Ото я, слуга Господня".
Провидіння Боже хотіло, щоби любов Марії, як нареченої, була скерована найперше до чоловіка, з яким була одружена, тобто до св. Йосифа. Це був правдивий подружній зв'язок. В який спосіб Марія реалізовувалася в житті Йосифа, як кохана? Через своє цілковите віддання. Укрилася перед світом, була світові цілковито незнаною. Тільки Йосиф знав щось про Її таємницю, хоча і перед ним найбільші перли Її скарбів залишилися закритими. Однак, тих часткових знань, які мав, вистачало, щоб він захотів зайняти визначене Богом місце поруч з Нею, як Її опора і опікун. Вона ж подарувала йому любов своєї душі. Несучи через ціле життя ненарушений скарб свого дівицтва, Марія жила при Йосифові. Вона служила йому у всьому в Єгипті, в Назареті. Так було аж до смерті Йосифа. Коли він помер, служба Марії сконцентрувалася виключно на Ісусові, а на землі тривала аж до Його вознесіння. Товаришила Христові в Його публічному житті, стала під хрестом. Коли Його вже не було у видимий спосіб на землі, служила Йому, Його справі і Церкві, яка є Його Містичним Тілом. Все Її життя можна вмістити в одному гарному слові "служба". Служба та була проникнута Її полум'яною любов'ю коханої, яка не може думати про своє я, тільки про коханого - ти.
Похвалу службі коханої коханому (нареченої нареченому) знаходимо в Пісні Пісень, одній з найгарніших книг Старого Завіту. Улюблена не спочиває, зайнята собою, але неустанно шукає коханого. Не спочиває, поки його не знайде. Немає любові без цього шукання, без тої великої туги за єднанням, без очікування на коханого. Як тільки коханий з'являється, кохана оточує Його турботою і служить Йому. Коли вже Його знайде, сідає біля Його ніг і, вдивляючись в Його обличчя, чекає в повній готовності на те, що Він скаже, чого буде хотіти. Таку поставу можна зауважити в багатьох улюблениць Бога, які свою красу заховали для улюбленого понад все Божого Нареченого. Особливо виразно видно у їхньому житті, що служіння не є тільки активною дією, турботою про матеріальне добро коханого, як у випадку Марти, але також "перебуванням у Його стіп", як це вчинила Марія з Витанії, яка "вибрала кращу частку". Правдиве служіння означає життя для іншої особи, цілою душею, серцем, всіма силами, як це гарно висловила св. Агнеса: "Йому єдиному зберігаю вірність, Йому посвячую себе у цілковитому відданні. Вже знаю те, чого прагну; вже маю те, чого очікую. З Ним я заручена в Небі, з Тим, кого єдиного кохала на землі"2.
(Далі буде)
1 Ks. P. Lippert, Bóg i świat, Kraków 1934, s. 90-91.
2 З антифону утрені на свято св. Агнеси.
