Все наше освячення, все вдосконалення і вся справжня наша вартість, корисна й благословенна діяльність назовні полягає у тому, щоб у нашій душі було життя з благодаті, віри й любові, щоб у нашому серці була праця і дія Св. Духа. І тому Христос-Спаситель наказав нам шукати Божого царства, й шукати його всередині нас: «Царство Боже є між вами» (Лк. 17, 21). На цьому зупинятися не буду, бо про це говорив уже у своєму Пастирському листі від дня 13 травня 1930 року.
Нині хочу звернути головну увагу на перепони й небезпеки, які загрожують цьому царству Божому в людській душі. Найперші й найбільші перепони та небезпеки для цього царства Божого є головним чином у нас самих, а саме – наші похоті й пристрасті, які зродилися з гріха й провадять до гріха, а гріх, своєю чергою, вбиває в душі Боже царство, тобто життя з надприродної ласки. І тому Ісус Христос, закликаючи всіх до наслідування Себе, а тим самим до осягнення освячення душі, висуває першу й головну умову, а саме – самозаперечення, тобто боротьбу зі своїми похотями й пристрастями: «Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт. 16, 24).
Ці похоті породжують у нас ту неустанну війну між духовним законом і зіпсованою людською природою, про яку згадує св. Ап. Павло (Рм. 7, 14–23), і через них головним чином спокушає й легко перемагає також диявол і грішний світ.
Наші похоті, а через них також грішний світ і його князь, тобто диявол, найбільше прагнуть завадити впровадженню царства Божого в душі або щоб його завоювати і знищити, якщо воно вже є в душі. Бо коли їм це вдасться, тоді людина стає невільником гріха, піддатливим знаряддям до згубних планів і цілей диявола та грішного світу.
Похоті й злі інстинкти зіпсованої людської природи стають тим небезпечнішими й згубнішими, коли вони одягнені й прикрашені формою фальшивої наукової системи, а ще більше тоді, коли набирають вигляду духовної діяльності та релігійної ревності. Для того, щоб легше зводити людей, диявол прибирає навіть вигляд ангела: «Сам бо сатана вдає з себе ангела світла» (ІІ Кр. 11, 14).
У цьому своєму листі хочу звернути основну увагу на те, як діють похоті, засоромлені фальшивими доктринами та зайвими релігійними теоріями. Загрозливий приклад маємо з фарисейської касти Старого Завіту. Фарисеїв вважали ревнителями Мойсеєвого закону, знавцями й охоронцями Святого Письма, а одягнені в тоги учителів, вони мали в народі великий вплив і значення. Однак уся їхня ревність полягала на зовнішній формі, на вигадуванні різних і незліченних обрядових формальностей аж до нестерпності, а при цьому всьому вони легковажили внутрішнє життя душі й дійшли до того, що поставили свою правду понад правду Божу. Під зовнішньою формою релігійної ревності вони ще більше стали невільниками низьких інстинктів і похотей, допускалися зловживань і грішних вчинків, так що Господь Ісус Христос прирівняв їх до гробів, зверху побілених, а всередині повних мертвих костей і нечистоти (Мт. 23, 27–28). Назовні прив’язаність до обрядових формальностей аж до забобону, а всередині запустіння аж до втрати віри. І тому, коли появився між ними Христос, воплочений Син Божий як Месія, як дорога, правда і життя (Йо. 14, 6), вони спротивилися Йому, вибрали радше розбійника Варраву, аніж Ісуса Христа, саму Святість, прийняли радше панування римського цісаря, ніж Христа- Царя, хоча й ненавиділи римлян, і в своєму засліпленні, ненависті та підступності розп’яли Христа на хресті й відкинули Месію. І за те став відкинутим весь ізраїльський народ, який, розсіяний, поневіряється по цілому світі й продовжує залишатися у своєму засліпленні. Ось до чого доводить похіть, коли вона, убивши царство Боже в душі, запанує над людським серцем.
Однак історія Христа не закінчується, бо, за словами св. Ап. Павла, Христос – той самий, нині, вчора і вовіки віків (Євр. 13, 8). Христової долі зазнають особи, які живуть духом і життям Христа-Спасителя, особи, які виконують Його владу, цієї долі зазнають Його установи, а головним чином – Його Церква, як збірне Його Містичне Тіло, в якому Христос живе далі, продовжує свою місію і здійснює свою месіянську діяльність. Затяту війну проти Спасителя не припиняють князь світу цього і натхнений ним світ, а головну зброю і всякі середники до цієї війни він бере з зіпсованого людського серця.
Не так давно один католицький періодичний часопис представив коротко судьбу св. Йоана Золотоустого під заголовком «Das Chrysostomus drama» на основі докладної і обширної студії над життям цього святого, яку видав о. венедиктинець Хризостом Бавр. Із цього звіту довідуємося, що св. Йоан Золотоустий став жертвою інтриг, наклепів, підступу, хит- рості та насильства (і то не якихось злочинців чи явних грішників, а осіб, що займали високі церковні становища і вважалися навіть праведниками, а саме: єпископів і монахів). Саме ці люди спричинили вигнання св. Йоана Золотоустого, яке було радше мучеництвом. Місцем вигнання йому призначили місцевість Кукузус у далеких краях. Подорож туди св. Йоан відбув пішки в супроводі озброєних воїнів. Мав хворий шлунок, терпів при цьому на голов- ний біль та лихоманку, а крім того – сильно дошкуляли нестерпне сонце, спека, брак їжі й прихистку. Так тривало сімдесят днів. Відтак дістався св. Йоан до Арависсуса, де з часом настало полегшення, а навіть з’явилася надія на відкликання його з вигнання. Однак запеклість ворогів не вщухала, бо цей святий муж був для них небезпечний, тому вони поклопоталися про імператорський наказ, який місцем вигнання для св. Йоана призначив Пітиус – глуху, надзвичайно віддалену місцевість на самому краю північного сходу над Чорним морем біля підніжжя кавказьких гір. І мусив св. Йоан знову відбути далеку дорогу пішки, зазнаючи при цьому нелюдського трактування від жовнірів (здається, з наказу самого імператора). Хоч не раз дошкульна спека й сліпуче сонце спричиняли сильний головний біль, а проливний дощ промочував наскрізь, хоч св. Йоан просив про якийсь перепочинок, все було марно, і він мусив безнастанно продовжувати подорож. День за днем, тиждень за тижнем з героїчною терпеливістю відбував св. Йоан свою справжню хресну дорогу. Врешті, вибившись із сил, попросив про відпочинок, однак комендант наказав іти далі. І так тягнулася дорога аж до брами містечка Команас. Смертельно замучений, св. Йоан упав посеред вулиці. Пульс у нього був дуже частий, а дихання припинилося. Його занесли до одного дому. В останніх смертельних судомах він, піднісши свої очі до неба, сказав: «За все хай буде слава Богові Святому!»
Свою розповідь автор закінчує такими роздумами: «І це є Хризостомус драма! Трагічна понад всяку міру. Трагічна не тільки тому, що вона своїми колесами розтрощила таку благородну особистість, як Золотоустий, не тільки тому, що зламала таку благословенну єпископську діяльність у розквіті, а тому, що вона братньою незгодою, партійною ненавистю, своїм прилюдним згіршенням завдала незаживаючої рани Східній Церкві й спричинила пізніший розрив Сходу з материнською Церквою.
Але найтрагічніша вона тим, що її відіграли священики, й що вона відкрила таку священичу пристрасть. А при цьому були ті священики не зовсім «поганими». Багато з них – таких як патріарх Теофіл, Єпископи Антіох, Епіфаній, Кирил – відзначалися ревністю, а авва Ісаак і Акакій – своїм довголітнім аскетичним життям. Про святість деяких із них ходила гучна слава, а однак – така затята боротьба проти собрата Єпископа, який був святим. Хто пояснить «ту загадку?»
Адже вони могли відзначитися своєю сильною ревністю, невтомно дбати про чистоту віри, взірцево управляти своїми єпархіями, роками вправлятися в зовнішніх умертвленнях, проте всі вони прогледіли одне: очищення внутрішнього чоловіка. При всій їхній ревності виростав бур’ян. У Теофіла – жадоба влади, в Акакія – надмірна вразливість, у Северіяна – жадоба слави, в Епіфанія – сліпа нахабність, у аввасса Ісаака – своя воля і сварливість. В усіх них, незважаючи на духовні ризи, продовжувала жити стара людина, й саме вона спричинила неймовірну повінь безправ’я й насилля, засліпленості й ненависті до Константинопольської Церкви».
Саме тут почав прокльовуватися, саме тут показав своє обличчя дух візантійства, який узяв за мету зовнішню ревність коштом внутрішнього ушляхетнення й освячення душі. Тут зав’язь і джерело, тут головна причина розриву між Сходом і Заходом. Пізніший Константинопольський Патріарх Йоан строго постив (тому його й назвали Постником), але це не заважало йому бути невільником гордості, яка спонукала його до надання собі титулу Екуменічного Патріарха наперекір Римові й посіяти перше зерно схизми, з якого зібрали жниво Фотій і Керуларій, що довершили формальний розрив з Католицькою Церквою.
Цей дух візантійства з метою ще більшого впливу, з метою більшого заманювання й обману, а тим самим з метою більшого відвернення уваги від внутрішнього вдосконалення перетворився в певну систему й набрав колориту доктринерських засад. А головне – він поставив обрядові формальності за мету усієї духовної діяльності, замість життя з надприродної віри й ласки, й тому під тією зовнішньою обрядовою формальністю витворилися запустіння й гнилий розклад в усьому релігійно- церковному житті. І тут повторилося те, що сказав Христос про фарисеїв: візантійство стало гробом, зовні побіленим, а всередині – повним мертвих костей і гнилі.
Ще до того, як настав цілковитий розрив з Католицькою Церквою, візантійська Церква схилялася під владу імператора, бо позволяла світським володарям втручатися у чисто церковні справи і їх вирішувати, а коли відбувся повний розкол, тоді Церква на Сході стала цілковитою рабинею світської влади, релігійне внутрішнє життя цілковито завмерло, а обрядова формальність набрала значення певної догми. Найбільше цьому сприяло те, що Східна Церква, ставши невільницею світської держави, прийняла також форму і спосіб правління світської держави, яка керує завдяки виключно фізичній силі, а не дбає про внутрішній розвиток своїх громадян. Таким чином, Східна Церква замість того, щоб підпорядкуватися законному наслідникові св. Петра як Христовому Намісникові й зберегти свою силу та гідність, опинилася у принизливій неволі світських володарів. Одне слово, головою Церкви на Сході став світський володар, утворився цезаропапізм, подібний до потвори, бо з людським тілом, а з головою звіра.
І ця візантійська система знищила внутрішню людину, впровадила світського духа; назовні, немов у твердині, вона оточила себе гранітним муром суворої і мертвої обрядовості, унеможливлюючи в такий спосіб навернення і з’єднання з материнською Католицькою Церквою.
Через це будь-які спроби Католицької Церкви опам’ятати й навернути Схід досі виявилися безуспішними. Щоправда, були випадки, коли Схід шукав з’єднання, але це діялося тільки з зовнішніх політичних спонук, а тому навернення мало всього лиш перехідний характер, після чого все знову закінчувалося тією ж схизмою.
Одним із таких випадків, і то найвизначніших, був Феррара-Флорентійський Синод. Тоді грекам загрожувала небезпека від турків, і тому вони виявили бажання об’єднатися з Католицькою Церквою. Однак їхня поведінка наочно показала, що цей намір не був щирим. Папа Євген ІV дав значну суму коштів на утримання греків під час Синоду. Греки прийшли просити про допомогу проти турків, а тим часом їхня поведінка було повна гордості й зарозумілості. Хоча воля тодішнього грецького імператора була доброю, однак і він хотів зазначити свою суверенність, бо бажав в’їхати на коні до каплиці на перше засідання Синоду й нарікав на службу, котра йому в цьому перешкодила. Врешті, він велів занести себе до каплиці на престолі. Доки не було дано йому сатисфакції, не хотів брати участі в жодному засіданні. Що більше: щоб його заспокоїти, Папа мусив наказати вибити нову браму в своїй палаті. Престол грецького імператора мав бути точно такий великий і так само прикрашений, як для римського імператора. Ще більше проявилася гордість константинопольського патріарха, який радше хотів від’їхати, аніж зложити Папі гомаґіюм. Папа відтак, щоб заспокоїти греків, залишив їм до вподоби форму привітання. Шістнадцять засідань забрав диспут над «Filioque», а Єпископ Дозитей з Монембазії кричав: «Волимо радше померти, ніж златинізуватися!» І це діялося в той час, коли греки прийшли просити про ласку, коли візантійська держава була майже руїною, коли турецький меч ударяв уже в брами Константинополя. Врешті, укладено унію, але на як довго? Імператора, котрий підписав унію, в час його повернення натовп прийняв прокльонами, а монахи під’юджували публіку. Ненависть до «генотиків» (з’єднаних) була такою великою, що їм у багатьох місцевостях забороняли християнський похорон. Усе це мусило спровадити Божу кару, й вона прийшла. На турецький престол зійшов Маго- мед ІІ, в час правління якого скінчилася судьба Константинополя. Імператор Костянтин ХІІ у найбільшій небезпеці звернув знову очі до Риму, який після численних заходів вислав свого леґата до Константинополя. Дня 12 грудня 1452 р. Папський леґат відправив урочисте Богослуження на знак того, що одна віра, одна молитва і одна Св. Жертва єднає Схід і Захід. Однак греки, зауваживши недотримання свого обряду, як наприклад вливання теплої води до чаші, покинули церкву Св. Софії й подалися за порадою до монаха Ґеннадія, який вважався святим, але разом з тим був найзатятішим ворогом Католицької Церкви. І цей монах закинув безбожність римлянам і лихословив на них. Навіть монахині, «чисті, як ангели, а горді, як дияволи», зірвали всяку єдність із латинниками, публіка проклинала «генотиків», моряки пили на погибель Папи і «його невільників», а сам адмірал Нотарас заявив, що воліє бачити в Константинополі тюрбан Магомеда, ніж тіару Папи чи кардинальський капелюх. Точнісінько так, як колись кричали фарисеї, що воліють римського цісаря, аніж Христа-Царя. Упродовж усієї зими, цей останній термін для опам’ятання, тривала шалена агітація на проповідальницях проти генотиків, не дозволяло- ся навіть у годину смерті приймати Св. Причастя з рук «генотиків». Церкву Св. Софії оминали, як дім ідолопоклонства… І вичерпалося Боже милосердя. Турки здобули Константинополь, у боротьбі поліг останній грецький імператор, а коли клич «Аллах акбар!» рознісся на вулицях міста, тоді тисячі людей сховалися до церкви Св. Софії, однак ворожі сокири порубали двері, й жахливі події зогидили святе місце. Хрест був зірваний, кивот поламаний, його накрили яничарською шапкою і обношували з глумливим криком: «Ось Бог християн!» Цілих вісім годин тривали вбивства й грабунок. Так скінчилася грецька держава і Церква на Сході. Патріарх мусив жебрати у турків на своє утримання, храм Св. Софії перетворили в турецьку мечеть, а один грек, що пережив той страшний упадок Константинополя, написав так: «Я бачив воїнів, одягнених у священичі ризи, а інший водив псів на ув’язі, зробленій з пояса високого священика. Один пив з чаші, другий їв із дискоса… Там бачив я монахинь з високого роду, які раніше проклинали Унію, а тепер, зневажені, приносили жертву богові Магомета».
Візантійська Держава упала, а Церква зовсім утратила своє значення. Залишився тільки гучний титул Екуменічного Патріарха, залишилася форма без змісту, а Фанарон, патріарша резиденція в Константинополі, без жодного впливу. Візантійський дух здеморалізував весь Схід, спричинивши розклад духовного життя.
Однак сам він не загинув, він переніс своє царствування в інше місце, а саме до Росії, де його панування сягнуло повного розцвіту. Тут цезаропапізм виявив повну свою владу. Російський цар присвоїв собі повну, необмежену владу над Церквою, став її головою. Патріархат у Москві знесено, а натомість установлено як найвищу церковну інституцію «Святійший Синод», головою якого був світський урядник, званий «обер- прокурором». Церква в Росії не мала ніякої можливості для свободи своєї діяльності, вона, як невільниця, була прив’язана до державного корабля, її стали вважати й уживати як поліційну експозитуру, функції якої вона виконувала. Незважаючи на святині, з яких аж капало золото, духов- не життя було в занепаді. Держава гнобила совість громадян, а Церква була безпорадною, чи радше перебувала на услугах держави. Замість релігійного культу, який проникав би в душі, була тільки прив’язаність до зовнішнього обряду, яка межувала з забобонністю. Під зовнішньою, так би мовити, забобонною релігійністю, все більше посилювався духовний розклад. Фальшивий і блудний містицизм породив багато сект, які, не маючи в державній Церкві душевного заспокоєння, шукали його у різних своїх вигадках, нерідко вражаючих або абсурдних аж до неймовірності. Так само нестерпним стало й політичне та суспільне життя. За кожного громадянина мала думати державна поліція і державний уряд, а хто б наважився думати інакше, того чекала тюрма або заслання в Сибір. Найбільше тюрем, і то найрізноманітніших, було в Росії. Під цим оглядом вона перевершила всі держави світу. Поліція заглядала в кожен закуток дому, відстежувала кожен крок громадян, шпіонаж навіть у мирний час не припиняв своєї діяльності. Звідси зродилися відомі підкуп і хабарництво, бо тільки таким шляхом можна було звільнитися від зловживань поліцейського чи урядника. Одне слово, атмосфера була дуже задушливою й тяжкою. З цієї причини постало дві Росії: одна державна, а друга підпільна, підземна. Останню виховували Достоєвські, Толстої, Ґорькі й інші. Тут, у підземеллі, дозрівали різні деструктивні течії, починаючи від соціалізму й закінчуючи анархізмом та нігілізмом.
Щодо Римо-Католицької Церкви, то хоча держава й визнала за нею право на громадянство, однак гнобила Її й переслідувала. Що ж стосується Церкви східного обряду, з’єднаної з Римом, то російська держава прямо таки ненавиділа й страшно переслідувала Її, аж врешті частину її вірних вислала в Сибір, частину забила батогами й замучила, а решту під примусом зарахувала до російської церкви, і в той спосіб у Росії було ліквідовано Унію.
Однак і над Росією вичерпалася міра Божого милосердя й терпеливості. Над жодною державою не виявився тяжчий палець Божої справедливості, як над Росією. Росія була справді колосом, але на глиняних ногах, і тому так ганебно була розтрощена.
До того Росія була пострахом Європи, а після у занепаду ще більшим, бо не тільки для Європи, а й для всього світу. Росія була величезним гробом, зовні імпонуючим, а всередині страшним вулканом. Вона після свого розвалу перетворилася на царство антихриста, стала країною страшних і нечуваних досі злочинів, країною знищення, загибелі і смерті. Замість царської Росії прийшла Росія більшовицька. Замість замордованого білого царя, гнобить народи червоний цар, замість давньої царської поліції, виконує свою жорстоку владу «чрезвичайка». Церкви або замкнені, або перетворені на будинки забави й розпусти. Духовенство розстріляне або мучиться на Соловецьких островах, на каторгах, а те, яке ще залишилося, позбавлене всіх прав. Голод, нужда й різні нещастя нищать людей. А що страшніше – аморальність, знищення родинного життя, затоптування всякого релігійного почування, відкрита й прилюдна безбожність – вбивають у душах всяке почуття людської гідності. Одне слово, більшовизм тріумфує, а своїми намірами й планами хоче викликати загальну всесвітню революцію й тому загрожує знищенням цілому світові.
А що таке більшовизм? Це найвищий вицвіт, вершина остаточно й послідовно реалізованого візантійства, перещепленого до Росії. Що більше, можна сказати, що більшовизм є останньою ланкою ланцюга, першою ланкою якого була секта фарисеїв. Той самий зміст під іншою формою, під іншою назвою, та сама ціль. Фарисеї кричали: «Геть Ісуса Назарянина!» А через те, що Ісус продовжує жити і діє в Католицькій Церкві, візантійці кричали: «Геть Католицьку Церкву!» А більшовики дійшли до останньої межі й кричать: «Геть всяку реліґію!» І все це діялося й діється під виглядом або зовнішніх обрядових формальностей, або облудних закликів, або фальшивих релігійних чи гуманітарних доктрин. Всюди той самий терор, брехня, підступність, інтрига, ненависть і злобна затятість…
Головна причина всього цього лиха – чи то в Єрусалимі, під час розгулу фарисейської секти, чи у Візантії, чи в Росії, як царській, так і більшовицькій – одна, а саме: збезчещення внутрішнього життя в душі, брак очищення внутрішнього чоловіка в людському серці, душевна ґанґрена.
Особливо що стосується Росії, то це страшно мститься на тій нещасній державі. Саме тому, що Церква там не виконала свого впливу на внутрішнє життя, більшовизм знайшов для себе сприятливий ґрунт і, незважаючи на своє страхітливе панування, ще досі, там шаленіє, бо народи, здеморалізовані російською державою, не можуть спромогтися на реакцію й на своє звільнення з-під того сатанинського панування. Зносять і терплять все пасивно.
До якого ступеня пережерло російське візантійство в російській державі людські душі, видно також з того, що росіяни в еміграції не замислюються над своїм ставленням до Католицької Церкви. З одного боку, вони бачать, до чого дійшла російська Церква, бачать її неміч і безсильність, а з другого – мають нагоду пізнати католицьку правду, значення, життєвість і могутній та благородний вплив Католицької Церкви, однак нема в них загального опам’ятання й загального навернення до Католицької Церкви, за винятком одиниць. Бо треба знати, що російська Церква існувала за рахунок заперечення Католицької Церкви. Російська Церква з метою порозуміння зверталася й звертається радше до англіканської Церкви або до протестантів, але ніколи до Католицької Церкви. Росія культивувала панславізм, щоб під його вивіскою потягнути всіх слов’ян до православія, тобто до схизми.
Кажуть, що за заповітом Петра Великого Росія мала тоді спочити, коли козак напоїть коня в річці Рейн і коли здобуде Константинополь, щоб запанувати таким чином над цілим Сходом і притягнути його до схизми. Слід також ще й увійти в душу росіянина. У нього російська держава і російська Церква – це як душа і тіло в людини, вони мають бути одним цілим. Він, вирікаючись російської віри, а приймаючи католицьку, думає, що себе заперечує, що перестає бути росіянином, одне слово, що він перестає цілком існувати. А вже на пункті обрядовості він взагалі втрачає всякий резон. На саму згадку, що ставши католиком, мусив би з часом змінити дещо в обряді, він зовсім втрачає рівновагу духа. Це для нього немислиме. Один священик, навернувшись до єдності з Католицькою Церквою, допускається аж смішного, аби тільки зберегти зовнішню обрядовість. Св. Літургію трохи читає, а трохи співає, бо в російській Церкві немає читаних літургій. У Росії священик завжди звершує Св. Літургію з дияконом, а оскільки цей навернений священик не має диякона, тому допомагає собі таким чином, що ті частини Св. Літургії, де бере участь диякон, співає грубим голосом, наслідуючи диякона, а частини, що належать до священика, співає піднесеним голосом – і таким чином одна й та сама особа виконує функції і диякона і священика.
І тому навернення теперішньої Росії дуже тяжке. Апостольська столиця проявила свою велику зичливість для Росії, чи то свого часу рятунковою акцією для голодуючих у Росії, чи то жертволюбністю для емігрантів, однак загального відгомону в справі навернення до єдності не чути. Потрібно ще багато покути з боку Росії, щоб там перестав шаленіти більшовизм, а відтак, щоб Росія могла навернутися.
Український народ, який нараховує близько сорока мільйонів, мав нещастя після прийняття віри зі Сходу потрапити в залежність від візантійських впливів, а тим самим досвідчує на собі судьбу Сходу. Мав він своїх князів, відтак гетьманів, був під Польщею, а врешті основна його частина, тобто до тридцяти мільйонів на Великій Україні, опинилася в російській державі, а менша частина – в австро-угорській монархії. Після світової війни основна частина, тобто Велика Україна, далі залишається в Росії, а решта перебуває під Польщею, Чехословаччиною, Югославією і Румунією. Значна частина осіла також у Сполучених Штатах Америки, в Канаді, Бразилії та Аргентині.
Український народ – не те саме, що російський. Хоч це нібито один слов’янський корінь, але українці й росіяни – це дві окремі гілки, подібно як поляки, чехи, хорвати, болгари та інші слов’янські народи, і тому не можна сказати, що українці й росіяни є одним народом, хоч одні і другі є слов’янами. Український народ ніколи не зжився з російськими царськими традиціями, він ніколи не зжився з російським націоналізмом, він заодно боровся за свою окрему національність від російської. І тому, щоб зазначити ще більшу свою окремішність від російського народу й російської держави, він змінив навіть свою історичну назву «Русь», «русин», на «Україну», «українці». Наш народ більше схиляється до Заходу, ніж до Сходу, його мова, його вся культура і психіка цілком відмінні від російського народу.
Всі, що подорожують по Росії, зауважують різницю, де закінчується російський, а де починається український. Навіть зовнішній вигляд міст, сіл і поодиноких осель відразу вказує на різницю між російським і українським народом.
Коли весь Схід опинився у схизмі, він потягнув за собою також і український народ, що дотримувався східного обряду. Константинопольські Патріархи деморалізували цей народ, здирали великі податки, накидали йому єпископів, не гребуючи при цьому зазвичай симонією (по суті, хабарництвом, купівлею кращих місць. – Прим. Ред.). А навіть коли цей народ прийняв унію в ХV столітті, то інтриги візантійських патріархів завадили її реалізації. Аж коли відновлено унію в 1596 р. в Бересті, тоді католицьке життя значно пожвавішало. Передусім Василіянський Чин виявився дуже діяльним і багато причинився до скріплення католицького духа. А Замойський Синод в 1720 р., маючи за собою майже 150-літню злуку з Католицькою Церквою, вважав за можливе, а навіть необхідне запровадити на церковній ниві норми і рішення, які б відповідали потребам і розвоєві у нас католицького життя, не зважаючи на царгородські обрядові звичаї, а радше на душевні потреби народу. Однак після останнього поділу Польщі в 1795 р. майже весь український народ опинився в Росії, за винятком малої частини, яка опинилася в Австро-Угорщині, а саме – на Галичині, Буковині та Закарпатті. Унія на Поліссі, Холмщині та Білорусі була Росією згноблена й затрималася тільки в тій частині, що була під Австро-Угорщиною.
У цьому листі займуся головним чином нами, що опинилися в Галичині під австрійською владою, а тепер після розпаду Австрії – в Польщі.
Є нас біля чотирьох мільйонів, поділених на три єпархії. Майже чотириста літ ми перебуваємо в унії, укладеній з Католицькою Церквою. Апостольська столиця назвала наш обряд ritus ruthenus, а Австрія – «греко-католицьким» на противагу римо-католицькому. Протягом усього часу свого існування наша Церква боролася з досить тяжкими відносинами й труднощами. Поляки засуджували нас за тяжіння до Росії, звинувачували то у схизмофільстві, то в уярмленні Великої України, а з другого боку – русофільська і схизмофільська партія, щедро матеріально підтримувана Росією, лякала нас латинізацією й полонізацією та поширювала у своїх часописах аґітацію на користь Росії і схизми, вживаючи серед інших як середник – «чистоту обряду» на зразок російського. Це вдавалося тій партії тим більше, що у нас «греко-католик» і «українець», відповідно «русин» були синонімами, подібно як «римо-католик» був синонімом «поляка». Росія все більше закидала у нас на Церкву й на наш народ свої сіті, й та російська аґітація мала свій вплив, тим більше, що австрійський уряд досить неприхильно ставився до українського народу. Та незважаючи на це, ми залишилися вірними унії. Ми дотримувалися й зберігали рішення Замойського Синоду. Відтак у нас відбувся Львівський Синод 1891 р., який також підтвердив і прийняв усі рішення Замойського Синоду.
Але хоча ми й залишалися при унії чотириста літ, однак у нас тут, у Галичині, католицька ідея не вкорінилася як слід у душу нашого народу. Ми замість уживати «католицька» Церква, радше говорили «християнська» Церква. Назва «католик» вживалася у нас нерідко як жарт. Зате ми пишалися обрядом, надавали йому великого значення – з остраху перед латинізацією та полонізацією.
Католицькі практики, які причиняються до пробудження й релігійного розросту та внутрішнього життя, вважалися латинськими або польськими.
Аж коли за бл. пам’яті Папи Льва ХІІІ у нас зреформовано Василіянський Чин, тоді пробудилося релігійне й духовне життя. Отці Василіяни своїми місіями для народу, реколекціями для священиків, своєю душпастирською діяльністю, а врешті своїми релігійними видавництвами проламали кригу нашої холодної обрядовщини й промостили дорогу до розквіту внутрішнього життя з надприродної ласки. Передусім у нас розвинувся Євхаристійний культ зі всіма практиками – такими як адорація, часті Святі Причастя, прилюдне святкування урочистості Божого Тіла. Також існує у нас «Товариство Священиче Адорації Найсвятішої Євхаристії». Відтак практики культу Пресвятого Серця Ісуса Христа, Свято Серця Христового, Апостольство молитви у злуці із Серцем Христовим, перша п’ятниця й перша неділя місяця притягають багато вірних на Богослуження і до приймання Св. Тайн. А щодо почитання Пресвятої Діви Марії, то немає потреби багато тут говорити. У нашому народі дуже високо почитана й гаряче люблена Пречиста Діва Марія, але практичний культ з великим впливом і користю для поширення царства Божого в душі запровадив Василіянський Чин. Досить згадати Марійські Конґреґації, урочисте святкування Непорочного Зачаття, Майські Богослуження. Відмовляння вервиці тепер загально практиковане священиками і вірними. А пам’ятаю ще часи, коли наші священики гіршилися, побачивши в руках вірних вервицю. Так само прижився шкаплір (параман), і ніхто вже між нами ним не гіршиться.
І в нас прийнявся католицизм не тільки за назвою, а з внутрішнього переконання та з почуття любові й прив’язаності до Католицької Церкви, а католицька ідея у нас вкорінилася й отримала громадянство. Однак через це ми ані не златинізувалися, ані не сполячилися, а національне наше почуття не зменшилося – навпаки: де пульсує католицьке життя, там більша прив’язаність до свого народу, там правдива й щира любов до свого народу, ошляхетнена впливом надприродного життя з віри. Так само й обряд не зазнав страти, бо всі ті практики, що в нас запроваджені, убрано в форму східного обряду. Навпаки: наш обряд через ці практики набрав життя, тепла й зацікавлення у вірних. Нині ніхто у нас не скаже, що всі ці практики – латинські чи польські, але наші католицькі. Що більше, у нас прийнявся навіть целібат, і то в Станиславівській Єпархії від 1920 р., а в Перемиській – від 1925 р. І хоча й зчинилася у нас тоді буря і крики, однак ані сонце не затьмарилося, ані земля не запалася, ані народ через те не згинув.
Та останніми роками почало у нас проростати візантійство. Цей напрям почав пропагувати періодичний часопис «Нива», церковний орган, що видавався у Львові для нашого кліру, головним чином починаючи від 1925 р. до кінця 1929 р. Дух візантійства, пропагований вищеназваним часописом, почав підважувати дві головні основи життя й сили католицизму. Бо це безсумнівна річ, що життя і сила Католицької Церкви спирається головно на двох основах. Перша – це сила внутрішнього духовного життя за наказом Христа-Спасителя, щоб шукати царства Божого в душі, а друга – дисципліна й організація через розуміння, повагу й підпорядкування її авторитетові, встановленому, освяченому й наказаному Христом.
Щодо духовного внутрішнього життя у Католицькій Церкві, то воно аж надто помітне в усіх його зовнішніх проявах. Не тільки Її численні й великі святі безнастанно по всі віки, не тільки різнорідність і практикування релігійного культу, але й діла та посвята на різних ділянках людського й суспільного життя аж надто вказують на Її внутрішню духовну життєву силу, проявом чого є зовнішнє життя і діяльність. А осередком і головним джерелом, з якого Католицька Церква черпає своє внутрішнє духовне життя, є Найсвятіша Євхаристія, культ якої найбільше практикований у Католицькій Церкві, й тому Євхаристія є її життям, її силою, її світлом і теплом.
Щодо дисципліни й організації Католицької Церкви, то це видно з авторитету, який тут шанується і респектується. Значення цього авторитету випливає з надприродної віри й совісті. Тут виконується правдивий християнський послух згідно з наказом Господа Нашого Ісуса Христа, зверненого до апостолів: «Хто вас слухає, Мене слухає». У Католицькій Церкві перший і найвищий авторитет – Христовий Намісник, Святіший Отець, відтак під Його проводом і його владі підлеглі Єпископи, потім священики під владою своїх Єпископів і врешті вірні під проводом своїх душпастирів. Тут цей послух не керується особистими уподобаннями, вигодами чи особистими застереженнями, але в усіх законних і слушних розпорядженнях своїх настоятелів бачить, відчуває й визнає волю Христа й підкоряється так само, як наказам Христа.
І в цьому полягає все достоїнство й заслуга християнського послуху, а водночас уся сила краси й могутності Католицької Церкви, якої по всі віки не змогла й не зможе зламати ніяка земна сила, а навіть сила ворожа, пекельна.
Саме проти цих двох проявів життя й сили Католицької Церкви редакція «Ниви» зайняла непримиренну позицію. У цьому журналі почали пропагувати думки й засади, які мають на меті щораз більше відчуження від духа й життя Католицької Церкви, а натомість вщепити в нас візантійську мертвоту, яка вбиває духа й підриває церковну дисципліну та авторитет. Все, що ми взяли від Католицької Церкви – це, на думку «Ниви», латинізація. Одне слово, від неї повіяло духом такої собі латинофобії.
Передусім редакція «Ниви» невдоволена з Євхаристійного культу, який прищепився до нас із Католицької Церкви і який всіма своїми практиками оживляє наші душі, спонукає й сприяє практикуванню чеснот, вдосконаленню духовного життя. І тому через манію обрядовості й зі страху перед латинізацією редакція «Ниви» усунула особового Ісуса Христа, присутнього в Найсвятішій Євхаристії, «за сцену» («Нива», 1929, с. 206).
Разом з тим «Нива», з одного боку, почала засуджувати релігійні практики, взяті з Католицької Церкви, як латинізацію, а з другого – почала радо змішувати різні прояви, які можуть відчужити нас від Католицької Церкви.
Не менше «Нива» підірвала авторитет Церковної Влади. Вона трактує Єпископів зневажливо, а навіть, можна сказати, з зухвалістю, якщо вони не бажають піддатися її диктатам. Передусім тоді, коли тривала боротьба проти целібату, «Нива» не мала ніякого стриму.
Бунт, зчинений «Нивою» проти тутешніх Єпископів, перенісся аж до Америки, де насіння, тут кинуте, там безоглядно буяє. І тому «Нива» своїми дописами багато причинилася до того лиха, яке підняло голову в Америці.
Для доповнення й узагальнення слід додати, що пресову діяльність «Ниви» підтримувала також наша ліберальна преса, публікуючи в ній дописи гуртка деяких львівських священиків під загальновідомою назвою «чорна рада» та деяких її однодумців із провінції.
Наслідком впливу «Ниви», а поряд з нею й ліберальної преси та «чорної ради» стала брошура «В обороні прав нашої греко-католицької Церкви», видана в липні 1929 р. авторами під псевдонімом «Оборонці прав греко-католицької Церкви». Ця брошура – святотатська робота священиків, мерзенний розбій, щоб під фірмою «оборони» Церкви Її валити й руйнувати.
Справді, як писав один поважний автор, найстрашнішими ворогами Божих справ були завжди люди з духовних кіл. Вони володіють найбільшим зухвальством, яким не володіє жоден лаїк (світська особа. – Прим. Ред). Не бичем, ані мечем, але набагато делікатнішою зброєю, бо подібно як Юда, вони поцілунком приязні завдають смерть Христові- Спасителеві і вбивають Його справи (Eberhard, Kanzelvortraege, T. V, с. 409).
Так, справді не явні атеїсти, не відверті вороги Божі, а «оборонці прав Церкви» найбільше спричиняють розвал і руїну Церкви. Та брошура – не що інше, як повторення змісту статей, надрукованих у «Ниві», з тією лише різницею, що написана вона в цілком нестриманому й зухвалому дусі. У ній пробивається відкритий бунт проти Католицької Церкви. Вона своїм змістом змагає до відокремлення від Католицької Церкви, бо тоді, на їхнє переконання, буде забезпечена повна окремішність нашої Церкви від Католицької, тоді не буде жодної небезпеки «латинізації», тоді буде забезпечена «підставова частина усіх наших окремішностей», або іншими словами, тоді буде українська автокефальна Церква. Це фінал пісні, яку ініціювала «Нива», а саме: що треба нашу унію довести до «чистого типу» («Нива», 1926. – с. 153–156).
І до цього якраз прямує візантійство, яке почало підносити в нас голову. Підірвати церковну дисципліну й авторитет, зогидити Єпископів, спричинити непорозуміння, висушити релігійне життя в людських душах й усунути з них Боже царство, а натомість поставити обрядову формальність «чистого типу», яка врешті-решт доводить до схизми.
Напрям, пропагований «Нивою», не залишився тільки теорією. Він починає втілюватися на практиці. Появляються якісь літургійні видавництва, не схожі з духом Замойського і Львівського Синодів, виникають у нас на релігійно-церковному полі непорозуміння, дезорієнтація й замішання. Постає небезпека ослаблення і знищення духовного життя.
Під впливом цього започаткованого в нас візантійства також деякі священики тутешньої церковної провінції починають впроваджувати в практику обряд «чистого типу», викликаючи згіршення, а самі наражаються на сміх. Так, наприклад, один священик правив принагідно Св. Літургію в моїй Єпархії, ніби «читану», бо за приписами «обряду чистого типу» мається співати, і тому голос- но кричав. Присутні вірні не могли цього зрозуміти й пояснювали собі це в той спосіб, що той священик певно глухий, коли так голосно читає Св. Літургію. Ось доказ візантійської нерозторопності. В одній місцевості приступило до Св. Причастя двоє питомців однієї з тутешніх духовних семінарій, але стоячи. Їм звернено увагу, щоб уклякнули, бо приймання Св. Причастя настоячи приносить згіршення нашим вірним, які не можуть зрозуміти, як можна стоячи приймати Св. Причастя. Однак ті питомці не хотіли клякнути, хоча ноги їм не затерпли, ані не були хворі. Ось доказ візантійської упертості. Один священик, перебуваючи під час відпустки в моїй Єпархії, правив Св. Літургію за обрядом «чистого типу». Він обклався на престолі книгами (окремо літурґікон, окремо Євангеліє, а окремо апостол) і почав голосно читати, чи радше кричати, викликаючи здивування, і тому я, довідавшись про це, заборонив йому в такий спосіб «читати» Св. Літургію. Але той священик не тільки хотів заімпонувати обрядом «чистого типу», але також зазначив свого духа, бо заявив, що не визнає Замойського Синоду, бо Отці того Синоду, тобто Єпископи, котрі вирішували постанови на тому Синоді, були, мовляв, або невігласи, або злобні люди. Ось візантійське зухвальство! Зауважу, що Замойський Синод потверджувала спеціальною повагою Апостольська Столиця.
І що то за обряд, за котрим у нас так побивається візантійство? Це обряд чисто синодальний російський! І дивна річ, і незрозуміла. Колись за царської Росії ми боронилися проти російської обрядовості з остраху перед русифікацією, а тепер приймаємо ту обрядовість під іншою формою, бо під назвою «чистого типу». Щоб національно відокремитися від Росії, ми навіть змінили назву «Русь» на «Україну», а «русин» на «українець», а тепер хочемо самі прийняти російського духа у формі обрядовості, бо, як було попередньо сказано, російський націоналізм і російська держава ідентифікується з російською Церквою.
У тій частині Польщі, яка колись була під російською займанщиною, заведено тепер для новоз’єднаних з Католицькою Церквою обряд під назвою «східнослов’янський», який прийняли також єзуїти в Альбертині, що займаються поширенням унії між тамтешніми схизматиками. Однак той обряд – то також лише перехрещений синодально-російський обряд. Через ту назву проведено кордон між нами тут, в Галичині, і тамтими вірними, бо мовляв, у Галичині існує інший обряд, бо «греко-католицький», а там «східнослов’янський». Так само конкордатом з боку польської держави вилучено церковну ієрархію греко- католицького обряду, а всі вірні, навернені до Католицької Церкви, мають підпорядковуватися латинським Єпископам. Однак та справа не йде, бо це неприродно, так само як неприродно, коли курка вигріє качат, які відтак плавають по воді, а курка мусить ходити по березі. Так само не вдається навернення схизматиків, бо, можна жартом сказати, навернеться двадцять п’ять осіб, а відвернеться тридцять.
А в нас тепер прихильники «чистого» обряду мають намір запровадити той самий обряд, тобто синодальний. Чи це не диво? Як я недавно довідався, новонавернені росіяни затримали свій синодальний російський обряд, однак перехрестили його на обряд «візантійсько- слов’янський». Чому однак не назвати прямо – «російський»? І вже ніяк не можна зрозуміти, чому причепили таку осоружну назву: «візантійський»? Ця назва так живо нагадує того візантійського духа, який завдав і тепер завдає такої великої шкоди для церковної єдності, рисами якого є: хитрість, підступ, мінливість, опір, зухвальство і бунт проти Католицької Церкви. Чому замість «візантійський» не назвати його радше «грецький» (від грецького народу), подібно як називається обряд вірменський, сирійський і т. п. Назва «візантійський» так живо нагадує Візантію, яка була середовищем радше інтриг і махінацій «церковних» східних людей, аніж осередком правдивого церковно- релігійного культу.
При цій нагоді насувається також трудне питання, а саме: як назвати спільним іменем східний обряд для новоз’єднаних з Католицькою Церквою всіх східних народів? Це питання тому тяжке до розв’язання, що на Сході не було середовища, спільного для релігійного культу й церковної дисципліни, і тому витворилися різні Церкви, окремі одна від одної, з різними обрядами, і то не тільки серед різних народів, але навіть подекуди в тому самому народі. Інакше справа виглядала на Заході. Тут Рим зцентралізував з часом релігійний культ всіх народів в одну обрядову форму й запровадив одну церковну дисципліну.
Після довших і зрілих роздумів я дійшов до переконання, що спільний корінь був би найліпший: «східнокатолицький», а відтак окремо для кожного народу окремі назви, які, немов паростки, виростали б зі спільного кореня. Отже, наприклад: східнокатолицький російський, східнокатолицький український, східнокатолицький болгарський, східнокатолицький вірменський і т. д., або коротко у щоденному вжитку: російський, український, болгарський і т. д., розуміючи при цьому «східнокатолицький». Таким чином був би зазначений спільний зміст і форма, тобто віра і обряд, а разом з тим збереглася б відрубність поодиноких народів чи Церков на Сході так, щоб усі були задоволені. Однак спільна назва «візантійський» рішуче не прийметься у всіх, бо не тільки, наприклад, вірмени, сирійці, копти чи інші східні народи, які нічого спільного не мали й не мають з Візантією, не приймуть цієї назви, але навіть не всі інші народи, котрі прийняли східний обряд від греків.
А тепер повертаючись до візантійства, яке в нас наростає, чую від його прихильників закид, що я мовбито їх засуджував за прямування до схизми, а вони бажають тільки того, щоб наша Східна Церква зберегла свої питомі риси, щоб стала «квітучим Сходом для католицизму», а не «зламаним Сходом задля католицизму», як твердить «Нива». Я зовсім не хочу засуджувати, що прихильники візантійства свідомо прямують до схизми, але тверджу, що дух візантійства, як показує досвід і історія, завжди прямує до схизми й закінчується схизмою.
Крім того, я ставлю таке запитання: а де ж той «чистий тип», сталий і абсолютний, на який би ми мали взоруватися, яким мали визволитися й надати питомі риси нашій Церкві? Хіба нам повернутися до первісного стану, з якого ми вийшли, тобто до схизми, до Фотія і Керуларія, котрі зірвали з Католицькою Церквою. Але й тоді цей обряд не буде обрядом «чистого типу», бо він був лише поступовим розвоєм попередніх століть. Обряд – це тільки зовнішня форма духовного життя й релігійного культу й тому підлягає еволюції згідно з вимогами й потребами в міру розвитку внутрішнього духовного життя, як це бачимо в Католицькій Церкві.
Але навіть коли ми повернемося до перших віків християнства, то тоді обряд був ще в пеленках, він лише почав розвиватися й рости. Хіба, врешті, треба повернутися аж до старозавітної синагоги з її фарисейською сектою, котра майстерно вигадала всякі обрядові формальності. Всі ті формальності так затверділи й закам’яніли, що в них і весь жидівський народ закам’янів і, розсипавшись по всьому світу, не може навернутися, а бере головний провід у війнах і наступах проти Католицької Церкви. І подібно, як колись фарисеї, так і нині кричать жиди: «Розпни, розпни!» Ось до якого страхітливого наслідку можна дійти, коли всю свою увагу звернемо на обрядову зовнішність, а не на віру й життя з віри.
Як би то не було, все одно в кожному випадку ми, приймаючи обряд «чистого типу», мусили б повертатися назад. А однак ми вже підросли в духовному житті, ми вдягли обрядову одіж, яка нам вигідна, а тепер повертатися означало б те саме, що казати дорослому чоловікові вбиратися в одіж, в якій він ходив, ще будучи малим хлопцем. Чи це не смішно?
Нехай новонавернені тримаються свого обряду, до якого звикли, а накидати їм католицькі практики не вказане, бо це могло б їх зразити, але й вони, якщо хочуть зробити поступ у релігійному житті й утвердитися в католицизмі, а не стояти на мертвій обрядовій точці й перебувати завжди в небезпеці повернення до схизми при певних політичних змінах, то й вони мусять з часом самі добровільно прийняти прояви духовного життя, які практикуються у Католицькій Церкві.
Католицькі практики, які завелися у нас, ніхто нам не накидав, ми їх самі добровільно прийняли як необхідність для розвою нашого духовного організму. Через це ми не стали латинниками, ані не втратили рис східного обряду, бо ми ці католицькі практики вбрали у форму східного обряду. Наші вірні полюбили ці католицькі практики, бажають їх, беручи в них живу участь, горнуться до церкви, тримаються свого обряду так, що ці практики не вважаються у нас латинськими, а в наших обставинах – польськими, але католицькими, і то як нашими рідними. Ми через це нічого не потерпіли під національним оглядом, а навпаки – ще більше скріпилися. Одне слово, ми вже відчули смак у католицизмі.
Всі ці католицькі набоженства не тільки не противляться східному обрядові, а навпаки – вони той обряд оживляють і вливають у нього тепло й зацікавлення, а разом з тим є найсильнішим заборолом католицької віри. Саме там, де їх практикують, вірні усвідомлені у вірі й там до них не мають приступу ані протестантські, ані схизматицькі аґітації. Навпаки, де тільки звертається увага на обрядову формальність, і то на обрядовість «чистого типу», там легко приймається схизма або інші хибні науки.
Про це свідчить досвід, про це свідчать факти. Візьмімо Лемківщину в Перемиській Єпархії. Це було володіння кількох священичих родин, споріднених і посвоячених між собою, і ніхто з «нових» не смів там одержати парафії. Там дбали тільки про чистоту обряду і про різні обрядові формальності, а щодо віри, то народ був темний і неусвідомлений. І тому там легко в найновіші часи прийнялися схизматицькі аґітації. Візьмімо наш народ у Чехословаччині і Югославії, який до війни був під володінням Угорської держави. Число його було понад 600 000 душ. Це народ український, а називає себе «руським». Він був занедбаний, а загал духовенства, надто залежний від мадярського уряду, був більше мадярським, ніж самі мадяри, і про релігійне життя мало хто дбав. Там процвітало русофільство й казенна та холодна обрядовість. Там Церква залишилася на сотні літ позаду Церкви у нас. І тому не диво, що там тепер так легко приймаються схизматицькі аґітації. Як мені стало відомо, схизматицький Єпископ хоче заснувати навіть свою резиденцію в Мукачеві.
Загал вірних не розуміється на спекулятивних релігійних тонкощах. Він підходить до справи з практичного боку й, бачачи той самий поверховий обряд у себе та у схизматиків, гадає, що то все одно. Але коли там практикують у себе католицькі набоженства, яких не бачать у схизматиків, то мимоволі приходить їм думка, що то не є те саме.
Саме католицькі практики спричинили, що наші вірні на Поліссі, Холмщині, Волині й Білорусі, будучи під російською займанщиною, терпіли за католицьку віру від Росії каторгу, заслання в Сибір, а навіть багато понесло мученицьку смерть.
Тому я дуже здивувався, а навіть згіршився, коли з польських духовних кіл пролунав голос, що наш обряд у Галичині – то «безобразіє», а в тамтешніх вірних, тепер навернених, «східнослов’янський» обряд є правдиво чистий. Колись поляки, а передусім польське духовенство, засуджували нас за схизмофільство, дорікали, що ми не приймали католицьких набоженств і дивилися на нас із презирством, а коли ми зросли й скріпилися в католицизмі та практикуємо католицькі набоженства, то тепер вони нас висміюють і називають наш обряд «безобразієм». Як це пояснити? Та ж св. Йосафат, світлий мученик церковної єдності, запечатав своєю мученицькою кров’ю цю ідею разом з її «безобразіями», а ми, своєю чергою, старалися його щиро наслідувати, скріпитися в католицизмі й стати вірними католиками. Та ж іще не так давно польські Єпископи занесли Св. Отцеві як реліквію грудку з тієї землі, на якій жили вірні, котрі прийняли мученицьку смерть саме за те «безобразіє». І ті самі польські кола, які колись не могли знести російського духа, ненавиділи російську обрядовщину, тепер цю саму обрядовщину впроваджують під формою «східнослов’янського» обряду й ним ще чваняться.
Справді, це виглядає комічно з боку тих, які національні й політичні справи ставлять вище за справи віри й релігії.
І навіщо то людям замилювати очі, чому вигадувати якісь штучні обрядові назви? Чому не назвати річ її властивим іменем? Чому ясно й відверто не висвітлювати католицької справи? Чому триматися тактики Никодима? Хіба тому, щоб допомогти всякого роду Семашкам у каламутній воді ловити рибу*. (* Семашко був єпископом-суфраґаном київського митрополита Йосафата Булгака і як знаряддя царської Росії причинився до ліквідування унії в тій частині Польщі, що була під займанщиною Росії. Він, між іншим, запровадив носіння бороди і ряс із широкими рукавами для священиків католиків східного обряду, щоб вірні таким чином освоїлися з зовнішнім виглядом російських схизматицьких батюшок. Крім того, були замовчувані вислови «католик, католицький» у стосунку до Греко-Католицької Церкви. І так поволі настало відчуження від Католицької Церкви, а повне «навернення» до схизми довершив російський кнут).
Дух візантійства не вдовольняється самими назвами й теоріями, а вживає всіх способів для впровадження їх у практику, бо без цього він не міг би існувати, без цього він мусив би розвіятися й щезнути. Це його тактика – приманювати орієнтальними теоріями, фантазією, щоб відтак у практиці спричинити спустошення духовного життя й знищити Боже царство в людських душах.
Видно це по всіх прихильниках візантійства, які, ним заманені, стараються реалізувати його духа й нерідко доходять аж до апостазії від Католицької Церкви. На це заноситься також у нас, де розпочали оголошувати, щоб усунути католицькі практики, а натомість повернутися до «унії чистого типу», однак «у незалежності від Западу», тобто також від Католицької Церкви.
А чому то один зі священиків «візантійсько-слов’янського» обряду (єзуїт, за походженням француз, а за духом росіянин) вдається на Чехословаччину, де хоче запровадити свій обряд й утворити свою школу, хоча там і немає росіян до навертання, хоча там оо. Василіяни працюють вже з успіхом і поширюють католицьке життя?
Чому також деякі русофільські священики з Закарпаття, обрядовці «чистого типу», де тільки можуть, оскаржують оо. Василіян, а навіть самого Єпископа в «українізації»? Не інакше як тому, щоб припинити розвій життя у католицькому дусі.
Візантійський дух використовує всяку нагоду для осягнення своєї цілі. Навіть таку собі нібито невинну справу потрафить використати для себе. Візьмімо слово «православний». Само в собі воно невинне, гарне й має своє значення. Його вживав св. Анатазій* (Св. Анатазій Великий, архієпископ Александрійський, (295–12.05.373) – Отець Церкви, головний противник аріанства, захисник католицької віри, зокрема догматів про природу Пресвятої Тройці та божественність Ісуса Христа, упорядник Символу віри, у текст якого входить «філіокве») у своєму символі, воно було в ужитку всієї Східної Церкви як ознака правдивої віри. Коли ж Схід відірвався від материнської Церкви, це слово стало в практиці небезпечним, бо відірваний Схід вживає це слово як ознаку відрізнення (siqnum distinctivum) від Католицької Церкви. Передусім у нас назва «православний», «православіє» є синонімом схизматика, схизми. У нас ніхто не назве схизматика схизматиком або схизму схизмою, але «православний», «православіє», і часто аґітатори зловживають цим словом, аби довести, що між нашою Церквою та схизматицькою немає жодної різниці. І тому Єпископи провінції були змушені розпорядитися, аби це слово опустити в Літургії або замінити його словом «правовірний», що вже ввійшло у звичай тутешньої Єпархії.
Загал вірних, простий люд, далекий від фантазій та різних вигаданих теорій. Він бажає позитивного корму для душі, він бажає спасіння. Ось приклад. Один священик тутешньої провінції, обрядовець «чистого типу», усунув з парафіяльної церкви все, що нагадувало «латинство», також усунув давній вівтар, а поставив звичайний стіл чи паку.
Вірні зносили це з прикрістю. Після нього прийшов другий священик, однак ще не зовсім «чистого типу». Спочатку він не знав, що робити. Врешті відважився і вночі витягнув із шопи давній вівтар і поставив у церкві так, як було раніше, а відтак правив Богослуження по-нашому, правив Суплікацію при виставленні Найсвятіших Тайн. А що на це вірні? Вони з радості розплакалися. Ось чого бажає людська душа!
Та не тільки тутешні вірні, але навіть у Польщі вірні з колишньої російської займанщини бажають того самого, бо в одній місцевості просили священика «східнослов’янського» обряду більше до них не приїжджати, бо вони вже бачили таких батюшок за російських часів, а натомість радо прийняли одного з оо. Василіян, хоча він був без бороди й ряси з широкими рукавами, а все Богослуження правив чисто в нашому обряді і без безнастанного хрещення й кланяння. Тут також видно, яким цілком не обґрунтованим є твердження обрядовців «чистого типу», котрі кажуть, що нам треба зблизитися обрядом до східних схизматиків, аби легше було приєднати їх до Католицької Церкви. Безперечно, що часом можна, де цього вимагає необхідність, пристосуватися до їхнього обряду, і то тимчасово, щоб їх було легше навернути. Але навіщо цей їхній обряд впроваджувати між нами самими? Якщо ми почнемо у нас самих обрядом зближатися до схизматиків і звертати головну увагу на зовнішню обрядовість, то самі ослабимо себе у вірі і в релігійному житті й будемо готові самі «навернутися», але до схизми, як це трапляється подекуди з нашими вірними, котрі занадто зблизилися обрядом до схизматиків й піддалися несовісним аґітаціям.
Не самим тільки обрядом довершується навернення до правдивої віри, а головним чином Божою благодаттю, а вона сходить через молитву, труд і жертву. Навернення тільки задля обряду є зазвичай поверхове й дуже сумнівне.
* * *
Гадаю, що я вже чітко представив, наскільки позволили рамки цього листа, чим є візантійство, його ґенезу, його план і ціль, а також його згубні наслідки. Треба дуже вболівати з приводу того, що в повоєнні часи, які спричинили як всюди, так і в нас небезпеки для віри, релігії і моралі, замість докладання всіх можливих зусиль до внутрішнього очищення і вдосконалення людських душ – одне слово, до поширення Божого царства в людських серцях – у нас почав підносити голову візантійський дух, заперечливий і ворожий для внутрішнього Царства Божого.
Звідусіль сектантські аґітації протестантів, схизматиків і всяких інших деструктивних чинників ідуть у жорстокий наступ на Боже Царство в людських серцях, а в нас замість того, щоб стати єдиним фронтом проти ворогів віри й релігії, ведеться пропаганда візантійства, яке не тільки не зупиняє ворожої роботи, а навпаки допомагає, бо прагне ослабити духовне життя й спричинити занепад на церковно-релігійній ниві.
Наш народ розбитий і розшматований. Лише Церква ще становить у нас єдину твердиню, забороло й надію нашого піднесення й оздоровлення під кожним оглядом. А тим часом на довершення нашого гіркого й невідрадного положення починає вкрадатися у нас дух візантійства, щоб і в Церкву впровадити хаос, замішання й духовний розклад. І що нам тоді залишиться? Хіба закласти національний цвинтар…
Тому будьмо далекі й стережімося візантійства як найбільшого й найнебезпечнішого ворога. Візантійство – одне з найсильніших і найнебезпечніших знарядь «світу», того «світу», за який Христос-Спаситель не молився (Йо. 17, 9). «Світ» потрафить протиснутися навіть до святая святих. При слушних нагодах він виступає у повноті достоїнства, ганить навіть гріх, коли той з’являється у невідповідному вбранні або занадто разить і впадає в очі. Він висуває гарні засади публічної моралі й рекомендує спасенні поліцейські норми. Він здатний відкрити церкви, запалити свічки на вівтарях і заспівати Найвищому Господові «Тебе, Бога, хвалим».
Подібно й візантійство вміє використати на зле навіть святу справу, якою є обряд, щоб заслонити обличчя Христа-Спасителя, щоб через зовнішні обрядові формальності відвернути увагу від праці над внутрішнім вдосконаленням, а натомість підтримати недобрі схильності й допомогти розгорітися похотям, спричиняючи таким чином духовне спустошення.
Диявол спокушав Христа-Спасителя потрійним способом. Спочатку матеріалізмом і суто земними справами, відтак гордістю й розголосом людської популярності, а врешті – повною апостазією від Бога.
Так само робить і «світ». Коли йому вдасться звести першими двома способами, тоді він спокушає і зводить до явної апостазії від Бога. Фарисейська секта задля своєї матеріалістичної ідеї про Месію відкинула і вбила Христа-Спасителя. Візантійство звело й деморалізувало цілий Схід своєю гордістю, облудними фантазіями та поверховою обрядовою формальністю, відкинувши Католицьку Церкву, а відтак, перещеплене до Росії, воно витворило більшовизм, який відкрито оголосив у себе війну Богові й намагається мобілізувати весь світ до наступу проти Бога.
Отже, за жодну ціну не даймо заманювати себе духом візантійства. Стіймо сильно у вірі, як до цього закликає св. Ап. Павло (І Кр. 16, 13) й живімо життям з віри. А цю віру ми збережемо й житимемо життям з віри, якщо будемо жити життям Католицької Церкви. Зрозуміймо і сильно вірмо, що Католицька Церква – це примножений, продовжений, це весь Христос, це Сам Христос у Своєму Містичному Тілі, як каже один поважний католицький автор. Не біймося латинізації, а страхаймося найменшого відхилення від Католицької Церкви. Відомий апологет Albert Maria Weiss каже, що тому, хто хоче наслідувати Ісуса Христа і Йому подобатися, не досить брати життя від Христа-Спасителя, подібно, як дитя ссе корм з грудей матері, але треба врости в Ісуса Христа й живитися його соками, подібно, як галузка живиться соками дерева, в яке вона вщеплена. Так само і з Католицькою Церквою. Не «західні культурно-релігійні здобутки задержати, одначе не з титулу залежности нашої Церкви від Заходу», як нерозумно й хитро стверджує «Нива» (1926 р. – с. 153–156). Ми маємо врости в Католицьку Церкву й жити її соками.
І тому маємо продовжувати практикувати запроваджені в нас набоженства Католицької Церкви, бо вони, вбрані у форму східного обряду, стали вже в нас традицією. Усувати тепер ці набоженства означало б те саме, що вбивати в нас духовне життя. Не звертаймо уваги на докори чи насмішки, які нас можуть спіткати через ці набоженства. Люди доброї волі, які керуються прагненням правди, ніколи з цього приводу не згіршаться, хіба люди лукаві й немудрі, думка яких не має жодної вартості й на неї не слід зважати.
Твердження, що ми маємо наблизитися обрядом до східних, не з’єднаних з Католицькою Церквою, щоб таким чином скоріше навернути Схід, зовсім не слушне. Бо чи маємо ми навернути Схід – це другорядне питання, але що нашим абсолютним обов’язком є берегти нашу католицьку віру, що нашим обов’язком є найперше дбати про власне спасіння – це річ безсумнівна. А католицьку віру збережемо і в ній спасемо наші душі не самими орієнтальними фантазіями, не поверненням нашого обряду до «чистого типу», а реальним, конкретним і живим життям Католицької Церкви. Тому нашим святим обов’язком є, перш за все, жити повноцінним католицьким життям і стати сильним католицьким народом, а коли це настане, Боже Провидіння з певністю послужиться нами й до навернення Сходу, і лише тоді ми зможемо сповнити нашу велику місію на Сході.
При цій нагоді звертаюся до Чину Святого Василія Великого й кладу йому на серці цю найважливішу справу нашої Церкви. Нехай Чин зважить (втім, він сам це розуміє), що своїм поширенням і зміцненням він завдячує саме тісній злуці з Апостольським Престолом і традиціям, які зродили такого мученика за єдність із Католицькою Церквою, як св. Йосафат. Чин, ставши на цих традиціях, звершив у нас великі переміни й домігся великого піднесення на церковно-релігійній ниві, передусім своїми місіями, реколекціями та релігійними видавництвами. Чин своєю діяльністю у цій сфері перекреслив плани схизматицької Росії, яка свого часу закинула свої сіті на нас у Галичині, бо усвідомив і двигнув у нас ідею Католицької Церкви. Монаший Чин у Церкві є тим, чим є твердиня у світській державі. Тому я впевнений, що в нинішні небезпечні часи для нашої Церкви Чин стоятиме на висоті свого високого історичного покликання в переконанні, що від виконання цього завдання залежатиме його розквіт, міць і могутність.
Також звертаюся до Чину Найсвятішого Ізбавителя, званого у нас Редемптористами, Отці якого прийшли до нас недавно, прийнявши наш обряд. Цей Чин розпочав у нас гарну працю й діяльність, а наші вір- ні ставляться до нього з любов’ю й довір’ям. Хай цей Чин зважить, що він покликаний для того, аби ще більше відновити в нас – скажу так – духа західної крові. І коли цей Чин матиме перед очима цю ціль і старатиметься всіма силами її реалізувати, тоді його діяльність буде благословенна й корисна. Але якщо б він дався заманити – чого не хочу припустити – орієнтальними фантазіями і духом візантійства, тоді він став би на мертвій точці й закостенів.
Не менше насмілюся звернутися також до Чину Товариства Ісусового, званого єзуїтами. Цей Чин теж мав свій вплив на долю Церкви у нас. За дорученням бл. п. Папи Лева ХІІІ, він здійснив у нас реформу Чину Святого Василія Великого. Тоді Чин Єзуїтів відступив найкращих і найздібніших своїх синів для проведення цієї реформи. Та реформа принесла благословенні успіхи не тільки для Чину оо. Василіян, але й для нашої Церкви. Дерево Чину оо. Василіян, що вже було зів’яло й усихало, знову віджило, зазеленіло, розцвіло й видало гарні плоди також для нашої Церкви. За це складаю прилюдно подяку від імені нашої Церкви для Чину оо. Єзуїтів. Роблю це тому, що цей Чин не зазнав від нас належної вдячності й визнання. Навпаки, він зазнав багато прикростей, підозр і осуджувань, і то вже на самому початку реформи, коли в нас піднеслися крики й різні протести.
Крім того, маю ще одну важливу просьбу. Наскільки орієнтуюся, Чин Єзуїтів взяв майже виключно всю ініціативу навернення нез’єднаних народів царської Росії у свої руки. І я бажаю йому якнайкращих успіхів. Бо хто ж би не бажав навернення цих нещасних народів? Однак, смію звернути увагу, аби Чин, зосередившись виключно на Росії, не прогледів також існування українського народу або не трактував його під кутом зору російського націоналізму й не причинився б також (хоча б і в добрій вірі) до впровадження у нас синодального російського обряду під назвою «візантійсько- слов’янського», що могло б принести небажані наслідки для справи Церкви, а для самого Чину прикрості. Нехай Чин Товариства Ісусового візьме до свого сумління ці слова, що походять із сумління католицького Єпископа.
Врешті, звертаюся до Всечесного Духовенства з закликом Ісуса Христа шукати перш за все Божого Царства, і то передусім у своїх душах, а відтак і в душах вірних. Хай Духовенство візьметься за ті середники, які найбільш необхідні для підтримання, скріплення й поширення цього внутрішнього Царства Божого. А передусім молитва, і то не тільки відмовляння приписаного Церквою Часослову, але також щоранку молитва розумова з розважанням; відтак щоденне відправляння у зосередженості духа й зі святим жахом Св. Літургії з належним приготуванням та побожним благодаренням. Так само щодня – коротке духовне читання, ввечері – іспит совісті, а по можливості – щотижня Св. Сповідь і врешті щороку відправлення духовних реколекцій.
У такий спосіб Духовенство, перейняте духом і силою внутрішнього Царства Божого, хай старається всіма можливими засобами поширювати католицьку Акцію, поручену Апостольською Столицею, яка особливо в нинішні повоєнні часи є необхідною і спасенною.
Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Св. Духа хай буде зі всіма Вами. Амінь.
Для кращого розуміння вірними змісту Пастирського листа редакція «ГКТ» насмілилася дозволити собі по можливості наблизити його текст до стилістичних норм сучасної української літературної мови.
