"Царство нашого Відкупителя обіймає всіх людей" (Пій ХІ)
Люди з модерним мисленням говорять, що немає сенсу голосити Царство Христа, наприклад, буддистам, мусульманам чи різним "християнським" сектам, бо вони того не приймають. Але ж ні! Бог, Христос має бути над всіма, навіть коли вони того не знають і не хочуть. Святіший Отець у тій енцикліці наводить слова свого попередника, Папи Лева ХІІІ, який нас повчає в цьому питанні: "Його царювання особливо поширюється не тільки на католицькі народи чи тільки на тих, які обмиті в Таїнстві Хрещення, реально законним чином належать до Церкви, хоча або помилкові думки звели їх на бездоріжжя, або незгода відділяє від любові, - воно обіймає також усіх нехристиян, так, що весь людський рід по праву належить до царства Ісуса Христа"1. Чітко і зрозуміло пояснено в цих словах про ту необмежену владу Христа-Царя над всіма людьми, навіть якщо б вони були єретиками або навіть не християнами, тими ж мусульманами, індусами, буддистами чи іншими, вони також належать до Христа-Царя. Чому? Ми вже вище це пояснювали, бо Христос, як людина, є правдивим Богом, а як Бог є Сотворителем всіх, тому сам Бог бажає, щоби в Христі-людині отримувати Собі належну честь і славу. Навіть коли люди різних віросповідань проживають на території однієї держави, вони є піддані Христа. Або більше того, коли всі люди однієї держави не є християнами, а може і ненавидять Христа (напр., мусульманська держава, держава, де переважають євреї), то все ж таки вони підвладні Христа-Царя, і рано чи пізно (бодай навіть при кінці світу чи на Страшному Суді) вони це визнають.
І це фундаментальна засада. Навіть якщо в державі не всі є християнами - католиками, але держава все - таки має віддавати єдиний публічний культ Христу та має бути проголошена християнською, Католицькою державою, бо тільки Католицька Церква є єдиною правдивою Церквою, яку заснував Христос, залишаючи по собі свого намісника ап. Петра, Папу Римського. Тільки вона зберігає науку Христову чистою і непомильною. Модерністи, опираючись на ІІ Ватиканський Собор, що говорить в Dignitatis humanae "щоб одночасно було визнане і респектоване право всіх громадян і релігійних спільнот до вільності в релігійній ділянці". Вони твердять, що людина має право вірити в що хоче і не можна її навертати до правдивої віри. Проте вони не мають права вибирати, що хочуть, але мають вибирати правдиве Царство, бо в іншому випадку виберуть царство диявола, або одне, або друге, третього не дано. Це не означає, що хтось когось буде змушувати до прийняття католицької віри проти його волі. Ні. Якраз, навпаки. Католицька Церква вимагає добровільного визнання віри і її прийняття. Але як вони можуть пізнати нашу віру, коли ніхто їм не буде проповідувати і навчати, що тільки є одна Христова правда, тільки Він має життя вічне, що Католицька Церква подає живого і правдивого Ісуса в Пресвятій Євхаристії і неустанно повторює Його слова, що "якщо не споживатимете Тіла Чоловічого Сина й не питимете Його Крові, не матимете життя в собі. Хто Тіло моє їсть і Кров мою п'є... той повіки житиме" (Йо. 6, 53- 54; 58). Якщо вони не увірують, то треба представити не свої слова, а Христові, що будуть засуджені (Мк. 16, 16). Священики не лякають людей, а це правда, яку треба прийняти, бо іншої немає і не треба іншої, не знати де, в якій секті чи вірі шукати. Це переказування правди не своєї, а Христової. І цю правду ніхто не може змінити, навіть Папа, бо до нього також звернені ці слова. І це їм треба говорити і не замовчувати, бо казав Христос: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи..., навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав" (Мт. 28, 19-20).
Спаситель прагне, щоб Церква на землі була знаряддям спасіння душ. Він хоче цього настільки, що тільки їй повірив турботу провадження душ до вічного спасіння. Коротко кажучи, Христос за посередництвом своєї Церкви стає для кожної людини і для кожної спільноти дорогою, правдою і життям.
Через все своє життя людина має Ісуса Христа за Царя, має також докладний і виразний наказ послуху Церкві, бо вона промовляє в імені Ісуса. Кожне суспільство повинно виявляти Церкві послух, як самому Христові, заміри і волю Якого Церква має право пояснювати як у ставленні до одиниць, так і до суспільств.
Найбільший обман
Однак противники такого порядку можуть сказати, що кожна людина має свободу вибору, свободу думки, свободу преси, вибору віросповідання, Церкви, людина вільна від всього, навіть від прав Божих, послуху Христові й Церкві. Підгрунтям такого твердження є права людини. А де ж тоді права Божі? Чи ти, людино, є вільна від Бога і можеш нехтувати Христовою наукою, Його заповідями так, щоб не зруйнувати своєї душі?
Найбільшим обманом сьогодення для людей, яких зводять з правдивої дороги, є саме це, що блуд і правда, добро і зло є трактовані, як рівноправні категорії. Не будемо глибоко над тим застановлятися, бо про це треба говорити окремо, але запитаймо себе, чи хотіли б ми, щоб нас обманювали, подавали б нам у пресі фальшиву інформацію, транслювали брехню на телебаченні чи навіть давали дозвіл, аби нас самих чи інших людей вводили в оману? А певно, що ні! Тоді ми хочемо заборонити тим, які пропагують неправду, твердячи, що мають свободу висловлювання, обманювати нас, бо достеменно знаємо, що це зло, хоча до якогось часу ще без видимих наслідків. Але наскільки більшим злом є обман в духовних речах, коли пропагують фальшиві істини про правдивого Бога, про Його єдину правдиву релігію і Церкву та про дорогу, йдучи якою маємо осягнути Небо. Ми не хочемо, аби різні секти і віросповідання прикривалися тільки іменем Христа та пропонували нам і всьому народу неправду чи перекручену правду. Тут же ж йдеться про вічність нашої душі, якою вона буде: щасливою чи нещасливою. Адже так легко можна наразитися на ризик. У справах духовних не можемо легковажити жодною дрібничкою. Тому є фундаментальна засада, якою маємо керуватися як індивідуально, так і в суспільстві: тільки Правда має право на існування. В жодному випадку до того права блуд не має мати претензій. Тому різні секти і віросповідання, окрім єдиної правдивої католицької релігії, не можуть публічно виступати, маніфестувати, розповсюджувати свою літературу, а держава, дбаючи про мораль народу повинна законами заборонити пропаганду наркотиків, алкоголю, цигарок, вона має пильнувати, аби в засобах масової інформації, в публічних місцях не використовувалися безсоромні, нечисті, аморальні картини, фільми чи навіть посередньо пропагувався аморальний спосіб життя.
Влітку, 2009 року у Львові (а можливо, і по всій Україні) в рамках боротьби проти СНІДУ за державний кошт виділялися величезні гроші на рекламу. Зміст реклами, розміщеної на біґбордах: вживай презервативи і насолоджуйся любов'ю. Як це гидко! Диявол, прикриваючись боротьбою проти СНІДУ, пропагує розбещений спосіб життя, так звані "дикі подружжя", зраду і проституцію. Саме через це діти і молодь втрачають свою чистоту, в такий спосіб виховується розгнуздана молодь, яка втрачає всякий сором Кожен день діти йдуть у школи, студенти в університети і оглядають ту рекламу, кожен раз вона попадається їм на очі, та кожен раз їх розум запитує: для чого ця реклама? І кожен раз у їхніх головах є відповідь: а, ось для чого.... А тоді найгірше: серце дає згоду на ту нечисту думку, а це тяжкий гріх, який закриває нам вхід до Неба, а за гріхом у думці йде гріх діла нечистоти. Ми вже не говоримо, що використання чи лише рішення використовувати контрацептивні засоби є гріхом. Тому зло, гріх чи те, що приводить до гріха прямо чи посередньо, не має і не може мати ніякого права. Про ту вільність реклами, так звану фальшиву свободу преси, яка пропагує гріх, можна сказати такими словами: так, дияволе, спокушуй, пропагуй все, що тобі заманеться (звичайно, за посередництвом людей), у нас цілковита свобода, нам байдуже, яку ти проповідуєш брехню чи яке зло, якого гріха будеш нас і наших дітей навчати, нам настільки байдуже, що можеш брати наші душі на вічне прокляття. Кожен раз, коли ми даємо дозвіл на такі гидкі речі, то даємо руку дияволові, а своєю байдужістю чи підтримкою спричиняємося до поширення гріхів. Коли б кожна людина дбала про чистоту своєї душі, аби не згрішити чи наразитися на гріх, то б оберігалася всією силою від цієї диявольської отрути. Тому тільки те, що допомагає нам в осягненні нашої остаточної цілі, може мати право на існування. Христос зі своїми заповідями і наукою має необмежені права на всіх людей і на всі суспільства. Якщо хтось тому противиться, той противиться і бореться проти Христа.
У своєму листі до єпископа Троес Пій VІІ однозначно негативно оцінює впровадження сучасних свобод у французькій конституції ( сьогодні це стосується всіх державних конституцій). Свій біль виражає словами:
"Постановлено запровадити свободу культів (релігій, прим. ред.) без якого-небудь розрізнення, змішано Правду з блудом, а на одному рівні з єретицькими сектами чи навіть жидівською віроломністю поставлено Непорочну Улюбленицю Христа, поза якою немає спасіння. Далі, коли єретицьким сектам і їхнім слугам приречено прихильність і підтримку, толерується і підтримується не тільки людей, але також і їхні блуди. Це є найвиразніше нещастя, гідна співжаління єресь, яку св. Августин згадує в наступних словах: "Вони твердять, що всі єретики є на властивій дорозі і всі голосять правду. Абсурд, і то такий потворний, що тяжко мені повірити, що якась секта реально може брати його поважно".
Не менше було наше здивування, коли... запроваджується вільність преси, яка становить нагоду до найбільшого нещастя для віри і звичаїв, що загрожує взагалі їхньому існуванню. Якщо хтось ще в тому сумнівається, вистарчить йому пригадати досвіди минулих часів, щоб з них витягнути науку. Це є ствердженим фактом понад всяку очевидність: власне та вільність преси була головним знаряддям, що служило, найперше, зіпсуттю звичаїв серед народів, потім викривленню і знищенням їхньої віри, а врешті, в підбуренні людей до бунтів, неспокою і замішань. Таких згубних наслідків належало би очікувати перед лицем як великого зла в серцях людей, рівно ж і сьогодні, якщо би дозволено кожному на друкування всього, що йому подобається, перед чим хай нас Бог заховає"2.
Чи все це не здійснилося і ми того всього не маємо? Ми настільки з тим зжилися, що вважаємо це нормою речей. Однак це неправильно. Вільність, про яку говорив Папа, не може бути абсолютною, а має мати свої рамки, які мають провадити до пізнання і осягнення Найвищого Добра - Господа Бога. Коли ж людині дати цілковиту вільність, вона зведе її на манівці, де згубить душу і тіло. Як дитині не дозволяють всього, що вона бажає, наприклад, ножа, бо вона ним може поранитись, так само не дозволено всього людині, яка мусить мати межі (заповіді Божі, науку Церкви), які, немов ті поручні, страхують її і ведуть дорогою до Неба.
Держава має бути католицькою
Проголошуючи державу католицькою, ми визнаємо правду, що тільки Христос є дорогою, правдою і життям і тільки Христу-Цареві належимо і Йому підкоряємося, а одночасно забороняємо поширення всякої брехні зарозумілою особою чи спільнотою, аби ніхто не був зведений нею.
Тому гарно описує і пояснює Пій ХІ, що держава і її уряд підлягають Христові й мають Його визнавати публічно як Царя:
"І немає тут жодної різниці між окремими людьми, родинами чи державами, бо люди, злучені в суспільстві, не менше підлягають владі Христа, ніж одиниці. Воістину Він є джерелом спасіння як для окремих людей, так і для загалу: "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися" (Ді. 4, 12). Він сам є джерелом всякого добра і правдивого щастя як для окремих громадян, так і для держави: "Бо не з одного джерела випливає щастя для держави, а з іншого для людини: адже держава - це не що інше, як дружна спільнота людей.3
Хай же керівники держав не відмовляються самі і разом зі своїм народом віддати царству Христа публічні ознаки пошани і послуху, якщо прагнуть зберегти непорушним свій авторитет і прислужитися до примноження блага своєї вітчизни".
Будучи ще світською людиною і на початку студій в семінарії, вважав за правду, що Церква має бути відділена від держави, думав, як зрештою переважна кількість населення (якщо не все), що це правда, так має бути. Але потрібно було трохи часу, щоб моя думка кардинально змінилася. Слухаючи виклади, перечитуючи науку папів, викладену в енцикліках та традиційні пояснення на цю тему, зрозумів, що глибоко помилявся. Не здивуюся, коли хтось буде читати ці рядки, маючи перед тим хибну думку, нав'язану йому світською "наукою". Та нехай ласка Божа просвітить наш розум, щоб ми могли бодай після всього тут прочитаного зрозуміти, що якраз держава має допомагати Церкві в її місії, вони мають бути разом і кожен з нас має для цього докласти сил і боротьби, відповідно до свого стану і місця, щоб Христа визнали за свого Царя у всіх ділянках суспільства.
Багато хто зараз говорять, що релігія і віра це приватна справа, і держава не має обов'язку керуватися правами Божими, вони потрібні лише в приватному житті. Для цього і для підтвердження вище сказаного наведемо слова Папи Лева ХІІІ з енцикліки Libertas:
"Дещо спокійнішими, але не більш погодженими з собою є ті, які стверджують, що укази Божих законів справді мають управляти життям і приватними звичаями, але не державою: у справах публічних належить відступати від Божих наказів і при формуванні законів взагалі не треба на ці накази зважати. Звідси з'являється згубна максима4 про розділення справ Церкви і держави.
Неважко зрозуміти, яким недоречним є це говоріння. Коли сама природа волає, що громадянам у суспільстві не повинно бракувати ні засобів, ні способів, щоб вести порядне життя, тобто життя узгоджене з Божими законами, бо Бог є началом усякої чесноти і справедливості, то думка, що держава цілком не повинна турбуватись про такі права громадян і владно допомагати їх утвердженню, поза всяким сумнівом, вражає своєю суперечністю.
І далі: ті, що стоять на чолі народу зобов'язані підтримувати корисні речі і зовнішні справи мудрістю законів, але також якнайбільше підтримувати добра для душ. Щоб спричинитись до зростання цих дібр, найбільш відповідним є роздумувати над тими законами, творцем яких є Бог. А тому ті, що у державних урядах не хочуть приймати до уваги Божі закони, завертають політичну владу з призначеної їй дороги і від приписів природи. І хоч, як не раз ми нагадували, що йдеться про те, що хоч цивільна влада не прямує туди, де панує влада свята і не тими самими дорогами іде, однак, виконуючи свої функції одна з одною обов'язково мусять зустрітись. Обидві влади панують над тим самим людом і часто стається, що обидві видають постанови щодо тих самих справ, але з різних точок зору. Тому конфлікти у таких випадках, скільки б вони не траплялись, були би недоречними і були б опором наймудрішій волі Божій. Обов'язково мусить існувати спосіб і порядок, який би, після усунення суперечности в тому, що злагодженість є подібною до об'єднання душі і тіла, бо користь при цьому отримують обоє....
Не підлягає сумніву, що з Божої волі люди об'єднались у суспільство чи його частини, чи у таку його форму, за причиною якої утверджується його авторитет. Візьмімо до уваги і ті численні блага, які суспільство приносить людині. Бог сотворив людину як особистість суспільну і помістив її в оточенні їй подібних, щоб власне у співтоваристві знайшла те, що потребує її природа, і чого сама, відокремлена, осягнути не могла б. Тому громадянське суспільство, саме тому, що є суспільством, повинно визнавати Бога як свого Отця і Творця, а Його владу і панування шанувати і почитати.
Тому і справедливість, і розум забороняють, щоб держава була без Бога, що рівняється атеїзмові, або була прихильною щодо різних, так званих релігій і кожній надавала рівні права".
Добродійства Царства Ісуса Христа
Далі у своїй енцикліці про Христа-Царя Папа Пій ХІ говорить про наслідки і добродійства, уділені як одиницям і родинам, так і державам, що приймуть Його солодке царювання над ними: "Якщо б люди визнали як у приватному, так і в публічному житті царську владу Христа, тоді усі суспільні верстви мусили б пронизати несказанні добродійства, такі як справедлива свобода, лад і спокій, згода і мир".
Такі добродійства "як справедлива свобода, лад і спокій, згода і мир" випливають з цієї причини, що кожен, чи той, хто керує, чи той, хто слухає і виконує, пам'ятає про заповіді Божі, тоді він не буде красти, обманювати, не буде гордий чи захланний, а навпаки, буде добросовісно виконувати свої обов'язки, свідомий того, що виконує волю Божу. Бо всяка влада дана від Бога. Влада походить не від народу через вибори (бо це тільки співдія людей), а від Бога. І коли всі пам'ятають про ту засаду, то ті, що керують, не будуть надуживати владою і намагатимуться робити все для добра людей, бо пам'ятають, що владу отримали від Бога, а ті, що підпорядковуються, пам'ятаючи, що ця влада від Бога, шанують і виконують ті накази. Коли кожен так чинить, виконуючи совісно свої обов'язки, буде панувати правдивий мир, злагода і любов у суспільстві. Та понад все, коли народ буде пам'ятати, що Христос-Цар панує в їхній державі, хоч зовнішньо керує через людей, тоді й Бог зішле своє обильне благословення на цей народ і зросте його земний добробут, та скажуть тоді: нічого нам не бракує в нашій земній мандрівці до небесної батьківщини.
Тому Пій ХІ говорить: "О, якого б то щастя ми зазнали, коли б як одиниці, так і родини та держави дозволили, щоб Христос ними керував! "Аж тоді, - тут скористаємося словами, сказаними двадцять п'ять років тому до всіх єпископів нашим попередником, Левом ХІІІ, - буде можливо вилікувати стільки ран, тоді будь-яке право отримає свій давній авторитет, повернеться мир, повипадають з рук мечі і зброя, коли всі радо приймуть царювання Христа і будуть Йому послушні, коли всякий язик буде визнавати, що Господь наш Ісус Христос перебуває у славі Бога Отця"6.
Згадаймо з історії, коли після закінчення переслідувань перших християн, цісар Константин проголосив християнство державною релігією. Якого ж великого розквіту зазнала держава. Це період називаємо золотим віком. Скільки тоді було святих мужів, скільки тисяч посвячували своє життя Богові, скільки церков почали будувати, як розквітла богословська наука, а християни шанували законну владу, їй віддано служили, з якою пошаною і честю ставилися до цісаря, як до помазаника Божого. Християни, виконуючи заповідь любові до ближнього, перші почали закладати лікарні, навчали поган цієї великої чесноти милосердя і т. д. Це тільки маленька частинка добродійств, яку ми згадали. Все це було наслідком публічного державного почитання правдивого Бога, в Тройці Святій єдиній, Ісуса Христа Богочоловіка, а Церкві і держава були єдині так, як душа і тіло.
Згадаймо з історії, ближчої нам, всі католицькі держави і блага, які отримали від того, що визнавали Христа за свого Бога і Царя. Все це тривало доти, поки диявольська отрута не знищила їхньої сили. Виділімо з них демократичну державу Еквадор. У другій половині ХІХ ст. її президентом став практикуючий католик Габрієль Гарсія Морено (1821 -1875). Його тричі обирали на президента і це було закономірно. За його урядування було укладено конкордат між Республікою Еквадор і Апостольською Столицею, ухвалили нову Конституцію, яка визнавала католицизм за державну релігію, а іншим релігіям забезпечувала право тільки на приватний (без пропаганди) культ. З того часу тільки католики могли входити до складу державного уряду. Уряд скасував рабовласництво, ліквідував будинки розпусти, проклав дороги і залізничні колії в недоступних на той час горах Андах, провів водогони, побудував у кожному місті лікарні і ін. Освіта і виховання були довірені духовенству, охопивши всіх дітей, збільшилося кількість шкіл з 200 до 500, а учнів зросло з 8000 до 32000. Жодна з держав Латинської Америки не досягла таких успіхів і темпів у сфері освіти як Еквадор. І це вдалося зробити завдяки розумному керівництву. Що вважалося неможливим: уряд зменшив податки і скоротив видатки, збільшуючи одночасно повинність.
Про величезне поширення і зріст побожності серед населення (яке на 95% було католицьким) свідчить реакція людей на драматичні події в Італії. Коли у 1870 р. армія Гарібальді напала на Рим, тоді цілий Еквадор закипів, почувши звістку про атаку італійських масонських армій і про переслідування Папи. Еквадор - єдина країна, яка запропонувала відправити свої військові відділи в обороні Його Святості, а парламент держави ухвалив фонд на користь підтримки Папи Пія ІХ, який став справжнім в'язнем Ватикану. Запровадження католицького ладу в державі увінчалося виголошеним у 1873 році Актом посвяти Еквадору Найсвятішому Ісусовому Серцю, а пізніше цей Акт був ратифікований Національним Конгресом.
Габрієль Гарсія Морено, якого масони замордували чотирнадцятьма ударами мачете7 і шістьма пострілами з пістолета, свідченням свого життя, гідним наслідування, наперекір усім довів можливість запровадження католицького ладу в сфері державного життя. Він довів, що цей Божий уклад, який привів до розквіту не тільки духовності, а й добробуту, є наслідком співпраці держави з Католицькою Церквою, дотримування Божих заповідей та визнання католицизму як державної релігії. Крім того, довів, що для доброго розвитку держави не обов'язково застосовувати брутальні, грубі поліцейські методи або бюрократичний терор. Цей визначний державний діяч показав, що голова держави зобов'заний дати приклад іншим, і робив це на кожному кроці (кожного дня брав участь у Святій Літургії, щоденно відмовляв вервицю і проводив півгодини в катедрі над роздумуванням перед Найсвятішими Тайнами).
Подивімося також на Чілі (Південна Америка), де після повалення комунізму, ця держава була прикладом найшвидшого у всьому світі економічного росту. Подібно було в Португалії за часів Салазара та в Іспанії за урядування Франко. Зріс життєвий рівень, коли панував лад, всі працювали, було почуття справедливості і виконання християнських обов'язків. Якщо до якогось суспільства повертається християнський дух, а враз із ним почуття справедливості, взаємної допомоги, приязні і згоди, тоді все відновлюється. Валюта є міцніша, люди живуть у згоді і взаємно розуміються.
Тому кожен християнин-католик на своєму місці має давати добрий приклад та боротися за права Христа-Царя в суспільстві. Скільки нам треба просякнутих вірою і щирою побожністю державних керівників і правителів, аби вони були для людей добрим прикладом. Своїм чесним життям доводили свою совісність і виєднували у народі довіру. На жаль, сьогодні таких (не кажу, що їх зовсім немає) обмаль, а тих, що до церкви приходять пару разів у році (замість кожної неділі і свята) або з якоїсь корисної для себе причини (піар перед виборами чи створення іміджу побожної людини) не можна аж ніяк назвати правдиво віруючими і побожними, що живуть з віри. І не буде в нас Божого благословення і кращої держави, поки не буде таких мужів, подібних до президента Еквадору - Гарсія Морено. Тому блаженний Григорій Хомишин звертався до вірної Католицькій Церкві інтелігенції і молоді, аби вона йшла у вищі заклади та вчилася і опісля, займаючи високі державні посади, через розумне управління, яке б ґрунтувалося на правдивих християнських засадах, змогла б відродити і піднести наш народ на високий духовний, політичний, економічний та культурний рівень.
(Далі буде)
