11 грудня 1925 року Божого світлої пам'яті Папа Пій ХІ проголосив для цілого світу енцикліку Quas primas - про царську гідність Христа, нагадуючи всім, що Він має уповні царювати вже в нашому земному житті. Цією енциклікою Папа установив у Католицькій Церкві свято Христа-Царя, яке має святкуватися щорічно в останню неділю жовтня:
"Нашим апостольським авторитетом установлюємо свято Господа нашого Ісуса Христа-Царя, яке має святкуватися в усьому світі щорічно в останню неділю місяця жовтня (...). Доручаємо також у цей день щорічно відновлювати посвяту всього людського роду Найсвятішому Серцю Господа Ісуса, яке Наш попередник, святої пам'яті Пій Х, наказав повторювати кожного року".
Папа призначив святкування того свята на неділю, "щоб не тільки духовенство через Службу Божу й у священичих молитвах зі свого боку віддало честь Божому Цареві, але також, щоб і люд, вільний від щоденних занять, дав Христові в дусі святої радості славне свідчення послуху і свого підданства". Остання неділя жовтня найбільше наближена до днів поминання наших померлих, щоб вказати на глибокий зв'язок воюючої Церкви на землі, терплячої в чистилищі та тріумфуючої в Небі1. Установлення свята під кінець року вказує, що людство аж в останніх часах по Воскресінню Христа зможе з допомогою ласки прийняти Господнє царювання. Проте статися це може на тому світі, не при кінці світу, коли Вселенна переміниться - як випливає зі Свято Письма й католицької Традиції, що переконана про найвище право Христа до царювання. І саме те, власне, відвічне право підтвердив і чітко проголосив у 1925 р. папа Пій ХІ в даній енцикліці, яка є живим документом і програмою для католицьких поколінь, як маємо діяти в сьогоднішньому світі.
Причина зла і лік від нього
На початку своєї енцикліки Пій ХІ вказує, чому в сьогоднішньому світі існує стільки зла, війн, ненависті, незгоди не тільки в суспільстві, а й у самих родинах, між народами. Так мало в ньому любові й миру, якого всі так прагнуть, та не можуть віднайти. Яка цьому причина? І Папа дає чітку відповідь: "навала зла (...) тому навідала світ, що дуже багато людей усунуло Ісуса Христа і Його найсвятіший закон із власних звичаїв та приватного, родинного і публічного життя". Більше того вказує, що й надалі "і в майбутньому не заясніє певна надія постійного миру між народами, допоки як окремі особи, так і держави не будуть сторонитися і заперечувати панування Нашого Спасителя". Напевно, кожен зразу ж запитав би, як з цього вийти, як повернути той мир, спокій та інші суспільні добра? Сьогодні утворюють спільні міжрелігійні, міждержавні та інші комісії для врегулювання тих чи інших непорозумінь та відмінностей у поглядах, бажають через діалог дійти злагоди. Та, на жаль, цього ніколи на вчинять, навіть коли б самі були святими мужами, то хіба через те на короткий час стримають хворобу, але ніколи її не ліквідують і не вилікують. Існує тільки один єдиний лік, на який саме вказує Папа: "не можна (...) найкраще спричинитися до привернення й утвердженнямиру, як тільки повертаючи царювання Нашого Господа".
Тому кожен християнин в міру своїх можливостей має боротися молитвою та жертвою, словом та вчинками за царство Христа в людських душах, в родинах, в навчальних і державних закладах, у Парламенті, у своїй державі та в цілому світі. Не можна бути пасивним до цієї справи і говорити, що це мене не стосується, бо на світі є тільки два табори, третього не може бути, якщо ти не в одному, то означає, що ти перебуваєш в другому, можливо, навіть не усвідомлюючи того. Папа Лев ХІІІ у своїй енцикліці Humanum genus це описує так: "Людський рід... поділився на два різні табори; з яких один бореться неустанно в обороні правди і чесноти, другий боронить це, що противиться правді й чесноті. Перший з них - це Царство Боже на землі, це є правдива Церква Ісуса Христа... Другий табір - це царство диявола, під владою і пануванням якого залишаються всі ті, які не послухалися Божого й вічного права.
Cв. Августин влучно і коротко описав причину і джерело обох тими словами: "Двоє царств утворила двояка любов; земне царство утворила власна любов, яка дійшла аж до погорди Бога; небесне царство ж утворила любов Божа, яка дійшла аж до погорди себе" (Св. Августин, Decivitate Dei, I. XIV, c. 28, P.L.XLI, 436).
Інші причини проголошення свята Христа-Царя
Проголошення енцикліки відбулося в кінці Святого Року, через який уділялися вірним особливі від пусти, і Папа, згадавши про велику мозольну місійну працю, зрошену кров'ю мучеників, та здобуття для Церкви за ласкою Божою багатьох душ, говорить, що це найкраща подяка Христу-Цареві за Його щире благословенство. Одночасно згадує про численний люд, що відвідував їх прощами у вічному місті Римі, а також канонізації, що відбулися цього часу.
Цей рік був 1600-річницею від того часу, коли відбувся І Нікейський Собор. "Цей Собор визначив і як догму католицької віри подав, що Єдинородний Син є єдиносущний з Отцем - а заразом, долучаючи до Символу віри слова "єго же царствію не будет конца", ствердив царську гідність Христа". Тому це не проста річниця згадки про нього, бо саме він чітко визначив і проголосив у символі віри науку про всесвітнє царювання Христа, яку традиція завжди зберігала в Католицькій Церкві від апостольських часів. А те що вона дійсно була від апостолів, наведемо бодай один вислів апостола народів св. Павла: "Мусить, бо він царювати" (І Кр. 15, 25).
Опісля Святіший Отець вказує, що не тільки він один бажав цього, а численні з духовенства просили про установлення свята, де б особливо підтверджувалася царська гідність Христа. Поручає, щоб людям в той день духовенство роз'яснювало суть свята та отримати багатство небесних і земних дарів. "Шановні Брати (...) вже буде Вашою справою - те, що Ми скажемо про честь Христа- Царя, викласти доступно людям в тому дусі, аби ця річна урочистість принесла їм якнайбільшу користь у майбутньому". Тому згідно наказу і побажання нашого Найвищого Архиєрея і Пастиря хочемо представити вірним у письмовому вигляді роз'яснення, суть і значення того свята.
На превеликий жаль, сьогодні треба запитати, хто ще з амвонів церков говорить про Христа-Царя, про належне Йому пошанування, не тільки приватне і в церкві, але публічне богопочитання в державі, державних установах, у школах та університетах; у яких ще греко-католицьких церквах в останню неділю жовтня взагалі святкують це свято та співають окрему службу (антифони, тропарі, Апостола, Євангеліє тощо) для прослави в честь Христа-Царя? Чому не святкують? Чому не говорять? Чому відзначають свято Святого Письма, а про Христа-Царя і не згадають? Чому не слухають голосу Папи? На традиціоналістів модерністи говорять, що вони непослушні, але виглядає якраз навпаки...
Христос є Царем над людськими умами, над людською волею і над серцями
"Я - дорога правда і життя". Центром всього є Христос. У Старому Завіті дуже багато говориться про Христа як Царя, Папа згадує тільки деякі вислови. У Новому Завіті проголошується, що Він є "Цар царів і Володар володарів" (Од. 19, 16), та й сам Ісус Христос сказав до Пилата: "Я є Цар" (Йо. 18, 37). Той Цар буде останнього дня судити всіх людей за їхніми вчинкам2.
Він є нашим Царем, а ми слугами, що виявляємо Йому свою пошану через послух. Хто приймає Христа-Царя, той приймає його волю, закон і науку. Показує нам свою волю, а ми мусимо її виконувати. Воля ж Христа - це дві заповіді любові, десять заповідей Божих, шість церковних заповідей і закон Церкви, тобто те, що навчає Церква. Ісус Христос був Царем для апостолів і людей, які були разом з ним і прийняли Його науку. І по вознесінню Його Царству не буде кінця як на небі, так і на землі, бо сам це сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28, 18). Він є між нами через своїх послів, але Він залишається Царем. Його посли є тільки голосом Царя і не мають права змінити волі Христа й мусять завжди слідкувати чи чинять і говорять по Його волі. Тими послами є священики і єпископи, а тим єдиним правдивим Його царством є Католицька Церква, вона дає нам Христа в Службі Божій, в якій Ісус відновлює свою жертву.
Він мешкає у Церкві в кивоті й тому ми хочемо до Нього часто приходити, бути в Його присутності, з Ним розмовляти. Христос присутній у святих Тайнах, у яких Він діє за посередництвом священика, немов свого знаряддя, наприклад, коли священик дає розгрішення в тайні Св. Сповіді, то це Христос прощає і розгрішає нас. Він є не тільки у Святих Тайнах, але й у Своїй правді, а крім Нього немає іншої правди, і хто її відкидає, той відкидає самого Христа. Церква посідає і зберігає Христову правду, тобто Його науку. Вона її зберігає і буде зберігати чистою і непомильною аж до кінця світу, бо ворота пекельні не здолають її отруїти й знищити. Церква отримала Його волю, якщо хочеш знати волю Божу, то треба прийти до неї і запитати, а священик скаже, що це є заповіді Божі й та наука, яка постійно передається в Церкві від апостолів аж до сьогодні. Якщо будемо вірні Христу на землі й будемо боротися тут за тріумф Його царства, то будемо з Ним у Небесному царстві.
Але поряд з царством Христа на землі є інше царство - диявола. Якщо ми не бажаємо бути під солодкою опікою заповідей царства Христового і Його волі, то ми автоматично попадаємо під тяжке ярмо диявола й ворогів Христа. Є одна дорога до Неба, але багато доріг до пекла. Найбільшими дорогами до пекла є гординя, гріх самого диявола, і нечистота (неморальність), якими йдуть більшість людей на згубу, але також є й інші гріхи, й фальшиві науки, які навіть прикриваються Христом, але не несуть повноти цієї науки і зводять багатьох з правдивої дороги, то саме ними користується диявол, щоб найсильніше воювати проти царства Христа і Його стада. Це справа диявола, щоб у людях був інший світогляд, принаймні двоякий, що можна служити Богу й мамоні3, можна бути віруючим, ходити до церкви, молитися і жити за засадам того світу, далі свідомо грішити, забавлятися грішними утіхами, порушувати Божі заповіді. Не можна служити Христу на 60%, а 40% - для диявола, не можна служити Богу й дияволові: "Яка спільність праведности з беззаконням? - говорить св. ап. Павло. - Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бо- га живого (...). Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, - каже Господь" (ІІ Кр. 6, 14-17). А для того, щоб у нас не було цієї половинчастості, потрібно, як говорить Папа Пій ХІ, визнати "Христа як Царя сердець", бо тільки та людина може цілковито належати до Ісуса, коли полюбить Його всім серцем, і в якому не лишиться більше місця для любові цього світу з його диявольськими спокусами. А до цього нас спонукає ще й та причина, що Ісус Христос є Богом і одночасно людиною, та посідає як людина Божу любов Пресвятої Тройці, а та Божа любов знаходиться в Його Найсвятішому Серці, яке дозволив пробити і віддати нам, щоб за посідання нами того найлюбішого Серця взамін ми не вагалися віддати Йому любов наших сердець на цілу вічність. Ось так Він має бути нашим Царем у переносному значенні: в наших умах і волі, а найголовніше, в нашому серці, бо каже: "Сину, дай мені своє серце". Як людина, Він отримав від Отця "...владу, славу й царство..." (Дан. 7, 13-14); бо Христос як Слово Боже, будучи єдиносущним Отцю, все має спільне з Ним, а тим самим, отже, і найвище та необмежене панування над всіма створіннями".
Христос у Св. Літургії
Святіший Отець згадує також, що від найдавніших часів Церква у Св. Літургії і в різних молитвах згадувала про гідність Христа як Царя, тому нагадує одне з найбільших правил, яке було від самих початків, що християни молитвою виражали свою віру: "молитва Церкви є правилом віри", чи як ще говорять: lex orandi, lex credend (закон молитви є законом віри). Тому це є ще одним доказом почитання віддавна Христа як Царя. Тут Папа згадує, що в цьому діють однозгідно як латинські, так і східні обряди. Дещо більше представмо, як у нашому обряді під час Св. Літургії прославляємо Христа-Царя в день цього свята.
На великій вечірні в стихирах на "Господи возвах" співаємо: "Прийшовши з Неба, Христе Царю, ти - над усіма, вище всякого начальства й влади, і сили, і володарства, і всякого славного імені, не тільки на цьому світі, але й у майбутньому...4". Як зрозуміло в тих словах пояснюється влада Христа, що прийшов з Неба, як Бог, Який на землі є вищий понад всяку владу й силу, не просто в самих душах, а дійсно й реально Він має панувати над кожною державою, а вони мають віддавати Йому честь і славу. А під час Литії визнаємо: "Царство твоє, Христе Боже наш, хоч є у світі, однак не від світу цього (...), Цар великий усієї землі. Тобою царі царюють і сильні пишуть правду". Не тільки в серцях є царство Твоє, а й у цьому світі, тому бажаємо публічно визнавати Тебе між усіма людьми. А та правда - це Твої Заповіді, саме згідно них правителі держав мають писати державні закони. У прокімені співаємо: "Царство Твоє, царство всіх віков, і владичество Твоє во всяцім роді і роді".
На Святій Літургії свята Христа-Царя в Антифонах співаємо стишки з псалмів Давида:
"Вознесу Тя, Боже мой, Царю мой, і благословлю ім'я Твоє в вік і в вік віка. - Ти єси сам Цар мой і Бог мой. - Кто єсть сей Цар слави; Господь сил, той єсть Цар слави".
А після входу на "Премудрость": "Аз поставлен єсьм Цар от него над Сіоном, горою святого єго".
О які прекрасні ці вислови! І хіба душа може не стриматися від величання Царя Христа, і хіба в душі не піднесеться дух гонору та ревність у службі такому Царю, хіба людина, яка співає це, не зрозуміє, що той "Цар слави" бажає публічної честі від своїх сотворінь і своїх слуг? А певно, що так.
Та можливо найкраще оспівуємо царство і владу Христа в кондаку: "Царю віков безсмертному, єдиному Христу Богу поклонимся і припадем зовуще: Тебі дадеся власть і честь, і царство, і всі людіє Тебі поработают: власть Твоя - власть вічная, і царство Твоє не разсиплется, нас бо ради воцарися предвічний Цар Христос".
І коли співаємо або слухаємо це все в день свята Христа-Царя, то людина набирає відваги до боротьби за царство Христа у своїй душі, в родині, в державі й цілому світі. Коли ми з увагою беремо участь у богослужіннях на честь Христа-Царя, то отримуємо небесну ласку від предвічного Царя, через яку в нашій душі скріплюється чеснота мужності, яка особливішим чином була нам уділена на Святій Тайні Миропомазання, що вчинила нас воїнами Христа. Тому, скріплені ласкою Божою, не маємо чого боятися, а навпаки, воювати за такого славного і найвищого Царя в цьому світі.
А під кінець Служби Божої у Причаснику співаємо, той останній і підсумовуючий гімн Христу-Царю: "Господь Судія наш, Господь Князь наш, Господь Цар наш, той нас спасет. Аллилуя".
Хай буде слава і честь Христу-Царю на віки вічні!
Залежність людини і суспільства від Бога з причини акту сотворення
Бог є нашим Сотворителем, а ми Його сотворіннями. Без нього ми б не існували, Йому завдячуємо за все, кожен дар від Нього походить, навіть любов у наших серцях маємо від Нього. Тому сотворіння має обов'язок любити свого Творця і виявляти Йому послушність. Той обов'язок є безоглядний, жодна людина не може сказати, що має якесь право, щоб від нього утриматися чи його не виконувати.
Катехизм навчає, що ціллю нашого життя є пізнати й полюбити Бога, Йому служити на цьому світі, щоб бути щасливими разом з Ним у майбутньому житті. Не можемо твердити, що любимо Бога, якщо Йому не служимо. Не можемо говорити, що служимо Богу, якщо не підпорядковуємося праву Христа-Царя. "Якщо любите ви Мене, - нагадує Спаситель, - Мої заповіді берегтимете" (Йо. 14, 15).
Бути сотворінням Божим не залежить від людини, хоче вона того чи не хоче, вона є цілком залежна від Нього, і має життя від Нього. Подібно є також і з кожним суспільством. Бог сотворив і дав людям суспільну природу, тобто потребу в інших людях. Тому, як одиниці, так і спільнота людей прямує до своєї цілі, щоб спасти свою душу, осягнувши щастя з Богом. Тому суспільство має допомагати в тій цілі кожній людині. Отже, людина й одночасно суспільство є сотворені й залежні від Бога, з цього випливає, що все, що спричиняється до творення суспільства, мусить бути просякнуте Богом. Людина чи спільнота людей (суспільство) не може говорити Богові, як говорив Люцифер: "Не хочу служити!" Інакше чекає їх дорога впалих духів.
Бог є Богом суспільства, держави в такій самій мірі, як і одиниці. А те що істотою суспільства є їх соціальний характер, вони винні Богу абсолютний соціальний послух і публічне визнання того послуху Богові.
Св. ап. Павло говорить: "Гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей, які правду спиняють несправедливістю; тому що те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об'явив; невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і божество. Так що нема їм оправдання. Бо пізнавши Бога, не як Бога прославляли або дякували" (Рм. 1, 18- 21). Святий Дух проголошує устами Учителя Народів, що поганам, які перебувають у темноті безбожності не можливе пробачення їхніх блудів з причини відкинення Божої особи і відмови Їй віддати честь. Оскаржує їх про фальшування і перекручення Божої правди. Ніщо, абсолютно ніщо не може їх оправдати. Отже, якщо поган не можна виправдати, так і не можуть бути оправдані теперішні держави, які не віддають віддання публічно слави Богові (бо в природі людини закладено віддання честі Богу). Тому це занедбання є непростимим, бо є неможливим прощення відмови підпорядкування Божим наказам.
Усі Божі й людські діла мають за кінцеву ціль славу Божу і спасіння душі. Тому всі суспільні інституції, вся політична діяльність мусить мати на думці факт, що людина не була сотворена для того світу, але для вічності. Права, якими керують народами, повинні в першу чергу звертати увагу на кінцеву ціль людського буття (існування). По-друге, кожна політична система мусить бути згідна з відвічними Божими правами, з духом Декалогу.
Папи завжди навчали, що поміж Церквою і державою мусить існувати досконала згода і цілковите порозуміння. Причина цього є проста: Церква і держава є інституціями, установленими через Бога. Місія Церкви - провадити людей до спасіння, завдання держави - запевнення своїм підданим матеріального добробуту. Він є невід'ємним, аби підлеглі без великих перешкод осягнули свою останню ціль. Через те що остаточна ціль держави є одночасно найвищою ціллю людини, тому все, власне, повинно бути цій меті підпорядковане. Як у людині тіло допомагає душі, так само мають спільно взаємодіяти Церква і держава для добра людей. Папа Пій ІХ у збірнику блудів Syllabus чітко засудив тих, хто б твердив, що "Церква має бути відокремлена від держави, а держава від Церкви".
Отже, Церква і держава мають співдіяти разом, держава спомагає Церкву в її місії спасіння душ і цей зв'язок має визнаватися публічним культом Бога, законами, які були би відповідними наслідками заповідей Божих, християнським вихованням дітей і молоді тощо. І навпаки, всяка незалежність людей від свого Сотворителя, це не що інше, як бунт проти Бога, який становить винятково тяжкий гріх.
Гіпостатична унія
В енцикліці Quas primas Пій ХІ пояснює другу причину, чому маємо підпорядковуватися царській владі Христа: через гіпостатичну унію. Гіпостатична унія - це з'єднання в одній особі Христа одночасно Божої і людської природи, тобто Ісус Христос є одночасно Богом і людиною, одним словом, як говоримо, є Богочоловіком. Оскільки є Богом, то ні від кого не залежний, від нікого нічого не отримав, сам у собі існує, все посідає і все наповняє (всім все дає) - все залежить від Нього. Оскільки є людиною, все, що має, отримав від Бога, але під особливими умовами. Святіший Отець наводить слова св. Кирила Олександрійського: "Він держить, одне слово, царювання над всіма створіннями не вимушеною силою, ані від нікого ззовні, але силою своєї істоти і природи, а далі каже папа: "Це означає, що Його влада опирається на тій предивній єдності, яку називаємо гіпостатичною". Тому фундаментальною підставою суспільного царювання Ісуса Христа є виразна воля і бажання Пресвятої Тройці, щоб запевнити Ісусові Христу правдиву й абсолютну царську владу. Не йдеться тут про нескінченні права Слова Божого, але права і владу, надані через Бога втіленому Слову. Тобто через злуку з Предвічним Словом (другою особою Божою) людська природа Христа цілковито отримала владу самого Бога. Через цю злуку Христові як людині, немов найвищому сотворінню з людей і ангелів, необхідно віддавати честь як небесному і земному Цареві, одночасно почитати Його, як самого Бога. Отже, Христос є Цар від народженого права: з причини гіпостатичної єдності, Христос-людина є Голова людського роду, тому також потрібно віддати почесть Його людськості, так "щоб у всьому Він мав першенство" (Кл. 1, 18). А це першенство буде неможливе, коли не визнаємо в Христі вищої влади як людини.
І сам Христос говорить, що мають Йому віддавати шану і честь як Богу, Небесному Отцю: "Щоб усі почитали Сина так, як Отця почитають. Хто Сина не почитає, той не почитає Отця, який послав його" (Йо. 5, 23). А в іншому місці каже: "Дана мені всяка влада на небі й на землі"
(Мт. 28, 18). Хіба ще можна сумніватися, що Ісусові Христу на землі належить публічно найвища честь як Царю над всякими царями і Володарю над всякими володарями5.
Тому робить висновок: "Христові належить почитання від людей і від ангелів не тільки як Богові, але разом з тим ангели й люди мають бути послушні й піддані Його владі, як людини, а саме, що силою самої гіпостатичної єдності Христос панує над усім створінням".
Ми викуплені великою ціною - Кров'ю Божою
Однак найважливішою причиною, що спонукає нас до безграничної любові Ісуса Христа, є діло Відкуплення людського роду, завдяки якому Христос є нашим Царем з набутого права.
"Христос панує над нами (...) за правом, яке собі набув, а саме - через діло відкуплення, - говорить папа. - Аби всі люди, що забувають про це, розважили, як дорого коштували ми Нашому Спасителеві: "не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені... а дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного і чистого ягняти" (І Пт. 1, 18-19). Ми не належимо вже до себе, бо Христос "високою ціною" (І Кр. 6, 20) нас відкупив; навіть самі тіла наші є "члени Христові" (І Кр. 6, 15)".
Яке ж це є величне? Не досить, що відкупив дорогоцінною Кров'ю, а зробив наші тіла членами Своїми! Тому кожна людина мусить визнати Христа за свого Царя, за Царя у своїй державі, якому бажає служити і підпорядковувати все, не тільки своє життя, але навіть державні закони. І навпаки, хто не служить і не воює за Його царство на землі та не визнає Його за Христа-Царя, той хай не надіється, що буде з Ним в Небесному Царстві царювати.
"На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати" (Рм. 14, 9).
Потрійна влада
Христос як Цар "обіймає потрійну владу, без якої не можна посісти царювання. Це переконливо доводять свідчення, почерпнуті і наведені зі Св. Письма, про вселенське царювання нашого Відкупителя, і слід вірити як у догму, що Ісус Христос даний людям як Відкупитель, щоб у Нього вірили, а водночас як законодавець, щоб Його слухали6". Найперше, має владу навчання, і Він нас вчить вічної правди, бо хто нею живе має життя вічне. Друга влада - законодавча, яка встановлює закони (заповіді), які маємо виконувати, якщо хочемо довести свою любов до Нього і отримати вічне спасіння. І третя влада - це суддівська, яку отримав від Отця, якою при кінці світу буде за добро винагороджувати, а за зло - карати. "Христові тим більше слід признати владу, названою виконавчою, бо всі повинні слухати Його наказів, і то під страхом кар, яких уперті не можуть уникнути".
Царство Христа, найперше, є духовне
Жидівський народ очікував Месію-Царя, який буде мати силу, владу, щоб визволивши його від римського ярма, підкорити собі всі народи, аби панувати над цілим світом, бо так собі розуміли обітниці Бога в Старому Завіті про Месію і визволення. Але Христос бажав показати і голосив найперше духовну ознаку Царства, без її розуміння неможливе усвідомлення земного царювання Христа. Ісус біля Пилата говорить: "Царство моє не від світу цього.... Було б моє царство від цього світу, то сторожа моя була б воювала, щоби мене не видали юдеям. Але не звідсіля моє царство" (Йо. 18, 36). Тому найперше царство Христа є духовне, яке не виключає земного характеру царства.
Приготуванням для входження в Царство Христа є покаяння, бо Ісус говорив: "Покайтесь, бо Небесне Царство близько" (Мт. 4, 17). А входять до цього царства через віру і хрещення: "Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений" (Мк. 16, 16). Ознаками цього Царства є покірність, убогість, чистота, самовідречення (зречення себе): "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні тихі (лагідні).... Блаженні засмучені.... Блаженні голодні та спраглі справедливости.... Блаженні милосердні.... Блаженні чисті серцем.... Блаженні миротворці.... Блаженні переслідувані за правду.... Радійте й веселітся, бо нагорода ваша велика на небі" (Мт. 5, 12). Найбільшою заповіддю Христового Царства є любов Бога і ближнього: "Люби Господа Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею (всією твоєю силою) і всією думкою твоєю.... Люби ближнього твого, як себе самого". А св. ап. Йоан Богослов у своєму посланні пояснює: "Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог - любов (...). Коли хтось каже: "Я люблю Бога", а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: "Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого" (І Йо. 4, 7-8, 20-21). Царство Христове основується, поширюється і зберігається силою Святого Духа, протилежним до нього є царство сатани, тому, хто не знаходиться, не прямує і не бореться за Царство Христа в цьому земному світі, той автоматично підпадає під царство диявола: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити - і мамоні" (Мт. 6, 24).
Отже, Ісус Христос "від своїх прихильників, - говорить Папа, - вимагає не тільки, щоб вони відірвалися від багатств і земних речей і вище за них цінували скромність звичаїв і бажали та прагнули справедливості, але також, щоб зреклися самих себе і несли свій хрест".
Необмежена влада Христа-Царя над всіма дочасними речами і справами
Дехто міг би із самого початку сказати, що Христос говорить: "Царство моє не від світу цього". Тому тут, на землі, немає Його царства або є тільки духовне. Це фальшиве розуміння. Походить царство (Христа) не від світу цього, але є в цьому світі. Коли говоримо, що Царство Христа є духовне, то це не означає, що немає Його влади над земними справами. Це був би блуд для того, хто б відмовляв Христу-Царю влади над земним царством. Масони живлять людей своєю ідеологією: Ісус Христос не має влади над справами нашого життя і не може нам вказувати, Він лише займається і керує духовними справами. Господь є в іншому світі, тому тут ми самі маємо турбуватися про себе, встановлюючи закони, які вважаються нам відповідними (навіть якщо вони цілковито суперечать Божим). Тому не потрібно Його присутності на вулицях, не треба ставити хрести, фігури чи каплиці для Бога, навіщо публічні процесії у містах і селах на свято Божого Тіла, навіщо Христос у суді, в школі? І коли люди викидають Христа звідусіль, не чують про Нього в розмовах, то думають, що Його там немає, тому вони й живуть без Бога.
Духовна царська влада Христа як людини є та, яка стосується вічного спасіння, як особистої цілі. Ця Його влада вимагає беззаперечно не пряму владу щодо дочасних речей. Тобто ця духовна царська влада стосується наказів у керівництві духовними справами, аби уникати того, що буде перешкодою остаточній меті людського життя: спасіння душ, осягнення вічного щастя в Небі. Урядовці, політики, керівники, ті, які творять закони і вимоги для своїх громадян, мають завжди пам'ятати про ту ціль людини. Тому і не повинні встановлювати (під загрозою кари за тяжкий гріх) закону, правила чи ще чогось подібного, що б перешкоджало людині у досягненні її кінцевої мети: наприклад, не зобов'язувати підвладних працювати в неділю, бо через це вони не виконають свого обов'язку щодо Господа Бога, тобто святкування неділі і свята, не вислухають Святої Літургії. Духовна царська влада вимагає, аби всі робили те, що є конче потрібне для збереження і розвитку духовного Царства, це означає, що визнавання Царства Христа вимагає публічного визнання і підпорядкування всіх сфер життя людини Христу, а одночасно вимагає засудження лаїцизму, який говорить, що держава не повинна бути християнською, що земні суспільні установи мають бути цілковито відділені чи незалежні від духовних речей чи Церкви. На одній із наших парафій, коли на свято Богоявлення Господнього серед великого здвигу народу йшли святити воду в місто на площу, що належала школі, деякі люди говорили: "Навіщо туди йди, для цього є Церква, це треба робити біля неї". Та для того, щоб заманіфестувати, публічно визнати свою віру в Христа-Царя, щоб виконати свій християнський обов'язок публічного визнання Христа-Царя в суспільстві, державі, що саме Він має в ній керувати, щоб нашим дітям дати добрий приклад для виховання та на ділі показати, яку вірність і ревність мають мати у службі цьому Царю, щоб іншим, тим які не вірують чи знаходяться в різних сектах, вказати на єдину правдиву Католицьку Церкву, яка дає спасіння через Христа. Це публічне визнання віри для того, щоб Христос-Цар благословив школу і наших дітей, щоб та свята Йорданська вода від них відганяла всяку нечисту силу. Обов'язок правдиво віддавати Богові належну пошану стосується людини як індивідуально, так і суспільно. Саме в цьому полягає традиційне католицьке вчення всіх віків про моральний обов'язок людей і суспільств відносно правдивої релігії та єдиної Христової Церкви. Таким чином, Церква показує царювання Христа над усіма створіннями і зокрема над людським суспільством8.
Дочасна царська влада Христа-Царя як людини не тільки посідає владу над дочасними речами, але має пряму, безпосередню і необмежену владу та безмірне право над всіма сотвореними речами. Коренем царської влади Христа над людиною є нескінченна гідність, яка йому належить з причини гіпостатичної єдності, що будучи людиною є Богом і Творцем всього, що існує. І від такого коріння походить безмежна влада від Самого Себе.
Пій ХІ говорить, що "дуже помилявся б той, хто відмовляв би Христові як людині у владі над будь- якими дочасними справами, коли Він від Отця отримав необмежене право над сотворінням так, що все підкоряється Його волі".
Тому люди, родини, школи, університети, лікарні і всі інші державні інституції та всі народи землі мають визнавати Христа як Царя, навіть незалежно, чи вони християни, чи ні, бо мешкають у Його володінні.
(Далі буде)
