Християнка Каміліні Наік була на сьомому місяці вагітності, коли збожеволіла юрба індуїстських фанатиків оточила її, вимагаючи відректися від Ісуса. Коли ж вона відмовилась це зробити, її вагітну разом із однорічним синочком буквально "посікли на дрібні частини", як розповідали очевидці.
Трагедія християн в Індії
Початок християнства в Індії пов'язується з місійною діяльністю св. Томи Апостола, котрий прибув до цієї країни (а точніше, до розташованої на південно-західному узбережжі Керали) приблизно у 50-му році першого століття н.е. Саме цього Апостола ми називаємо "Томою - невірним", тому що він не міг повірити в чудесне воскресіння Ісуса Христа і вимагав наочних доказів (якщо не побачу на руках Його ран від цвяхів, і не вкладу моєї руки в ребра Його, не повірю" - Ів. 20, 25). Тут же, в Індії, св. Тома дав найпереконливіше свідоцтво своєї віри, коли прийняв мученицьку смерть. За переданням, один із катів був індуїстський священик - брахман.
Наступні століття Індійський півострів відвідували, приносячи Євангеліє, місіонери із Середнього Сходу (сьогоднішній Іран та Ірак) та з Сирії. У VІІ і VІІІ століттях завдяки їм розвивається сиро-малабарська християнська громада. У середньовіччі своїх місіонерів до Індії прислала теж Західна (латинська) Церква. У 1320 р. сюди прибув французький домініканець Йорданус Каталані (Jordanus Catalani), котрий розпочав працю в Сураті і в провінції Гуджарат. Через деякий час Папа Римський призначив його першим римокатолицьким єпископом у цій країні, щоб керувати громадами в Калькутті і Мангалорі.
Черговий період євангелізації Індії почався в епоху великих географічних відкриттів під кінець ХV століття. В 1498 р. морським шляхом сюди з Європи прибувають кораблі Васко да Гами. Виникають португальські колонії в околицях і в самому місті Гоа, звідки й розпочинається місійна діяльність, котру в ХVІ столітті провадять переважно єзуїти на чолі зі святим Франциском Ксаверієм. Тоді християни в Індії переважно зосереджувалися в Гоа, де був похований св. Франциск Ксаверій, і де й досі живуть більшість усіх католиків у цілій Індії, а також у Мангалорі та в Бомбеї.
У кінці ХVІІІ ст. до Індії прибули протестантські місіонери, у зв'язку з торговою (а також політичною та мілітарною) експансією Великобританії. Правда, офіційно британська влада дозволяла християнським місіонерам працювати у своїх колоніях, але протестанти вже й до того проводили там свою працю, наприклад, від 1793 р. баптистський пастор Уільям Карей (William Carey).
У наш час християн в Індії налічується приблизно 24 млн. осіб, що становить трохи більше, ніж 2% населення країни. Це - краплина в морі, але завдяки таким людям, як блаженна Мати Тереза з Калькутти, ця невелика закваска дає численні плоди (див. Мт. 13, 33). До кінця ХХ ст. в Індії посилились націоналістичні настрої, а в умовах багатонаціональної країни дуже часто напруга між етнічними групами сприймається як чисто релігійне протистояння. Прикладом цього можуть бути індуїстсько-мусульманські зіткнення, котрі в 1947 р., коли Індія боролося за незалежність, призвели до відокремлення від неї мусульманського Пакистану і до загибелі кількох тисяч осіб.
В останні роки християнство вважають своїм головним ворогом такі агресивні націоналістичні організації, як Світовий Конгрес Індуїзму (Vishwa Hind Parishad) і Національний Добровольчий Корпус (Roshtria Swayamsevak Sangh), в котрих індуїстська релігія займає важливе місце. Фундаментально (крайньо-консервативно) настроєні індуїсти- націоналісти звинувачують християн у "прозелітизмі (прагненні завербувати якнайбільше прихильників - прозелітів) за гроші", що означає заманювання у християнство за допомогою грошових засобів, і у прислужуванні чужим імперіям", перш за все Сполученим Штатам Америки.
Організовані напади на індійських християн почалися вже в 90-ті роки ХХ ст. У 1998 р. у штаті Гуджарат у західній частині Індії бойовики із названих вище організацій почали систематично знищувати християнські храми - і католицькі і протестантські. Після цих актів вандалізму вони розкидали листівки, котрі не давали підстав сумніватися щодо мотивів їх дій: "Індія для індуїстів! (...) Наша релігія, релігія Рами і Крішни - це правдива набожність. Навернення до іншої релігії - це гріх".
Не випадково найінтенсивніші атаки на християнські громади Гуджарату відбулися 25 грудня 1998 р. - на Різдво Ісуса Христа. Цього дня у численних селах, де проживали християни, з'явилися озброєні загони і почали руйнувати храми, де зібралися вірні на святкове Богослужіння. Як правило, місцева влада (і цивільна влада, і поліція) була цілковито бездіяльною.
Спрямоване проти християн насилля тривало і в січні 1999 р. в штаті Оріса. 23 січня там сталося одне з найжорстокіших побиттів християн. У селі Манохарпур індуїсти живцем спалили в автомобілі австралійського протестантського місіонера Грема Стейнса (Graham Staines) та двох його синів: Тимофія (7 років) і Филипа (10 років). Слід зауважити, що 58-річний Грем працював у Індії з 1965 р., допомагаючи хворим на проказу. У часі похорону чоловіка і синів дружина загиблого місіонера, Гладис Стайнс, котра разом з ним допомагала прокаженим, простила вбивцям.
Майже десять років пізніше Оріса знову стала ареною переслідування християн. На Різдво 2007 р. у цьому штаті було спалено 95 церков та понад 600 будинків, де жили християни. Повторно хвиля насилля піднялася у вересні 2008 р., особливо в області Кандхамал. Тут християнка Камаліні Наік, перебуваючи на сьомому місяці вагітності, загинула від рук індуїстських фанатиків. Збожеволіла юрба оточила її з дитиною, вимагаючи відректися від Ісуса. Коли вона відмовилася це зробити, її вагітну разом із однорічним синочком буквально "посікли на дрібні частини", розповідали очевидці.
Частіше всього до навернення в індуїзм примушували за допомогою бензину. Тих, хто не хотів зрікатися Ісуса Христа, обливали бензином і підпалювали. За даними Католицької Церкви, упродовж кількох тижнів серпня і вересня 2008 р. таку смерть прийняли 35 мучеників, серед яких паралізований 35-річний Разачанда Натх Прахан.
Як можна було переконатися на прикладі Грема Стейнса, вбивці не зупинялися навіть перед тими, хто надавав допомогу хворим і бідним будь-якої релігії. У вересні 2008 р. у селі Чаттисгарх розлючена юрба напала на сестер Місіонерок Любові (згромадження, заснованого блаженною Матір'ю Терезою з Калькутти) і жорстоко побила їх лише за те, що вони піклувалися сиротами у тому селі. Унаслідок погромів приблизно 50 тисяч християн, в основному в штаті Оріса, змушені були покинути свої будинки, до яких уже ніколи не змогли повернутися.
Місія в Китаї
Усім відомо, що в комуністичному Китаї католики та християни інших конфесій зазнавали жорстоких переслідувань. Та насилля щодо китайських християн має значно тривалішу історію.
Першими місіонерами Китаю були несторіанські християни, що відпали від Церкви після Халкедонського собору в V столітті. Вони прибули до Серединної Держави у VІІ ст. і зробили перший переклад Біблії китайською мовою. У середні віки євангелізацією Китаю зайнялася Католицька Церква. Папа Миколай ІІІ (1277-1280) вислав своїх місіонерів до пекінського палацу монгольського хана Кубилая (відомого з розповідей Марко Поло). Але систематичну місійну працю почав тут францисканець Жан Монтекорвіно, котрий приїхав до Пекіна у кінці ХІІІ ст. У 1308 р. він отримав єпископське свячення через посланців Папи Римського. Після його смерті в 1333 р. співбрати-францисканці продовжували євангелізацію Китаю.
У 1368 р., коли монгольське панування було повалене, влада в Китаї перейшла до династії Мінь. Це означало початок антихристиянських переслідувань, хоча й до того, у 1362 р., мученицьку смерть прийняв єпископ міста Зайтун Яків із Флоренції. Переслідування були до того жорстокі, що лише через 200 років у Серединній Державі почалося відродження християнства. Цього разу заслуга в цьому належала єзуїтам, які прибули з Китаю у кінці ХVІ ст.
Св. Франциск Ксаверій був апостолом Індії та Японії, але його план місійної діяльності почав реалізовуватися через кілька десятиліть після його смерті завдяки отцеві Матео Річчі, котрий прибув до Пекіна в 1595 р. Уже через 15 років у Китаї налічувалося приблизно 2 тисячі християн, а в кінці ХVІІ ст. їх був майже мільйон. Це були плоди діяльності єзуїтських місій, а також інших монаших згромаджень - головним чином домініканців. У цьому ж столітті наступні Папи Римські заснували основи церковної організації (апостольські вікаріати - вікарій - заступник або помічник єпископа, священик в католицькій церкві) у Китаї. Тривалий процес розвитку організації Церкви переривався через періодичні хвилі переслідувань і був завершений у 1946 р. Папою Пієм ХІІ, котрий остаточно затвердив ієрархію (тоді ж перший єпископ з Китаю став кардиналом).
Слід зауважити, що на початку ХVІІІ ст. діяльність у Китаї розпочала теж російська Православна Церква, а в першій половині ХІХ ст. місійну діяльність почали протестантські організації, спочатку британські, а потім і американські. На початку ХХ ст. тут діяло понад 80 протестантських місійних товариств.
На межі ХVІІ та ХVІІІ століть динамічний розвиток єзуїтських місій був призупинений через розбіжності щодо обрядів. Питання стосувалося меж, які визначали католицьку обрядовість у місцевих культурних та релігійних традиціях. Єзуїти ставились до цього доволі ліберально. Вони не лише приймали китайську культуру щодо одежі та імен (переважно використовували китайські імена), але засвоювали також учення Конфуція і традиційні назви Бога - Тянь ("Небо") чи Шан-Ті ("Найвищий Владика"), або в крайньому випадку не чинили опору цьому. Однак ці дві проблеми викликали стурбованість Риму, котрий до початку ХVІІІ ст. ставився доброзичливо до питань місцевої культури. У 1615 р. Папа Павло V навіть видав дозвіл відправляти Св. Месу китайською мовою. Але в 1704 р. Папа Клементій ХІ вирішив, що єзуїти повинні уникати двозначних ситуацій у питаннях, пов'язаних із конфуціанським ученням, культом предків й іменем Бога.
Вибухи насильства
У 1715 р. китайський імператор заборонив проповідувати християнство в Китаї і наказав усім місіонерам покинути країну. Так почався черговий період насилля щодо християн у Серединній Державі. Історія китайської Церкви - це постійне відродження після чергових хвиль жорстоких переслідувань. Цього разу жертвою насилля, особливо в роки 1746-1747, стали монахи-домініканці, а серед них апостольський вікарій єпископ Педро Санц, котрого разом із його співбратами зарахували до лику блаженних у 1893 р. Наступна хвиля переслідувань піднялася в часі панування імператора Цзяціна (1796-1820), гасло котрого означало "Прекрасне і радісне". У 1815 р. був страчений апостольський вікарій провінції Сичуань, єпископ Луїс Дуфрес (Louis Dufresse). Через п'ять років мученицькою смертю помер о. Жан-Франсуа Клета (Jean François Cleta), якого зараховано до лику блаженних у 1900 році.
Також у другій половині ХІХ ст. християни були жертвами зростаючої агресії проти Заходу, викликаної тим, що найсильніші європейські держави посилювали свій економічний та політичний вплив у Китаї. Християни постраждали і під час повстання тайпінів (учасників селянської антифеодальної війни в Китаї) у 1860 р., і під час повстання іхетуанів (боксерського повстання) в 1899- 1900 р. Ця остання подія була найбільшою катастрофою, якої зазнали китайські християни за часів, що передували комуністичній владі. Іхетуані вважали християнство як таке, не розрізняючи конфесій, форпостом (передовою позицією) західних держав, які намагалися підпорядкувати собі Китай, проти яких і вибухнуло повстання. У часі повстання загинули кілька десятків католицьких священиків, часто внаслідок жахливих тортур, серед них кілька єпископів. Їхню долю розділили і православні, і протестантські місіонери: лише в одній провінції Шаньсі загинули біля 160 протестантських різних конфесій. Навіть християнські кладовища були об'єктом ненависті і профанації (наруги, осквернення).
Нелегка місія в Тибеті
Тибет, де панував ламаїзм (відгалуження буддизму, панівна релігія в Тибеті), провадив послідовну політику ізоляції від зовнішнього світу. Це стосувалося не лише сусіднього Китаю, котрий претендував на владу над Тибетом, де владарювали далай-лами (титули первосвящеників ламаїстської церкви, котрі були водночас правителями Тибету), але також і християнських місіонерів, котрих не допускали до країни. Францисканці, котрі прибули до цього високогірного регіону, були прогнані з Тибету в 1760 р. Повторну спробу розпочати там місію здійснили у ХІХ ст. французькі священики, а в 1846 р. Папа Римський Григорій ХVІ встановив апостольський вікаріат у Лхасі, столиці Тибету.
На початку ХХ ст. католицька місія в Тибеті налічувала 26 священиків і приблизно 3000 вірних (із них 600 були новонавернені). Від самого початку місцеві жителі ставились до місій недоброзичливо, і з намови лам (буддійських ченців у Тибеті, Монголії, Бурятії) організовували погроми. У 1854 р. тут загинули о. Ніколас Мішель Трік і о. Буррі, а в 1862 р. - о. Жан-П'єр Неель.
