Господь бо не дивиться так, як чоловік:
чоловік дивиться на лице,
Господь же дивиться на серце (І Сам. 16, 7).
Дорогі браття і сестри! Переживаючи ювілейну 150-урічницю з дня народження слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, можемо пристосувати слова, які промовляв Господь Бог у Старому Завіті до пророка Самуїла, вибираючи Ізраїльському народові царя, до Митрополита Андрея, вибираючи Його на Архієрея для українського народу. Обираючи Його, Бог не дивився на його зовнішність, авторитет, посади, які займав, або майно, яким володів, а тільки на серце, що билося у його грудях, а воно було переповнене любов'ю до Бога, Церкви і народу. Тепер цю жертвенну любов ми оцінюємо не так по словах, як - по ділах. Дерево бо пізнається по плодах, а людина по ділах. Митрополит був обраний не в прості часи: Перша світова війна, польська окупація, голодомор, Друга світова війна, російська і німецька окупація. Бачив Владика у своєму видінні ці страшні події, які зближались до нашого народу. Чи за кару, чи як випробування, чи задля навернення, чи з любові допускає Господь Бог на нас ті трагічні події. У народі кажуть: якщо карає, то любить. Але драматичний розвиток тих подій не міг передбачити Митрополит Андрей, бо перед Ним все це було ще укрито, і лише з часом Він почне розуміти той тяжкий стан, в якому опинився. І тому Бог уклав у Його серце, розум і душу всі ті моральні, духовні й фізичні здібності, які були Йому так необхідні, щоб у такі тяжкі часи не впасти духом і тілом, а вистояти до кінця. Як бачимо, Бог в особі Митроплита не покидав народу, так як колись в особі Мойсея не покидав Ізраїля.
Тепер, дивлячись з висоти 150-ліття від дня Його народження, ми бачимо в духовному світлі, що дійсно треба було мати в собі Божого духа, щоб на такому розбурханому морі війни втримати кермо Церкви, але не тільки втримати, а ще й надати їй такого проводу, який використовуватимуть усі ієрархи й вірні тих майбутніх поколінь, яким вона дістанеться після його відходу до вічності.
Перед тим, як подати біографію життя й діяльності самого Митрополита, хочу у стислому варіанті описати рід Шептицьких, в якому виховувався і завдяки якому Митрополитові передався такий неоціненний скарб віри, надії, мудрості й любові до своєї Церкви та народу. Саме з того роду, який пустив таке глибоке коріння в руській землі, протягом багатьох століть Господь Бог зроджував таких великих духовних і світських провідників, які й сьогодні є окрасою нашої Церкви й народу.
Щасливий той народ, якого Господь Бог обдаровує шляхетними і побожними родами, з яких протягом століть виходять святі та світлі постаті, що своєю вірою відбивають наскоки чужинців, утверджують ідеали добра у своєму народі, скеровують його до Господа Бога... Ми зустрічаємо таких як у Старому, так і в Новому завіті. Наприклад, родовід Авраама, Ісаака, Якова, царя Давида в -Старому, Каролінгів у Новому Завіті. Не бракувало таких родів і на Русі. Завдячуючи їм, розвивалось релігійне і національне життя народу. Одним із найбагатших родів (багатих не на золото і срібло, а на митрополитів, єпископів, священиків, монахів і монахинь) є родовід графів Шептицьких. Серед усіх родів нашого народу жоден не прославився такою кількістю духовних і світських постатей, як рід Шептицьких. Саме це і є найбільшим багатством як для того роду, так і нашої Церкви. Укладаючи молитву за духовні покликання, Митрополит Андрей просив, щоби Бог з Його родини зволив покликати священиків, апостолів, мучеників, святих, напов-нивши їх духом любові, як наповнив синів Василія, духом сповідництва, яким відзначалися сини Венедикта, духом убогості, визнавцем якого був улюблений Франциск, духом покори і послуху, яким служили сини Ігнатія, духом милосердя, зразком якого був св. Вінкентій.
Рід Шептицьких бере свій початок з ХІІ ст. і походить з невеличкого села Шептичі, перемишлянської землі (нині Самбірський район, Львівська область). Цей рід упродовж тривалого часу повністю належав до найдревнішої гілки Київської Русі. Не беручи до уваги важливі посади членів цього роду в цивільному житті, придивімося до тих духовних мужів, які займали найвищі щаблі влади в нашій УГКЦ. Найвизначніші із них були: Варлаам, єпископ львівській (1710-1715), Атаназій, який змінив його того ж 1715року і став митрополитом (1729) і обіймав цей престол до своєї смерті (1746), Лев, двоюрідний брат Атаназія, львівський єпископ від 1749 р., а в 1778-1779 рр. -також київський митрополит. Атаназій - сучасник Лева, перемиський єпископ у період з 1762 до 1779 р. Атаназій і Лев Шептицькі стали фундаторами нинішнього архикатедрального собору св. Юра у Львові, будівництво якого було розпочате 1744 р., а завершене у 1762 р. Багато членів з роду Шептицьких ставали свого часу монахами і монахинями різних чинів, а особливо василіанами, деякі з них ставали навіть архимандритами, наприклад, Варлаам, архимандрит монастиря в Уневі та Никифор у Лаврові.
У другій половині XVIII ст. митрополит Атаназій Шептицький придбав село Прилбичі, яке з часом стало головною резиденцією родини Шептицьких. У 1741р. Атаназій Шептицький за свої кошти збудував у селі одноверху церкву Собор Пресвятої Богородиці. Сьогодні село Прилбичі є відпустовим місцем для прочан, які приїжджають сюди з різних куточків країни, щоб оглянути село Митрополита й помолитися біля родинної каплиці-усипальниці графів Шептицьких, яку, за заповітом Петра Шептицького, дідуся митрополита, побудував його син - Іван Шептицький.
1жовтня 1861р. після вінчання у Львові граф Іван Шептицький та Софія Фредро-Шептицька назавжди оселилися у родинному маєтку в Прилбичах. Тут у них народилося семеро синів. Оскільки старий дім Шептицьких став затісним для великої родини, то поряд із ним з ініціативи Софії було збудовано новий двоповерховий будинок, який освятили 8 грудня 1872 року. На пам'ятному образочку для дітей графиня Софія написала такі слова: "Хай діти ціле життя пам'ятають, що одинокою молитвою матері в тім дні було, щоб цей дім, щойно з таким великим трудом поставлений, запався радше і зник зараз, ніж щоб колись переховував у собі образу Бога -радше смерть як гріх, мої найдорожчі діти. Бог з вами".
Батько Іван граф Шептицький (1836-1912) опікувався переважно своїми маєтками у Прилбичах, Брухналі (с.Терновиця), Дев'ятниках, Кологурах. Він обіймав посаду повітового маршалка Яворівщини і був депутатом до австрійського парламенту та галицьким сенатором. Окрім щоденних занять, граф Іван збирав матеріали про свій давній рід. У сімейному архіві зберігались пергаменти XVI ст., руські літописи, портрети галицьких митрополитів і єпископів, рукописи. Бібліотека, яку започаткував граф Шептицький і продовжував комплектувати його син Лев, який проживав у Прилбичах (був розстріляний НКВД разом з дружиною), налічувала понад 6000томів. Про свій родовід Іван Шептицький часто розповідав своїм синам. В одному з листів Митрополит писав: "З родинної традиції я мав усе велике замилування до нашої давньої культури, а від батька навчився її любити і цінити. Але сильнішою в моїй душі була любов -одинокою у своїм роді -до Святої Унії, того єдиного, так мало понятого, а так безконечно мудрого -безконечно глибокого діла Христового".
Мати Софія Фредро-Шептицька (1837-1904), дочка відомого польського письменника Олександра Фредро, була надзвичайно обдарованою, високоосвіченою та багатою на духовні дари жінкою. Можна сказати, що всією своєю поставою вона уособлювала правдивий ідеал християнського материнства. Від свого батька успадкувала літературний талант, завдяки якому ми сьогодні посідаємо більш-менш всеохоплюючу документальну інформацію про дитинство, юнацькі роки та покликання свого сина у творі "Молодість і покликання отця Романа". Займалася вона художнім мистецтвом, намалювала багато образів, портретів галицьких митрополитів і єпископів; вільно розмовляла польською, українською, французькою, англійською, німецькою мовами. У сімейному житті основну увагу приділяла вихованню дітей, в яких вкладала все своє серце й душу, даючи гарний приклад ідеальної християнської матері. "Як левиця, боронила ти своїх синів перед кожним моральним злом, -писав до своєї матері блаженний Климентій, -боронила в їх житті права Ісуса Христа, хоч би це мало бути злучене з утратою їхньої любові. Боронила ти перед злом, повторюючи кожному з нас заодно, що воліла б ти бачити нас неживими, ніж знати, що ми вбили наші душі тяжким гріхом".
Ось у такому роді та в такому шляхетному християнському подружжі 29 липня 1865р. у с. Прилбичі народився на цей світ Роман-Марія-Олександр, в майбутньому слуга Божий Митрополит Андрей граф Шептицький. Чекаючи на народження третьої дитини, батьки митрополита мали дивне і незвичайне передчуття. "Якщо матиму кількох синів, -промовляв батько, -то хотів би, щоб один із них став уніатським священиком. Я хотів би, щоб він міг стати єпископом і реформувати руське духовенство". "А я, -відповіла мати, -на відміну від тебе, бажала б, щоби він ще перед тим, як стане священиком, неодмінно вступив до монастиря, щоби в його бажанні єпископства не було й тіні людського егоїзму та жадоби слави". Ці бажання батька і матері, як бачимо, в майбутньому повністю здійснилися.
Описуючи біографію життя й діяльності Митрополита Андрея, хочу, насамперед, звернути увагу читачів не на хронологічну чи зовнішню сторону його біографії, а саме: роки, церковні посади, які займав, чи всю його харитативну діяльність, яку проводив (будівництво семінарій, церков, сиротинців, музеїв, шпиталів, його меценацтво), про ті речі багато говорять на телебаченні, у пресі, під час конференцій та інших заходів. Це добре і важливо, але не це найголовніше і найсуттєвіше в діяльності Митрополита. Це другорядне. Мені хотілось би звернути увагу на те, що є фундаментальним у Його діяльності, а саме, на Божому слові, яке проповідував, на вченні Католицької Церкви , на основі якої розбудовував особисте і суспільне, релігійне і національне життя народу, на слові, яким потішав, розраджував, захищав, піднімав на дусі народ у непрості часи, які визначило Йому Боже Провидіння. Бо навіщо ж тоді всі ті будівлі, які залишив після себе Митрополит, якщо в наших церквах і семінаріях не буде духа віри, здорової і правдивої науки, навіщо тоді шпиталі, сиротинці, якщо в них не буде духу любові й милосердя, жертвенності, навіщо ті фігури й пам'ятники, якщо біля них не буде кому молитися. А для Митрополита саме оце, внутрішнє, духовне й моральне добро Церкви і держави було головним, а його матеріальне становище було чимось другорядним. У чому ще полягало те духовне й моральне добро для Митрополита? А воно полягало у вірі, любові, єдності, святих тайнах, набоженствах до Серця Христового і Марії, Св. Вервиці і т. д. про що ми і будемо писати. Бо так багато говоримо, що Він побудував, а так мало звертаємо уваги на те, чого Він навчав, до чого заохочував, перед чим застерігав і чого наказував дотримуватися. Хоча в останні роки і вийшло багато духовної, літературної спадщини Митрополита на різні релігійні й національні теми, але ще не виробилась у суспільстві, серед духовенства загальна думка про Його твори на ту чи іншу тему із Пастирських Послань. Ми, так би мовити, ще не у всьому є однодумцями з Митрополитом і причиною є те, що нам бракує поглиблених студій Його творів.
Маючи 9 років, хлопець вперше сказав матері про своє бажання стати священиком, а в 11років приймає Перше Святе Причастя (на той час була ще заборона приймати Святе Причастя в 7-річному віці). У 1883 р. після закінчення навчання, будучи дорослим, юнак вдруге виявляє своє бажання стати священиком, але вже уніатським. Від того часу починається велика боротьба за священиче покликання. Бачимо, як батько різними способами: університетськими студіями, військовою службою, участю в різних світських розвагах -хотів перешкодити цьому покликанню. Але, переконавшись в силі цього покликання, визнав, що якби навіть і цілий світ поклали б сину (тоді ще Роману) до ніг, то Він все одно почував би себе, як пташка у клітці. Коли граф Іван думав, що втратив і третього сина, даючи дозвіл на монастир (бо перед тим у 2-річному віці помер син Степан і в 17-річному віці -Юрій), то Роман сказав йому, що в монахові батько знайде кращого сина, який щодня буде за нього молитися.
24 березня 1888 р. на аудієнції Папа Лев XIII, звертаючись до нього, щирим тихим голосом промовив: "Звідси від мого серця нехай зійде на вас особисто і для вашого покликання моє спеціальне благословення". Із тим Папським благословенням у день Пресвятої Тройці Роман Шептицький 24 березня 1888 р. у 24 роки переступає поріг Добромильського монастиря.
3 вересня 1892 р єп. Юліан Пелеш висвятив диякона Романа на священика. Через 8 днів о. Андрей відслужив свою першу приміційну Службу Божу в рідному селі Прилбичі. Яка це для мене була ласка від Бога і Митрополита, що саме мені довелося у 120-річницю цієї приміційної Служби Божої у Прилбичах відправити свою першу приміційну Службу Божу. Думаю, що в той день ми молились разом і молимося по сьогоднішній день за кращу долю Церкви і народу.
19 травня 1897 р. разом із о. Платонідом Філясом розпочали видавництво релігійного часопису "Місіонар", який присвячений Серцю Христовому й Апостольству молитви.
17 вересня 1899 р. у 34-літньому віці отця Андрея було введено в єпископський сан, Він став третім єпископом Станіславова. Від того часу єпископ Андрей розпочинає свою не тільки душпастирську, канонічну, але й літературну діяльність. Там беруть початок усі Його пастирські твори, листи, послання, документи, повчання, які Він залишив, саме це і є найбільшим скарбом для Церкви і народу.
Коли 17 грудня 1900р. Кир Андрей сів на митрополичому престолі, то львівська єпархія нараховувала 1247 церков, 28 каплиць, 932 священика і 1 081327 вірних, семінарію, яка налічувала біля 100питомців, а також чоловічі й жіночі монастирі. У самому Львові кількість населення у 1924 р. приблизно була такою: 250тис. мешканців, із них 120тис. поляків, 99 600жидів і тільки 45тис. українців. Можемо собі тільки уявити, в яких нерівних умовах доводилось працювати Митрополиту, про що він неодноразово говорив своїй матері: "Я знаю, що поляки мене вважатимуть українцем, а українці поляком, та дарма, Бог кличе, треба йти". І направду, коли Він тільки посів престол, то поляки вважали його майже своїм Митрополитом, а українці з якоюсь обережністю, навіть недовірою ставились до Нього. Та коли Митрополит у храмі Святого Юра у Львові в день інтронізації сказав, що Він дійсно всім серцем бажає бути українським Митрополитом і докладатиме всіх зусиль, щоби так сталося, що Він з діда-прадіда русин і полюбив свою Церкву всім серцем, що для неї хоче працювати, тоді думки українців помінялись кардинально. Тим прикладом працьовитості нам треба не тільки захоплюватися, але й наслідувати в особистому, родинному й суспільному житті, якщо хочемо в нинішніх часах і умовах зберегти, розвинути і передати наступним поколінням нашу Церкву, як це зробив Митрополит Андрей.
1906 р. Кир Андрей організовує паломництво до Святої землі, яке об'єднувало понад 500осіб як духовного, так і світського стану. Як батько й учитель свого народу, в тих тяжких часах і умовах дбав не тільки про тих, які були в Україні, але й про тих, які знаходилися поза її межами. У своїх пастирських візитаціях до США (1910р.), Канади (1910р.), Бразилії (1922 р.), Аргентини (1922 р.), Митрополит робив усе можливе, аби не залишити вірних без духовної опіки. Висвячуючи єпископів, священиків, виховуючи сестер-монахинь дбав насамперед про духовні потреби народу. Захищаючи його права, свободу, особливо застерігав перед фальшивою наукою протестантів і псевдопровокаторів, заохочуючи їх, щоб твердо трималися своєї святої католицької віри. Щоб та віра не погасла не тільки в діаспорі, але й в середині народу, Митрополит пише три Пастирські Послання "Правдива віра", "Правди віри" та "Наша віра", в яких вказує на найважливіші правди католицької віри, навчає, що лише Католицька Церква її посідає і поза нею нема спасіння, що віра є одиноким провідником до Неба і треба триматися її так міцно, щоб при потребі заради неї і кров свою пролити, як це робили мученики протягом багатьох століть. Так як Небо є наповнене чеснотою любові, так земля має бути наповнена чеснотою віри. Недарма Христос казав: "Коли вдруге прийду на ту землю, чи знайду я там віру?" Запитаймо і ми себе, чи маємо в наших серцях ту віру, якої від нас вимагатиме Христос, і ту віру, яку нам передав Митрополит Андрей. Чи, може, ми її втратили? Якщо так, то повернімося до неї, а все інше, що нам нав'язують, відкидаймо, бо воно не спасе, а погубить ще за життя. Пам'ятаймо, що віра -це не річ, якою можемо торгувати, продавати або міняти, це -Божий дар, духовні очі, ласка, яка вказує нам дорогу до Небесного Царства. Папа Урбан VIII у свій час сказав такі слова: "Через вас, дорогі русини, очікую навернення Сходу до світла віри". І Митрополит вірив у навернення Великої України й Росії в лоно Католицької Церкви, призначуючи блаженного Климентія екзархом для Росії, останки якого і по сьогоднішній день спочивають на цій землі. Все своє життя Митрополит присвятив єдності у вірі, єдності в Церкві.
Цілющими джерелами, з яких народ має черпати всю свою силу, всі ласки й щедроти, Боже благословення - це Святі Тайни, про які так багато писав Митрополит Андрей. Одна з них, до якої він найбільше заохочує, бо походить вона від Бога й веде до Нього -це Пресвята Тайна Євхаристії. З батьківською любов'ю Він заохочує до якнайчастішого приймання Святого Причастя. З яким милосердям і строгістю застерігає тих, які не сповідаються й не приймають Святого Причастя у Пасхальний час, тих, які по-святотацьки його приймають. Таке Причастя Митрополит порівнює з гріхом чоловіковбивства. Пригадує слова апостола Павла: "Чому між нами так багато хворих, нещасних, сварок і так багато помирає, а тому, що недостойно приймаємо Тіло і Кров Господню. А той, хто недостойно і в гріхах приймає Тіло і Кров Господню, той суд і смерть собі їсть і п'є". Митрополит добре розумів, що якщо народ не буде їсти того Божого Тіла і не питиме Божої Крові, то він ніколи не переможе в собі всі ті релігійні та політичні роздори і не воскресне з Христом до нового й кращого життя тут на землі, а колись й у вічності. "Пресвята Євхаристія, -писав Митрополит, -який це безконечний дар, яке це безконечне добро, яке це щастя -знати, що хто їсть з того Хліба і хто п'є з цієї Чаші, воскресне з Христом до нового вічного життя". І тому Він заохочує духовенство до виставлення Святих Тайн у монстранції, особливо після празничних Служб Божих, обходу навколо церкви, села чи міста із Святими Тайнами, суплікацій, адорацій, благодарення.
Дбаючи про єдність і любов того народу, Він знав, що всі ті війни, вбивства, голодомори, терори, переслідування походять від браку любові до Бога і ближнього, тому він шукає тієї любові в Божественному Серці Христовому. У тому Серці Митрополит Андрей бачив не тільки любов і всі ті безконечні скарби мудрості та благодаті, а спасіння й порятунок свого народу. Укладаючи молитву на честь Серця Христового, Митрополит у тій покірній, повній любові й милосердя молитві, посвячує в 1940р. єпархію і народ Божественному Серцю Христовому. У тій посвяті Він просить милосердя і прощення гріхів, захисту перед ворогами, світла віри, численного доброго й ревного духовенства, просить за молодь і родини, а також дочасного добра українській нації, щоб ця нація, живучи мирно й щасливо за допомогою Божественного Серця, могла одержати вічну небесну славу. Набоженство до Серця Христового саме за часів Митрополита набирає маштабних розмірів і духовних обертів у нашій Церкві. Відбуваються масові інтронізації родин Серцю Христовому. Не було, мабуть, такої парафії, де б не існувало гуртків, ревнителів Апостольства молитви. Отцем Ізидором Дольницьким був укладений Молебень до Серця Христового, відбувалося будівництво церков і каплиць на честь Серця Христового. Не було такої хати, на стіні якої б не висіли образи Серця Христового й Серця Марії. Митрополит, звертаючись до тих духовних і світських осіб, які ставились з упередженням до цього набоженства, вважаючи це латинським обрядом, писав: "Сталося річчю ясною, що культ Христової любови і Христового милосердя представлений під символом людського прободеного Серця Богочоловіка, ніяким способом не можна уважати за виключний привілей латинського обряду. Це почитання належить до тих сторін об'явленої Богом релігії, що стоять понад усякі літургічні форми, понад усякі обряди -належать до всіх обрядів, не є монополією жодного цілком так само, як Богом об'явлена правда, як вселенська віра, християнська моральність, почитання Бога, Пречистої Діви і Святих". Стоячи в обороні цього набоженства, Митрополит пише послання про Серце Христове, в якому обстоює вселенськість почитання Найсвятішого Серця Христового, бо воно, за Його словами, "стягає обильне благословення Боже", сприяє зростові та скріпленню християнського духа в нашому народі, збуджує правдиву побожність і прив'язання до Церкви та утверджує католицький дух".
Ми не можемо сумніватись у великій любові, яка проявляється в Його молитвах і ділах до Пречистої Діви Марії, особливо Непорочно Зачатої, якій у 1944 р. посвячує Архиєпархіальний Собор. На цьому Соборі Він заохочує духовенство до урочистої посвяти цілої Архиєпархії, своїх парафій, родин материнському Серцю Марії, щоб у такий спосіб випросити миру та закінчення війни в народі. З самого дитинства Він мав прищеплену любов до Святої Вервиці. "Коли навчився писати, -описує Його мати, -я скрізь знаходила клаптики паперу з уривками молитов і тим чи іншим дитячим поясненням таїнств Великої Вервиці". Для матері завжди буде таємницею, звідки та від кого її син отримав першу Вервицю, що на ній він, за своїм звичаєм, так дуже часто молився, молився настільки часто, що можна його було бачити за цим занняттям навіть під час його кінних прогулянок. З цією ж Вервицею, яка обвивала зап'ястя Його дитячих ручок, він не раз і засинав у вечірній час. Коли підріс четвертий син Олександр, вона зауважила, що "без будь-чийого втручання, навіть мого власного, кожен із них постійно мав у кишені Вервицю". З якою любов'ю до Марії він у місяці травні заохочував вірних до травневого набоженства, де на кожній маївці виставлялися Святі Тайни, співали Суплікацію та благословили цей люд Божий, що був зібраний у храмі.
Митрополит дбав не тільки про релігійне, але і про національне виховання народу. Їдучи до Австрії і виступаючи у парламенті, просить дозволу про заснування Українського університету з українською мовою і факультетами. У праці "Як будувати рідну хату" Митрополит Андрей звертає увагу на роль Церкви у вихованні громадян, у державо-творенні. Церква виховує у чеснотах і у прикметах для виконання громадянських обов'язків. Тим-то в пастирських посланнях, що Він їх писав разом з іншими єпископами, знаходимо такі важливі теми, як "солідарність у громадському житті", "о виборах до парламенту", "про участь у суспільно-політичному житті". В окремому посланні всі єпископи разом засудили вбивство намісника Анджея Потоцького. Пригадали народові, що закривавленими руками не можна будувати держави.
Із тих коротких прикладів, які вище подані, можна зрозуміти, що Митрополит ніколи у своєму житті не цурався й не погорджував католицькими вселенським набоженствами до Серця Христового й Серця Марії, євхаристійним культом (виставленням Святих Тайн, суплікацією та адорацією), Св. Вервицею та унійним обрядом (дзвіночки при Службі Божій, причащання на колінах, обходи зі Святими Тайнами).
Вкінці хочу навести слова самого митрополита, які Він сказав після того, як прочитав книжку "Уніатизм" о. Кирила Королевського (французький священик східного обряду), яку він видав у 1927 р. і в якій гостро критикував усі ті практики Уніатської Церкви, які вона протягом століть з такою любов'ю плекала й розвивала серед вірних нашого народу. Взявши її до рук, Митрополит сказав авторові цієї книжки, що в ній бракує милосердя. Адже на Холмщині й Білорусі католицький люд зазнавав колись навіть мучеництва, обстоюючи такі питання, як використання дзвіночків під час відправи Служби Божої, причащання навколішки, а не стоячи і т д. (Кирило Королевський, сторінка 377).
Останні роки Митрополита були дуже важкими через болі й терпіння як тіла, так і душі, які Він переносив з любові до Бога і свого народу. Майже 15останніх років свого життя Мойсей українського народу провів у кріслі. Його ноги постійно розпухали, і це спричиняло гострий флебіт, доводилося нести його до ліжка і навіть допомагати йому повертатися з одного боку на інший. Він потребував чужої допомоги для звичайнісіньких життєвих потреб, це завдавало Йому надзвичайного приниження, однак Він зносив усе це з ангельською терпеливістю, Митрополит був оточений відданими людьми, яких йому ніколи не бракувало.
У 1884 р., у дев'ятнадцятилітньо-му віці, молодий Роман захворів на гостру скарлатину, яка ускладнилася запаленням суглобів. Відтоді Його організм був схильний до цієї недуги, однак по-справжньому відчув її наслідки у 1926-1928 рр. Ревматизм перекинувся на праву руку, і Він не міг нею писати. Пізніше хвороба відступила, Митрополит знову міг писати, однак з червня 1931р. біль відновився, став сильнішим і тривав до червня 1937 р. Далі знову настало покращення, яке тривало до червня 1943 р., відтоді недуга більше не покидала Його. Наскільки міг, у ті різні періоди Він відправляв Служби Божі сидячи. Йому допомагав священик, який принаймні служив Проскомидію. Коли була гарна погода, Його виносили на ношах у сад, аби міг трохи подихати свіжим повітрям, ноги вкривали коцами. У молодому віці він бажав мучеництва -і Господь вислухав його: хоча не таких мук прагнув Митрополит, та, направду, десять останніх років були для нього довгим мучеництвом. Але навіть серед стількох терпінь і болів душі й тіла, сидячи в кріслі, забуваючи про себе, Він з останніх сил намагається своїм словом, посланням, скликанням єпархіальних соборів 1941-1944 рр., підтримати та укріпити в любові, вірі та надії на Божу поміч з Неба Церкву і народ.
Остання недуга захопила Митрополита зовсім несподівано й дала ускладнення на серце. А це вже було дуже серйозно. Лікар Владики не полишав Його ні на мить, спостерігаючи, як стрімко погіршується Його стан. Вдень і вночі чергували біля Кир Андрея священики та монахині чину св. Василія Великого і згромадження сестер св. Вінкентія де Паульо. Кожного дня після відправи Святої Літургії до покою владики Андрея з Найсвятішими Тайнами Тіла і Крові входив Його брат, ієромонах, нині блаженний, Климентій, щоби причастити вмираючого.
28 жовтня 1944 р. всі священики, змінюючи один одного, чергували біля Митрополита Андрея. Ближче до полудня стан Владики значно погіршився, тож Йому одразу було уділено Святу Тайну Оливопомазання. Зранку 30жовтня лікар сповістив присутніх, що минулої ночі з Митрополитом трапилося щось незвичайне: здавалося, що серце Кир Андрея вже перестало битися, пульс був вже зовсім не чутним, але вже за півгодини життя знову повернулося до його вже бездиханного тіла. Та все ж таки ввечері 31жовтня цей стан змінився і всі з твердою певністю були переконані, що Митрополит не доживе до наступного ранку.
Він помер 1листопада 1944 р. о 13 год. 45хв. у 79 років 3 місяці та 7 днів.
Вже наступного дня, близько 5години ранку, його останки з приватної каплиці було перенесено до катедрального собору Св. Юра. Там тіло Владики знаходилося протягом 5днів. Превелика кількість народу відвідала Свято-Юрський пагорб, аби віддати честь і востаннє попрощатися зі своїм святим пастирем. Похоронна процесія розпочалася 5листопада близько 5год. пополудні і розтягалась на добрий кілометр. Серед тих, хто брав у ній участь, було понад 150священиків, 70студентів Богословської академії та 170семінаристів, за ними йшли єпископи, сестри -монахині та величезна кількість народу. За домовиною з тілом Кир Андрея йшов тільки його брат ієромонах, нині блаженний, Климентій Шептицький. Після цього прах Владики був захоронений у невеличкій крипті у храмі Св. Юра, де останки спочивають і по сьогоднішній день.
Після його смерті Українська Греко-Католицька Церква пережила один із найважчих періодів у своїй історії: спочатку її насильно було приєднано до Російської Православної Церкви, позбавлено всіх єпископів та переважної більшості духовенства, пізніше її вірних було ув'язнено по тюрмах та відіслано на примусові роботи в Сибірський край, всі добра й посілості УГКЦ було відібрано Радянською державою та передано в користування "російському православ'ю", а сама Церква пере-йшла у глибоке підпілля. Справжня друга гора Голгофа. Скільки вірних синів і дочок цієї Церкви померли нескореними в таборах ГУЛАГу! Скільки мучеників, скільки святих останніх днів дала вона Христові! Про це знає лише один Господь Бог! І одним із того грона святих і мучеників є, без перебільшення, слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький.
Вже понад 55років триває беатифікаційний процес слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. І той час очікування є надзвичайно цінним для нас. Бо Господь Бог дарує нам його для поглиблення нашої з вами віри у праведність Митрополита, щоб за допомогою цієї віри кожного дня, вдивляючись у Його життя, частіше читаючи Його твори, розважаючи над чеснотами, ми намагалися наслідувати Владику в особистому житті. Хто з нас добре знає життя митрополита, його достоїнства, глибину його ідей? Хто придбав собі і хоч час від часу читає його твори, особливо в тому ювілейному році?
Ми всі знаємо, що для ствердження факту святості Митрополита Андрея потрібне чудо. А чи ми молимося, щоб за його посередництвом ставалися чуда в наших серцях, родинах, а особливо в часі війни, щоб Бог за Його посередництвом дарував народу мир і спокій? І тому заохочую усіх до щоденної молитви за прославу Митрополита, бо в тій молитві ми можемо так багато чого виправити, змінити, викорінити або набути як в особистому, родинному , так і в суспільному житті. "Кожне слово молитви, -писав Митрополит, -це двері чи віконце в небо, і поза Святими Тайнами і добрими ділами немає іншої дороги до Божої благодати, крім молитви". Також стараймося відвідати крипту, в якій спочивають його останки, і ті місця, які безпосередньо пов'язані з його земним життям. Усім народом, єдиним серцем і устами складаймо Господу Богові й Діві Марії сердечну і вічну подяку за всі ласки й дари, якими був обдарований Митрополит Андрей. Та ж подяка нехай лине з наших сердець і до самого Митрополита за ту цілопальну жертву, яку він склав Господу з усього свого життя, з любові до своєї Церкви і народу. Нехай у цей ювілейний рік особлива Благодать Божа й Архієрейське благословення нашого українського Мойсея з високого неба зійде на всі моральні, духовні, фізичні й матеріальні потреби нашої Церкви, народу й армії та доведе нас до миру, любові, єдності та життя вічного. Амінь.
