Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри, сьогодні переживаємо одну з найбільших урочистостей в честь Пренепорочної Діви Марії, а саме, Її славне Успення, Внебовзяття і Коронування на Царицю неба і землі. Впродовж тих трьох днів ми йшли до гробу Марії, розважали над Її життям, молилися в різних інтенціях: за наш народ, за наші родини, за тих, які загинули, за наших померлих, душі яких терплять у Чистилищі. Ми віримо, що Марія, як добра і любляча Мати, Мати, яка чуває над своїм народом, Мати, яка знає ім’я кожної своєї дитини, знає її потребу, потребу нашої хати, нашого серця, наших дітей, онуків… Коли ми благаємо Її, коли ми молимось до Неї, Вона, як любляча, добра Мама, готова вислухати, порятувати й допомогти своїм дітям.
Марія… У Ній віддзеркалюється наше людське життя, в Її житті віддзеркалена наша доля. Вона, повна Благодаті, ясніша від сонця, Вона повна Ласки, знала, що таке терпіння, що таке людський біль, що таке вигнання, бо з Ісусом втікала з Вифлеєму до Єгипту, знала, що таке голод і холод, життя без даху над головою. Вона знала, що таке людська радість, але у своєму житті також зустрілася із людською ненавистю, з людською обмовою, Вона зустрілася у своєму житті зі смертю Свого Улюбленого Сина на горі Голгофті. Її Серце, хоча й було повне радості, але було повне і смутку, повне людських страждань і болю. Все це Вона пережила у Своєму житті. І сьогодні ми бачимо, дорогі браття і сестри, нагороду. Нагороду за ту покору, нагороду за ту вірність, нагороду за ту велику любов, яку мала до Господа Бога. «Ото Я Слуга Господня, хай Мені станеться по слову Твоєму». Це були не тільки слова, це були слова, записані глибоко в Її душі й серці. Я не раз кажу на шлюбі: «Пам’ятайте, що слова присяги це не забавка. Це не тільки слова, які можна вимовити нині, а через декілька років забути і все». Марія, сказавши Господу ті слова, склала Йому присягу: «Ото Я Слуга Господня, хай Мені станеться по слову Твоєму». Ці слова були дороговказом для Неї, вони були Її світлом. Марія завжди пам’ятала про те, що Вона обіцяла Господу Богові. І навіть тоді, коли стояла на горі Голгофті, а сильний вітер дув Їй в очі, коли, здавалося, кінець, кінець всієї історії Ісуса з Назарету, Вона вміла довіритись Богові, не захиталася у вірі, а в Її серці й душі не було сумніву. Вона несла свій хрест до кінця. І сьогодні ми бачимо: смерть заглядає Їй в очі. Ми кажемо, що то була «солодка смерть», «солодке Успення». Ми знаємо, що смерть не може бути солодкою, бо смерть – це завжди страх, незважаючи на глибину віри. Смерть – це хвилина випробувань, хвилина застанови й великої духовної боротьби. Для Марії це був блаженний час і благословенна година, це була «солодка смерть», Вона не боялася, Її серце відчувало радість і потіху. Чому? Бо Її життя було святим, повним Ласки й Благодаті, Вона була вірна Господу Богові й уміла довіритись Йому цілковито. І тому сьогодні просімо: «Мати Божа, навчи нас тієї сильної довіри до Господа Бога, яку Ти мала у своєму житті. Та нитка довіри у Твоєму житті ніколи не переривалася: ні тоді, коли Ти загубила Ісуса, ні тоді, коли Твого сина вели на страту чи коли Його бичували і навіть тоді, коли ти бачила, як Він, нещасний, бідний, конає на горі Голгофті. Ти завжди мала ту довіру». Так часто бунтуємося, так часто ми не задоволені своїм життям, так часто нарікаємо, ставимо претензії до Господа Бога, ба, навіть маємо недовіру до Нього. «Де Той Бог, чому стільки зла, несправедливості…», – ставимо так багато питань, замість прийняти Божу волю, вірити в Його справедливість і нагороду, нами володіє постійний бунт. Маріє, навчи нас тієї покори, якої нам так сьогодні бракує, навчи нас бути покірною дитиною, слухняною дитиною, виконати заповідь Божу: «Шануй свого вітця і матір, і тобі буде добре, і ти довго будеш жити на землі», бути покірною дружиною і покірним чоловіком, шанувати і любити дружину. Так, ці речі є такі великі, бо з них складаються наші сірі будні. І замість тої покори, замість любові, замість милосердя, ми неустанно виявляємо бунт, незадоволення, перебуваємо в тяжких гріхах спротиву, обмови, осудження, очорнення. І це є злом. «Що мені з того, – питаємо, – якщо я буду покірний, що я отримаю?» Покора приносить до хати, до родини мир, спокій, любов, злагоду. Покора обходить «гострі кути» в сім’ї. Покора будує, а гординя руйнує, вона нищить все, що можна знищити.
Мати Божа є прикладом вірності своїм обов’язкам, прикладом отої глибокої покори, великої любові до Господа Бога. «О то Я Слуга Господня, хай Мені станеться по слову Твоєму». І що ж отримала взамін Пресвята Богородиця за покору і любов? Отримала великий тріумф – відкрите Небо. Знаємо, що батьки Діви Марії, Свв. Йоаким і Анна, Св. Йосиф, Її Пречистий Обручник, були похоронені в Гестиманії, там поклали і тіло Марії. Третього дня прийшов до гробу Тома, щоб попрощатися з Матір’ю Божою. Були з ним й апостоли. І яким великим було їхнє здивування, коли побачили гріб порожнім. Що ж сталося? А сталося те, що тіло, зі якого взяв свою плоть Божий Син Ісус Христос, те тіло Марії, яке не було порушене гріхом первородним, над яким не мав влади ні на одну мить диявол, не могло зітліти і стати поживою черв’яків, те тіло не могло перетворитися в землю. Чому людське тіло перетворюється в землю? За гріх. Так, пам’ятай, людино, що ти з землі сотворена і в ту землю повернешся, бо ми успадкували гріх Адама і Єви: «в гріхах я є зачатий і в гріхах породила мене мати моя». Але душа Марії і її тіло ніколи не були підвладні сатані. Чому? Тому що Світло від Світла, Бог Правдивий від Бога Правдивого, Слово, Яке сталося Тілом і замешкало між нами, відвічне Боже Слово, Божий Син, не міг оселитися в лоні, якого б діткнувся диявол. Тіло Марії, її серце і душа були золотим Кивотом для Ісуса, Він почався в тій утробі, Вона носила його дев’ять місяців під своїм серцем, і Вона породила Його. Отже, те Тіло, з Якого взяв початок Ісус Христос, видимий Богочоловік, не могло стати поживою для червів. Чому? Бо воно було святе, воно було непорочне, над Нею ніколи не панував диявол. Жара Палестини така велика, що тіло мертвої людини дуже швидко розкладається. Тіло Марії, яке несли до гробу вулицями Єрусалиму не мало жодних ознак мертвої людини. Воно не мало неприємного запаху, а навпаки, з нього виходили пахучі аромати квітів (тому нині святимо квіти). Гріб з Марією по дорозі зустрічали хворі й каліки, бо знали, що вона просить Бога заступництва для них. І вони його отримували. І що сталося з тим тілом? Ангели з Неба злетіли і те тіло Матері Божої піднесли до Неба і там, дорогі мої, зустрічає Її Улюблений Отець, Син Коханий і Обручник Святий Дух, то Пресвята Животворяща і Нероздільна Тройця сьогодні коронує Марію на Царицю неба і землі. Оце є нагорода, нагорода за покору, нагорода за страждання, нагорода за сім мечів, нагорода за всі ті болі, яких Марія зазнала у своєму житті. То Вона сьогодні возвеличена й коронована на Царицю неба і землі. Дорогі мої, і кожного з нас може чекати та корона в Небі, якщо ми, направду, будемо вірні Господу, якщо не будемо нарікати на свій хрест, а нести терпеливо всі випробування у нашому житті. Варто це робити, бо стражданням приходить кінець, кожне людське терпіння рано чи пізно закінчується, а нагорода в Небі кінця немає, вона – вічна. І сьогодні, дорогі мої, я хочу аби ми тут, стоячи біля стіп Марії, разом з Марією просили Небо, просили Отця Небесного за мир і спокій на нашій багатостраждальній землі. Наша Вітчизна сьогодні стікає кров’ю, слізьми, муками багатьох матерів, синів, калік, сиріт і вдів. Просімо: «Маріє, Мати Страждальна і Мати Коронована в Небі, поглянь на наш народ». Так багато є околиць у нашому народі, де люди не знають Бога, не знають Марії. Я був тими днями на сході України, на наших парафіях (Харківська і Донецька області). Дорогі браття і сестри, страшна ця війна, це правда, страшна розруха, але немає нічого страшнішого, коли в людському серці не має Бога, коли народ немає віри, і це найстрашніше. Наша місія почалася там у 1997 році. Більше, як 10 років працюють на тих теренах наші священики. То є дуже боляче, дорогі мої. Наведу пару прикладів. Після Спаса вночі в суботу телефонують із районного центру і просять приїхати похоронити померлого. Отець Степан пояснює, що ми маємо Святі Літургії до другої години (священики наші відправляють п’ять Служб Божих: дві – в суботу і три – в неділю). Це не легко. Служби Божі закінчуються о другій годині, тому зможемо приїхати близько третьої. Відповідають: «Нам треба на дванадцяту, бо на першу годину ми замовили кафе для поминок». Священик пояснює, що це неможливо. Невже не можна перенести поминки на іншу годину? «Нєт, нельзя перенесті», – відповідають. Самі знаходять вихід: «Ми похоронимо без вас, але ви в понеділок приїдьте і запечатайте гріб». Поминки, їжа важливіші за молитву. І так у більшості випадків хоронять без священиків. Це, направду, дорогі мої браття і сестри, плачевний і трагічний стан. У районному центрі (м. Барвінкове) є православна церква, яка не закривалася ніколи, навіть в часи комунізму, населення міста – 14 тисяч. Питаємо людей: «Скільки парафіян приходять в неділю на Службу Божу?» «Якщо є 30 людей, то добре», – відповідають. З 14 тисяч – 30 людей! Є там священик, який нас, уніатів, «дуже любить», тому постійно воює проти нас, але то його справа. Недалеко від с. Високопілля один багатий чоловік побудував величаву церкву. Село має 300 номерів. Питаємо: «Скільки людей в неділю бере участь у Святій Літургії» 5–10 осіб. 5–10 осіб! Це страшно, дорогі мої. І тут потрібна велика праця, велика праця і дуже велика молитва. Це те, чого найбільше потребує наша земля, наш Схід. Села вимирають. Там, в одному селі, коли ми відкривали церкву, було 30 людей, сьогодні залишилося 8 старушок, молоді виїжджають, села стають пустками. Направду, це страшно. Хоча є й інша сторона медалі. Радіє серце, коли бачиш плоди від праці. Самі люди визнають: 50 км від війни, так близько точилися бої, люди дуже боялися, бо не знали, чим все закінчиться. Але переконані, що ті Служби Божі, які там відправлялися, захистили ту нашу околицю і сюди не прийшла та банда й не тероризувала нас. У селі Погонівка до нашої церкви приходить білоруска. Питаю її: «Маєте родину, чи ваша родина ходить до церкви, як ставиться до молитви ?» Вона відповідає: «Маю. Моя онучка приїжджає до мене з навчання на великі свята, бо вчиться у місті». Допитуюсь далі: «Чи вона не втратила віри, адже ходила до нас на катехизу?» «В гуртожитку повісила іконку, – каже бабуся, – мабуть, молиться. Прийшли до неї дівчата і питають: «А що ти таке повісила?» А вона каже, що це образ Матері Божої з Дитятком-Ісус. «Хочете, я навчу вас «Отче наш», «Богородице Діво?» – запропонувало дівча. Розумієте..? Отже, те зерно не завжди падає на каміння. Дивлюся: брат Богдан у Барвінковому катехизує одного хлопця, готує його до Першого Святого Причастя. Хлопчина надзвичайно допитливий, малий інтелектуал все хоче знати. Друга така парафія, у с. Некремінне, здається, вимираюча, є там 6 чи 7 осіб. А дякýє там здоровенний чоловік, такий у нього баритон. Після Служби Божої дізнаюся, що він не українець, а приїхав сюди з Росії, тут одружився, має троє дітей, дружина ходить до нашої церкви. Тут він пізнав католицьку віру і став нашим парафіянином. Ще я зустрів тут жінку в блаженному стані, її привів сюди чоловік, мама якого із Західної України. Саме вона передала ту віру синові, а він зберіг її і передав своїй дружині.
Щонеділі приїжджає до нашої Церкви з Краматорська (70 км) молодий хлопець. Так, і це є чудо. Кожної неділі молодий одружений хлопчина долає 70 км, щоб вислухати Службу Божу. Не можемо їх покинути. Наші священики мають там добру опінію, люди їх люблять. Вони розбивають стереотипи, які формувалися там роками: всі батюшки заробітчани і всі вони однакові. Я сам пішов до тієї церкви в районному центрі. Читаю вивіску: шлюб – 500 грн., похорон, здається, – 700 грн., Хрещення теж має свій прейскурант. Але ж не всі люди можуть дати собі раду у скрутні часи. Кличуть нас, цікавляться, приязно ставляться. Правда, ще не маємо своєї святині, відправляємо в хатах, в садочку… Священики, направду, живуть в нелегких умовах: при спеці до сорока градусів немає можливості нормально помитися. Їм потрібна наша підтримка, дорогі мої, і тому я прошу пожертвувати кошти наступної неділі на потреби східних парафій. Місійна праця там інша. Біля будинку, де живуть священики, проживає родина, у якій шестеро дітей. Тато і мама знають телевізор й Інтернет, а Бога, церкви, молитви вони не знають. Отак отримають кошти на дітей і задоволені. Ті діти, дивлюся, приходять до священиків, з якими люблять спілкуватися, відчуваючи опіку й тепло. А найстрашніше те, що там панує атеїзм. Проте бачимо і плоди нашої праці. Тішуся, що на наших парафіях люди в неділю вже не працюють, а зустрівши священика, вітаються «Слава Ісусу Христу». Відчуваємо, що ми там потрібні, тому не можемо залишити тих людей, покинути їх. Сіємо зерно, але те зерно не завжди падає на добру землю, частіше на пісок, а то й на камінь. Праця на східних теренах дуже важка, але надзвичайно потрібна. Не будемо всі тут служити і тішитися, що нам добре, мусимо працювати по черзі для вірних Сходу. Їм потрібна допомога і не тільки духовна, треба якось зворушувати той ґрунт, нести потіху в ті людські страждання. Пригадую: слухав зболену горем матір, син якої повісився у 23 роки. Шкода мені її дуже, бо, направду, страшно терпить. Вона сама визнає, що потрапила в родину, в якій не було Бога, а величезний бюст Леніна. Побачивши це, зрозуміла, що прийшла до ідейних комуністів. Можна собі уявити стан душі дівчини, родина якої із Західної України. Навіть після втрати сина чоловік не увірував у Бога. Скільки горя витерпіла та душа, страшно й подумати. І тим людям потрібна підтримка, добре слово, потіха, молитва і, особливо, присутність наших священиків. Ті вірні, які ходять до наших церков, навчилися молитов, пісень, слухаючи їх, здається, що ти вдома. Я дуже прошу відкрити свої серця на їхні потреби, і духовні й матеріальні. Молімося, дорогі мої, за тих, які ще не впізнали Бога, не впізнали віри, смаку молитви. Просімо аби Мати Божа також їх пригорнула до свого материнського серця, до своїх материнських грудей. Амінь.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
